Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Історія України (частина друга) - Рибалко:

Селянські рухи та виступи робітників.

Наростання селянського руху, його характер і форми.
Основним борцем проти кріпосницького гноблення, за ліквідацію кріпосництва виступало багатомільйонне селянство, до якого тісно примикали робітники, що тоді ще не виділилися в окремий клас.
Тяжка кріпосницька експлуатація й небачено важкий політичний гніт, гніт поміщиків і царських чиновників не зробили з селян безсловесних, покірних рабів. Широкі маси селянства протестували, як могли і як уміли.
Селяни в першій половині XIX ст. були темні, забиті, політично несвідомі, не розуміли своїх класових завдань, не були згуртовані, не виробили певного уявлення про політичний лад, встановлення якого вони домагалися. Вони здебільшого виступали проти посилення експлуатації, боролися за ліквідацію кріпацтва, за визволення з-під влади поміщиків, за землю і волю, за те, щоб стати вільними виробниками.
Селянські виступи того часу мали стихійний, неорганізований і здебільшого локальний характер. Форми їх відповідали низькій свідомості, темноті селянства. Селянство продовжувало вірити у справедливого, доброго «батечка-царя», наївно вважало, що цар захищає його інтереси, а поміщики начебто порушують волю царя. Через це поширеною формою селянського протесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам. Лише за 10 років, з 1844 р. по 1854 р., до міністерства внутрішніх справ надійшло зі всієї Росії 342 скарги, тобто по 35 скарг на рік. А скільки їх не потрапило туди, будучи перехопленими на місцях! Селяни здебільшого скаржилися на нелюдську експлуатацію та утиски поміщиків і вимагали переведення їх у стан державних селян.
Іншими формами селянського протесту були: відмовлення платити оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям (самовільна зміна вотчинних начальників, суд над ними, створення свого самоврядування й т. п.), підпали поміщицьких маєтків, вбивства й побиття поміщиків, управляючих та прикажчиків, втечі в Новоросійський край, на Дін, Таврію, шукання там «волі-долі», збройний опір поміщикам, урядовцям і військовим командам, партизанські напади на поміщицькі маєтки і відкриті масові повстання.
Поряд з поміщицькими виступали проти посилення гноблення й державні селяни, особливо ті, що були на «господарському становищі», на Правобережжі і ті, яким загрожувало перетворення на військових поселенців, а також уже переведені на військових поселенців і солдати-рекрути. Протягом першої половини XIX ст. селянські рухи майже з кожним десятиліттям наростали, ставали впертішими й настійнішими.
В Україні, за далеко неповними даними, з 1797 р. по 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян, а з 1826 по 1847 р. — 250 виступів.
Отже, знедолені й придавлені тяжким поміщицьким ярмом та гнітом феодальної держави селяни протестували й піднімалися на боротьбу. «Дух незадоволення» серед селянства з наближенням середини XIX ст. дедалі посилювався, що й було однією з найважливіших причин, які змушували царизм братися за підготовку до скасування кріпацтва.
Селянські рухи у першій чверті XIX ст. Виступи військових поселенців
Уже протягом першої чверті XIX століття, особливо після війни 1812 року, коли за участь у ній селянство сподівалося дістати полегшення або навіть звільнення від кріпосницького гніту, а царський уряд не пішов назустріч цим сподіванням, селянський рух розширювався й ставав дедалі масовішим і впертішим. Траплялися випадки, коли селянські хвилювання тривали по кілька або навіть десятки років. Так, у маєтку поміщиці Закашевської на Волині селяни відмовлялися виконуг.^ти панщину, вимагали волі й не згоджувалися підкорятися поміщикам протягом майже 37 років (1811—1847 pp.), аж до введення нових інвентарів у 1848 р. 15 років, з 1811 р. по 1826 p., добивалися звільнення від кріпацтва і відмовлялися виконувати повинності на поміщика селяни с Підвисокого Уманського повіту на Київщині. Лише введення в село значного загону військ і масові арешти селян у 1826 р. привели до загасання цього руху.
Державні селяни Правобережжя, які перебували на «господарському», а фактично на кріпацькому становищі в ряді сіл (на Поділлі в Поберезькому маєтку в 1803 p., в Літинському старостві в 1823—1825 pp. та ін.) відмовлялися виконувати панщину та інші повинності на орендарів і вимагали повернути їх у відання казни. Для приведення селян до покори власті посилали в села військові команди і вдавалися до репресій.
