Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Борис Крупницький

Гетьман Мазепа та його доба

ПЕРШІ РОКИ ВЕЛИКОЇ ПІВНІЧНОЇ ВІЙНИ
(1700-1707)


  • Козаки в Прибалтиці
  • Козацькі походи
  • Подальший перебіг подій
  • Правобережна Україна на зламі XVII-XVIII ст.
  • Повстання 1702 р.
  • Мазепа і повстанці
  • Палій і Паткуль
  • Зближення з Любомирським
  • Суперечності між Палієм і Мазепою в українській історіографії
  • Усунення Палія
  • Мазепа — володар Правобережної України
  • Козацькі походи 1704 р.
  • Операції в Польщі
  • Будівництво фортець в Україні
  • Запорозька Січ на початку XVIII ст. та її конфлікт з Москвою і Мазепою
  • Донська козацька республіка
  • Початок повстання
  • Булавін у Запорозькій Січі
  • Повстанський рух 1708 р.
  • Мазепа і повстанці
  • Повалення Булавіна. Кінець повстання
  • Козаки в Прибалтиці

    Велика Північна війна була справді-таки доленосною як для Мазепи, так і для України, хоч, здавалося б, бойові дії розгортались далеко за її межами. Коли Август II (від Саксонії та Польщі), Данія і Росія уклали восени 1699р. таємний наступальний альянс проти Швеції, Данія мала на меті захопити Гольштейн, Август II — Ліфляндію, а Петро І — Інгерманляндію. Розв'язав війну Август II на початку 1700р. Пославши свої саксонські війська до Ліфляндії, він у березні зайняв фортецю Дюнамюнде. Відтак оголосила війну Данія. Новообраний король Якоб Фрідріх IV не забарився напасти на Гольштейн. І лише третій партнер, Росія, вичікував. На той час Петро І ще вів тривалі мирні переговори з Туреччиною, до завершення яких не наважувався втрутитись у події, що розгорталися на Півночі.

    Молодий шведський король Карл XII виявився енергійним і напрочуд сильним противником. Навесні 1700р. його армія опинилася під самим Копенгагеном, і Данія змушена була розпочати переговори, які завершилися підписанням 8 серпня того ж року Травентальського мирного договору. Невдовзі після виходу з війни Данії Август II припинив бойові операції проти Ліфляндії та Риги, обложеної від 1 серпня 1700р. Польський король, ошелешений першими шведськими перемогами, почав шукати шляхів до мирних переговорів. У вересні Август II, не чекаючи обіцяної підтримки від царя, зняв облогу Риги й вивів свою армію на зимові квартири до Курляндії та Литви.

    Тим часом у боротьбу втрутилася Росія. Отримавши повідомлення, що 3 липня 1700р. в Константинополі підписано мирний договір, Петро І оголосив війну Швеції і того ж таки місяця розгорнув бойові операції в Інгерманляндії. На початку вересня перші російські з'єднання з'явилися під Нарвою. Ця фортеця стратегічного значення, розташована на шляху між балтійськими провінціями і Фінляндією, затримала подальше просування російських військ у глиб Інгерманляндії. Облога, що тривала протягом усієї осені, була безуспішною. Тож Карл XII, розв'язавши собі руки укладенням миру з Данією, розпочав після відступу Августа II марш-кидок з метою розблокування Нарви. 19 листопада 1700р. 10 тис. шведів завдали нищівної поразки майже 30-тисячній російській армії, примусивши її зняти облогу й рятуватися втечею з Інгерманляндії.

    З самого початку війни в російських операціях брали участь українські козаки. Але розпорядження царя були напрочуд непослідовними. Спершу він звелів гетьманові негайно вирушити до театру воєнних дій, а потім відкликав його. Тому мобілізованих козаків відпустили додому. Аж ось цар зажадав термінового вимаршу 12-тисячного козацького корпусу. Через цю плутанину прийшов він на місце надто пізно й не брав участі в боях під Нарвою. Восени 1700р. частини на чолі з наказним гетьманом полковником Іваном Обидовським злилися з розсіяними російськими загонами, які відступали до Пскова. В лютому 1701р. після раптової смерті Обидовського козаки вже не приховували свого невдоволення тим, що їх послали на Північ, бо, за Переяславським договором, козацьке військо мало захищати кордони й інтереси лише своєї держави. Звичайно, далися взнаки й негаразди похідного життя, неприхильне ставлення з боку росіян у Пскові, незадовільне забезпечення амуніцією та харчами. Врешті-решт, козацькі війська було відпущено на батьківщину. Але невдовзі з'явився у Прибалтиці новий 7-тисячний загін під проводом гадяцького полковника Боруховича.

    Улітку 1701р. шведи відновили наступ. У липні Карл XII, перемігши під Дюнабергом (неподалік Риги) саксонське військо і російський корпус Рєпніна, відкрив собі шлях на Курляндію. По якімсь часі він зажадав від польської республіки скинути з трону короля й почав змовлятися з литовськими магнатами Сапігами, вороже наставленими до Августа II, і магнатами Огінськими та Вишневецькими просаксонської орієнтації. Восени шведська армія розташувалася вздовж литовського кордону, а в січні 1702р. — поблизу Ковно, очевидячки, для підтримки у Литві партії Сапігів.

    Після поразки під Нарвою цар розвинув гарячкову активність: укріплював Новгород і Псков, формував нові полки, посилав на Захід свіжі підкріплення. Новий договір з Августом II, укладений 26 лютого 1701р., гарантував активну участь у війні польського короля шляхом виділення значних коштів і залучення військових з'єднань. Таким чином, позбувшись почуття вини, Росія знову спробувала проникнути в Прибалтику. Ще на початку 1701р. цар, злякавшись поразки під Нарвою, зажадав від Мазепи вирушити на північ з чисельним корпусом, але, коли той уже був у дорозі, раптово відкликав його з-під Сожа. Чи то шведська загроза Росії поменшала, чи, може, йому було спокійніше, коли така надійна людина, як Мазепа, залишалася у вічно неспокійній Україні.

