Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування

Довбуш



Давно він жив... Але в імлі,
Де виє хижий звір,
Он знову Довбуш на скалі —
Орел Карпатських гір!

Відважний, спритний у бою,
З рушницею в руках,
Веде ватагу він свою
По вивчених стежках;

І буде Довбуш з краю в край
В бої вести загін,
Аж доки вільним стане Край,
В якому виріс він.

Давно в народі жив-був селянин на ім'я Олекса-кріпак. Було йому сто років, а його жінка мала дев'яносто вісім.

Одного разу пішла та баба у ліс по дрова і тільки замахнулася рубати, як чує: хтось чоловічим голосом говорить. Вона обернулася, бачить — дідо з великою бородою стоїть на пні й каже їй:
— Ой чого ви, пані, рубаєте дрова? Ви й не знаєте, що могли зрубати свого сина? Скажіть, хотіли би ви мати сина?

Жінка сказала, що хотіла б. А дідо тоді й каже, аби йшла додому, три дні не їла, а пила один кухоль води щогодини.

І от через три дні народився синок. Радіють і старий і стара. Думали-гадали, яке би йому ім'я дати, і надумали — Довбуш. Ріс він дуже борзо. Та ось напала біда на Олексову хату: завітав пан з своїми слугами і забрав Довбуша. Довбушеві було тоді дванадцять років. Тяжко жилося йому в пана. Пан примушував його робити чорні роботи — пасти вівці, гуси, кури і качки. Раз пан послав його пасти вівці. Довбуш задумався і не помітив, як з гущавини вибіг вовк-страховище, схопив найбільшого барана і втік. Став Довбуш тяжко плакати, бо пан звелить відвести на стайню і дати різок. Коли чує, що хтось позаду йде. Вій обернувся і побачив старого діда, сивого як стіна. Старий каже Довбушу:
— Йой, хлопче, чого ти плачеш?

А Довбуш каже:
— Вовк у мене барана вкрав. Як тепер вертатися до па на? Пан мене поб'є.
— Скажи, хло, чого би ти хотів найдужче? — питає дідо.
— Я хотів би, щоб у мене була путеря, якою би я міг дуба валити.

Тоді старий чарівник витягнув маленьке трав'яне стебельце і сказав, щоб розкрив рот. Коли Довбуш розкрив рот, чарівник заклав йому під язик стебельце і сказав:
— Видиш оту березу, іди зігни її!

А береза була товста, на три лікті. Довбуш зігнув березу і подякував старому. Дідо благословив його і сказав:
— Єдина твоя вірна зброя — це чарівний топірець, який ти повинен добути собі сам. Він є на Чорній горі у дідька, що літає. Його можна убити ярою пшеницею, штолею від коня та ґудзиком срібним.

Тільки сказав це старий, зник, немовби й не був. Через час з'явився пан і накинувся на Довбуша. Довбуш сказав до пана:
— Ти, холєро, тікай, поки цілий, а то квашню зроблю з тебе.

Пан знову хотів дати потиличник, але Довбуш підняв його над головою і каже:
— Тепер за все розплачуся з тобою!

Але пан став просити помилувати, і пожалів його Довбуш, відпустив. Пан, сарака, дременув у ліс, як заєць від голодного собаки. Довбуш аж засміявся.

Тоді він пішов збирати опришків, які би вірно служили йому. Набрав дванадцять опришків і пішов з ними на високу гору, на ту гору Чорну. Там наказав опришкам на другий день печеру видовбати. Всі полягали спати. Одна варта стояла. Раптом почувся гул. Скотився камінь. Варта збудила Довбуша. Він нашвидку одягся, схопив рушницю і побіг до того місця, де скотився камінь. Враз зарядив рушницю ярою пшеницею і штолею, зірвав з сардака срібний ґудзик і його заклав у рушницю. Бачить: щось чорне пливе по небу й іскри летять з очей. Довбуш націлився і вистрілив. Як тільки вистрілив, те чорне вдарилося у землю. Він підбіг і уздрів нечисту силу — дідька. У нього було вибите праве око, відірване ліве вухо і перебита права нога. Довбуш побачив на пояску в дідька топірець, який був увесь із золота. Він хотів узяти його, але щось не допустило. Тоді він ножем навхрест ударив по чорту. Зразу щось завило і стихло. Він крикнув до своїх опришків, і вони уздріли Довбуша веселого, як ніколи. Біля нього лежав убитий дідько. Довбуш вихопив топірець і з розмаху загнав його у великий камінь, забитий у землю, аж утворилася ущелина. І сказав Довбуш:
— Оце печера, яку вам завтра треба було самим довбати.

