Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
ДО 140-РІЧЧЯ ВІД ЧАСУ ЗАСНУВАННЯ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОЇ
ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ „ПРОСВІТИ”




140 років тому, 8 грудня 1868 р. у Львові невеличка група національно свідомої української інтелігенції (в історію цей гурт, що складався зі студентів Львівського університету, та нечисленних службовців і вчителів, увійшов під назвою «народовці», бо прагнув жити і діяти для народу) заснувала громадську інституцію під лаконічною і водночас промовистою назвою «Просвіта». Своїм завданням члени товариства вбачали піднесення національно-культурного, освітнього рівня найширших верств українців краю, зростання їх національної самосвідомості та почуття власної гідності. Водночас принциповою особливістю в діяльності «Просвіти» поряд з чітко окресленою позицією захисту і підтримки всіх проявів українства було свідоме відсторонення від будь-якої участі у суто політичних рухах і акціях; діячі «Просвіти» могли (і були) членами різних політичних партій, однак свої політичні уподобання вони не мали права поширювати на діяльність у товаристві. Саме завдяки політичній незаангажованості львівська «Просвіта» змогла успішно діяти впродовж багатьох десятиліть, привертаючи до себе численних прибічників з різних соціальних верств, прошарків і з різними політичними переконаннями.

Першим головою львівської «Просвіти» став відомий у краї композитор, педагог, журналіст Анатоль Вахнянин. Надалі в процесі перевиборів, через певні проміжки часу керівниками товариства на демократичних засадах обиралися такі відомі й авторитетні у Східній Галичині громадські, культурні й політичні діячі та вчені як Юліян Лаврівський, Володислав Федорович, Омелян Огоновський, Юліян Романчук, Євген Олесницький, Петро Огоновський, Іван Кивелюк, Михайло Галущинський, Іван Брик, Юліян Дзерович.

«Просвіта» зародилася в той час, коли над українським етносом у Східній Галичині (територія сучасних Львівської, Тернопільської та Івано–Франківської областей) нависла серйозна небезпека цілковитої асиміляції у мовах тогочасної Австро–Угорської імперії. Тому пріоритетним у діяльності «Просвіти» стало видавання дешевих книжок для народу, написаних зрозумілою йому українською мовою. Завдяки цьому кроку, а також послідовно проводячи політику закладання в українських селах створених на громадські кошти читалень як своєрідних осередків національної культури і змістовного дозвілля, товариство поступово здобувало неабиякий авторитет у краї. З року в рік зростала кількість читалень «Просвіти», у містечках і селах створювалися філії товариства. Поступово, із запровадженням різноманітних проявів самоорганізації українських селян і міщан розширювалися і форми діяльності «просвітян». Крім видавничої справи дедалі більше уваги приділялося створенню бібліотек та комплектуванню їх фондів книгами українською мовою, сільських самодіяльних театрів і народних музеїв, хорів, оркестрів, лекційній роботі тощо. Велася наполеглива боротьба по подоланню неписьменності, пияцтва, антисанітарії. В умовах масового безробіття завдяки створенню у краї «просвітянських» книгарень, друкарень, палітурних майстерень та інших підприємств багато галичан мали можливість прогодувати себе і свої сім’ї. «Просвіта» добивалася від влади дозволів на створення українськими селянами власних крамниць, ощадних і позичкових кас, громадських комор для збіжжя (шпихлірів), рільничо–господарських спілок тощо. Під егідою товариства успішно діяли різноманітні школи та курси – господарські, промислові, торговельні, де бажаючі могли набути певний фах.

Плідна й багатогранна діяльність львівської «Просвіти» не переривалася навіть у роки Першої світової війни, коли Галичина перебувала в епіцентрі бойових дій, та у повоєнний час перебування краю під владою Польщі, коли уряди Й. Пілсудського та його наступників проводили відверто агресивну антиукраїнську політику.