Настійно протестували державні селяни й козаки проти перетворення їх на військових поселенців, а також військові поселенці проти нелюдського режиму у поселеннях.
1817 року проти перетворення на військових поселенців піднялися бузькі козаки. Початок бузького козацького війська було покладено в 1769 р., в час російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Тоді генерал Прозоровский створив з українських козаків полк, що й брав участь у боях проти турків. Після війни ці козаки були розселені в прикордонних районах по Південному Бугу, де й несли прикордонну службу. У 1797 р. Бузьке козацьке військо було ліквідовано, а козаків обернено на державних селян. У 1803 р. козацьке військо було відновлено в складі трьох полків, що були розселені в 28 станицях на Херсонщині з центром у м. Вознесенську (понад 6 тис. чол.). Коли в 1817 р. був виданий царський указ про перетворення бузьких козаків на військових поселенців (уланів), вони повстали, відмовилися коритися і стали чинити опір військам. Зібравши 10 тис. чол. військ і кинувши гармати, царські власті придушили це повстання. 93 козаків, у тому числі ініціаторів П. Бабиченка та Г. Гетьманенка, було віддано до військового суду. Більшість із них були покарані шпіцрутенами і віддані в солдати.
Улітку 1819 р. спалахнуло повстання військових поселенців Чугуївського уланського полку, які відмовилися косити казенне сіно для полкових коней і зажадали ліквідації військових поселень, повернення відібраних у них земель, припинення робіт на потреби полку й ін. До чугуївців приєдналися поселенці сусіднього Таганрозького уланського полку, а також селяни навколишніх сіл. Повстанці не корилися начальникам, били й виганяли їх, вимагали знищення поселень. Рух тривав понад місяць. Для його придушення були послані війська з 12 гарматами. До Чугуєва прискакав сам Аракчеев. Було заарештовано понад дві тисячі чоловік. Понад 350 чол. віддано до військового суду.
250 з них було засуджено до смертної кари, яку Аракчеев замінив побиттям шпіцрутенами. З 40 повстанців, яким було дано по 12 тис. шпіцрутенів, 20 померли на місці. Понад 400 учасників повстання, в тому числі 29 жінок, після покарання різками були заслані до Оренбурга.
У 1818—1820 pp. широким був антикріпосницький рух російських і українських селян на Дону і в Південній Україні. Почавшись в 1818 р. у Сальських слободах, він швидко перекинувся на Міуський округ і Ростовський, Бахмутський та Слов'яносербський повіти Катеринославської губернії. До нього включилося понад 45 тис. селян. Озброєні кілками, косами, списами, селяни виганяли з своїх сіл поміщиків, управителів, утворювали своє самоврядування, оголошували себе вільними. У центрі цього руху стояли села Мартинівка і Дмитрівка на Дону. У Мартинівці була створена «громадська канцелярія». Проти повсталих селян царський уряд кинув цілу армію військ з гарматами. Тільки цими силами було придушено селянський рух на Дону і півдні України.
Виступи робітників.
У цей же час, з формуванням і збільшенням чисельності кріпосних і вільнонайманих робітників, виникає робітничий рух. Цей рух в Україні зароджується як протест робітників проти нестерпних умов життя. Але оскільки в першій половині XIX ст. робітників було ще мало, пролетаріат тільки починав виділятися з загальної маси селянства та ремісників, не склався як клас і не був здатний до самостійної політичної дії, то виступи робітників були стихійні, роздроблені, локальні, не освітлені політичною свідомістю, близькі за своїм характером і формою до селянських виступів. Як і селяни, робітники надсилали скарги в урядові установи і цареві, втікали з виробництва, громили й підпалювали підприємства, ламали машини, били фабричне начальство, відкрито повставали. Разом із тим уже в першій половині XIX ст. робітники як зародок нового класу — пролетаріату, стали дедалі частіше вдаватися до страйків, що з часом перетворяться на одну з основних форм боротьби робітничого класу.
У 1805 р. припинили роботу вільнонаймані робітники (21 чол.) друкарні Києво-Печерської лаври. Це був один із перших робітничих страйків в Україні. У зв'язку з ростом цін на продукти робітники зажадали збільшення заробітної плати. Оскільки замінити робітників-друкарів було ніким, лаврське начальство змушене було задовольнити вимоги страйкарів.