    Гетьман, невдоволений, либонь, цим рішенням, призначив наказним гетьманом миргородського полковника Апостола й послав його до царя з п'ятьма полками — Миргородським, Лубенським, Переяславським, Ніжинським і Полтавським — загальною чисельністю 17 тис. козаків.

    Петро І тут-таки розгорнув наступ у Ліфляндії, де перебували лише невеличкі шведські загони. Російське військо, до якого прилучилися козаки, перетнуло у вересні 1701р. ліфляндський кордон і провело цілу низку боїв проти генерала Шліппенбаха, найудатніший з-поміж яких стався наприкінці грудня під Ерестфером. Як видно з біографії Апостола, опублікованої 1728р. в журналі "Європеїшен Фама", козаки билися серед перших. Миргородський полковник розгромив шведський передовий корпус під Стадніцом. І разом з тим відомо, що тоді ж таки Апостол надіслав гетьманові вельми песимістичного листа про співробітництво з росіянами, називаючи їх лиходіями, які зверхньо ставляться до козаків і жодного разу справедливо не поділилися з ними трофеями. Уже в січні 1702р. корпус вирушив додому. Чимало обурених козаків перейшли на бік шведів.
    Козацькі походи

    1702р. шведи успішно завойовували польські землі. Карл XII заповзявся скинути з престолу Августа II, щоб потім намовити Річ Посполиту спільно з ним завдати рішучого удару Петру І. У травні впала Варшава, в липні шведський король здобув блискучу перемогу над саксонцями та поляками під Клісцовом і невдовзі зайняв Краків, неподалік якого провів зиму. Отже, тягар війни ліг в основному на плечі Августа II, гнаного шведами з кінця в кінець Польщі. А тим часом цар, всупереч застереженням Паткуля, що повалення Августа II загрожує небезпекою для Росії, здійснював свої загарбницькі плани в Прибалтиці. Влітку 1702р. його 40-тисячна армія, мабуть, включно з окремими козацькими полками, знову вторглася у Ліфляндію, примусивши відступити 6-тисячне шведське військо Шліппенбаха. Після цього країну за наказом Петра І було остаточно спустошено. В жовтні того ж року капітулювала обложена шведська фортеця Нотебург. Таким чином, перед росіянами відкрився шлях на Інгерманляндію та Фінляндію.

    Цього разу козацька армія здійснювала самостійну операцію. Завдяки шведській підтримці партія Сапігів у Литві ставала чимдалі впливовішою. Головним опорним пунктом їхніх прихильників була литовська фортеця Бихів, що найбільше турбувало Августа II і Петра І. її взяв у облогу прибічник польського короля мозирський староста Михайло Халецький. А що здобути це укріплення йому не вдалося, Мазепа за розпорядженням царя послав туди 12 тис. козаків. 1702р. Бихів було захоплено. Але Миклашевський, замість того щоб передати фортецю під зверхність російського царя, уступив ініціативу литовському старості, який від імені Августа II завів туди польський гарнізон. Звичайно, такий поворот подій не міг не розгнівати Мазепу.

    Упродовж 1703р. Карл XII займався Польщею, вмовляючи магнатів повалити нарешті Августа II й обрати нового короля. Однак зусилля шведської дипломатії виявилися марними — сейм, що зібрався у червні 1703р. в Любліні, відмовився порвати з королем. Десь через місяць було створено Великопольську конфедерацію прошведської орієнтації. Вир цих подій захопив Швецію, Польщу і Саксонію. Одночасно з дипломатичними продовжувались і бойові операції. На початку 1703р. Карл XII був уже під Варшавою, а в квітні завдав нової поразки саксонській армії під Пултуском. Відтак пішов на Торн, але взяти його вдалося щойно по чотиримісячній облозі. Останні місяці року минули для шведів у загарбанні польсько-прусських земель та Позена.

    Росія успішно діяла в прибалтійському регіоні, де бракувало шведських військ. Внаслідок перенесення бойових операцій з Ліфляндії до Естляндії останню також було спустошено. Того самого року Росія здобула в Інгерманляндії серед багатьох укріплених пунктів фортецю Нієншанц у гирлі Неви й на тому ж місці заклала Петербург. Можливо, в цих подіях брали участь козаки. Але напевно ми знаємо лише те, що кілька тисяч запорожців несли на Неві допоміжну службу. Головна козацька армія перебувала в Україні. І тільки один загін на чолі з лубенським полковим суддею Кічкаровським допомагав росіянам приборкувати за Волгою повсталих башкирів.
    Подальший перебіг подій

    Незважаючи на безліч проблем і несприятливих обставин перших років Північної війни, становище Мазепи залишалося несхитним. Звичайно, його, як і Москву, турбувало невдоволення козацтва й повстання Палія в Правобережній Україні, а також ненадійність Запорожжя. Одначе роль гетьмана в тогочасних подіях, особливо з 1703р., ставала дедалі вагомішою. Успіхи Карла XII й поразки Августа II свідчили: Росії не уникнути зіткнення, тим паче, що вона не бажала втрачати своїх завоювань на Півночі. Ясна річ, у такій притузі могла б правити за надійну підпору насамперед сусідня з Польщею Україна. Польський король давно вже вимагав од царя послати в Польщу великий козацький контингент, а також улещував Мазепу виявами своєї королівської ласки, зокрема вшанував його 1703р. високою нагородою — орденом Білого Орла. Та й цар, завдавши під час війни українському народові великих збитків, тепер домагався прихильності Мазепи, частіше просив у нього порад, а взимку 1702/03р., коли той перебував у Москві, понадаровував йому купу маєтків та різних коштовностей.