Значну увагу «Просвіта» приділяла організації чотирьох щорічних загальнопросвітянських свят, які широко відзначалися всіма філіями і читальнями товариства. Вже з перших років своєї діяльності «Просвіта», прагнучи донести до народу полум’яне волелюбне слово Кобзаря, започаткувала щорічні Шевченківські свята, які відзначалися у першій декаді березня. На них в урочистій, емоційно піднесеній обстановці вшановувалася пам’ять Кобзаря, влаштовувалися літературно-музичні вечори, на яких декламатори читали його поезії, хори виконували «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші твори, ставилися спектаклі за п’єсами Т. Шевченка. З 1900–х років Шевченківське свято у Східній Галичині набуло такого розмаху, що стало у краї дійсно всенародним. У той час, як у царській Росії українська інтелігенція могла тільки мріяти про публічне вшанування пам’яті великого сина України, в Галичині у багатьох селах на добровільні пожертви населення були встановлені пам’ятники і погруддя Кобзареві. Надалі, вже після закінчення Першої світової війни, щороку у травні організовано відзначалося свято Івана Франка, у жовтні – «Свято книги», у грудні – «Свято Просвіти».

Одна з найяскравіших й найуспішніших сторінок в багатогранній діяльності товариства – книгодрукування і книгорозповсюдження дешевих, написаних виключно українською мовою книжок: шкільних підручників, творів класиків української та світової літератур, щорічних календарів–альманахів, що були настільними книгами в багатьох родинах, численних науково-популярних видань, в яких доступно висвітлювалися корисні для селян і міщан знання з економіки, географії, хімії, сільського господарства, медицини, права, ремесел тощо, мап, портретів видатних діячів України, збірників народних пісень, нот тощо. Частина цих книжок виходила у серіях, зокрема «Народна бібліотека Просвіти», «Історична бібліотека Просвіти», «Серія красного письменства», «Руська письменність» тощо, що користувалися значною популярністю. Загалом за 70 років (1868–1939) «Просвіта» та її філії видали понад 1000 назв друків, не рахуючи численних спеціалізованих і універсальних часописів («Бібліотечний порадник», «Аматорський порадник», «Життя і Знання» та ін.) сумарним накладом в кілька мільйонів примірників.

Великою заслугою «просвітян» Галичини є те, що коли в останні десятиліття ХІХ ст. у царській Росії українське друковане слово перебувало під забороною, вони підставили своє плече письменникам з Наддніпрянської України. У виданнях «Просвіти» активно друкувалися твори Т. Шевченка, П. Куліша, Б. Грінченка, І. Нечуя-Левицького, О. Стороженка, Л. Глібова, О. Кониського, Марка Вовчка, В. Мови–Лиманського та багатьох інших діячів.

Дедалі більше зосереджуючись на виключно культурно-освітній роботі, львівська «Просвіта» ініціювала послідовне створення нових українських громадських організацій і товариств, ділилася з ними у період їх становлення коштами, будівлями, досвідом організаційної роботи в масах, відряджала їм на допомогу своїх визнаних фахівців, а в подальшому тісно взаємодіяла з ними. Так, «Просвіта» стояла біля витоків зародження таких широко відомих у Східній Галичині українських інституцій як Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), «Українське педагогічне товариство» (надалі – «Рідна школа»), «Сільський господар», перше українське політичне товариство «Народна Рада», перше українське ремісниче товариство «Зоря», руханкове (фізкультурне) товариство «Сокіл» та ін.

«Просвіта» першою в Галичині почала пропагувати основи гігієни, медичних знань серед селянства, розвінчувала знахарство та забобони. За її почином утворилися «Товариство гігієнічне», «Товариство українських лікарів», товариство «Відродження», яке перейняло естафету антиалкогольного руху.

«Просвіта» сприяла також зародженню і розвитку жіночого товариства «Союз українок» та юнацького «Пласту».

Поряд з так званою «дорослою Просвітою» у міжвоєнний час активно діяли численні осередки «Молодої Просвіти», де проходили духовний і фізичний вишкіл десятки тисяч дітей і підлітків, і в яких вони на все життя засвоювали найважливіший урок: я українець, я люблю рідну мову і маю повсякденно плекати і боронити честь, славу і волю своєї Батьківщини. Невипадково згодом практично всі бійці ОУН–УПА – це колишні члени «Просвіти».

Фактично львівська «Просвіта» була причетною майже до всіх проявів українських громадських рухів і течій у краї. Тому не випадково в знак величезних заслуг товариством перед українським народом, за ним, починаючи з 1910–1920–х років, назавжди утвердилося надзвичайно почесні звання «Матері–Просвіти», «матері українського організованого життя». Загалом, щоб перелічити всі корисні справи і починання львівської «Просвіти», необхідно, мабуть, списати грубезний зошит.