Кілька разів протягом першої чверті XIX ст. (1809 p., 1818 p., 1822 p.) проти жорстокої експлуатації і свавільних дій, знущання адміністрації протестували селяни-робітники, приписані до Луганського ливарного заводу, який був у віданні казни. Вони подавали скарги катеринославському губернаторові, цареві, але їх становище не поліпшувалось У 1818 p., а потім у 1822 р. робітники припиняли роботу; Однак їх страйки були придушені. «Найголовніші призвідці й підбурювачі», тобто робітничі ватажки, були побиті різками.
У 1823 р. виступили кріпосні робітники Машівської суконної мануфактури у Шептаківській волості Чернігівської губернії. Раніше вона була власністю графа Розумовського, а в цей час його зятя графа С. Уварова. У цій мануфактурі, що виробляла солдатське сукно для армії, працювали 962 робітники-кріпаки, переведені сюди з трьох чернігівських маєтків Розумовського. Умови праці й життя їх були нестерпними: працювали вони по 15—18 годин щодня весь рік, ніякої платні й харчів не одержували, утримувалися за рахунок родин, які відробляли панщину й виконували всі повинності та сплачували податки на панів і державу, їх безборонно били й знущалися над ними наглядачі. Але й цього Уварову здалося замало. У листопаді 1823 р. він розпорядився збільшити норми виробітку сукна на 50 % (з 5 до 7,5 аршина на день). Робочий день був подовжений до 21 години, але й за цей час робітник виконати встановленої норми не міг. Робітники послали до Чернігова 23 своїх представників зі скаргою до губернатора, вимагаючи поновити старі норми. Відмовляючись виконувати нові норми, вони заявляли, що «готові краще йти в тюрму, на Сибір або в солдати». Відділ земського суду визнав виступ робітників «безпідставним, що заслуговує суворого законного покарання». Власті вдалися до військової сили, і робітники були приведені в «безмолвное повиновение». 18 чол. з числа тих, хто ходив зі скаргою до Чернігова, були заарештовані, зазнали тілесних покарань і по 2,5 року відсиділи в тюрмі.
Наростання селянського руху в другій чверті XIX ст.
Після придушення повстання декабристів у 1825 р. з посиленням жорстокої миколаївської реакції у другій чверті XIX ст. становище народних, передусім селянських мас дедалі погіршувалося. У відповідь наростала боротьба селянства, яке настійно вимагало ліквідації кріпацтва й передачі йому поміщицьких земель. Серед темних і забитих селян, які вірили в доброго царя, ходили чутки про звільнення, при цьому вони були настільки поширеними, що Микола 1 змушений був у травні 1826 р. оголосити спеціальний маніфест, у якому спростовував чутки про звільнення і зобов'язував селян бути в повній волі своїх поміщиків, а «ослушникам» погрожував суворою карою. Поряд з чутками про звільнення, на Правобережній Україні в народних масах бродила думка про нову Коліївщину, про наступне винищення панів. В Уманському повіті Київщини з двору в двір передавалася звістка про появу сина Ґонти, який начебто розіслав панам указ із розпорядженням віддати селянам усі землі, а самим, якщо вони не хочуть бути винищеними, негайно відправитися до Варшави. Селяни хвилювалися, відмовлялися відробляти панщину, платити податки, погрожували панам «різаниною». За умов такого збудження селян з'явився ватажок, яким став солдат-росіянин, походженням з с. Хмелева Орловської губернії Олексій Семенов. Повертаючись з дому з відпустки у свій Дніпровський полк, який стояв у містечку Соколівці на Уманщині, Семенов оголосив себе царським флігель-ад'ютантом, що начебто має доручення царя арештувати всіх поміщиків Київщини і відправити до Петербурга, а селян зробити вільними. Селяни з радістю підтримали Семенова і на початку квітня 1826 р. в ряді сіл Уманського повіту — Іванках, Романівці, Мошурові, Тальному стали арештовувати своїх панів і економів, карати їх, захоплювати поміщицьке майно. На придушення повстання царські власті кинули військові команди. Семенов і 150 селян були арештовані. Семенова було засуджено до смертної кари, заміненої 50 ударами різок і засланням на каторжні роботи. Найбільш активних учасників повстання було покарано канчуками і відправлено в Сибір на каторгу.