Буде вона нам надійним сховищем від панів. Потім вони зайшли в ту ущелину і полягали спати. На ранок пішли далі панів бити, а вночі знову повернулися до печери. І досі та печера стоїть на Чорній горі.

Тим часом цісарський уряд жорстоко переслідував Олексу Довбуша. Цісарські слуги давали великі гроші за те, щоб шили Довбуша, але бідні люди не помагали цісарю, а ще нашкоджували. Вони всі стояли за Довбушем, бо Довбуш від багатих забирав гроші, товар, а їх наділяв. Бідняки переховували Довбуша то в димарях, то в дровах, складених купами, а то й у бочці від огірків.

Одного разу пішов Довбуш відвідати свою сім'ю, а варту поставив коло дороги і наказав: скоро чого, щоби кричали ио-жаб'ячому. Це в них такий був сигнал. Довбуш не знав, що жапдарі розставлені по селах і чекають його приходу. І от настало їхнє довгочеканпя. Довбуш лиш зайшов у село, зразу ж почав прислухатися, бо почув, що десь зашарудів лист. Тільки-по зібрався було йти, коли враз за спиною вдарив постріл. Зразу ж з хат стали вибігати жандарі. Довбуш ускочив у крайню хату, в якій жив Івонел з своєю дружиною. Захеканий Довбуш сказав нашвидку, що з ним трапилася біда. Тоді жінка узяла бочку з огірками, огірки висипала надвір, а в ту бочку посадила Довбуша. Зверху наклала круг, а на круг насипала трохи огірків і закрила платиною. Все було зроблено саме добре. Як тільки все було готове — у двері загуркали прикладом. Старий побіг відкривати. У сіни зразу ж увалилися жандарі, збили з ніг бабу і зайшли в хату. Стали все перетрушувати, пороти піш-ви, рвати перини, а один (видно, за старшого був) підбіг до старого, ударив його по голові і спитав:
— Де ти дів Довбуша? Він забіг до тебе у хату і не виходив. Говори, або тобі ханак! — І ще раз сильно ударив його.

Довбуш у бочці тяжко дихав від злості. Він так напружився, що від цього тріснули всі обручі, і бочка розсипалася, а Довбуш відгатрик, вихопив шаблю і почав усіх рубати на капусту, а коло старшини зупинився і сказав:
— Видимо, ти шукав Довбуша? Ось де я, Довбуш, лови мене!

Старшина стояв, мов кам'яний. Довбуш схопив макогін з печі, розтрощив йому голову. Потім вийшов надвір і враз почув квакання жаби. Це був сигнал. Так Довбуш не побачив рідних і змушений був відходити. Саме вчасно: бо дорогою вже йшла підмога жандарям. Довбуш натрапив на маленький загін. Жандарі стали стріляти з лівольверів і рушниць, але кулі свистіли навкруги, а Довбуш спокійно бив жандарів своїм старим нерозлучним топірцем. Скоро Довбуш дійшов до своїх вірних опришків.

А це другий випадок. Іде Довбуш і бачить, що запріг мужик молодих волів і пішов орати. Воли молоді — не хочуть орати. Мужик б'є їх, аж дим куриться. Тоді Довбуш спинив мужика і каже:
— Чого ти молодих волів запріг?
— Що робити,— каже мужик,— мушу кавальчик поля зорати, бо пан не дає коней.

Тоді Довбуш витяг гроші, відлічив сто ринських, дав мужикові і сказав:
— Іди собі, купи старих волів, здібних до роботи.

Сказав і зник. Довго стояв мужик, не знаючи, що робити. І ще один випадок. Іде Довбуш з опришками і бачить, що чоловік б'є пару волів, які не можуть з місця рушитися. Довбуш підійшов і каже:
— Куди це ти, чоловіче, хочеш дуба вивезти?
— Он па ту гору,— каже чоловік.

Тоді Довбуш звалив дуба на плече і каже:
— Веди волів догори.

А сам заніс дуба па гору й питає:
— Тут вам і покласти його?
— Тут.

Тоді Довбуш спустив дуба на землю та й каже:
— Де би у вас заночувати?