Всеукраїнська слава і величезний моральний авторитет львівської «Просвіти» ширилися не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Так, роком пізніше після заснування «Просвіти», у 1869 р. утворилося Просвітянське товариство у Чернівцях (діяло багато років під назвою «Руська Бесіда») на чолі з Н. Гакманом, яке працювало заради піднесення національного життя українців Буковини, в тих самих напрямах, що і львів’яни і підтримуючи з ними тісні стосунки.

В перші десятиліття ХХ ст. «Просвіта» взагалі стала міжконтинентальним соціально-культурним феноменом українства. Численні автономні товариства під єдиною назвою «Просвіта», які будували свою роботу за принципами, встановленими львівськими побратимами, діяли на всій території України (в її сучасних адміністративно-територіальних межах), а також у місцях організованого розселення української діаспори – на Берестейщині, Курщині, Брянщині, Кубані, на безкрайніх сибірських просторах і Далекому Сході (Сірий Клин, Зелений Клин, Північний Китай), в Азербайджані (Баку), Хорватії, Боснії і Герцеговині, Словенії, в тогочасній Чехословаччині, за океаном – в Канаді, США, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Австралії. Лише африканський континент не був охоплений «Просвітами». З 1898 по 1918 рр. «Просвіта» діяла навіть у тогочасній столиці Російської імперії Петербурзі, щоправда, з огляду на небезпечну близькість керівних органів потужного репресивного апарату царату, під підкреслено нейтральною і невиразною назвою «Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг». Однак неофіційно та в мемуарній і історичній літературі за цим товариством закріпилася назва «Північна Просвіта».

У Наддніпрянській Україні створення «Просвіт» стало можливим лише внаслідок революційних подій 1905 р., коли цар Микола ІІ був змушений під тиском народного невдоволення надати національним окраїнам імперії деякі громадянські права. Вже восени 1905 р. зусиллями прогресивної української інтелігенції утворилися «Просвіти» в Катеринославі і Одесі, у 1906 р. – у Києві, Кам’янці–Подільському, Житомирі, Чернігові, Миколаєві, Мелітополі та в інших містах, містечках і навіть окремих селах. Найбільш плідну діяльність серед них розгорнуло “Київське товариство “Просвіта” в пам’ять Тараса Шевченка” (такою є повна офіційна назва інституції), очолюване Борисом Грінченком. Однак вже через кілька років ці «Просвіти» були заборонені царатом.

Майже одразу після повалення царату «Просвіти» у Наддніпрянській Україні стали стрімко відроджуватися, водночас, немов гриби після дощу, виникали сотні самостійних «просвітянських» осередків у всіх губерніях і повітах. Щоправда, більшість з них з-за складних умов тогочасного життя, безперервної зміни влад, воєнних дій не змогли сповна використали свій потенціал, однак, попри короткий час існування, все ж багато прислужилися національному культурному відродженню українців.

У 1920 р. утворилася «Просвіта» в Закарпатті, яке на той час після закінчення Першої світової війни і розвалу Австро–Угорської імперії перебувало у складі Чехословаччини. Її центральний осередок знаходився в Ужгороді, а 8 філій – в найбільших містах краю (Мукачеві, Хусті тощо), а також у Братиславі і Пряшеві.

Незважаючи на підкреслену аполітичність і позапартійність своєї діяльності, що мала виключно культурницький характер, жодна з «Просвіт» не змогла співіснувати з жорсткими тоталітарними режимами. Так трапилося з «Просвітами» Наддніпрянської України, коли, починаючи з 1910 р., самодержавні реакційні сили перейшли у наступ на демократичні завоювання, спричинені революцією 1905 р. і протягом 3–4 років перепинили діяльність всіх місцевих «Просвіт» (найпершого удару було завдано найбільш діяльній київській «Просвіті», а найдовше, до 1914 р., вдалося проіснувати «Просвіті» у Катеринославі). Така ж картина спостерігалося і після остаточного встановлення в Україні радянської влади, коли тисячі просвітянських осередків протягом 1920–1922 рр. припинили своє існування, а спроба «радянізувати» «Просвіти», перетворити їх в ідеологічних прислужників місцевих компартійних осередків повністю провалилася. Так само восени 1939 р. після вступу Червоної армії в Західну Україну було заборонено діяльність львівської «Просвіти» і всіх без винятку її філій у Східній Галичині, а багатьох «просвітян» було піддано репресіям – арештовано, заслано у сибірські табори, страчено. Роком раніше, після збройного вторгнення військ хортистської Угорщини в щойно проголошену незалежну Карпатську Україну та її анексії було знищено «Просвіту» в Ужгороді та її філії в закарпатському регіоні. В період тимчасової окупації України нацистською Німеччиною частина української інтелігенції, перебуваючи у полоні ілюзій, що гітлерівський режим принесе Україні бодай урізану незалежність, намагалася відродити «Просвіти» (такі спроби були зафіксовані на Волині, в Центральній і Східній Україні), однак діяли ці осередки дуже короткий час, одразу ж були заборонені окупаційною адміністрацією і тому нічого не встигли зробити.

