Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Народні рухи в Україні

Антифеодальна боротьба на Лівобережжі і Слобожанщині.

Посилення феодально-кріпосницької експлуатації і гноблення з боку української старшини, монастирів, багатого купецтва, російського царизму, дворян і чиновників зумовлювали наростання незадоволення і рішучого протесту селян, рядових козаків, міської бідноти.
Форми народного протесту були різноманітними. Багато селян намагалися уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян до козацтва. У цьому їй допомагав царський уряд. За указом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записані в козацькі компути, інші мали бути посполитими.
Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини, духівництва, заможних козаків або навіть багатих селян. Це зменшувало доходи військового скарбу, що втрачав платників податків, і гетьманський уряд універсалом 1701 р. зобов'язав підсусідків, які продовжували вести своє господарство, повністю виконувати всі повинності.
Чимало посполитих і навіть рядових козаків, щоб хоч на недовгий час поліпшити своє становище, переходили жити на слободи, які засновували старшини на пустищах. Але заселяти слободи дозволялося тільки зайшлими людьми, і гетьманські універсали 1721 р. заборонили перехід місцевих селян на слободи.
Протестуючи проти наростаючого феодального гніту, великі маси селян, рядових козаків та міської бідноти переселялися і втікали в південні степи, на Запоріжжя, а також на Правобережну Наддніпрянщину, яка, за умовами
«Вічного миру» 1686 p., була нейтральною смугою між Росією і Польщею, зокрема на Фастівщину, де Палій організовував правобережне козацтво. Гетьмани й царський уряд боролися проти цих переселень і втеч, але припинити їх не могли.
Однією з форм протесту селян проти гноблення була відмова від сплати податків і виконання повинностей, а також захоплення в старшини і монастирів земель, випасів, * сінокосів, худоби та іншого майна, потрава посівів тощо.
Але поряд з цими формами антифеодального протесту селяни та рядові козаки піднімали й відкриті повстання. Найбільшим у цей час було народне повстання 1707—1708 pp., яке розгорнулося значною мірою під впливом повстання донських козаків і російських селян під проводом Кіндрата Булавіна.
Участь українських козаків і селян у повстанні. під проводом К. Булавіна. Повстання1707—1708 рр.
Царський уряд на початку XVIII ст. посилював кріпосницький гніт по всій країні. Він вів наступ і на права й вільності козацтва, зокрема донського, прагнув ліквідувати його самоврядування, став вимагати видачі з Дону селян-утікачів, добивався усунення козацької бідноти з козацьких військ.
Це викликало незадоволення селянства Росії й донського козацтва, що привело до повстання, яке почалося 9 жовтня 1707 р. на р. Айдарі нападом двох сотень козаків на чолі з К. Булавіним на каральний загін царських військ князя Ю. Долгорукого. Цей загін повстанці розгромили. Повстання охопило станиці верхнього Дону й поширилося на Середнє Поволжя та Південно-Східну Україну.
На початку 1708 р. Булавін прибув у Кодак, а потім у Запорізьку Січ. До Булавіна всупереч волі старшин приєдналося багато запорізької сіроми й українських селян-утікачів. Навесні 1708 р. повстання продовжувалося. Між Запоріжжям і Доном діяли загони С. Драного, М. Голого, С. Безпалого, І. Некрасова та інших отаманів чисельністю близько 9 тис. чол. Незабаром повстання охопило Дон і 43 повіти Росії. Зокрема, воно поширилося на значну частину Слобідської України й Запоріжжя. Царський уряд кинув великі війська проти повстанців. Цим військам допомагали також лівобережна й слобідська козацька старшина. На початку липня 1708 р. біля м. Тора (тепер Слов'янськ) загони Драного і Безпалого були розбиті.
Незабаром під Азовом зазнали поразки й основні сили булавінців. Загинув і Булавін.
Одночасно з булавінським повстанням розгортали боротьбу й народні маси Лівобережжя. У другій половині 1708 р. проти старшини піднялися селяни й рядові козаки Лубенського, Полтавського, Гадяцького, Миргородського, Прилуцького, Переяславського, а потім і інших полків. Особливо великими, по 800—1000 чол., були загони Перебийноса й Молодця.