Чоловік радо прийняв гостей, на вечерю поклав пряжену рибу, улюблену їжу Довбуша, пригощав. Ранком Довбуш витяг гроші і дав тому чоловікові 150 ринських на хазяйство, попрощався і пішов з опришками.

Незабаром умер тато Олекси Довбуша. Тяжко стало Дов-бушу на серці, ходив він, як хмара. А додому не міг прийти, бо цісарський уряд його сокотив коло хати. Та Довбуш довго пе з'являвся додому і уряд перестав давати накази , щоб його імити живим, а став вимагати, щоби хтось убив Довбуша. Той, хто уб'є Довбуша, буде мати великі гроші.

За це взявся один багатій, ім'я якому було Штефан. Тим часом Довбуш з своїми опришками зайшов до одної молодиці переночувати. Але увечері прийшов Штефан і шепнув їй на вухо, щоб дізналася, чим Довбуша можна убити, і пішов. Молодиця, зайшовши в хату, стала підлещуватися до Довбуша, щоби він лишився з нею жити. Довбуш побачив, що вона дуже чемна, і зостався. Молодиця одної ночі питається Довбуша:
— Чим тебе можна убити?

Довбуш довго пе хотів казати, нарешті згодився і сказав:
— Мене можна убити ярою пшеницею, яка мала пройти 12 служб, і волосом з моєї голови. Але ти не маєш про це нікому говорити.

На ранок молодиця розказала про все Пітефанові, і той пішов десь роздобути яру пшеницю. Через тиждень вернувся з дванадцятьма зернами ярої пшениці. А тим часом молодиня, коли Довбуш спав, висмикнула пучок волосся з його сивої голови.

Ранком Довбуш, не знаючи нічого, пішов з своїми опришками до пана, щоб з ним розправитися, бо пан дуже був злий, над бідними людьми знущався. А Штефан зарядив пушку ярою пшеницею, волоссям від Довбуша і став чекати. Виліз па під з рушницею, там примостився і чекає.

Довбуш повернувся аж через три дні. Разом з опришками він підійшов до хати, поковтав у двері, але ніхто не відкрив. Тоді він напружив м'язи і двері пукли. Саме в цей час вдарив постріл, і щось пекуче пронизало Довбушеві груди. Штефан на поді думав, що Довбуш умер, але той знайшов ще у собі сили і вбіг у двері. В хаті стояла молодиця, як кам'яна. Довбуш ножем збив її з ніг, і вона впала мертва. Довбуш уже лізе па під по драбині, але Штефан продер дірку у драницях і штирк униз. Там на нього вже чекали опришки. Вони шаблями порубали Штефана на куски. Довбуш знепритомнів і впав. До нього підбігли опришки і він сказав, що хоче померти на Чорній горі. Опришки взяли його і понесли. Коли проходили коло потоку Чорна Жура, Довбуш зібрав усі сили і став на ноги. Він підійшов до Великого Каменя, забив у нього свій топірець і сказав:
— Хлопці, знайте, що хто сей топірець витягне, той буде такий, як я.

Сказав ці слова Довбуш і впав мертвим. Тоді опришки понесли його на Чорну гору у Ведмежу нору і там поховали.

Ще довго народ згадував Довбуша. Його смерть стривожила всіх людей, молодих і старих, бо усі люди любили Довбуша, а пани насилу збулися його. З тих пір топірець Довбуша ніхто не може витягти з Великого Каменя.

ЯК ДОВБУШ НАБИРАВ ХЛОПЦІВ

Довбуш не хоч кого брав до себе. Брав лише надыйних... Давав хлопцям випробування... Довбуш не хоч кого брав до себе. Брав лише надійних. А як узнати, хто який? Довбуш давав хлопцям випробування.

Спершу випробували силу. Треба було підняти колоду від землі. А вона така, що чоловік її не обійме. Хто підніме один її кінець, тих Довбуш відбирав, а хто ні — тим казав:
— Ідіть та ґаздуйте!

Далі через прірву метав свіжооблуплену смереку. Переходив по ній і кликав до себе тих, що здужали підняти колоду. Хто перейшов, тих хвалив:
— Добре, хлопці! Ще останнє випробування — і я беру вас з собою.

А останнє випробування було на сміливість.
— Клади палець на ковбицю,— казав Довбуш і замахувався топірцем, ніби хоче відрубати.

Хто відхапував руку, того проганяв, а хто не боявся, того брав до себе. Так набрав одинадцять хлопців. Ще треба дванадцятого. Дивляться: іде низький, кривоногий хлопець.
— Куди, хлопче?
— До Довбуша!