Необхідно зазначити, що радянська ідеологічна машина вбачала навіть у вже ліквідованих «Просвітах» велику небезпеку для комуністичного режиму. Тому, починаючи ще з 1920–х років, робилося все можливе, щоб викреслити з пам’яті народу згадки про «просвітянський» національно-культурний рух. Діяльність «Просвіт» всіляко замовчувалася або огульно критикувалася, книжки будь-якої тематики, видані «Просвітами» (навіть твори класиків української літератури), вилучалися з усіх публічних бібліотек і знищувалися, у кращому випадку переводилися у спецсховища. «Просвітянські» друки було небезпечно мати навіть у приватних, домашніх бібліотеках, а винуватцям загрожували дуже великі неприємності з боку радянської карально–репресивної машини. В публіцистичних та історичних працях, якщо подекуди і згадувалися «Просвіти», то виключно у різко негативному ключі, як осередки «українського буржуазного націоналізму», «гнізда дрібнообивательських низькопробних культурницьких уподобань» тощо. Насправді ж, попри виразно окреслену українськість, «Просвіти» ніколи не скочувалися в болото шовінізму, ворожості до інших народів, клерикалізму. Тому невипадково серед «просвітян», крім українців, було багато росіян, поляків, євреїв, німців та представників інших народів. Вся «вина» «Просвіт» перед радянською владою полягала в тому, що діячі цих товариств не погоджувалися бути прислужниками відомих ідеологічних «пролетарських» та «інтернаціональних» доктрин.

«Просвіта» відродилася на теренах України наприкінці 1980–х років як Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Лише через 120 років після заснування львівської «Просвіти» збулася мрія багатьох поколінь «просвітян» про те, щоб товариство стало дійсно всеукраїнським. Якщо ж врахувати, що у період, коли було перепинено діяльність «Просвіт» в Україні, успішно діяли однойменні товариства за океаном, то можна стверджувати, що діяльність «просвітянських» осередків ніколи не переривалася. Сучасна «Просвіта», спираючись на найкращі традиції попередників, веде в Україні активну роботу по відродженню національної культури, захисту української мови, продовжує свою місію по здійсненню державотворення, прилучення народу до невичерпної криниці національної та світової культур, дбає про нове життя замовчуваних до недавнього часу одвічних святинь українського народу.

«Просвіта» за багатьма ознаками є унікальним історико-культурним явищем на теренах України. Товариство, започатковане у 1868 р. у Львові, є найстарішим з нині існуючих українських громадських організацій. У період між двома Світовими війнами «Просвіта» була наймасовішою національною інституцією на теренах Західної України (на той час вона охоплювала своїм впливом понад півмільйона українців Східної Галичини). Унікальним є і те, що у багатьох куточках світу світі, за прикладом львівського товариства. діяли цілком самостійні однойменні товариства, які будували свою роботу на засадах і принципах, успішно апробованих галицькими «просвітянами». У цих товариствах працювали тисячі видатних синів і дочок українського народу – письменників, вчених, педагогів, акторів, громадських діячів. Серед представників української еліти легше назвати тих, хто з якихось причин не перебував у лавах «просвітянин», ніж членів «Просвіт». Невипадково вдячні нащадки встановили у 1994 році у Львові величний пам’ятник «Просвіті» за проектом Василя Ярича (це єдиний приклад існування в Україні пам’ятника громадській інституції).

Довголітня діяльність львівської «Просвіти», як і інших «Просвіт» – це справжній подвиг в ім’я захисту національно-культурних прав українського народу. І за царату, і за більшовизму, при Пілсудському, Хорті, Антонеску, Сталіні та інших диктаторах її громили, цькували, нищили, однак зламати прагнення українського народу до рідної мови, книги, освіти, культури, організованого життя нікому не вдалося. Тому діяльність «Просвіт» є однією з найзнаменніших віх в історії України, яка вимагає гідного вшанування.
Повернутись