    Така зичливість з боку двох коронованих осіб — царя та короля — не залишилася непоміченою за кордоном. Так, у січневому за 1704р. номері гамбурзьких "Історичних ремарок" уперше було опубліковано біографію Мазепи. Тема ця знайшла продовження у 25 номері відомого лейпцігського журналу "Європеїшен Фама" (1704), який представив не лише докладний перелік гетьманових заслуг, а й вмістив його портрет, цінний для нас уже тим, що це — прижиттєве зображення Мазепи. Крім його життєпису, допіру згаданий номер "Історичних ремарок" навів відомості про участь гетьмана у відзначенні 1703р. в Москві російських перемог: "27 листопада 1703р. цар пішки повернувся з походу. Урочистий вступ військ до Москви тривав од ранку до вечора. Було споруджено 4 тріумфальних арки з відповідними написами: першу — біля палацу князя Бориса Олексійовича Голицина, таємного радника царя та віце-короля Казані й Астрахані, другу — іноземним аптекарем, третю — архімандритом грецьких монахів і четверту — Олександром Даниловичем Меншиковим, першим фаворитом, неподалік палацу, де нині проживає козацький полководець Мазепа. Проходячи повз палац, Його Величність довго розмовляв з паном Мазепою, який подарував царю всипаний діамантами кинджал, а цілому почтові — різноманітні напої".
    Правобережна Україна на зламі XVII-XVIII ст.

    З 1704р. Мазепа почав активно втручатися в польські події. Після торічних успіхів росіян у Прибалтиці цар уже не вимагав надсилати туди козацький контингент. Карл XII зі своєю головною армією діяв у Польщі й, очевидно, не дуже переймався російськими перемогами у Ліфляндії, Естляндії та Інгерманляндії. Українські збройні сили потроху вводились у сусідній театр воєнних дій. На початку 1704р. гетьман надав допомогу зацькованому Карлом XII польському королю. Тут ми підійшли до важливого повороту в історії Правобережної України, бо цей перший польський похід Мазепи ще й як відбився на її долі. Гетьманові нарешті трапилася нагода відкрито втрутитись у стосунки на цій території.

    Період співробітництва польської корони з козаками закінчився ще 1695р. із смертю Яна Собеського. Шляхта примусила його наступника Августа Саксонського (1697—1733) пообіцяти, що козацький устрій у Правобережній Україні буде скасовано при першій-ліпшій нагоді. Але доки точилася війна з турками, про це не могло бути й мови. І лише після Карловицького мирного договору 1699р., за яким Польща повертала собі фортецю Кам'янець і все Поділля, пригадалися оті плани остаточної ліквідації козацтва. Особливо домагалися цього, як і повернення свого майна, польсько-шляхетські кола в Київському та Брацлавському воєводствах. Улітку 1699р. польський сейм ратифікував мирний договір з турками. Тоді-то було оголошено звільнення козаків зі служби та скасування усіх їхніх полків. Реалізувати це важливе за своїми наслідками рішення доручили коронному гетьманові, який у серпні в універсалі до козацького гетьмана Самуся й полковників Палія, Іскри, Абазина та інших зажадав залишити поселення в королівських, шляхетських і церковних помістях, а також порозпускати полки і по звільнювати козаків зі служби.

    Багатьом полякам уривався терпець. Після виходу універсалу до Фастова прибули священики за дорученням католицького титулярного єпископа з вимогою до Палія залишити місто. Полковник наказав повикидати цих душпастирів.

    Рішення сейму поляки завзято втілювали у життя. Спочатку була спроба підступно покінчити з Палієм одним махом, але вона провалилася. У вересні 1700р. регіментар Цієнський раптово вдарив на Фастів загоном чисельністю 4 тис. чоловік, однак зустрів енергійний опір. До завжди обачного Палія не так просто було підступитися. Він зміцнив свою резиденцію, створив чималі запаси продовольства, мобілізував козаків. У разі чого йому надавали допомогу жителі навколишніх сіл, а також інші козацькі верховоди, як-от: Самусь, Іскра, Абазин. У тому ж таки Фастові відбулася з ними нарада. Невдовзі з'ясувалося, що селяни, міщани, духівництво й почасти представники дрібної православної шляхти, зокрема Данило Братковський, сприймаючи козацьку справу як свою власну, не бажали колонізуватися. Палій став душею опору. До нього звідусюди стікалося осіле українське населення, навіть з лівого берега Дніпра. Приходили й численні представники Запорозької Січі, з якою фастівський полковник вів переговори.
    Повстання 1702 р.

    Отже, перший шляхетський приступ козаки відбили досить легко. Польське військо не змогло примусити войовниче населення підкоритися рішенням сейму. Але польська шляхта не бажала миритися із станом речей, утвердженим козацькою шаблею. В серпні 1702р. відбулися воєнні операції під Богуславом, Корсунем та в інших місцевостях, що входили до полків Іскри й Самуся, значно слабших у військовому відношенні. Польський уряд призначив у Богуслав підстаросту. Разом з ним у супроводі озброєних польських команд туди прибули поміщики чи їхні представники, щоб повідбирати в козаків маєтки й обернути їх самих на звичайних селян.

    Якраз тоді в Богу славі зібралися козацькі ватажки Самусь, Іскра та пасинок Палія Семашко. У відповідь на польські акції вони підняли повстання, полум'я якого невдовзі охопило майже все Правобережжя. Як і в часи Богдана Хмельницького, населення Богуслава, Корсуня та інших міст винищувало польську шляхту з її єврейськими попихачами, громило невеликі ворожі з'єднання. Самусь повсюди заявляв, що він — підданий Лівобережжя й наказний гетьман його царської величності. Було обложено (але безуспішно) фортецю Біла Церква, що залишалася польським форпостом у Правобережній Україні.