Всі почали сміятися:
— Та Довбуш бере лиш сильних та сміливих.
— А ви звідки знаєте, який я! — огризнувся хлопець.
— А зараз будемо знати,— каже Довбуш.— Підніми оту колоду.
— Та то дурниця! — каже леґінь.

Вийняв мотуз із тайстрини, розгріб землю під колодою, продів мотуз, засилив і переверг через конар бука. До другого кінця взявся і почав тягнути. Так він підняв колоду від землі.
— Се може бути,— каже Довбуш.— Не лише в плечах сила. Та подивлюся, як ти перейдеш понад прірву по облуп леній смереці.
— Не майте жури — перейду, — каже хлопець. Узяв від ватри попелу, посипав на смереку, аби не сковзко, і пішов.
— Маєш розум! — засміявся Довбуш.— Візьму тебе з со бою, лише перевірю твою сміливість. Клади руку на ковби цю, най відрубаю.
А хлопець посяг у тайстру і вийняв дерев'яну руку. Поклав па колоду: — Рубай!

Засміявся Довбуш і каже:
— Ти всі випробування видержав — мушу тебе взяти.

Так найшов Довбуш собі дванадцятого помічника. Подумав собі: "Треба мати й хитрого!" Сього, дванадцятого, не було з Довбушем у Дзвінки, а то би він якось зарадив біді. А так Довбуш загинув.


ДОВБУШ БРАВ СОБІ ГОДНИХ ВИТЯЗІВ
Довбуш зі своїми витязями розбивав панів і роздавав відібране бідним. Він собі брав лише годних витязів.

Раз прийшов Довбуш на Кут у Вишній Рожанці і каже до хлопа:
— Підойми мені йогу.

Той підняв.
— Дай жентиці напитися.

Той звився за горнятком, а Довбуш каже:
— Ти дай мені із гелеткою.

Той підняв гелетку і дав пити Довбушеві. Тоді каже тому чоловікові ватажок:
— Підеш зі мною?
— Піду.

І забрав Довбуш легіня з собою.


СЛАБИХ І ЗАХЛАННИХ ДОВБУШ НЕ БРАВ У ЗАГІН
Проживав колись у Ялинкуватім Олекса Костюк. Він був високого росту, стрункий і досить сильний. Якось до нього зайшов Олекса Довбуш зі своїми побратимами-опришками. Довбуш захотів прийняти його у свій загін, але перед тим вирішив випробувати. Дав він Костюкові мішок грошей і сказав, що коли той винесе це на полонину, не відпочиваючи, то мішок грошей буде його і він зможе вступити в загін опришків.

Взяв Костюк мішок з грішми, поніс важку ношу через Ярки, перейшов їх і сів спочивати...
— Не бути тобі в мойому загоні,— сказав Довбуш Костюкові.— Мішок потрібно було винести на полонину без відпочинку, а в тебе не вистачило сил для цього. У боротьбі з нашими ворогами часто буває набагато важче, ніж винести мішок на полонину. Тут потрібні спритні, сильні й сміливі. Так що не вдалося Костюкові піти в загін Довбуша та й грошей не одержав, бо не виконав умови.

ПІСНІ ПРО ДОВБУША

ХОДИТЬ ДОВБУШ МОЛОДЕНЬКИЙ
A
Ходить Довбуш молоденький
Попід ділок зелененький.
На ніжечку налягає,
На топір ся підпирає,

На топір ся підпирає
Та й на хлопців посвистує:
"Ой ви, хлопці молоденькі,
Убувайтеся скоренько

У бочкори кожанії,
У волоки шовковії,
Бо підемо ми до Дзвінки,
До Штефанової жінки".—

"Ой Довбуше, ти пане наш,
То пригода буде на нас,
Бо куди ми не бували,
Ніде зради не видали,

А там зрада є над нами,
Молодими легінями".—
"Ой ви, хлопці, ви, молодці,
Збирайтеся скоро в гості.

Бігом, хлопці, бігом, бігом,
Бо западуть стежки снігом.
Нам би Кути проминути,
До Косова завернути".

Лиш за гору зайшло сонце,
А вже Довбуш під віконцем.
"Ци спиш, мила, ци ночуєш?
Іде Довбуш — ти не чуєш!" —

"Ой я не сплю, но все чую,
Та вечерю я готую.
Ще Штефана не є дома,
Ще вечеря пе готова.