Велике народне повстання під проводом Булавіна, в якому спільно з російськими селянами та козаками вели активну боротьбу українські козаки й селяни та трудящі інших національностей, завдало серйозного удару феодально-кріпосницькій системі. У ході цього, як і інших антифеодальних рухів, народні маси, і передусім селяни, поступово переконувалися в необхідності більш рішучого натиску на поміщиків, усвідомлювали важливість спільних дій трудящих різних національностей.
Визвольне повстання1702—1704 pp. на Правобережній Україні.
У 1699 р. припинилася війна між Польщею й Туреччиною. Був укладений Карловицький мирний договір. Оскільки потреба в козацьких військах відпала, польський сейм у червні 1699 р. прийняв рішення знищити «козаків у Брацлавському та Київському воєводствах». На основі цього рішення коронний гетьман Яблоновський у 1700 р. надіслав для ліквідації козацтва військові загони. Проте козаки розгромили їх.
У червні 1702 р. на Поділлі почалося повстання козаків і селян. Повстанці стали громити шляхетські маєтки. Незабаром у повстання включилися селяни, міщани й козаки Волині, Брацлавщини та Київщини. Загальне керівництв повстанням здійснював Семен Палій. У жовтні 1702 р. повстанські загони визволили Немирів, Бердичів, 10 листопада змусили капітулювати польську залогу в Білій Церкві. Були взяті Бар, Меджибіж, Київщина, Брацлавщина, значна частина Поділля і Волині опинилася в руках повстанців.
На початок 1703 р. польському урядові вдалося зібрати 15-тисячне військо, яке під командуванням польного гетьмана Синявського вступило на Поділля, а потім на Брацлавщину. Скориставшись перевагою сил, шляхетські війська руйнували міста й села, жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним населенням. Вони стратили близько 10 тис. чол. Тяжко поранений козацький полковник Андрій Абазин потрапив у полон і був посаджений на палю. Близько 70 тис. селян, запідозреним в участі в повстанні, відрізали ліве вухо.
Але на Київщині, де в Білій Церкві й Фастові розташувалися загони Палія, в Корсуні — Захара Іскри, в Богуславі — Самуся, повстання продовжувалися.
Палій неодноразово звертався до царського уряду з проханням прийняти Правобережжя під свою владу. Але оскільки Польща була союзником Росії у війні з Швецією, Петро І наказував не вести боротьби проти Польщі, а воювати проти шведів. Гетьман Мазепа, очевидно, був незадоволений великою популярністю Палія в народі, у своїх листах обвинувачував його в зносинах з польськими шляхтичами й шведами, тобто у зраді.
За царським указом, у травні і704 р. лівобережне козацьке військо переправилось на правий берег Дніпра, щоб допомогти польському королеві Августу II у боротьбі проти шведів та їх прихильників — Станіслава Лещинського, магнатів і шляхтичів. До нього негайно приєдналися правобережні козацькі полки. Але Мазепа, ввівши в оману царя й діставши його дозвіл на арешт Палія, 31 липня 1704 р. у таборі лівобережного козацького війська під Бердичевом ув'язнив Палія, обвинувативши у зраді Росії. Майже рік Палій мучився в батуринській в'язниці, після чого в 1705 р. був відправлений до Москви, а звідти до Сибіру, в Тобольськ.
Зайнявши головні центри правобережного козацтва — Фастів, Білу Церкву, Корсунь, Богуслав, Немирів та ін. своїми військами, Мазепа став допомагати магнатам і шляхтичам придушувати народні повстання на Правобережжі. Наймані полки сердюків і компанійців разом з шляхтичами жорстоко розправлялися з повстанцями.
Більша частина Правобережжя — Київщина, Волинь, а також Східна Галичина були зайняті козацькими військами під командуванням Мазепи і російськими полками. Правобережна Україна, отже, фактично була возз'єднана з Лівобережною. Польський уряд неодноразово звертався до Петра І з проханням повернути Польщі Правобережжя, але цар відтягував виведення військ, посилаючись на воєнні умови і необхідність захисту правобережних земель від вторгнення шведів.
Участь населення Закарпаття у визвольній війні угорського народу 1703—1711 pp.
