Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Борис Крупницький

Гетьман Мазепа та його доба

МІЖ ПЕТРОМ І і КАРЛОМ XII

  • Лівобережжя у Північній війні
  • Мазепа і росіяни в роки війни
  • Переорієнтація Мазепи
  • Участь старшин у політичній переорієнтації Мазепи
  • З історії взаємин між Мазепою, Станіславом Лещинським і Карлом ХІІ
  • Початок переговорів
  • Мазепа і Станіслав
  • Мазепа, Станіслав і Карл XII
  • "Вивід прав України" Пилипа Орлика
  • Переговори 1708 р.
  • Плани Мазепи і наміри Карла XII
  • Лівобережжя у Північній війні

    Росія виявилася не готовою до війни, що засвідчила нищівна поразка під Нарвою 1700р. Петро І узявся за справу, до якої ще не дозрів. Це змусило його вдатися до надзвичайних мобілізаційних і реорганізаційних заходів, які важким тягарем лягли на економіку держави. Війна з самого початку була вкрай утяжливою для України. Петро І безцеремонно поводився з її військом, всупереч чинному договорові посилаючи українських козаків на Північ і Захід, у Прибалтику й Саксонію, Польщу та Литву, Білорусію і Галичину. За участь у цих походах Україні довелося сплатити великими матеріальними втратами й життям багатьох людей. Козаки знемагали од виснажливих земляних робіт, і не хто, як вони упродовж двох років споруджували Київську фортецю. Гетьманські збройні сили (10 реєстрових і 8 вільнонайманих полків) не мали нічого спільного з регулярною армією. Козаки були не лише вошами, а й землеробами та господарями, вони вирушали в походи на власних конях, воювали своєю зброєю й самі утримували себе. Тому ця безнастанна війна, безконечні збори й далекі походи завдавали великих збитків їхнім господарствам.

    Тісне, як ніколи раніше, військове співробітництво з Росією руйнувало добросусідські взаємини між обома народами. Росіяни мали козаків за свавільний і непокірний люд, а ті, своєю чергою, вважали їх насильниками й зухвальцями. Гетьманські загони, відряджені на допомогу росіянам, мусили беззастережно коритися російському командуванню, а незрідка й іноземцям, котрі нічого не тямили в особливостях козацького ремесла, що часто-густо призводило до різних колізій. Згадаймо хоча б отого "премудрого" Паткуля, який заповзявся був нараз обернути козаків на солдатів німецького зразка. Тож чи не найбільше нарікали козаки, повертаючись додому, на господарські збитки й знущання з боку росіян.

    Війна не обминула й інших верств українського населення. До земляних робіт і допоміжних воєнних приготувань залучали й селян. їх обкладали чимдалі більшими податками. Насамперед Україна озброювала, споряджувала й забезпечувала провіантом російську армію, а також мусила давати їй коней і волів, зерно і сіно, селітру й порох. 1707р. Мазепа за наказом царя підготував для 53 тис. коней 2.046 тис. пудів сіна, 131.568 четвериків вівса і 59.500 четвериків борошна.

    Ще більше невдоволення викликало серед загалу перебування на землях України чисельних російських збройних сил. їхні офіцери і солдати, за звичаями свого народу, сформованими в жахливих умовах безпросвітного кріпацтва, несамохіть жорстоко ставились до населення України, де існував значно м'якший політичний режим, і поводились у ній, наче в чужій, завойованій країні, вдаючись до насильств та беззаконня. А ще українці змушені були надавати транспортні засоби для потреб різних військових і цивільних осіб, які наїжджали з Росії, навіть улітку, в самий розпал сільськогосподарських робіт.

    Натерпілися лиха од війни міста й купці, бо звичні торговельні зв'язки із зарубіжжям вкрай ускладнились або й узагалі порозривалися. Найбільше постраждав товарообмін з прибалтійським регіоном — Данцігом, Кенігсбергом і Ригою. Лише кружними шляхами вряди-годи вдавалося ввозити чи вивозити товари, але й це робилося чимдалі небезпечнішим. Те, що війна стала напереметі українському вивозові, навіч продемонстрував Олянчин на прикладі "кількох українських купців зі Стародуба" в опублікованих ним актах Прусського таємного державного архіву. Наважились ці купці повезти 1702р. до Кенігсберга свої товари: 558 діжок олії, 51,5 мірки пряжі, 4 барильця воску, 240 пакунків тютюну, 43 лантухи проса, 18 дорогих хутер. їхній шлях пролягав через територію, окуповану шведами. Щоб запобігти конфіскації, вони заявили, що всі товари належать литовському коронному гетьманові Сапізі. Повіривши, шведи видали їм перепустку. Але невдовзі хтось доніс, що все це добро не литовського виробництва і не з маєтків Сапіги, а належить українським купцям, підданим царя, і товари конфіскували. Хоч скільки допоминалися справедливості купці у прусських чиновників, було це марною справою.

    Перешкоди в зовнішній торгівлі зачіпали інтереси й українського старшинства. І не лише тієї частини, котра збувала товари за кордоном, а й безпосередніх виробників експортної продукції, скажімо, в північних регіонах України (Чернігові, Стародубі та інших), які вирощували коноплю, виготовляли олію, поташ тощо. Становище, що склалося в цій галузі, породжувало серед українського старшинства сепаратистські настрої. Як відомо, стародубський полковник Миклашевський вступив 1703р. в таємні переговори із впливовим литовським діячем Михайлом Коцілом про відокремлення України від Москви та її входження до майбутньої федерації трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України.
    Мазепа і росіяни в роки війни

    Чим довше точилася Північна війна, тим більше проблем поставало перед Мазепою. Стикаючись із безпардонністю Петра І, з одного боку, й виявами невдоволення козацтва та народу — з іншого, він усе ж намагався дати собі раду з багатьма нелегкими завданнями: виконуючи накази царя, прагнув водночас хоч якось убезпечити Україну від тієї шкоди, якої могла їй заподіяти війна. Як головнокомандуючий армією гетьман передовсім потерпав за козаків. Куди тільки не посилав їх цар, хоч їхнім полкам ще більше, ніж російським регулярним частинам, потрібен був перепочинок. Не раз він доводив царю та керівникові російської зовнішньої політики, що така нещадна експлуатація козаків може призвести до їхнього зубожіння, непослуху, масових утеч чи бунту. 7 травня 1706р. Головін писав до царя зі Смоленська: "Я думаю, государю, листи гетьмана тебе вельми засмучують, але неможливо про це мовчати". Хоч як силкувався Мазепа звільнити козаків від участі в походах, його домагання викликали в російської сторони лише протилежну реакцію. До нього надходило чимало скарг, особливо в останні місяці 1706р., про насильства росіян. Гетьман різко засуджував їхню брутальність, виступаючи на боці покривджених українців.

    Та й сам Мазепа як голова автономної Української держави зазнавав частих образ. В роки війни російська сторона чимдалі більше нехтувала норми міждержавних стосунків України з Росією. Як цар, так і його підлеглі нахабно втручалися в прерогативи гетьманської влади, зневажаючи Мазепу й обмежуючи його волю. Все це загрожувало перетворитися на звичну справу. В такому разі Україна стала б не державою, а лише провінцією Росії.