Вечериця буде пильна,
Усім людям буде дивна".—
"Біда мені до вечері,
Відкрий, мила, скоро двері".—

"Ой не пущу тя до хати:
Буде Штефан про все знати".—
"Пусти, курво, ня до хати,
Аби двері не ламати!" —

"В мене двері яворові.
В мене замки оцільові".—
"Не поможуть двері твої.
Як підложу плечі свої".

Став ся Довбуш добивати,
Стали замки відлітати.
Лише Довбуш двері втворив —
Нараз ІІІтефап з поду стрілив

В саме серце, в ліве плече,
Кров Довбуша густо тече.
"Ой, Штефане, ти, Дзвінчуку,
Нащо-сь ня вбив через суку?"

"Тобі було не гуляти,
Любці правду не казати,
Бо у неї стільки віри,
Як на бистрій воді піни".

Лежить Довбуш край порогу,
Кличе хлопців на підмогу:
"Ой ви, хлопці, ви, молодці,
Беріть мене на топорці.

Беріть мене на топори,
Та несіть ня в сипі гори.
А там мене положіте,
На дрібний мак посічіте.

На дрібний мак посічіте,
З терня вогню іспаліте.
Попіл в землю закопліте
І хрест мені не кладіте,

Аби люди не казали:
"Тут Довбуша поховали".—
"Ой Довбуше, ти пане наш,
То велика біда на нас.

Де будемо ночувати?
Де будемо зимувати?" —
"Сріблом-злотом поділіться
Та по світу розійдіться.

Межи люди розійдіться,
На Маріку не творіться.
Людська кровиця не водиця,
Проливати не годиться".


Б
Ой у гаю зелененькім
Гуляв Довбуш молоденький.
На ніженьку налягає,
Топірцем ся підпирає.

Йде до Космача до Дзвінки,
До Штефанової жінки.
"Добрий вечір, Штефанова,
Чи вечеря вже готова?" —

"А вечеря вже готова,
Лиш Штефана нема дома.
Він поїхав на роботу,
Повернеться у суботу".—

"Чуєш, Дзвінко, відкрий двері,
Сядем разом до вечері".—
"Ой не можу відчинити,
Будуть люди говорити.

Будуть люди говорити,
Буде мене Штефан бити".—
"Не відкриєш — сам відкрию,
Як приложу свою силу".—

"В мене двері дубовії,
В мене замки сталевії".—
"Не поможуть замки твої,
Як приложу плечі свої".

Довбуш плечі підставляє,
Двері в сіни відкриває,
Двері в сіни відкриває,
Штефан в Довбуша стріляє.

"Ой ви, хлопці, ви, молодці,
Возьміть мене на топорці.
Возьміть мене на топори,
Та й занесіть в Чорні гори.

Чорногора — рідна мати,
Не дасть же нам погибати".
Ой у гаю зелененькім
Гуляв Довбуш молоденький