    Спочатку Палій не виявляв активності, можливо, хотів з'ясувати позицію Мазепи та царя. Однак він послав на допомогу Самусеві півтори тисячі козаків зі свого полку, а восени увійшов до Білої Церкви й перебрав керівництво операцією. Самуся було послано на кордон Волині й Поділля, Семашка — на Брацлавщину, Абазина — під Немирів. Повстанці захопили залишені поляками фортеці Бердичів, Немирів, Бар. Нарешті, в листопаді 1702р. Палію вдалося раптовим штурмом заволодіти Білою Церквою. Після цього окремі козацькі загони почали з'являтися під Кам'янцем-Подільським, у Руському та Волинському воєводствах, розправляючись із польськими шляхтичами в Сатанові, Золочеві, Сокалі, Костянтинові.

    Цілий місяць повстанці не стикалися з великими польськими з'єднаннями. На той час Карл XII захопив майже всі польські землі, тож шведський генерал Стенбок налагодив патрулювання між Ржешовом і Львовом. Лише в середині січня 1703р. новий польний гетьман Адам Синявський спромігся поспіль з деякими магнатами, що мали маєтки в Україні, організувати похід проти повстанців. Удар знову було спрямовано проти Брацлавського й Подільського воєводств, де честолюбний польський гетьман сподівався здобути легку перемогу. Він і справді не зустрічав серйозного опору. На зиму бунтівничі селянські маси розтеклися по домівках, щоб тільки навесні продовжити війну, а нечисельні, розсіяні по гарнізонах козацькі відділи під тиском ворога відступали, здаючи позицію за позицією. Таким чином, поляки знову заволоділи Немировом, Брацлавом та іншими містами. Щоправда, під Ладижином полковник Абазин з двома тисячами козаків дав їм бій. У жорстокій січі більшість із них загинула, а самого полковника захопили в полон і стратили.

    Загарбники розгорнули жорстокі репресії. Рятуючись від тортур, селяни втікали в сусідню Молдову або йшли під захист Палія. Але це була лише локальна перемога поляків. На головний бастіон козацтва Синявський наступати не наважився. Палій, Самусь та Іскра розбудовували свої фортеці — Білу Церкву, Богуслав і Корсунь, концентруючи там усі сили перед загрозою нового зіткнення.
    Мазепа і повстанці

    Усі ці події завдали Мазепі чимало клопоту. Хоч і вибухнуло повстання, він ще не міг сподіватися на втілення свого плану — возз'єднання Правобережної України з Гетьманською державою. Петро І і Август II всіляко намагалися втягнути формально нейтральну республіку у війну із Швецією. Тому повстанський рух на правому березі Дніпра був не на руку цареві, тим більше що польська громадськість звинувачувала його й гетьмана і навіть Августа II у залаштунковій підтримці бунтівників. Заявляв же Самусь, що він наказний гетьман його царської величності й буцімто присягнув на вірність гетьманові та царю. З цього випливало: лівобережні козаки, змовившись із Мазепою, братимуть участь у повстанні. На царя і гетьмана тиснули з усіх боків. Дипломатичні ноти і листи кінця 1702р. Августа II до Петра І, до московського резидента у Варшаві Григорія Долгорукого, керівника російської зовнішньої політики Федора Головіна та українського гетьмана, звернення польського коронного гетьмана до Мазепи — всі ці послання вимагали не допустити участі лівобережних козаків у повстанні, а ще краще — залучити їх до боротьби з бунтівниками. Піддавшись тискові, цар у січні 1703р. зажадав від Мазепи умовити Палія і Самуся змінити їхню політику, а тим часом виставити на Дніпрі варту й під страхом смерті заборонити гетьманським козакам переходити на правий берег. Також надіслав він листа Палію і Самусю з порадою відмовитись від опору полякам і зосередити свої сили на протидії шведам. У лютому він повторив цю вимогу.

    Мазепа, загнаний у глухий кут, змушений був роздавати направо й наліво обіцянки, що його козаки не братимуть участі в повстанні, мовляв, і сам він його не схвалює, бажаючи Польщі успіхів у війні зі шведами. У відповідь польському коронному гетьманові Мазепа обіцяв умовити Палія і Самуся зректися опору. Якщо ж царю, Речі Посполитій і королю заманеться, щоб гетьманські війська перейшли на Правобережжя, то він, не порушуючи чинних договорів, воюватиме проти Карла XII і повстанців. Разом з тим Мазепа ухилився од відповіді на пропозицію Польщі конфіскувати власність Палія у Києві, а також вважав наївним вимагати від останнього здати Білу Церкву без відповідного порозуміння та обіцянки задовольнити його інтереси.

    Загалом, це були словесні маневри, що давали Мазепі змогу якийсь час приховувати свої справжні наміри. Заворушення козацтва, викликане рішенням польського сейму 1699р., спонукало його чітко визначити майбутню тактитку боротьби. Він міг надавати збройну допомогу, очікувану Палієм та іншими козацькими ватажками, лише за домовленістю з російським урядом. Однак на обережний запит Москва відповіла не менш дипломатично, дозволивши йому діяти на власну руку, але не порушуючи умов "Вічного миру" з Польщею.