    Якого ж болю завдало Мазепі розпорядження царя 1706р., за яким гетьман у разі вторгнення Карла XII в Україну мав коритися наказам Меншикова! І той-таки Меншиков під час перебування Мазепи в Жовкві (1707) посмів наказати одному з козацьких полків вирушити в похід. Як же це обурило гетьмана! То чи міг він після цього довіряти улюбленцеві царя? Вочевидь, Меншиков хотів посісти його місце. На це вказувала й прихильна до гетьмана польська княгиня Дольська. Тож не дивина, що надання Мазепі 1707р. Йосифом І (під тиском російського уряду) князівського титулу не викликало в нього ентузіазму. Цій справі найплідніше прислужився сам Меншиков. А російські агенти за кордоном, зокрема Г. Гуїссен, не пошкодували й грошей для реалізації цього плану. Про це йдеться в меморіалі того ж таки Гуїссена від 8 червня 1707р. (Фрагмент із нього опублікував С. Томашівськнй у праці "Мазепа й австрійська політика", посилаючись на акти Віденського державного архіву. Однак через втручання царя Мазепі не було видано диплому, бо він тим часом перейшов на бік шведів). Меншиков діяв так швидко і завзято, що викликав у Мазепи підозру. Властиво, він уже не сумнівався: князівський титул — не що інше, як своєрідна компенсація за передання фаворитові гетьманської булави.

    Упродовж 1706—1707рр. в Україні ходили чутки про намір царя незабаром реорганізувати український державний устрій, перетворити козацьке військо на регулярні, як у Росії, полки, усунути старшинське керівництво, а в українських містах і населених пунктах поставити російських воєвод чи губернаторів. На це Меншиков натякнув Мазепі 1706р. в Києві, у гетьманському палаці. Про реорганізацію козацького війська на взірець слобідських полків ішлося, мабуть, і на тій нараді в Жовкві на початку 1707р., яку Мазепа залишив дуже розгніваним і пригніченим. А росіяни пропонували, зокрема, таке: постійні або довго діючі загони формувати на засадах виборності, але з кожних п'ятьох козаків служитиме лише один, а всі інші залишатимуться вдома, щоб утримувати його. В такому разі козацькі полки постійно перебували б у театрі воєнних дій. Українська сторона, за Орликом, сприймала цей захід як намагання поступово перетворити козацьке військо на регулярні російські полки, що змінило б усі козацькі порядки, а отже, й принципи державного управління.

    Звичайно ж, Мазепа не міг піти на таке. Та й поінформовані гетьманські кола, насамперед старшинство, ладні були виступити на захист своїх прав. Про наміри росіян окайданити Україну не забували й ті, хто після 1709р. опинився у Бендерах. Засвідчує це декларація старшин-емігрантів під промовистою назвою "Короткий виклад причин, з яких Україна і Військо Запорозьке схилилися або змушені були вийти з-під московської опіки". Подібна заява увійшла також до "Пакта Конвента" — відомої конституції, розробленої 1710р. з метою врегулювання взаємин між Пилипом Орликом, обраним гетьманом, і козацтвом у Бендерах.

    Як і в попередніх розмовах з Петром І, Мазепа не виказував своєї позиції, принаймні не сперечався, а може, і вдавав із себе прихильника царя. Але в листах до Головіна застерігав, що реформа викличе обурення, особливо серед старшин та полковників, і закликав не втрачати здорового глузду. Можливо, внаслідок цього 24 червня 1707р. вийшла царська грамота до гетьмана, українського народу й усього Війська Запорозького, що їхніх прав і привілеїв не буде обмежено ні тепер, ні в майбутньому.
    Переорієнтація Мазепи

    І тут ми підійшли до важливого питання: що, власне, спричинило зміни в поглядах Мазепи й привело його до армії Карла XII та Станіслава Лещинського — приватні мотиви чи загальнодержавні? Перехід гетьмана на бік шведів вразив не лише царя та його оточення, а й акредитованих у Москві іноземних дипломатів. Англійський посол у Росії Вітворт в інформації за листопад 1708р. змальовував Мазепу як 70-річного бездітного багатія (мав одного племінника), який, здобувши цілковиту довіру й прихильність царя, правив квітучою провінцією, не поступаючись владою самому монархові. "Беручи все це до уваги, — писав він далі, — важко збагнути, чому й навіщо гетьман уже на схилі віку вирішив змінити оточення і звалити собі на плечі нові клопоти".

    Верховода над козаками, найвища керівна особа, генерал-губернатор однієї з російських провінцій — таким уявляли Мазепу зарубіжні спостерігачі. Його сучасник шведський граф Нільс Бонд у своєму "Життєписі" називав гетьмана генерал-губернатором та воєначальником над Україною, призначеним царем, а французький дипломат маркіз де Бонак писав про нього як про генерала й шефа української адміністрації. Що ховалося за блискучим фасадом щасливої з мальства долі, величезних багатств і дарованої шани — цього ніхто не знав, навіть найуважніші спостерігачі. Власні вигоди і втрати були чи не єдиним критерієм при аналізі раптової метаморфози цієї літньої досвідченої і розумної людини, яка, здавалось, звідала усіх можливих принад і розкошів цього світу.

    Незбагненним залишався і політичний аспект вчинку гетьмана для європейської історіографії XVIII—XIXст., включно з українською, окрім хіба що "Історії русів", написаної наприкінці XVIIIст., де, хоч і не навпрошки, вказано було, що Мазепа керувався любов'ю до Вітчизни. Лише вітчизняні дослідники, починаючи з Уманця, відмовившись од психологічних конструкцій, заснованих на переконанні, що вчинками гетьмана керували егоїзм, марнославство та інші особисті мотиви, почали тлумачити їх тодішнім становищем в Україні.

    Звичайно, Мазепа ревно співробітничав з російським царем, але разом з тим залишався правителем країни з її осібним державним життям, давніми політичними й культурними традиціями, з власними народними звичаями, які, немов безодня, відділяли Україну від Росії, і з самого початку послідовно проводив власне українську політику, хоч і доводилось йому, постійно пристосовуючись до російських вимог, іти кружними шляхами до поставленої мети, як, скажімо, в справі приєднання Правобережної України. Бачимо це хоча 6 уже з того, як енергійно сприяв він розвиткові національної культури, мистецтва, церкви, чого, на відміну від сучасних дослідників, не знали чи не брали до уваги попередні історики. Слід зазначити також, що ці діяння гетьмана були не окремими доброчинними актами приватної особи, а принциповим національно-культурним курсом, спрямованим на піднесення народної освіти, культури та зміцнення Української держави.