СПІВАНКА ПРО ДОВБУША
Послухайте, люди добрі, що хочу казати —
Про Довбуша співаночку знаю заспівати.
Ану трошки послухайте, усі гірські люди,
Тут найкраща наша слава з давніх часів буде.
Закувала зозулиця темними лісами,
Була колись тяжка війна з панськими ляхами.
Ой тікала з України молода Олена
В Микуличин, на присілок, що зветься Зелений.
Але вона утікала у лиху годину —
їй чоловік, ой вінчаний, на війні загинув.
Вна від свого чоловіка тільки лист дістала,
А як прийшла у Зелений, то дитину мала.
Молодичка молоденька темненької нічки
Породила Олексика, кращого від чічки,
А вна свого господаря дуже шанувала,
Тому орла молодого Довбушем назвала.
Росте Довбуш, як із води, горами гуляє,
Не стямився, як вже рочків вісімнадцять мас.
Пасе Довбуш молоденький вівці в Кедроватіи,
Аж тут зачало гриміти, зачав дощ падати.
А як зачав святий господь з неба громом бити,
Вихопився чорт на скалу, зачав ся глумити.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолета,
Упав дідько з тої скали, зачав веречети.
Такі писки, такі звуки, таке ся заводить,
Аж тут раптом від господа ангели приходять.
Прилинули до Довбуша і стали казати:
"Що лиш хочеш, славний Довбуш, то все будеш мати".
Але Довбуш молоденький лиш став та думає,
Святим ангелам небесним таке вповідає:
"Хочу бути я найкращим та найвідважнішим,
В Галичині над легіньми бути найсильнішим.
Щоби мня ся не ловила ні куля, ні зброя,
Дозволь мені, милий боже, коли твоя воля".
Ангели йому сказали: "Все це так ся стане,
Ще й молодий вічно будеш, як місяць настане".
Ісказали та й пропали, ніби і не були.
А Довбуш як підоймився — гори ся хитнули.
А як свиснув, то від свисту кедри ся схилили,
А як гримнув з пістолета, то всі ся дивили:
Ци то буря в Чорногорі так гуде, лунає,
Ци то, може, кінець світу уже наступає.
Всі ся дивлять в Чорногору, а там сонце гріє,
Кедровата так, як досі, в хвої зеленіє.
Лиш на камені найвищім, на горі високій,
Сидить Довбуш, гірський орел, пишний, сивоокий.
У сардачку сукняненькім та й шнури шовкові,
В дармовисах сухозолоть, що нема такої
Ані в царя, ні в цариці. За кштсанев пави
Та й золоті огольони, що на Венграх ткали.
Порошниці в самім сріблі навхрест через плечі
Та й барточка Довбушева аж ся сріблом мече.
А як собі заспіває, зате в листочок —
Ло всіх горах ся покотить його голосочок.
А як крикне: "Вражі пани, годі вам гуляти,
Всі маєтки рабовані треба вам віддати!"
Чорногора усміхнулась, як не тая стала,
За Довбуша Верховина пісню заспівала.
Усі люди за Довбуша зачали співати,
А він зачав щонайкращих хлопців ізбирати.
Та й почали по всіх горах літати, гуляти,
Бідних людей милувати, а панів карати.
Усі люди за Довбуша добре говорили,
Пани ровту ізбирали, Довбуша ловили.
Як обскочить його ровта та стане стріляти,
Довбуш кулі позбирає, почне ся сміяти.
Тоді Довбуш відважніших собі відбирає,
Лиш дванадцять оставляє, решту розпускає.
Аж раз Довбуш з легшими в Буковець виходить,
А ід пему дідок-віщун старенький приходить.
Пізнав Довбуш старенького, гостить та вітає,
А старенький подякував та й оповідає:
"Слухай, синку, що я буду тобі говорити,
Маєш гонор, маєш славу, вічно будеш жити,
Лиш па чужі жінки, сипку, ти не задивляйся,
Людську кровцго не проливай та й не напивайся.
Чужа жінка тебе зрадить, а кров не водиця,
Людську кровцю проливати, синку, не годиться".
Та й відтоді часто Довбуш з дідом зустрічався,
Куди іти, що робити — завжди запитався.
Не знати, не відати, довго б так тривало,
Але осені одної дідика не стало.
Помер віщун, а сам Довбуш за дідком сумує,
Нема кому порадити. Коли нараз чує,
Що отаман красиоїльський ровту ізбирає,
Злучається із ляхами, Довбуша шукає.
Скаженіло його серце, горівки напився,
Тоді Довбуш в своїм житті перший раз улився.
Стала весна наступати, зозулька кувати,
Іде Довбуш з легінями Дідушка питати.
Приходить він на Юрія: "Помагай бог, діду,
Відай, мирно з легінями від тебе не піду".
Дідушко так папудився — не міг говорити,
Тоді сумно на Довбуша зачав ся дивити.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолета,
Впав Дідушко, і зачала темна кров ся ллетп.