Ширску боротьбу проти соціального й національного гноблення вело селянство Закарпаття. Яскравою сторінкою в літописі цієї справедливої боротьби була активна участь українських селян у визвольній війні угорського народу 1703—1711 pp. під керівництвом семиградського князя Ференца Ракоці II (1676—1735), спрямованій проти влади Габсбургів, за відновлення незалежності Угорщини. При цьому селяни, на противагу угорським поміщикам — керівникам повстання, в ході війни виступали не лише проти панування австрійських загарбників, а й проти кріпосницького гноблення взагалі. Розпочавшись у 1703 р. з виступу селян сіл Варів (тепер Берегівського р-ну Закарпатської обл.) та Торпа (тепер на території Угорської Республіки), повстання швидко охопило велику територію Угорщини, Словаччини, Трансільванії і Закарпаття. На Закарпатті повстанці оволоділи протягом літа й осені 1703 р. Береговим, Мукачевим, Хустом, Ужгородом, обложили Мукачівський і Ужгородський замки. Боротьба була дуже тривалою і запеклою. Лише в 1711 р. австрійським властям спільно з реакційними угорськими поміщиками вдалося придушити повстання, як і в цілому визвольну боротьбу угорського народу. На Закарпатті боротьба закінчилась взяттям австрійськими гнобителями 24 червня 1711 р. м. Мукачевого.
Боротьба українських селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнських землях наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямована проти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскільки повстанці виступали й проти іноземного поневолення, проти національно-релігійного гніту, за національно-релігійну незалежність українського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.
Початок гайдамацького руху його характер, та рушійні сили. Повстання 1734 і 1750 pp.
Посилення польсько-шляхетського гноблення на Правобережжі й західноукраїнських землях викликало величезне незадоволення й протест широких народних мас. Цей протест виливався у різні форми: втечі селян на Запоріжжя, Лівобережжя та інші місця, розгром і підпали поміщицьких маєтків, убивства поміщиків, орендарів, лихварів, масові народні повстання. Багато загонів-повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх учасників називали гайдамаками, а повстання гайдамацькими.
Слово «гайдамака» походить від турецького «гайде», «гайдамак», що означало «гнати», «турбувати», «переслідувати». Спочатку гайдамаками називала українських повстанців польська шляхта, а потім вони почали цим іменем називати себе самі.
Гайдамацький рух — це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гніту польських і українських феодалів. Але оскільки на Правобережжі феодалами, експлуататорами виступали переважно польські або полонізовані українські шляхтичі, які були носіями й національно-релігійного гніту, класова боротьба українського селянства проти кріпосництва, набираючи тут національно-релігійного забарвлення, набувала водночас форми національно-релігійного руху. Тому, виступаючи проти соціального й національного гноблення, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лівобережною Україною в єдине ціле.
Основною масою гайдамаків були селяни-кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, а також міська біднота. Активними учасниками і здебільшого ватажками цих загонів були запорізькі козаки, козацька сірома. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах були й представники інших народів — білоруси, волохи, молдовани, російські селяни і солдати-втікачі з царської армії, російські розкольники, що жили на Правобережжі, донські козаки, а інколи й польські селяни. Підтримувало гайдамаків і нижче православне духівництво, незадоволене насадженням католицизму й унії. Активне співчуття і підтримку боротьба гайдамаків знаходила по всій Україні, в тому числі і від лівобережних селян та козаків.
Перша відома в історичних джерелах згадка про гайдамаків відноситься до 1715 р. Але найбільшого розмаху Цей селянський рух досяг у 1734, 1750 і 1768 pp.
У 1734 p., тобто незабаром після смерті польського короля Августа II, для сприяння обранню на польський престол Августа III на Правобережжя вступили царські війська. Один з офіцерів закликав старшину надвірних козаків, загони яких поміщики тримали для захисту своїх маєтків, виступити проти шляхтичів — прихильників ставленика Франції Станіслава Лещинського. Серед українських селян пішла чутка, що цариця Анна Іванівна видала «Золоту грамоту», в якій закликає їх бити шляхтичів. Усе це сприяло розширенню виступів, які вже почалися раніше.
Повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, Поділля й ширився аж до Східної Галичини. Повстанці розправлялися з панами, орендарями, громили маєтки, костьоли, захоплювали ліси, землі.