    Тому полегшене тлумачення переорієнтації Мазепи, аргументованої особистими мотивами, може братися до уваги лише в контексті піклувань цього державного діяча про долю своєї країни. Саме як державний діяч дійшов він висновку, що зв'язок України з Росією не відкриває для його Батьківщини ніяких щасливих перспектив. Про це яскраво свідчили перші роки Великої Північної війни. Не так уже й важливо, чи справді цар та його оточення натякали на необхідність докорінних реформ в Україні. Вирішальне значення мало те, що сам розвиток воєнних подій спонукав російський уряд залучати усі резерви й проводити централізаторську політику. Одначе права та привілеї, а також державний устрій України й особливості її війська заважали Москві повною мірою використовувати у воєнних цілях місцеві ресурси та козацькі полки. І хоч вона ще не наважувалась відкрито піти на радикальні обмеження української державності, загроза цього вгадувалася в уже здійснюваних заходах. Рік у рік посилювався наступ на Україну. Вже стало звичним, що російська сторона розпоряджалась як хотіла воєнними й господарськими ресурсами Гетьманату. Та й значення голови Української держави було зведено до ролі звичайнісінького російського генерала, змушеного коритися тим чи іншим наказам. Нехтуванням високим становищем і приниженням гідності Мазепи також можна пояснити його роздратування та обурення. Метою російської політики, як свідчили факти, було цілковите знищення української самобутності. Тому таку пильну увагу привертали різні заяви російської сторони. її дії сприймалися з чимдалі більшою недовірою. Поживу до цього давало поступове обмеження прав України.

    Виступаючи проти подальших зв'язків з Росією, старшинство вимагало змінити курс української політики. Тож орієнтація на шведів не була якоюсь особистою примхою Мазепи — цього прагнули й провідні кола української нації. На думку вітчизняних істориків, Уманця і Грушевського, якраз активізація старшинства стала рушієм радикальних політичних перемін. Мазепа ж, за Грушевським, не був виразником національно-політичних інтересів цих кіл, однак мусив рахуватися з тим фактом, що коли він не очолить виступу, то старшини, повставши проти царя, оберуть іншого гетьмана. Вимоги старшин і народних мас, вороже наставлених не лише до Москви, а й до нього самого, як запопадливого прислужника царя, робили становище гетьмана дуже й дуже хистким. Тож мусив він скоріше з гіркої принуки, аніж із власних переконань, перейти на бік шведів, вважав історик.

    Але, очевидно, не слід заходити аж так далеко. Важко знайти переконливі аргументи як на підтвердження версії Уманця та Грушевського, так і тези Костомарова, що гетьман був ватажком старшин. В усякому разі обрав він новий політичний напрям не лише під тиском останніх, бо таке твердження аж ніяк не пов'язується з його життєвим шляхом, їхні взаємини можна назвати скоріше співробітництвом, причому Мазепа відігравав у ньому не менш активну роль, аніж старшини.

    Сама ідея переорієнтації на Швецію сприймалася в Україні цілком природно, бо грунтувалася вона на міцній історичній традиції союзу між засновником Української козацької держави Богданом Хмельницьким і шведським королем Карлом X Густавом. Діяння Хмельницького були ще свіжими в пам'яті людей, і ставились усі до його особи з особливою пошаною. Тож продовження визвольних змагань великого гетьмана, щоправда спрямованих тепер уже проти Москви, а не Польщі, бачилось Мазепі та його оточенню як завершальна ланка в безконечно довгому ланцюзі боротьби за незалежність України як від Польщі, так і від Москви. Існування такої традиції відбилося і в роздумах старшин-емігрантів у вже згаданих "Короткому викладі причин" і "Пакта конвента" 1710р.
    Участь старшин у політичній переорієнтації Мазепи

    Упродовж тяжких 1706—1707рр. позиція старшин, невдоволених діями Росії, виявлялася чимдалі виразніше, як, зрештою, і бажання козацьких верхів укласти українсько-шведсько-польський альянс. Не було, мабуть, жодного старшини, який би виступав за орієнтацію на Москву. Приватні розмови й переговори, відомі нам передовсім із листування Орлика зі Степаном Яворським (1721), закінчувались тим самим висновком: порятунок України — у розриві з Росією.

    Серед старшинського загалу иайревніше обстоював ці погляди генеральний обозний Ломиковський (друга в державі після гетьмана людина). Довіреною особою Мазепи став Пилип Орлик, якого той витяг з митрополичої канцелярії, забезпечив матеріально, а відтак, пересвідчившись у надійності, призначив генеральним писарем. Його першим гетьман втаємничив у переговори із шведською стороною, і писар плідно прислужився цій справі. Прибічниками Мазепи були й усі інші представники генеральної старшини, як-от: суддя Чуйкевич, осавули Гамалія та Максимович, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Федір Мирович. Вони довели свою відданість уже тим, що в критичний момент переходу гетьмана на бік шведів не залишили його.

    Дещо осібно стояв Василь Кочубей, також один з представників антиросійських кіл і давніх Мазепиних співробітників (у 1687—1700рр. — генеральний писар, а відтак — генеральний суддя). Розірвав він з гетьманом на зламі 1704—1705рр. із суто особистих причин — через роман Мазепи з Кочубеевою дочкою Мотрею. Той хотів одружитися із нею, одначе дівчина була його похресницею, тому шлюб між ними заборонявся церковно-ортодоксальними канонами. Мотря й собі закохалася в свого хрещеного батька і навіть прийшла до нього просити захисту від жорстокості своїх рідних. Мазепа ж, не завагавшись, одіслав її додому. Вибухнув страшенний скандал, і Кочубеї звинуватили його у збезчещенні їхньої дочки, чим заподіяли їй великого смутку, а йому — жалю та кривди.

    Згодом між ними начебто відновилися старі дружні взаємини. Мазепа бував у домі Кочубеїв, ділився з генеральним суддею деякими таємницями, призначав його наказним гетьманом у походах. Але злість на нього не полишала батьків.

    Сам Кочубей був слабкою і нерішучою людиною. Зате його дружина, енергійна й пихата жінка, постійно підбурювала свого чоловіка протії Мазепи. Врешті-решт, довідавшись про таємні переговори із Станіславом і Карлом XII, Кочубей вирішив повалити гетьмана. Ми вже знаємо, чим це закінчилося: російська сторона сприйняла донос як злісний наклеп, і виказувач розпрощався з життям під катівською сокирою.

    З-поміж полковників найактивніше підтримували нову орієнтацію гетьмана Дмитро Горленко її Данило Апостол. Перший з них, Мазепин фаворит і прилуцький полковник з 1692р., належав до найзаможніших людей у Лівобержній Україні. Цим завдячував він своїй енергійності, а також прихильності гетьмана. А миргородський полковник Данило Апостол, вочевидь, не викликав у Мазепи особливих симпатій і мав би стати, за висловом Петра І, "великим ворогом" гетьмана. В "Описі старої Малоросії" (т. III) О.Лазаревський змальовує Горленка як прагматика, заклопотаного лише власним збагаченням, а Данила Апостола — як добродія з ідеалістичними поглядами. А проте обидва вони стояли на одній ідеологічній платформі й, на відміну від інших, відкрито підтримували новий політичний курс гетьмана. За Орликом, Горленко, обурений тими кривдами, що їх не раз уже зазнавали козаки, заявив 1706р.: "Ми і наші діти навіки проклянемо душу твою і кості, якщо ти після своєї смерті залишиш нас під цим ярмом". Подібні думки висловлював і Апостол.