Нараз Довбуш спам'ятався, так як присягався
Людську кровцю не пролити, скоро догадався.
Але вже було запізно, Дідушко копап,
А ватажко старенького діда споминає.
Тоді йде Довбуш у Жаб'є, там ся сповідає,
Ходить сумний по світові, спокою по має.
Ні тонірчик вже не пестить, в сопілку не грає,
Ні в листочок не запіє та й пе заспіває.
Зачалися в Криворівшо па храм ісходити,
Іде Довбуїи з легінями душу очистити.
Укляк в церкві з легінями, помолився богу —
Йому стало трохи легше, вийшов на дорогу.
Роздивився, а там одна молодичка була,
Така пишна, така гарна, як сива зозуля.
Чорнобрива, круглолиця, хороша як пава,
Та й відразу Довбушеві до душі припала.
А Довбуш у молодички тоді ся питає,
Звідки вона і як зветься, де хатину має?
Дзвіночка так веселенько зачала казати:
"Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати.
Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати,
Іди зо мпов до Космача на храм погуляти".
Но не знаю, що там було і що говорили,
На храму си погуляли, горівочку нили.
Тої ночі наш ватажко з Дзвінков полюбився,
Тоді Довбуш у Космачі другий раз упився.
Забув Довбуш все на світі, Дзвіночку кохає,
Звідкіль іде, куди іде — в Космач повертає.
Аж раз, ходячи по світу, довго забарився,
Дзвінка його визирає, коби вже явився...
Як за Чорногору сонце стало западати,
Іде Довбуш з легінями Дзвінки відознати.
Як приходить, боже милий, що за радість була,
Там таке ся заводило, як Дзвінка почула.
Але все то не є правда, Довбуш помилився,
Тоді Довбуш в своїм житті в третій раз упився.
Заснув Довбуш дуже твердо та дивний сон має,
Що він свою красну Дзвінку міцно обіймає
І розказує від чого може умирати,
Чим лиш можна його вбити і життя узяти:
"Треба взяти срібну кулю, ярої пшениці
Та із мої головочки срібні волосочки,
І дванадцять службів божих па цім відправляти,
Тим лиш можна мене вбити, моє життя взяти".
Він не знає, що Дзвіночка лиш ся притаїла
Та все чула, розуміла, бодай ся втопила.
Та все чула, що ватажко у сні признавався,
Що він правду усю казав, любці сповідався.
Із волосся із голови срібного украла,
Поганому Штефанові усе розказала.
Дзвінчук небагато думав, в місто ся збирає,
В Коломиї він з панами та й служби наймає.
Наш ватажко, як звичайно, до Дзвіночки ходить,
А не знає, що вже Дзвінчук срібну кулю робить.
Але Довбуш молоденький, як місяць ісходить,
Збирається з легінями, до Дзвінки відходить.
А там в лісі на горісі сова застогнала,
А зозулька в буковинці сумно закувала.
А Довбуш аж зодригнувся: "Що це є за диво,
Відколи я хожу світом, це ся не траф'єло.
Щоби я когось боявся, хочу відходити".—
"Отамане, завернися, лихо мені гостити",—
Легіники його просять. А Довбуш говоре:
"Чого, хлопці, боїтеся? Та я на всі гори!
Нема дужчого від мене, чого ся боїти,
Хіба Дзвіичук із Довбушем захоче ся бити?
Ой не сміє Штефан мені ні слова казати.
Но, легіні, поскоріше підем погуляти".
І приходять під віконце, зачали кричати:
"Пусти, Дзвінко, прийшов Довбуш тебе відознати".
Баба з хати відказала: "Нема Дзвінки дома!"
"Брешеш, бабо!" — крикнув Довбуш голосніше грому.
Та як хапнув за одвірки, усе, як сіль, крушить,
Впали двері тисовії, набій вуха глушить.
Ой набою, ти зрадливий, та ти голосненький,
З отамана кров ся ллє, впав він молоденький,
Впав, конає на задвір'ю, а кров траву росить,
Отаман із легіиями прощатися просить:
"Я вже, хлопці, умираю, озьміть на топори
Та занесіть, де найкраще, аж у сині гори,
А мій топір золотенький в Дунай затопіте,
Та най знають усі люди, та най знають діти,
Що хто в світі жінці вірить, мусить загибати,
Як я, Довбуш, ваш отаман, прощай моя мати.
Будь здорова, Верховино, ви, любі Карпати,
Простіть мене, товариші, я лягаю спати.
Будь здорова, Чорногора, і ви, бідні люди".
Помер Довбуш, вже такого другого не буде.
Так говорять, що й досі в нас, там, де сипі гори,
Збереглися Довбушеві глибокі комори.
І колись-то наші люди там скарбів шукали,
Як полізли в ті печери, більше не вертали.
І тому-то про Довбуша співанку ісклали,
Щоби в горах у Карпатах про него співали.
Може, усе не по правді, то перепрошаю,
За Довбуша співаночку співати кінчаю.