    Це офіційне підтвердження мирних стосунків між Росією і Польщею стало тією межею, яку гетьман не міг переступити, щоб відкрито надавати допомогу населенню Правобережної України в боротьбі проти поляцтва. Тому мусив вести (особливо під час повстання 1702р.) подвійну гру: демонструвати своє невдоволення правобережними ватажками, закликати їх до послуху, відмовляти в пособництві й разом з тим нишком посилати Самусеві порох і свинець. Хоч не раз і не два намагавсь Мазепа домовитися з Москвою про поміч повстанцям, було це марною справою. Не дало позитивних наслідків і його жваве з початку 1703р. листування з Головіним. Гетьман стояв на тому, щоб зберегти право на фортецю Біла Церква за царем, а потім широким жестом передати ЇЇ польському королю й республіці як знак особливої милості Петра І. Пропонував також тримати її як запоруку союзу з Польщею і повернути лише по завершенні шведської війни. Ці добре аргументовані поради базувалися на старій ідеї возз'єднання Правобережної України з Гетьманатом.
    Палій і Паткуль

    Як свідчили події 1702р., повстання очолював Палій. Після здобуття Білої Церкви він став головним організатором опору. Зусібіч на полковника чинили тиск — вимагали, радили, погрожували. Найбільше його засмучувала незрозуміла позиція Мазепи, який не надавав повстанцям воєнної допомоги. Тож Фастів знову опинився в такому ж скрутному становищі, як у 80—90-х рр. попереднього століття. Доводилось розраховувати лише на власні сили. Але Палій не занепадав духом. Він невтомно зміцнював свою фортецю, організовував людей, що збиралися біля нього, для продовження боротьби.

    Якраз тоді з'явився ліфляндець Паткуль, який погодився стати посередником між Палієм і Польщею. Цей знаний діяч спочатку був на службі в Августа II, а потім — у царя. їдучи в Росію, він зустрів десь на Поділлі польного гетьмана Синявського. Після звитяжного маршу через Брацлавське й Подільське воєводства йому дуже не хотілося вести криваву і вкрай небезпечну війну проти Палія, тож і попросив ліфляндця схилити полковника до мирних переговорів. Той пристав на це й прибув до Білої Церкви, де провів кілька лютневих тижнів 1703р. в товаристві козацького верховоди.

    Мало обізнаний в українських справах, ліфляндець гаряче переконував Палія, що його опір не дає змоги Августові II та Петру І успішно продовжувати спільну війну проти шведів. "Тим-то й доводиться утримувати Білу Церкву перед шведською загрозою, що це на руку Польщі, не спроможній самостійно захищати свої фортеці", — не без гумору зазначав полковник. Посилаючись на необхідність порадитися з Мазепою, він ухилявся від усіляких зобов'язань припинити протипольську діяльність, принаймні під час шведської інтервенції. Хоч Палій і відмовився передати полякам Білу Церкву, він вдавав із себе вірного слугу короля, Польської республіки та Синявського.

    Отже, дипломатичне посередництво Паткуля виявилося безсилим перед козацькою кмітливістю. А проте він повертався до польного гетьмана з переконанням, що познайомився з надзвичайною людиною, і описував Палія як сильного і затятого противника, дуже популярного серед козацтва, тому радив замінити воєнні дії подальшими переговорами.
    Зближення з Любомирським

    Висновки Паткуля були суголосні з поглядами польного гетьмана Синявського. 24 лютого 1703р. він оголосив амністію для тих козаків, котрі, склавши зброю, поводитимуться як лояльні піддані, а Палієві ще раз запропонував здати Білу Церкву, пообіцявши почесний титул й земельні володіння, право на які мав підтвердити польський сейм.

    Хоч місія Паткуля не досягла поставленої мети, вона не була марною, бо сприяла встановленню контакту, необхідного для зближення Синявського й Палія. Остаточно втративши надію на дієву підтримку з боку Мазепи, Палій повернувся до своєї старої тактики: вдавав, що шукає порозуміння з Польською республікою, не поступаючись при тому своїми позиціями на Правобережжі. Була це тільки спроба виграти на часі. В серці полковника не вгасала стара ідея приєднання Правобережжя до Гетьманату. Він поновив розірвані повстанням зв'язки з королем і коронним гетьманом Любомирським, а в березні 1703р. пообіцяв їм забезпечити на підвладній йому території лад і спокій, сприяти торгівлі і навіть надати змогу шляхтичам використовувати свої маєтки.

    Такий крок до мирного врегулювання конфлікту польська сторона зустріла з ентузіазмом. Любомирський запропонував королю щедро винагородити Палія. Мазепу було поінформовано про обіцянку коронного гетьмана віддати Білу Церкву українському полковникові, але за умови, що той виявлятиме прихильність до Польської республіки й дому Любомирських. Так настало замирення. Протягом усього 1703р. панував спокій. Польща жодного разу не потурбувала царя своїми наріканнями. Як повідомляв російський посол у Польщі Григорій Долгорукий у листі до Ф.Головіна від 26 серпня 1703р., "Біла Церква, дякувати Богові, залишається спокійною".
    Суперечності між Палієм і Мазепою в українській історіографії

    Відновлення стосунків Палія і Любомирського Мазепа використав як привід для усунення правобережного лідера, щоб взяти під свій контроль подальший розвиток подій. Важко сказати, що спонукало його до такого кроку. Як вважали українські історики старшого покоління, передовсім Костомаров і Антонович, Палій і Мазепа стояли на протилежних засадах: демократизму й аристократизму. Палій був виразником інтересів українських народних мас, Мазепа — вищої суспільної верстви, старшинства. Зростання авторитету Палія, його провідне становище й величезна популярність серед селян і козаків не лише в Правобережній Україні, а й у Гетьманаті та Запорозькій Січі могли перетворити цю небуденну постать на небезпечного конкурента Мазепи в загальноукраїнському масштабі.

    Саме цим вони пояснювали антагонізм між ними. М.Андрусяк у своїй книзі "Мазепа і Правобережна Україна" взагалі заперечує такий антагонізм, бо Палій, на його думку, був лише тінню лівобережного гетьмана. Ледве чи можна із цим погодитись. За особливих умов, що склалися в Правобережній Україні, Палію нічого іншого не лишалося, як тісно співробітничати із селянськими та козацькими масами, які були єдино можливим опертям для його влади й колонізаційної діяльності. Якщо Мазепу підтримувало міцне вітчизняне старшинство, то Палій протистояв чужому для народу польському шляхетству, з яким його ніщо не пов'язувало, тим паче що він, як і Мазепа, сповідував ненависну Польщі ідею возз'єднання обох частин України.