    Однодумцями Мазепи були також лубенський полковник Зеленський, завзятий прихильник шведської орієнтації, і гадяцький полковник Степан Трощинський. Саме йому гетьман доручив навесні 1708р. таку важливу й делікатну справу, як переслідування Кочу бея та арешт його дружини. Київський полковник Мокієвський супроводив Мазепу при переході до шведів. Нічого не відомо про позицію ніжинського й переяславського полковників (На призначені царем 1708р. вибори нового гетьмана з'явилися переяславський наказний полковник Томара і ніжинський наказний полковник Жураківський. Тому можна припустити, що в цих полках останніми роками правління Мазепи полковницькі посади залишалися вільними). Що ж до полтавського полковника Левенця, то він зайняв вичікувальну позицію: не перейшов з Мазепою до шведів, але й не з'явився на вибори до Глухова. Можливо, в душі підтримував гетьмана, однак не наважився на рішучий вчинок.

    Чернігівський полковник Павло Полуботок єдиним з-поміж генеральної старшини і полковників поряд із Скоропадським взяв участь у виборах. Він стояв, мабуть, осторонь політики, бо ніде не збереглося й сліду виступів Полуботка ні "за", ні "проти" гетьманових планів. Мазепа переслідував його батька, Леонтія Полуботка, як можливого прихильника попереднього гетьмана Самойловича, й 1692р. позбавив його полковницької посади в Переяславі. Не дуже шанував він і Павла, який до того ж був одружений з небогою Самойловича. Проте на початку XVIIIст. ставлення до нього змінилося. 1705р. він призначається чернігівським полковником замість покійного Лизогуба. І хоч залишався Полуботок вірним царю після переходу гетьмана на бік шведів, Петро І називав його ще одним Мазепою. Така характеристика була, вочевидь, не безпідставною, бо на території запрудженого російською армією Чернігівського полку, що межував з Росією, доводилось постійно начуватися. Брав участь у виборах і стародубський полковник Іван Скоропадський. Йому і дісталася гетьманська булава. Як відомо з кількох згадок про нього, зібраних і проаналізованих М.Андрусяком у праці "Мазепа та Іван Скоропадський", останній позитивно ставився до планів гетьмана.

    Особливо тісно співпрацювали з Мазепою полковники вільнонайманих полків, яких він сам призначав і утримував коштом військового скарбу. На цих людей, що були з ним, гетьман міг покластися. Мазепа відрекомендував шведському королю Кожухівського, Галагана, Андріяша, Чечеля, Покотила та інших. Бракувало лише Танського, відрядженого до російської армії на вимогу царя. Тверду промосковську позицію цього пасинка Палія можна пояснити особистими мотивами. Хоч Мазепа 1704р. надав йому чин полковника і маєток, аби хоч якось загладити несправедливість, вчинену над Палієм, Танський не йшов на компроміс. Гетьман беззастережно довіряв Чечелю. Саме його він призначив комендантом Батуринської фортеці, яку той мужньо захищав до останньої можливості.
    З історії взаємин між Мазепою, Станіславом Лещинським і Карлом ХІІ

    Прагнення відмежувати Україну від Москви було таким же давнім, як і сама ідея об'єднання, реалізована згодом у Переяславському договорі 1654р. Мета російської політики почала виявлятися з самого початку: ставити Україну в чимдалі більшу залежність від Москви, поступово обмежуючи її вольності, привілеї та державну самостійність. Ці наміри зустрічали рішучий опір з боку українства. В другій половині XVIIст. великого поширення набуло гасло "Геть від Москви!".

    Антиросійські заходи вживалися ще тоді, коли Мазепа запопадливо співробітничав з Москвою. Ми вже згадували про виступи Петрика у 1692 і 1693рр. поспіль із кримським ханом та їхнє ідеологічне підґрунтя.

    Вартий уваги ідеологічний аспект епізоду, пов'язаного з Іваном Багатим — "гетьманом ханською милістю". Під час походу Мазепи на турків і татар 1698р. серед козаків з'явився лист Багатого із закликом розірвати з Москвою і визнати зверхність буджацького Калги-султана, в якого той перебував на службі. Він звернувся до війська з таким дошкульним запитанням: чому ви коритесь тим "юдам-москалям", котрі здавна мають на меті "вашою працею і вашою мужністю" забезпечити собі добро й зміцнити свою країну? Тож і тепер вони прагнуть лише одного: використовувати козаків, обернувши їх на вічних рабів.

    Про відокремлення України від Росії йшлося і на переговорах стародубського полковника Миклашевського з литовським магнатом Коцілом 1703р. Тоді польсько-литовська сторона висунула ідею вступу України у федеративний союз з Польщею і Литвою як "третя українська республіка" в складі Речі Посполитої. З початком війни північ України, орієнтовану на зарубіжну торгівлю, охопила гостра економічна криза, й Миклашевський, як великий землевласник на Сіверщині, шукав виходу із скрути. Його роль у переговорах, до яких начебто підключився й гетьман, остаточно не з'ясовано.
    Початок переговорів

    Поволі й обережно, вдаючись до запобіжних заходів і враховуючи всі можливі ускладнення, Мазепа став на шлях порозуміння з ворогами царя. В Польщі вже не раз намагалися відірвати українського гетьмана від Росії. Однак відомі нам спроби короля Яна Сабеського й коронного гетьмана Яблоновського зробити це в 1689—1692рр. було марними. Новий польський король Станіслав також покладав певні надії на контакти з гетьманом. Але з певністю можна сказати тільки те, що зв'язки між ними виникли після коронації у Варшаві Станіслава Лещинського 3 вересня 1705р. Тоді він як повноправний король повів союзницькі переговори з Карлом XII, на яких мовилося, зокрема, про здобуття України. Одразу ж Станіслав послав шляхтича Вольського (інструкція від 23 вересня) до Мазепи з пропозицією вступити в переговори. Одначе той повідомив про це царя й заарештував посла. Щоправда, невдовзі його було відпущено. Очевидно, в такий спосіб гетьман хотів продемонстурвати Петру І свою відданість (Фельдман у матеріалах Дрезденського головного державного архіву віднайшов згадку про іншого посередника, відрядженого тоді ж Станіславом до гетьмана, — домініканця Брагінського. Український дослідник М.Андрусяк у статті "Взаємини Мазепи зі Станіславом Лещинськнм та Карлом XII" ототожнює його з Вольським на підставі того, що їхні місії збігаються в часі.).

    Другий етап зближення сторін розпочався в листопаді 1705р., коли Мазепа, їдучи з-під Замостя до Дубна на зимові квартири, отримав повідомлення про втрати українських полків у поході й скарги Горленка на свавілля росіян і був обурений політикою Москви. Якраз тоді він познайомився з княгинею Ганною Дольською, палкою прихильницею Станіслава Лещинського. їхня зустріч відбулася у замку під Білою Криницею, що на Волині. Гетьмана запросив туди син княгині від першого шлюбу краківський воєвода Януш Вишневецький на хрестини своєї дочки. Бабуся Дольська і Мазепа стали хресними батьками дитини. Це несамохіть зблизило їх. Сучасники говорили навіть про роман Мазепи із ще не старою і вродливою вдовою (вона втратила й другого свого чоловіка). За Орликом, гетьман проводив з нею "денні й нічні конференції". Ці розмови, як зазначає О. Пріцак у статті "Іван Мазепа та княгиня Ганна Дольська", стосувалися не лише загальних напрямів нової української політики, а й налагодження стосунків із Станіславом. Адже княгиня була його близькою родичкою. За першим пунктом Кочубеєвого доносу, вона запевняла, що Військо Запорозьке отримає всі жадані вольності, а гетьман — титул чернігівського князя.