Центром боротьби стала Брацлавщина. Тут гайдамацькі загони очолив Верлан — старшина надвірних козаків князів Любомирських у Шаргороді, «наказний козацький полковник», як його титулували за старими козацькими звичаями. Його півторатисячний загін став основною силою повстання. Крім Верлана, діяло багато інших загонів — Чалого, Гриви, Медведя, Жили, Моторного, Писаренка, Темка, Скорича та ін.
Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж та інші міста, обложили Кам'янець-Подільський.
Царські війська, повертаючись з Польщі через Правобережжя, разом з польськими військами розгромили або розсіяли гайдамацькі загони. Але вони швидко організовувалися знову й продовжували нападати на польську шляхту. У ЗО—40-х роках центром збору гайдамаків став Чорний Ліс (у верхів'ях р. Інгул). У 1736 р. гайдамаки взяли Паволоч, Погребище, Крилов, Таращу, Чигирин, Сквиру, у 1737 р. — Умань, у 1738 р. — Рашків, Гранів, Животів. Старшина надвірних козаків Любомирських Сава Чалий у 1734 р. діяв проти шляхти, а потім зрадив гайдамаків, за що інший ватажок гайдамаків Гнат Голий скарав його. Цей історичний факт послужив основою для п'єси І. Карпенка-Карого «Сава Чалий».
Починаючи з 30-х років народні повстання проти польської шляхти та феодального гніту на Правобережжі і західноукраїнських землях не припинялися.
У 1750 р. численні гайдамацькі загони знову діяли по всій Правобережній Україні. Повстання охопило Брацлавщину, Київщину, Поділля. Ватажками гайдамацьких загонів у 1750 р. були Михайло Сухий, Прокіп Таран, Олекса Письменний, Павло Мачула, Олекса Лях, Похил, Мартин Тесля. Повстанці розгромили багато панських маєтків, захопили ряд міст і містечок, у тому числі Вінницю, Умань, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та ін. Але, як і раніше, повстанські загони діяли роз'єднано, не мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царські війська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився
Посилення руху опришків на західноукраїнських землях. Олекса Довбуш.
На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще гіршим, ніж на Правобережжі, де панщина досягала 5—6 днів на тиждень, у першій половині XVIII ст. народні маси теж посилили боротьбу проти польської шляхти, проти своїх гнобителів. У 30—40-х роках особливо широкого розмаху, зокрема на Покутті (в Прикарпатті) та на Північній Буковині, набув рух опришків.
На чолі опришків у 1738—1745 pp. став Олекса Довбуш (1700—1745), син батрака Василя Довбуша, родом з м. Печеніжина (тепер селище міського типу Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.).
Зазнавши з малих літ злиднів, він залишив рідний Печеніжин і подався до опришківських загонів, де став їхнім улюбленим ватажком. Діючи невеликими загонами — по 20—30 чол., опришки нападали на панські маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам. Опришки виступали як народні месники. «Не по гроші я тут прийшов, але по твою душу, аби ти більше людей не мучив», — говорив Довбуш панові, нападаючи на його маєток. Народ допомагав опришкам, переховував їх, вважав своїми захисниками. Сільські ремісники виготовляли для опришків топірці, стрільби (рушниці), порох, кулі, селянки шили їм одяг, давали харчі та ін.
Виступи опришків тривалий час турбували панів. Сам Олекса Довбуш загинув від кулі найманця польської шляхти в Космачі 24 серпня 1745 р.
Постать О. Довбуша оспівана Ю. Федьковичем у його «дивоглядії» (драмі) «Довбуш», а також у багатьох народних піснях і легендах, описана в творах письменників В. Гжицького, Г. Хоткевича та ін. Після смерті Довбуша опришківські загони очолювали Василь Баюрак (1744—1754) та Іван Бойчук (1755—1759).
Боротьба проти кріпосницького гніту очолюваних Довбушем та іншими ватажками опришківських загонів у 30—50-х роках, у яких зосереджувалися найбільш злиденні й знедолені селяни, була одним з найвищих етапів у розвитку опришківського руху, етапом, коли гнів і ненависть проти експлуататорів наповнювали народні маси й виливалися в надзвичайно рішучі збройні напади на поміщиків і багатіїв.
Повернутись