    Інша річ, що саме ця суперечність (не слід, одначе, зображати ЇЇ такою глибокою, як це роблять Костомаров і Антонович, бо Мазепа, врешті-решт, не був принциповим противником народних мас, так само, як Палій — шляхетства) призвела до розбіжностей між ними. Ось що здається мені найважливішим — і тут я цілком погоджуюсь з Андрусяком, — що за тогочасної політичної ситуації Мазепа вбачав у діях Палія серйозну перешкоду на шляху втілення ідеї об'єднання. За Андрусяком, тимчасове порозуміння Палія з польським урядом, особливо з Любомирським, викликало в гетьмана побоювання, що правобережний полковник під впливом коронного гетьмана прошведської орієнтації може піти на співробітництво з Карлом XII, перекресливши виплекані плани українського об'єднання.

    Чи не тому Мазепа перестав довіряти Палію, що той почав діяти без попередньої домовленості з ним? Але я вважаю, що Палій не влаштовував гетьмана насамперед з тактичних міркувань. Можливо, він уже давно вирішив під час війни при першій-ліпшій нагоді зайняти Правобережну Україну, тож хотів розв'язати собі руки, аби, маневруючи між вимогами царя і зазіханнями короля, не створити враження, що окупація краю матиме на меті остаточне його приєднання до Гетьманату. Крім того, прошведськи наставлений Палій давав привід змалювати царю становище краю як надзвичайно загрозливе й обгрунтувати необхідність вторгнення туди гетьманських військ як превентивний захід.
    Усунення Палія

    Як видно з повідомлення Мазепи російському урядові за 1703р., він усіляко намагався затримати передання фортеці Польщі. Це — по-перше. І по-друге, прагнув од імені царя зайняти Білу Церкву, усунувши Палія. З цією метою гетьман у лютому 1703р. запропонував Москві заманити полковника до Києва і тим часом захопити його резиденцію. Приводом мали стати вигадані Палієві обіцянки Єжи Любомирському, братові коронного гетьмана (прибічникові шведів), передати фортецю противникам царя. В листі до Ф.Головіна від 25 травня 1703р. Мазепа доповідав, що Палій, Самусь та Іскра безпечно почуваються у свої гарнізонах, і не слід побоюватись конфліктів з Польщею. Але цього разу йшлося про нове, вигадане джерело небезпеки, яка буцімто непокоїла його, — таємна змова Палія із запорозьким кошовим Костем Гордієнком, цим запеклим ворогом Москви й Мазепи. Тут, як, зрештою, і в інших повідомленнях, мовилося також про намагання добровольців (гультіпак), здебільше вихідців із Січі, довести Правобережжя до анархії своїми виступами проти шляхти. Звичайно, гіперболізація ролі авантюристичного чинника правила Мазепі за додатковий аргумент на користь окупації краю. Він давно уже перехоплював листи царя до Палія, Самуся та Іскри із закликом чинити опір шведам і надавати збройну підтримку їхнім супротивникам. Полковник, зрештою, отримавши у червні 1703р. копії цих послань через польського коронного гетьмана, звернувся до Мазепи за порадою. Той письмово наголошував на необхідності виконувати приписи царя, а усно пояснював, що слід очікувати подальших, виразніших інструкцій Петра І. Отже, гетьман був проти порозуміння правобережних козаків з Польщею, бо воно суперечило його планам.

    Новий етап у боротьбі за Правобережну Україну розгорнувся 1704р. На його початку Самусь та Іскра, залишивши свої фортеці й колонізовані землі, подалися — казна з яких політичних чи стратегічних міркувань — на лівий берег, де їх гостинно прийняли. Самусь склав гетьманські клейноди до ніг Мазепи. А Палій залишився на правому березі, очевидно, твердо вирішивши не кидати напризволяще результатів своєї багаторічної колонізаційної роботи. Якраз тоді пожвавилися дипломатичні акції. Польща, розраховуючи на підтримку царя, заповзялася повернути собі Білу Церкву, тож у березні 1704р. Петро І надіслав Палію нову ноту з вимогою передати цю фортецю Польщі, а свої збройні сили підпорядкувати Августові II, інакше з цією метою в Правобережжя буде введено гетьманські та російські війська.

    Ця погроза означала поворот у російській політиці. У своєму листі від лютого 1704р. з Дрездена Головіну Паткуль щиросердно ремствував, що резолюція царської величності стосовно Білої Церкви уже діє і її не можна скасувати. Якщо вона залишатиметься чинною, то немає жодної надії на альянс з Польщею. Під час союзницьких переговорів з Річчю Посполитою Головін робив чимало далекосяжних поступок, лиш тільки не в питанні про Білу Церкву. На підставі цього можна зробити висновок, що Мазепина політична лінія почала нарешті втілюватись у життя. Таки було посіяно недовіру російського уряду до польських контрагентів, що стало першим кроком на шляху вторгнення в Правобережну Україну.

    Чимдалі більше сприяли цьому тісні стосунки Палія з Любомирським. Польський коронний гетьман був надто обережним і нерішучим політиком. Про це свідчать його безконечні борсання між Августом II і Карлом XII. Підтримуючи зв'язки з першим, він нишком змовлявся з другим. Ієронімові Любомирському та його братові коронному камергерові Єжи Любомирському марились грандіозні плани — створити польсько-шведську коаліцію проти Москви включно з турецько-татарським світом і Палієвими козаками. Щойно польські політичні кола прошведської орієнтації заснували (на початку 1704р.) Варшавську конфедерацію, щоб усунути Августа II й обрати іншого короля, до них приєднався і коронний гетьман з марнославними намірами здобути в такий спосіб польську корону.