    Після від'їзду з Дубна до Мінська Мазепа продовжував переговори, послуговуючись шифрованою кореспонденцією. У березні—квітні 1706р. він отримав від Дольської повідомлення про те, що вона виконуватиме роль посередника між ним і Станіславом. А в липні княгиня надіслала йому до Києва листа із запевненнями, що всі бажання гетьмана буде підтверджено "асекураціями" (страховими зобов'язаннями) Станіслава й "гарантіями" Карла ХІІ. Вона просила не баритися із справою, в якій він може сподіватись на швидку допомогу всієї шведської армії.

    Ця поквапність, очевидно, базувалася на не зовсім точних припущеннях. Карл XII, як відомо, з Волині вирушив у Саксонію.

    Тут багато що залишається нез'ясованим. Невідомо, які, власне, бажання висловлював Мазепа у розмовах і листуванні з Дольською. Можна здогадуватись, що він діяв дуже обережно й не довіряв обіцянкам Станіслава. Метою нового курсу гетьмана ледве чи було польсько-українське зближення, бо він розумів, що значущою постаттю є не Станіслав, а Карл XII, від якого усе й залежало. Але це був єдиний шлях порозуміння із шведами. Встановити прямі контакти з Карлом XII Мазепа не міг, та й не наважувався. Хоч польське посередництво, включно із Станіславом, залишалося для нього небажаним, воно давало змогу здобути шведські "гарантії" за умови попередньої згоди між новим польським королем і Україною.
    Мазепа і Станіслав

    1707р. став вирішальним у переговорах. Час невизначеності минув. Мазепа, невдоволений підступами російської сторони, діяв чимдалі активніше. Після військової ради в Жовкві у квітні 1707р. він, як уже зазначалося, був страшенно обурений. І саме тоді біля нього з'явився єзуїт Залеський, з яким пов'язаний наступний етап таємних переговорів.

    Орлик у листі до Степана Яворського нічого не писав про зміст цих розмов. Але віднайдена Карлом Густавом Гільдебрандтом у Шведському державному архіві "Реляція про переговори з Мазепою 1707р." полегшує нам розуміння ситуації. Мовиться в ній про меморіал вінницького старости із вміщеним повідомленням про його зустрічі з Мазепою. Король Станіслав долучив цей документ до листа від 3 червня 1707р. шведському канцлерові Піперу. За тим-таки Гільдебрандтом, старостою згаданого терену був з 1693р. не хто інший, як Казимир Ігнатіус Лещинський, сестра якого Теофіла взяла шлюб із сином княгині Дольської Янушем Вишневецьким, а друга сестра Вікторія — з київським воєводою Йозефом Потоцьким. Отже, до переговорів, либонь, був причетний і Казимир Лещинський, що цілком правдоподібно з огляду на його спорідненість з двома поважними магнатськими кланами, й особливо з княгинею Дольською. Це скидається на родинну справу із значно ширшим колом залучених до неї осіб, аніж нам відомо на сьогодні. Як мовиться в меморіалі, староста доручив давньому Мезепиному знайомому, ректорові Вінницької єзуїтської колегії (1706—1707) Залеському дістатися до Жовкви й вивідати, чи погоджується гетьман із старою пропозицією про визнання Станіслава повноправним королем над усією Україною. Немає доказів, що він діяв лише за дорученням старости. До цього могла бути причетною і Дольська. Залеський вийшов на Мазепу якраз тоді, коли той дозрів для прямої відповіді. Після взаємних клятв не розголошувати таємницю і домовленості продовжувати листування через Кам'янець гетьман попросив єзуїта передати (старостою) Станіславу, що він згоден визнати його владу над усією Україною і Запорожжям, щойно той гарантує здійснення гетьманових вимог стосовно України. Далі в документі йшлося про російську військову нараду в Жовкві, за рішенням якої Мазепа начебто мав вирушити на чолі армії чисельністю 150 тис. (?) чоловік у Галичину й підняти місцевих українців на повстання проти польського уряду. З цією метою, зазначалося там же, спершу буде послано загін із 30-40 тис. козаків. 30-тисячне військо під проводом гетьманового небожа Войнаровського уже в дорозі. Його вірність і відданість Станіславу Мазепа гарантує на 100 відсотків. Це означало, що гетьман у слушну мит одразу ж перетвориться з противника на союзника. Також він обіцяв з початком акцій проти Москви надіслати до польського короля послів із визнанням своєї підлеглості. Але для цього треба відповідно підготувати Україну. 10 тис. росіян в оточенні гетьмана — не перешкода, їх буде знищено протягом однієї ночі. І насамкінець, за меморіалом, Мазепа вимагав од Станіслава негайної і прямої відповіді.

    З виявленого Фельдманом у архіві Чорторийських листа Урбіха до І.Шембека від 26 листопада 1708р. випливає, що у змові Мазепи й Станіслава брала участь і небога коронного гетьмана Синявського. Французький дипломат Безенваль, як повідомляє І.Борщак у статті (Оскільки після повернення із Жовкви Мазепа зустрічався і з ченцем-трипітарієм, який прибув від княгині, то найвірогідніше, шо Залеський представляв-таки старосту, а не княгиню) "Шведи і французька дипломатія", також інформував свій уряд (10 грудня 1708р.), що пані Синявська дуже задоволена наслідками акції (очевидно, об'єднанням Мазепи зі шведами).

    Попри приписки й тенденційність, цей документ цінний уже тим, що містить дві поважні (звичайно, пов'язані з виконанням попередніх умов), хоч і сформульовані лише приблизно, пропозиції: надання допомоги Польщі й повстання в Україні. Обидва пункти з'явилися і в записках Нордберга, але тільки в жовтні 1707р. (До того ж мовиться в них лише про другу пропозицію Мазепи — ту саму чи, може, подібну). Причому Нордберг За Нордбергом, Карл XII відкинув пропозицію Мазепи, бо не потребував його допомоги. її необхідність ставили під сумнів навіть на пізніших етапах польських операцій. Тож і Станіслав мусив ухилитися від прямої відповіді. Чи так це було насправді, з'ясувати дуже не просто. Як писав у листі Орлик, Мазепа послав Залеського, щоб вивідати, коли шведські війська розпочнуть бойовий похід. Відомості про нараду в Жовкві було послано королю через кур'єра вінницького старости. Можливо, всі мазепині пропозиції мали для Станіслава вартість лише в тому плані, що давали надію зазирнути в карти царя. Всюди впадає в око моделювання зв'язків України з Польщею. Перебуваючи влітку 1707р. в Києві, старшини, заохочені гетьманом, влаштовували у будинках Ломиковського та Апостола таємні читання статей Гадяцького 1658р. пакту між Україною і Польщею, очевидно, розробляючи на його грунті майбутні взаємини України як третього самостійного члена федерації з Польщею та Литвою.