У 1829 р. в тодішній Слобідсько-Українській губерній розгорнулося повстання селян, предки яких ще у XVIII cт. були переселені з Центральної Росії. Воно охопило кілька сіл і слобід із центром у слободі Шебелинці (тепер містечко Балаклій Мого району Харківської області). Селяни виступили проти перетворення їх на військових поселенців. Вони перестали коритися поселенському начальству, громили приміщення ескадронних комітетів (управлінь), обирали своїх отаманів. За кілька днів у Шебелинці зібралося близько 3 тис. чол. Під проводом селян С. Дьоміна і К- Ведерникова повстанці відбили наступ уланів.
Але коли власті кинули на повстанців цілу дивізію уланів і вдалися до гарматного обстрілу Шебелинки, повстання було придушено. Загинуло 109 повстанців, 143 чол. було арештовано і віддано до військового суду, а ватажки повстання С Дьомін і К. Ведерников відправлені на довічну каторгу.
На Правобережжі, після придушення селянських повстань 1825—1826 pp., нова хвиля селянських рухів прокотилася під час польського повстання 1830—1831 pp. Тільки в Київській губернії історики нарахували близько 50 великих маєтків, охоплених у той час селянськими виступами. При цьому селяни громили не тільки польських, а й українських та російських поміщиків.
У 1832—1833 pp. у зв'язку з неврожаем і голодуванням селян, у багатьох селах активізувалися селянські виступи на Харківщині, Чернігівщині й Херсонщині.
У 1835 р. спалахнуло повстання серед лівобережних козаків. Воно було викликане тим, що того року за рахунок самих козаків було створено 10 козацьких полків, а потім надійшло розпорядження перетворити козаків на солдатів. Козаки запротестували. Повстання було придушене військовою5 силою.
Селянські виступи під проводом Устима Кармалюка.
Яскравою сторінкою в історії антикріпосницької боротьби на Україні були селянські рухи, пов'язані з іменем Устима Якимовича Кармалюка. Центром їх стало Поділля, але час від часу вони перекидалися й на Волинь та Київщину.
Народився Кармалюк 27 лютого 1787 р. у с. Головчинцях Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) в родині Якима й Олени Кармалюків, що були кріпаками поміщика Пігловського. Тяжка виснажлива праця на пана, безпросвітні злидні, жахливе знущання й безмежне свавілля поміщика. Такою була доля кріпака. Особливо надивився Кармалюк на горе, страждання й образи, що їх зазнавали селяни від пана, та й сам їх натерпівся, під час п'ятирічної служби при панському дворі, куди його було забрано вісімнадцяти літ, як тільки він одружився з Марією Щербою, такою ж кріпачкою, як і він сам. Високий, ставний, фізично дужий, з русявим волоссям і вусами, справедливої і вразливої вдачі, Кармалюк з юних років пройнявся жагучою ненавистю до панів і швидко дістав ім'я бунтаря. Щоб позбутися небезпечного кріпака, пан у 1812 р. віддав Кармалюка в солдати. Він потрапив до 4-го уланського полку, який стояв у м. Кам'янець-Подільському. Але недовго Кармалюк терпів солдатську муштру. Незабаром, разом з своїм свояком Данилом Хроном, селянином с. Овсяники, він утік із полку і на початку 1813 р. з'явився у рідних місцях. У народній пісні сказано:
Не захотів Кармалюк
Цареві служити,
Та й пішов у темні ліси
Хлопцями рядити.
Кармалюк спільно з Данилом Хроном створив невеликий селянський загін і почав нещадну боротьбу проти поміщиків, сільських багатіїв, шинкарів, купців, урядовців та інших гнобителів. Діючи партизанськими методами, повстанці зненацька нападали на поміщицькі маєтки, хутори й двори селян-багатіїв, на шинки, громили їх, спалювали, розправлялися з експлуататорами, відбирали в них майно та гроші і віддавали їх бідним та знедоленим. Це яскраво відображено в народній пісні:
Зовуть мене розбійником,
Кажуть — убиваю;
Ой, нікого ще не вбив я,
Бо й сам душу маю.
З багатого хоч я візьму,
Убогому даю;
А так гроші розділивши,—
Гріха я не маю.
Асесори, ісправники
За мною ганяють,—
Більше ж вони людей вбили,
Як я грошей маю...