    Ця неприхована політична позиція Любомирського стала фатальною для Палія. Його зближення з коронним гетьманом породжувало неабиякі підозри. В березні Мазепа, скориставшись з цього, надіслав тривожну інформацію до Москви про стосунки Палія з Любомирським. Було надіслано подібні повідомлення й Августові II. Про це свідчить звернення Паткуля до царя із Сокаля (6—17 серпня 1704р.): "Палій — ворог короля. Він приєднався до бунтівників, про що повідомляв і гетьман Мазепа. Тому король просить Його Царську Величність видати гетьманові ордер на арешт Палія і повернути Білу Церкву".

    У квітні 1704р. цар наказав Мазепі вступити в Польщу й рішуче припинити діяльність прихильників шведської партії. Шлях гетьмана пролягав через Правобережну Україну. Нарешті в нього були розв'язані руки. Переправившись через Дніпро, він провів майже все літо неподалік Паволочі. В цьому поході Мазепу супроводили Самусь та Іскра. Палію також було наказано негайно з'явитися з козаками до гетьманського табору. І він не забарився, вважаючи, що акція Мазепи служить спільній справі об'єднання України. Прийняли його гостинно.

    Але гетьман не відступив від заздалегідь розробленого плану. Хоч їхні погляди в основному збігалися, Мазепа у повідомленнях російському урядові та Головіну змальовував Палія та його прибічників як запопадливих прихильників дому Любомирських, писав, що він і тепер змовляється з ними. Мовляв, розкрито їхнє таємне листування. Все це дає право заарештувати його. Знайшовся і єврей-орендар, який засвідчив, що був кур'єром у Палія та коронного гетьмана. Мазепа запросив до себе ватажка Правобережної України і звинуватив його у скоєних насильствах проти польських шляхтичів, що унеможливлювало відновлення спокою і ладу в краї. Мазепа на вимогу царя запропонував Палію вирушити до Москви, але полковник категорично відмовився. У гетьманському таборі його взяли під сторожу, а 1 серпня, коли армія зупинилася під Бердичевом, заарештували й позбавили полковницьких відзнак. Відтак Палія відконвоювали до Батурина, а 1703р. — до Томська (через Москву) на довічне заслання.
    Мазепа — володар Правобережної України

    Правобережна Україна опинилася під владою Мазепи. Хоч який високий авторитет мав Палій, його прибічники не вчинили серйозного опору, як, зрештою, і козаки, заздалегідь оточені гетьманським військом. Білу Церкву вдалося захопити досить легко — її гарнізонові із кількох сотень чоловік годі було б стримати натиск гетьмана.

    А проте доля краю залишалася невизначеною. Союзницький договір, укладений 19 серпня 1704р. між царем і Польською республікою, властиво прихильниками Августа II, зобов'язував російську сторону, попри незгоду Головіна, примусити полковника одразу ж передати Польщі край і фортецю. Але від зобов'язань до їх виконання лежав довгий шлях. Усунувши Палія і здійснивши приєднання, Мазепа й не думав поступатися здобутими позиціями і з переданням фортеці зволікав, посилаючись на ті чи інші причини. Росія була вдоволена вже тим, що Правобережна Україна не потрапила до рук кіл прошведської орієнтації. Коли ж на початку липня 1704р. польським королем обрали Станіслава Лещинського, важко було зрозуміти, хто з магнатів належить до шведського, а хто — до російсько-саксонського напряму, якщо вони постійно змінювали свої переконання чи принаймні позиції. З формальної точки зору можна було нехтувати й польські протести, бо договір не було ратифіковано і польський сейм, мабуть, із цим не квапився. Тож Росія зажадала перегляду окремих його пунктів.

    Найважче було дійти компромісу в питанні Правобережної України. На переговорах у Гродно наприкінці 1705р. з участю Петра І і Авуста II російська сторона зажадала у відповідь на передання фортеці гарантувати амністію для осілих козаків. Саме це Польщі було не до шмиги, бо вона не могла більше зносити в Правобережній Україні свавільного козацтва. Договір врешті-решт ратифікували, але питання з козаками, мабуть, залишилося відкритим. Петро І і Август II дали Мазепі свої розпорядження. Цар пов'язував перехід фортець з гарантуванням амністії козакам. Король оголосив, що от-от прибудуть польські комісари приймати Правобережну Україну, й зобов'язав гетьмана забезпечити виселення на лівий берег Дніпра всіх учасників козацького повстання. Цих комісарів, одначе, випровадили з великим тріском.

    У вересні 1706р. до Києва приїхав мазовецький воєвода Хоментовський з наміром відповідно вплинути на керівника російської зовнішньої політики, який перебував тоді в цьому місті, але місія воєводи не мала успіху. Головін пояснив зволікання нападом шведів на Волинь. На наступній зустрічі в кінці 1706 - на початку 1707р. у Жовкві з участю Петра І та Мазепи, мабуть, було ухвалено передати фортецю польській комісії, як тільки гетьман отримає відповідний указ з царської канцелярії. Однак влітку 1707р. розпочалася нова гра. На переговорах з польським урядом і комісією Мазепа заявив, що йому не досить царського листа, і зажадав спеціальної грамоти з власноручним підписом Петра І. Звичайно, гетьман діяв не лише з відома міністра закордонних справ, а й за таємною вказівкою царя.

    Вочевидь, дипломатична боротьба ставала чимдалі гострішою, бо новий коронний гетьман Синявський ще енергійніше вимагав передати Правобережну Україну Польщі. Взагалі Синявський не дуже довіряв російському урядові, хоч після зречення Августа II (1706) вважався одним з найпалкіших прихильників царя. Насправді ж і він ладен був пристати до партії шведського короля та Станіслава в обмін на збереження свого становища. Одначе Карл XII віддав посаду коронного гетьмана київському воєводі Йозефу Потоцькому, тож запал Синявського, роздмухуваний Станіславом, невдовзі дещо охолов.