    У вересні 1707р. княгиня Дольська, відновивши своє посередництво, передала гетьманові через посланця оригінал звернення короля Станіслава, який закликав козаків об'єднатися з ним, законним володарем усієї України, обіцяючи батьківське піклування і задоволення їхніх бажань. Як повідомляла княгиня у супровідному листі, на час виходу з королівського двору посланого нею до Станіслава ченця шведська армія була вже готова до походу. Він привіз, крім королівського послання, проект договору з Мазепою і всім Військом вказує час ознайомлення з нею шведського табору. Інформація про тривалість пересилки все ж схиляє нас до думки, що це інша редакція пропозиції. Залеський з'явився у Мазепи наприкінці квітня, кур'єр старости, як війно з меморіалу, залишив Кам'янецьку фортецю 14 травня і вручив його Станіславу 2 червня; тепер залишалося тільки переслати документ Піперові. Звернімо увагу й на розбіжності в обох джерелах. Як свідчить Нордберг, російські збройні сили в оточенні гетьмана становили лише 6—7 тис. чоловік, а в меморіалі — 10 тис. За меморіалом, гетьман обіцяв перейти на бік польського короля, щойно той гарантує сприяння й допомогу шведів — формулювання це ближче до фактичних стосунків. Узагалі, в меморіалі цифри й факти перебільшені і навіть фальшиві, бо розраховані були на те, щоб справити потрібне враження на Станіслава.

    Запорозьким із 12 пунктів. Дольська просила по дорозі забрати цей трактат.

    Послання відкрили 16 вересня в присутності Орлика. Гетьман не сподівався побачити документ, написаний рукою Станіслава. Тепер він уже не міг відмовлятись від переговорів з королем. Хоч як Мазепа довіряв Орлику, наступного дня узяв з нього урочисту клятву на вірність. Коли той заприсягнувся мовчати, пояснив, що пішов на змову із супротивною стороною "задля ваших дружин і дітей, для добра знедоленої України-неньки, всього Війська Запорозького й українського народу". Отож генеральний писар найпершим довідався про справжні наміри гетьмана.

    Два дні потому Мазепа продиктував йому відповідь до Станіслава. Він пояснив, що не може об'єднатися з ним, бо в Україні неспокійно, та й у Польщі немає одностайності, але пообіцяв не завдавати ніякої шкоди польському королю і шведській армії. В листі до княгині просив зберегти вже згаданий трактат. Сумнівно, що ці листи (про них ми знаємо з послання Орлика до С. Яворського) взагалі відсилалися. Про них ніде більше не йшлося. Можливо, намагання гетьмана ухилитися від прямої відповіді було продиктоване бажанням добре випробувати партнера, перш ніж братися з ним за таку небезпечну справу.

    Переговори продовжились. У листопаді Станіслав надіслав Мазепі універсал і просив оприлюднити його. В ньому він закликав скинути московське ярмо і об'єднатися з королем. Цей документ привіз єзуїт Залеський, що з'явився під Батурином наприкінці грудня й двічі нишком у супроводі Орлика заходив до гетьмана. Цього разу, за словами генерального писаря, Мазепа не дав ніякої письмової відповіді. Наказав посередникові їхати до Вінниці й очікувати розпоряджень.
    Мазепа, Станіслав і Карл XII

    Про подальший перебіг переговорів ми поінформовані значно гірше. За Орликом, через донос Кочубея вони взагалі припинилися. Одначе над гетьманом нависла реальна загроза щойно в лютому—березні 1708р. Тому можна припустити, що на зламі 1707—1708р. він ще підтримував стосунки із Станіславом та Карлом XII. Якраз тоді на політичній арені з'явилася доти невідома довірена особа гетьмана — чи то сербський, чи болгарський архієпископ, якому було доручено піти на зближення з Карлом XII і Станіславом. Можливо, він навіть уклав таємний союз з обома королями.

    Про це повідомляє анонімна реляція про битву під Полтавою, вперше видана Адлерфельдом 1740р. в Амстердамі як додаток до четвертого тому відомої "Воєнної історії Карла XII, короля шведів". Дослідники використовували цей "документ", навіть не підозрюючи, що його видавець, син Адлерфельда, не лише вільно переклав шведський оригінал французькою мовою, а й вніс од себе чимало змін і доповнень. Шведський текст вийшов друком 1915р. під назвою "Карл XII і Україна". Віднайшов рукопис Галендорф в університетській бібліотеці м.Упсала. Він набагато простіший, доступніший і стисліший. Впадають в око значні розбіжності між текстом оригіналу й редакцією Адлерфельда.

    На підставі аналізу тексту Адлерфельда Костомаров говорить, зокрема, про два союзних договори: між Мазепою і Карлом XII та між Мазепою і Станіславом. У новітньому дослідженні М.Андрусяка "Зносини Мазепи із Станіславом Лещинським і Карлом XII" також мовиться про два союзи, укладені в лютому 1708р. у Сморгоні. Перший стосувався співробітництва трьох союзників у воєнній сфері, а другий — відносин між Мазепою і Польщею (чи Станіславом), а також політичного майбутнього України.

    Насправді ж в анонімній реляції, віднайденій Галендорфом, ідеться лише про один союз. У документі без усякого поділу на статті, як у Адлерфельда, спочатку викладено умови союзу, зокрема воєнні плани, й почасти зобов'язання його членів, як-от: передача Сіверщини з її укріпленнями Карлу XII, залучення заходами Мазепи нових союзників — слобідських та донських козаків (і навіть калмиків), надання гетьманом воєнної допомоги, участь усієї української армії в можливому поході Карла XII на Москву, постачання шведського війська із запасів гетьманської і Слобідської України. У цій частині договору визнавалося бажання витіснити царя (за сприятливих обставин) на території північніше Москви й за Волгу. Діючи за стратегічним планом, Станіслав і шведський корпус Крассау мали наступати на Київ, а литовські війська — на Смоленськ. Генералові Любекеру ставилося завдання захопити Інгерманляндію і території довкруж Новгорода й Пскова. В разі необхідності він міг використати гарнізони Риги й Ревеля.