За Кармалюком ішли не тільки селяни, а й солдати-рекрути, що втікали з царської армії, містечкова біднота і навіть частина збіднілої, так званої загонової шляхти, якій загрожувало повне розорення. Кармалюк і його товариші користувалися безмежною повагою й довір'ям селян г всіх бідних, простих людей, завжди знаходили в них притулок і всіляку підтримку.
Після кількох нападів на панські маєтки, зокрема спалення ґуральні Пігловського, і двори сільських багатіїв у 1814 р. Кармалюк і Хрон були схоплені. За вироком війського суду їм було дано по 500 ударів шпіцрутенами й відправлено у військову частину в Крим. Але по дорозі вони знову втекли й повернулися на Поділля. Знову запалали поміщицькі маєтки й затремтіли пани. На початку 1817 р. їх знову схопили. Цього разу військовий суд засудив їх до смертної кари. Але вище начальство пом'якшило вирок. Кармалюкові і Хронові дали по 25 ударів батогом, затаврували обличчя «указними знаками» і заслали в Іркутську губернію на 10-річну каторгу. Однак Кармалюк і Хрон дійшли тільки до Вятської губернії і звідти з етапної тюрми втекли, наприкінці 1818 р. повернулись на Поділля й знову продовжували боротьбу.
Чотири рази Кармалюка засуджували до каторжних робіт. Але щоразу, завдяки своїй стійкості, мужності, витривалості, розуму й відданості народній справі, він втікав, повертався на Поділля й очолював селянську боротьбу проти кріпацтва — 15 тис. верст пройшов він пішки, повертаючись із каторги. Ні на які вмовляння припинити боротьбу й стати до селянської праці Кармалюк не піддавався. «Доки пан панує, Кармалюк не візьме плуга, не покине зброї», — відповідав він на умовляння.
За 23 роки боротьби повстанські загони під проводом Кармалюка завдали багато дошкульних ударів панам та іншим експлуататорам народу. Галузинецька комісія, що вела слідство у справі Кармалюка й учасників його загонів, нарахувала понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки і притягла до суду понад 2700 чол. За її підрахунками, протягом 23 років за Кармалюком стало на боротьбу проти панів близько 20 тис. чол.
Кармалюк загинув від кулі шляхтича Рудковського вночі на 10 жовтня 1835 р. у с Шляхові Коричинці на 48 році життя. Похований у містечку Летичеві.
У пам'яті народній Кармалюк залишився як народний герой, народний месник, борець за щастя народне. Шевченко називав його «славним лицарем».
Селянські рухи на Правобережжі у зв'язку з інвентарною реформою.
40-і роки XIX ст. в міру посилення кріпосницького гніту приносять дальше наростання селянських рухів. Офіційні, далеко неповні, дані свідчать, що у 30-х роках у Росії відбулося 138 селянських виступів, а в 40-х — 345. У губерніях України в 30-х роках налічено 19 значних селянських виступів, а в 40-х — 79.
Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв'язку з проведенням там інвентарної реформи 1847— 1848 pp. Як відомо, введення нових інвентарів, яким царський уряд прагнув послабити селянський рух і залучити на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, не ліквідувало поміщицького землеволодіння і кріпацтва. Воно лише номінально мало певною мірою регулювати відносини між поміщиками й селянами. При повній безконтрольності з боку царських властей, поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян. Глибоко розчаровані у своїх сподіваннях, збуджені чутками про звільнення й наділення землею, що поширювалися під впливом революційних подій 1848 р. у Західній Європі, селяни багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. «Бийте нас, віддавайте в солдати, засилайте в Сибір, — говорили селяни села Дубечного Володимирського повіту (Волинь) земському справникові,— але ми панщини робити не будемо і знати не хочемо». У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам, управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт) і на Волині в селах Кримному й Дубечному (Володимирський повіт).
У цілому протягом 1848 р. на Правобережжі відбулося близько 330 селянських виступів. Тоді на Правобережжі царським властям у боротьбі проти селянських виступів довелося застосовувати поліцейські й військові сили більше як у 200 випадках.
Отже, в другій чверті XIX ст. селянський рух продовжував наростати. У порівнянні з попереднім часом селянські виступи були більш численними й масовими. Селяни більш гостро, вперто й наполегливо боролися проти кріпацтва, за звільнення, за одержання землі й волі.
Повернутись