Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Федько Ю.М., к.і.н. Каліберда Ю. Ю., к.і.н. Федько А. В., Костенко О. М.ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

«БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ» ТА ЙОГО ДІЯЛЬНІСТЬ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ (1891 – 1898)

Кінець XIX – початок XX ст. відзначився пожвавленням громадсько-політичного руху на теренах Російської імперії. Не винятком цьому була і Україна, на політичній арені якої з’являється нове покоління українських діячів, які «вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національно свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості» [1].

На зламі століть перед українським національним рухом виникає потреба в новій ідеї, яка б могла стати ефективною альтернативою як традиційному українофільству з його автономними вимогами для України, так і популярному на той час соціалізму, який надаючи перевагу класовим інтересам, взагалі ігнорував національне питання. Такою ідеологією в недалекому майбутньому став український націоналізм, який у 90-х роках XIX ст. здобув визнання галицько-української громадськості.

Занепокоєні тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, представники «нової» української генерації вирішили організувати український рух як альтернативу російській експансії в громадському і культурному житті України. Тому наприкінці XIX ст. на Наддніпрянщині виникають спроби впровадити в життя національну ідеологію. Одними із перших це намагалися зробити члени таємного товариства студентської молоді «Братства Тарасівців».

З історичної літератури відомо, що передумовою для створення цієї організації став перепис рухомого майна на Полтавщині, який на початку 90-х років був запроваджений полтавським губернським земством. Безпосередньо цю роботу очолював український громадський діяч, етнограф і статистик за фахом О. Русов (1847-1915), який запросив собі на допомогу представників молодої української інтелігенції [2].

Під час цього перепису на базі спільних інтересів та поглядів виник гурток

«свідомих українців», члени якого не пристали ні до українофілів, ні до інших громадсько-політичних течій і відрізнявся радикальними поглядами.

Улітку 1891 року (за іншими даними 1892) на могилі Т.Г. Шевченка в Каневі група студентів – Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Віталій Боровик та Іван Липа – заснували таємну організацію «Братство Тарасівців». «Тут (на могилі Т.Г. Шевченка. – Авт.) то й ми ухвалили заснувати таємне українське політичне товариство», – згадував пізніше про цей історичний момент член братства, а в майбутньому відомий український громадсько-політичний діяч, письменник та лікар І. Липа (1865-1923) [3].

«Самий факт створення такої організації на могилі національного будителя, – стверджує історик Т. Гунчак. – мав певну символіку: молоді патріоти не тільки прийшли поклонитися Шевченкові, а й присяглися нести прапор національного визволення» [4].

Таємний характер цього гуртка та майже повна відсутність архівних джерел, на жаль не дають нам сьогодні, більш ніж через сто років поспіль, повної інформації щодо чисельності його членів, форм та методів роботи, характеру зв’язків та інших видів діяльності братства.

Відомо, що для втілення в життя своїх поглядів, члени братства налагоджували зв’язки з однодумцями в інших містах України, організовували читання лекцій, постановку п’єс та свят на честь Т. Шевченка. Найбільш радикальні І. Липа та його однодумці навіть закликали українських письменників наслідувати у своїх творах кращі європейські зразки замість російських.

Свої основні політичні погляди братчики висловили в рефераті «Profession de foi, або Визнання віри молодих українців», який був надрукований у квітні 1893 року у львівській (на той час територія Австро-Угорщини) газеті «Правда». Автором програми був студент юридичного факультету Київського університету Святого Володимира, а в недалекому майбутньому відомий український громадсько-політичний діяч, ідеолог українського націоналізму та адвокат Микола Міхновський (1873-1924).

Своїм головним завданням члени «Братства Тарасівців» вважали боротьбу

за національне визволення українського народу та досягнення повної автономії всіма народами, які були поневолені Російською імперією [5].

«Україна під гнітом; і по закону людської психології вона піднімає свій національний прапор, – стверджувалось в програмових засадах «Братства Тарасівців». – тим, ми як діти України, як сини свого народу – єсьмо націоналами і перед цим дбаємо те, щоб дати своєму народові волю національну» [6].

«Братство Тарасівців» зобов’язувалось вимагати поширення вживання української мови у школі, державних установах, родині і при всіх обставинах боронити інтереси українського народу. Майбутня українська держава за їх проектом «мала була подібною до республіки Платона».

У своїй теоретичних установах «тарасівці» наголошували на націоналізмі у культурі та громадсько-політичному житті чим певною мірою протиставили себе українофілам та прихильникам соціалізму, позиції яких в громадських колах Україні на той час превалювали [7].

За влучним висловом сучасного історика Р. Іванченко публікація програмних засад «Братства Тарасівців» «була вибухом бомби в інтелектуальному українському середовищі… сприяла великому збуренню умів і навіть спричинилася до розшарування в середовищі українофілів» [8].

Після закінчення роботи з переписом в Полтаві члени гуртка роз’їхались по домівках пропагувати свої погляди на теренах Наддніпрянської України, потрапивши під пильний нагляд царської поліції.

До літа 1893 року основним осередком «тарасівців» був Харків, але після арешту значної частини членів організації центр було перенесено до Києва.

В українській столиці М. Міхновський організує саму чисельну групу «тарасівців». Про успіх роботи цього гуртка говорить той факт, що до роботи в ньому крім студентства та інтелігентів залучаються і селяни.

Нечисленні осередки «Братства Тарасівців» з’явились також в Одесі, Полтаві, Лубнах, Катеринославі та деяких інших містах України. Серед його активних діячів були В. Боржковський, М. Вороний, М. Дмитрієв, В. Самійленко, М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Степаненко, Б. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет та ін.

Не дивлячись на переслідування з боку влади, таємна організація проіснувала до 1898 року. І хоча українська інтелігенція в цілому не сприймала ідей братства, його діяльність була першою спробою по впровадженню національної ідеї в громадсько-політичне життя України наприкінці ХІХ ст, яка привернула увагу українства.

Під впливом «Братства Тарасівців» в 1897 році було засновано Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію, а в 1900 – Революційну Українську Партію.

Література:

1. Субтельний О. Україна. Історія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 260.

2. ОУН: минуле і майбуття. – Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1993. – С. 6.

3. Літературно-науковий вісник. – 1925. - №7. – С. 607.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: нариси політичної історії. – Київ: Либідь, 1993. – С. 14.

5. Довідник з історії України. Т. 1. (А - Й). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1993. - С. 708.

6. Програмові засади Братства Тарасівців // Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. – Мюнхен, 1983. – Т. 1. – С. 20.

7. Голубицький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття: Дослідження. – Київ: Смолоскип, 1996. –

- С. 24.

8. Іванченко Р. Історія без міфів: Бесіди з історії укр. державності: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – 2-ге вид., переробл. і доп. – Київ: МАУП, 2006. –

– С. 268.
Повернутись