    Після вступу вміщено сам текст договору між Карлом XII, Станіславом і Мазепою. Шведське видання не дає жодних підстав для сумніву, що існував лише один договір. Якщо у шведській редакції він називався "Союз короля Карла XII, короля Станіслава і полководця Мазепи" (Із вступу також випливає, що анонімний автор має на прикметі лише один договір: "Карл XII всупив у союз з козацьким гетьманом Мазепою. До нього входив і король Станіслав з Королівством Польським"), то в Адлерфельда — "Альянс між Польщею і Мазепою". Що ж до змісту договору, то його основні пункти зберігаються в обох редакціях. У першій статті коротко повторюються вже згадані воєнні зобов'язання Мазепи. Відсутність тут стратегічних планів цілком зрозуміла — їх не показують у таких документах. В останньому пункті бачимо, що гетьман зобов'язувався передати Польщі всю Україну разом із Сіверщиною, Києвом, Черніговом і Смоленськом, щоб відтак мати ЇЇ як князівство на тих самих засадах, що й Курляндське з Вітебським і Полоцьким воєводствами (Між іншим, у редакції Галендорфа, на відміну від реляції опублікованої Адлерфельдом, не згадується про якість там бажання Мазепи, як не мовиться і про те, що гетьман сам запропонував цю статтю, аби прихилити до себе й мати протекцію Карла XII. У шведському тексті замість цих розпатячок сказано лаконічно: "Умови союзу будуть такими"). Чи справді було підписано такий договір? Щодо цього виникає багато сумнівів. Реляція, видана Галендорфом,— також далеко не бездоганне джерело. її автор не міг бути аж надто поінформованим. Галендорф на підставі власних пошуків висловлює припущення, що анонім не належав до провідних кіл шведського офіцерства й мав ранг щонайбільше майора. Чимало його тверджень збігаються з іншими джерелами, але не всі. Очевидно, про договір він дізнався уже в російському полоні, либонь, із розмов товаришів-невдах, а відтак і з уст інших осіб та доволі непевних джерел, тому дуже й дуже важко визнати його об'єктивність, тим паче, що, за Галендорфом, реляцію було написано лише по багатьох роках після повернення шведів додому, принаймні не раніше смерті Скоропадського чи навіть десь після 1727р.

    Отже, питання про оформлений таємний договір залишається відкритим. Виправдовуючись перед царем уже після залишення Мазепи, Данило Апостол заявив, що гетьман зачитував старшинам "Привілеї" Станіслава від 1708р., за якими Україна мала вступити в союз з Польщею і Литвою на засадах, подібних до Гадяцького договору. Одначе "Привілеї" не слід вважати такими, що випливають з договору. Вони могли з'явитися внаслідок простої домовленості або з пропагандистською метою. За вартими довіри свідченнями секретаря шведської похідної канцелярії Гедерхілма стосовно переходу Мазепи до Карла XII, вони не укладали ніякого договору. Існувала лише пропозиція так пов'язати інтереси Польщі й України, щоб це було вигідно обом сторонам. У листі до свого брата від 10 листопада 1708р. Гедерхілм писав таке: "Король Станіслав обговорив цю справу завдяки матері князя Вишневецького — принцесі Дольській, яка сприяє листуванню з Мазепою. Тепер є пропозиція виробити обопільно вигідні умови". А може, й справді існувала лише пропозиція чи якась усна домовленість, що згодом, після виконання відповідних умов, буде оформлено договір?
    "Вивід прав України" Пилипа Орлика

    Інший текст договору, наведений Пилипом Орликом у "Виводі прав України" і віднайдений Борщаком, стосується лише шведів і України. А що Орлик не подав жодної часової прив'язки, важко сказати, коли з'явився цей документ. М.Андрусяк вважає, що він тотожній із договором, укладеним на початку 1709р. у Великих Будищах. На мій погляд, між ними велика різниця. Найправдоподібніше, що договір, зацитований Орликом, якщо такий справді існував, було підписано перед об'єднанням Мазепи із шведами. З його шістьох статей чотири (2, 3, 4 і 5) мали загальний характер і виражали ідеї цілковитого суверенітету й незалежності України та її рівноправності з шведським партнером. Ними пронизаний весь текст Орлика, написаний, мабуть, першої половини 1712р. під час його перебування в Бендерах. Мазепу представлено тут не як князя під шведським протекторатом, а як главу держави, який укладає союз між двома цілком незалежними країнами. За 5-ю статтею шведському королю заборонялося використовувати герб і титул князя України. З огляду на те, що "Вивід..." був звернений до європейської громадськості з пропагандистською метою, що цілком узгоджується із становищем Орлика перших місяців 1712р.

    Отже, лише дві статті (1 і 6) можуть відповідати оригіналові. За першою, шведська сторона зобов'язувалася негайно надіслати Україні воєнну допомогу, якщо її потребуватиме князь, тобто гетьман, або держава. Під час операції в Україні військо на чолі з шведським генералом повинно було підпорядковуватись князеві чи його наступникові. Промовистою є оця згадка про гетьманового наступника. Чи не себе мав на увазі Орлик? Серцевиною договірної статті стало не що інше, як обіцянка Карла послати на прохання Мазепи військовий корпус. Засвідчують це й багато інших повідомлень, зокрема й доволі відоме про вірогідність того, що польсько-шведське з'єднання на чолі зі Станіславом і Крассау вирушить в Україну, на Київ, а також про вимогу гетьмана послати йому на допомогу шведське з'єднання.

    За останнім пунктом договору для його гарантування Українська держава мала передати шведській стороні на час війни низку міст, як-от: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч. Якщо цей договір ідентичний з укладеним у Великих Будищах, то не ясно, чому Карл XII на початку 1709р. мав би домагатися цих фортець, коли він контролював порівняно незначну територію західніше Полтави й лінію пор. Ворскла. Ще дивнішою є в цьому контексті згадка про місто й фортецю Батурин, яких натоді вже не існувало, бо їх захопили й знищили росіяни. Разом з тим Стародуб і Мглин якраз на початку шведських операцій на півночі України відігравали важливу стратегічну роль.

    Правдоподібніше, мабуть, те, що договір у редакції Орлика було укладено перед об'єднанням Мазепи з Карлом XII. Але годі визначати, що це таке — договір, угода чи проект. Скоріш за все — одне з двох останніх. І аж ніяк не договір з анонімної реляції — бо не лише існують значні розбіжності у змісті. Як відомо, Орлик пов'язував укладення договору з появою Карла ХІІ в Україні. Якщо й підписувалась якась угода, то найзручніше було реалізувати ЇЇ з початком операцій Карла ХІІ в Сіверщині. Звичайно, таке припущення вимагає поважних доказів. Урешті, укладення угоди можна пов'язати з описаною Костомаровим появою в серпні 1708р. болгарського єпископа як Мазепиного посла до Карла XII або з пізнішою місією Бистрицького до шведського короля.
    Переговори 1708р.

    Донос Кочубея змусив Мазепу поводитись ще обачніше. Якщо він і справді посилав на початку 1708р. сербського чи болгарського архієпископа до Карла XII й Станіслава для укладення угоди, то таємно від Орлика, інакше той згадав би про це в листі до Степана Яворського. Можливо, в умовах загрози викриття гетьман став менше довіряти своєму найближчому оточенню і на якийсь час припинив усякі контакти із супротивною стороною. Коли ж розслідування зайшло у глухий кут, а донос не похитнув довіри царя, він знову почав обмірковувати із старшинами перспективи шведсько-польської орієнтації України.

    Перебуваючи в Білій Церкві навесні і влітку 1708р., Мазепа зазнавав постійного тиску з боку генерального обозного Ломиковського, миргородського полковника Апостола, прилуцького полковника Горленка, які хотіли відновити працю на загальне добро всієї України. Дещо згодом до них приєднався лубенський полковник Зеленський. Вони запропонували таке: скласти текст присяги на вірність один одному і прийняти ЇЇ. Спочатку поклялися гетьман і старшини, а відтак і широке коло однодумців — генеральні старшини, полковники та інші керівні особи.