ХОДИТЬ ДОВБУШ РОЗБИВАТИ
Ой у гаю зелененькім все зозуля кує,
Ой куди то славний Довбуш з хлопцями вандрує?
Ходив Довбуш з опришками лісами, горами,
А він хотів розправлятись з клятими панами,
З високої полонини котяться гелетки,
Ходить Довбуш розбивати великі маєтки.
Ой зозулька з листків росу крильцями збиває,
Ходить Довбуш молоденький, панів убиває.
"Ой чи много, Довбущуку, маєш товариства?" —
"Як у гаю зеленому букового листя!"
Перестала зозулечка по лісі літати,
Вже Довбуша молодого в горах не видати.


СКУПАЛАСЯ В ПАНСЬКІЙ КРОВІ ОПРИШКІВСЬКА БАРТКА
Ой низенько сонце сходить, ще нижче лягає.
Сидить Довбуш під смереков та й думку гадає.
"Ой Довбуше молоденький, яка в тебе гадка?" —
"Що не пила довго крові опришківська бартка.
Чи знаєте, легіиики, що в Косові-місті
Вже ночують над Рибницев польські резервісти?
В Соколівках пушкарики сім хат запалили,
В Яворові під скалами трьох легінів вбили.
Насунули пани-ляшки па високі гори,
Розбивають з пушкарями ґаздівські комори".
Ой летіла зозулиця, сіла па ворину,
Котилося каміннячко з гори на долину.
Місто Косів як горіло, Кути ся дивили.
Утікали резервісти, зброю погубили.
Котилося каміннячко на биті дороги,
Помісило резервістів, поломило ноги.
Ой на горі дві смереки, па Рибниці кладка,
Скупалася в панській крові опришківська бартка.


НЕ РІК, НЕ ДВА ХОДЖУ ЛІСОМ
На високій полонині зародили рижки,
Закохав я собі силу та й пішов в опришки.
Не рік, не два ходжу лісом, та не маю щастя,
Хоч у мене тілько грошей, як у лісі листя.
Ой вийду я в полонинку на високі гори,
Де Черемош воркітливий каміннячко оре.
По долині жовнярики на села злягають,
Трясуть хати попід лісом — Довбуша шукають.
Пушкар веде, помагає — нагороди хоче,
А я його нагороджу кулев межи очі.
Маю бартку, порошниці, новенькі пістолі,
Лиш не маю свої хати, щасливої долі.


ПРИЙШОВ ДОВБУШ ДО МАРІКИ
Прийшов Довбуш до Маріки та зачав клопкати:
"Удопирай, мила, двері та пущай до хати".—

"Та я двері не відомкну, хочу ти вповісти:
Ще вечеря не готова — не буде що їсти".—

"Ой лягав я не раз спати, дівко, без вечері,
Та вдосувай скоро замки, бо розіб'ю двері".—

"В мене двері яворові, залізом оббиті.
Ще такий ся не народив, аби їх розбити".

Як положив праве плече, замки ся погнули,
Як положив ліве плече, замки ся вдомкнули.

Лише Довбуш двері втворив — Дзвінка з поду стрілив,
В ліве плече Дзвінка стрілив, в саме серце вмірив.

Ой надійшла чорна хмара і дощем упала,
Умер Довбуш молоденький, та не вмерла слава.


ІШОВ ДОВБУШ З ОПРИШКАМИ
Вже за гори місяць зайшов, зорі зазоряли,
Ішов Довбуш з опришками, тихо розмовляли.

"Щось на тобі, Чорногоро, пізно бук розвився,
Наш отаман все сам та сам, чогось зажурився".

Ой як ішли через Тису, став Довбуш на мості:
"Повертаймось до Косова, до Дзвінки у гості!" —

"В того Дзвінки гарна жінка, будьмо на сторожі:
Пани не сплять, а чатують, точать на нас ножі".

Прийшов Довбуш під віконце та почав казати:
"Кой ти сама, то відчиняй, паруй вечеряти!"

Не хотіла любка-згубка двері відчиняти
Та вечерю парувати, гостей зустрічати.

Підклав Довбуш ліве плече — двері зарипіли,
А як підклав праве плече — замки відлетіли.

Ой став Довбуш на порозі, сам собі не вірив:
Стефан Дзвінка в сінях чекав — в саме серце стрілив.

"Ой ви, хлопці, ви, молодці, на цьому прощайте,
Несіть мене в Чорпогору та там поховайте".

Як Довбуша поховали в зеленому гаю,
Поплакали, розійшлися по рідному краю

Панів-дуків грабувати, панів-дуків бити,
Про Довбуша споминати, за Довбуша мстити.

джерело матеріалу: Збірник "Ходили Опришки". - Ужгород: Карпати, 1983. - 384 с., іл., 4 л. іл. - (Б-ка "Карпати")
Повернутись