    Про відновлення зв'язків між Мазепою і Станіславом свідчить, зокрема, інструкція посланцю останнього до Карла XII Понятовському від 18 жовтня 1708р. її опублікувало 1909р. російське воєнно-історичне товариство в "Документах Північної війни (полтавський період)". Інструкція зберігалася у фондах Віденського військового архіву. За словами Станіслава, Мазепа знову звертається по допомогу, наводячи ті самі "докази" й обіцяючи відновлення співробітництва в разі наближення польського короля. Як видно з тексту, контакти між ними пожвавішали. Звернімо увагу, що в інструкції мовиться лише про гетьманові обіцянки, яким Станіслав не дуже вірив. Сама ж вона аж ніяк не скидається на угоду.
    Плани Мазепи і наміри Карла XII

    Численні прохання про допомогу, укладення угоди чи союзу — все це лише один бік справи. Залишається відкритим питання: які плани плекав сам гетьман і як уявляв відокремлення України від Росії? Тут він цілком залежав од намірів Карла XII — вважали чи не всі дослідники, ступивши один за одним на вже вторований шлях. На думку представників старої шведської школи Фрікселя, Фредеріка Карлсона, Ернста Карлсона, які послуговувались мемуарами генерал-квартирмейстера Карла XII Акселя Гілленкроока, шведський король ще в Саксонії намислив розгорнути операції в прибалтійських провінціях та Псковщині й лише пізніше, можливо у Литві, розробив план походу на Москву через Смоленськ.

    Найвизначніші представники новітньої школи — Галендорф і Штілле — цілком слушно відкидають прибалтійсько-псковську комбінацію. Галендорф висунув тезу, суголосну з Лише Фріксель обмовився, що вже пізніше, на початку 1708р., метою Карла XII стала Україна як перший етап на шляху до Москви.

    Позицією Адлерфельда, що шведський король значно пізніше, уже в Литві, спланував похід в Україну. Вимарш до Смоленська мав відвернути увагу росіян від українського напрямку й дати змогу допоміжному корпусові Левенгаупта об'єднатися з головною армією. Штілле також вважав просування до Смоленська лише маневром, вбачаючи справжню мету Карла XII в поході на Москву, а не в Україну. Появу шведського короля під Черніговом тлумачили не інакше, як початком запланованого удару в напрямку Брянськ—Калуга—Москва, а не прагненням об'єднатися з Мазепою. Лише поразка Левенгаупта під Лісною примусила Карла XII вдатися до походу через Україну.

    До того ж операція проти Смоленська давала змогу одночасно вирішити два завдання: прикрити корпус Левенгаупта і завдати прямого удару по Москві. Операція через Брянськ і Калугу після цього була б другою спробою в тому самому напрямку.

    Мені, на противагу Галендорфові, здається правдоподібним, що шведський король замислив похід на Москву — байдуже, чи через Смоленськ, як вважали старі історики, включно з Костомаровим, чи, за логікою Штілле, від північних кордонів України через Брянськ—Калугу. З півночі, як відомо, мав чинити диверсії проти Правобережжя генерал Любекер. Королю Станіславу й переданому йому допоміжному корпусові генерала Крассау доручалося очистити спочатку польські землі від прихильників Августа II і Петра І, а потім вирушити через Волинь і Київ в Україну на допомогу Мазепі. На Півдні розпочалися переговори з Туреччиною і кримським ханом з метою залучення їх до війни проти царя. Були також надії на підтримку з боку повсталих донських козаків і невдоволених народів, що проживали на південному сході Росії. Планувалося завдати удару по Москві широким фронтом — з півночі, заходу і півдня. На центральному напрямку повинна була діяти шведська головна армія, на яку покладалися найважливіші завдання. З південного сходу її мали підтримувати Станіслав і Мазепа, а багата на ресурси Україна служила б продовольчою базою. Наміри гетьмана, очевидно, збігалися з цими перспективами.

    Важко сказати, якою мірою Мазепа був утаємничений у воєнні плани Карла XII. Принаймні відомо, що той довіряв йому і знайомив партнера зі своїми намірами не в загальних рисах. Поза сумнівом, гетьман володів значним обсягом інформації. Почасти вона надходила від його посланців та розвідників, почасти — від Станіслава. Як видно з Орликового листа, Кочубеєвого доносу та інших джерел, Мазепа незрідка (особливо 1707р. через Залеського) отримував повідомлення, що Карл XII готується до походу безпосередньо на Москву, а Станіслав з польською армією і шведським допоміжним корпусом вирушить через Волинь — Київ в Україну. 1707р. (очевидно, у жовтні) Синявський сповіщав царя про намір Карла XII, Станіслава і Ренскольда з 18 тис. шведів розгорнути операцію "проти нас" і України, а через Литву — проти Росії. Подібне, хоч і не так чітко проакцентоване, повідомлення надіслав царю через Головіна у листі від 11 жовтня 1707р. польський магнат Ржевський. Зрештою, Мазепа мав змогу отримувати всю інформацію від росіян. Про намір Станіслава вдатися до українського походу через Волинь свідчить його інструкція Понятовському від 18 жовтня 1708р., в якій він зазначав, що Синявський зазнає поразки і в Мазепи не виникне жодних труднощів. Орлик у "Виводі прав України" також повідомляв про зєданння, що їх планувалося послати в Україну.

    Мабуть, Мазепа вважав таку комбінацію вельми сприятливою. Наступ шведської головної армії на Москву відрізав би Україну від Росії. Чим далі просувалися б шведи в глиб Росії і чим ближче підводив би Станіслав свої польсько-шведські війська до України, тим меншою була б загроза вторгнення росіян. Це дало б змогу гетьманові, діючи на власний розсуд, підготувати країну до нової політичної орієнтації. Доти він міг втаємничити у свої плани лише обмежене коло вищих старшинських верств. Якою небезпечною була ця справа, засвідчив донос Кочубея та Іскри, що мало не призвів до його загибелі. Коли ж настав час залучити до змови нових людей, довелося вжити найсуворіших заходів перестороги. Генеральні старшини, чимало полковників та інших осіб підтримали Мазепу, але більшість старшин, козаків і широкі народні маси не знали, що планується крутий поворот в українській політиці, а це могло призвести до великих заворушень, які годі було б приборкати. Повсюди в Україні зростала ненависть до росіян, а гетьмана козаки й народ вважали улюбленцем царя, його ревним прибічником.

    Щоб впоратись з усім цим, потрібні були вільні руки й час. Коли ж шведський король, відмовившись від прямого наступу на Москву, вирішив повернути в Україну, Мазепа невдоволено вигукнув генеральному писареві Орлику: "Який біс несе його сюди? Він мені принадить усю російську собачу зграю". Становище різко змінилося. Замість допоміжних з'єднань з'явився сам Карл XII. Таким чином, Україна перетворювалася на головний театр воєнних дій, і в гетьмана не залишалося часу підготувати козаків та населення до зміни курсу. Але й за становища, що склалося, він намагався так спрямовувати шведські війська, щоб вони закривали собою Україну від російського вторгнення. Тому король, замість того щоб передислокуватись аж до Батурина, зайняв Новгороl--Сіверський на півночі України.
  • Повернутись