    Так перегравши російську дипломатію, Мазепа продовжив свою тактику. А що маневр з указом урешті розгадала польська сторона, він, посилаючись на ненадійне становище навколо Києва, вперто доводив їй несвоєчасність передачі цієї території. Як на те литовський коронний гетьман Вишневецький раптово відійшов майже з усім своїм військом, створивши загрозу шведського вторгнення в Україну. Тим часом цар, повіривши у прихильність коронного гетьмана, справді-таки наставився передати Польщі Білу Церкву. Всі інші фортеці мали залишатися в руках Мазепи. 20 січня 1708р. він повідомив про це гетьмана. Але той затявся на своєму, про що натякнув Синявському в листі від 10 березня. Тепер перехід краю до прихильників короля був для нього особливо небажаним. Від 1705р. Мазепа під впливом залаштункових переговорів з новим польським королем Станіславом Лещинським чимдалі більше схилявся на бік Швеції, дуже високо оцінюючи перспективи Карла XII в протиборстві з царем. Ясна річ, не хотів він бачити в Правобережній Україні отого Синявського з його прибічниками-русофілами, які за деяких обставин могли стати для нього небезпечними. Тож і підлаштовував усе так, щоб Петро І відгородив його від Правобережжя.

    Отже, і Правобережна частина України залишалася за Мазепою. Передовсім ужив він заходів, щоб заспокоїти шляхту Київського та інших воєводств. У своєму універсалі 1704р. гетьман пообіцяв, що ніщо не загрожуватиме її маєткам і правам. Очевидно, внаслідок цього опір осілих польських шляхтичів послабився. Одначе велике національно-соціальне напруження в Правобережній Україні спонукало його приділяти основну увагу не так задоволенню шляхетських претензій, як природній експансії українства — козацтва, витісненого Синявським з Білої Церкви й Фастова на околиці, селянства та міщанства. Цей процес набрав особливого розмаху в Київському, Брацлавському і почасти Подільському воєводствах. Поверталися не лише козаки, а й представники інших станів. На 1709р. в Правобережжі вже існувало 7 полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський та Могилівський. Поряд із польськими старостами й управителями маєтків чимдалі помітнішою ставала полкова адміністрація. Тепер колонізацію краю здійснювало українське населення, а не чуже йому шляхетство. Гетьман незрідка винагороджував старшин покинутими маєтками, зрівнюючи у соціальному відношенні Правобережжя з Гетьманатом.
    Козацькі походи 1704 р.

    Цей рік вторгнення в Правобережну Україну був багатим і на інші важливі події. Варшавська конфедерація, усунувши в липні Августа II, під тиском Карла XII обрала польським королем позенського воєводу Станіслава Лещинського. Прихильники російсько-саксонського альянсу утворили Сандомирську конфедерацію. В Польщі вибухнула громадянська війна. У серпні того ж року Річ Посполита (власне прихильники Августа II) підписала мирний Союз з Росією. Такий самий союз між шведською партією і Карлом XII було укладено лише 26 листопада наступного після коронації Лещинського року.

    Чимало несподіванок принесли й бойові дії. Доки Петро І воював у Прибалтиці та наступав на Дерпт і Нарву, Карл XII вирушив наприкінці літа з-під Варшави (через Ярослав) до Львова й досить легко захопив це місто. Всупереч сподіванням Любомирських, він не дуже переймався альянсом з турецько-татарським світом і дбав насамперед про те, щоб повернути новому польському королю південно-східну частину держави, якою все ще володіли прибічники Августа II. Можливо, таким чином хотів виманити царя з Прибалтики. Але той не зреагував на це. І лише у відповідь на благання Августа II доручив українському гетьманові допомогти союзникам. Мазепа ж, як ми знаємо, з цим не квапився. Залишившись у Правобережній Україні, він намагався усунути Палія, щоб узяти край під свою руку.

    Та зрештою, і російський уряд не збирався наражати головні гетьманські сили на загибель у жорстоких боях із шведами, бо козаки йому потрібні були для переслідування поляків (насамперед Любомирських) прошведської орієнтації та руйнування їхніх маєтків. Виходячи з цього, Мазепа й не намагався заглиблюватись зі своїм військом у власне польські території. Етапами маршрутів його весняних і літніх походів 1704р. були Паволоч, Бердичів, Чуднів, а також Любар на Волині, де козаки квартирували в основному в помістях Любомирських, немов демонструючи коронному гетьманові та його братові всю немилість Августа II і царя. Коли ж Ієронім Любомирський після королівських виборів утік з Варшави й знову перейшов на бік Августа II, непрохані гості залишили його маєтки. Наприкінці жовтня Мазепа повернувся (через Фастів) до Батурина. Отже, із стратегічної точки зору його похід був лише диверсією і не мав особливого воєнного значення.

    Дієву допомогу надавали Августові II два козацьких з'єднання, передані йому гетьманом ще на початку кампанії. Перше, чисельністю кілька тисяч козаків, очолив миргородський полковник Апостол, а друге, із 10 тис. осіб, — переяславський полковник Мировим. Цей корпус діяв на околицях Львова разом з поляками з'єднання коронного референдаря Ржевуського. Один нічний напад на шведів під Львовом і полювання на фуражирів — оце й усе, що зробили козаки в поході. Під тиском противника Мирович відступив під Броди. Відділившись 20 жовтня від поляків, хлопці вирушили з-під Тикоціна в Полісся на зимові квартири. Поляки вороже ставилися до своїх союзників, про що Мирович доповів гетьманові після повернення в листопаді в Лівобережну Україну.

    Трагічно склалася доля козацького загону під проводом Апостола, відрядженого до саксонської армії, що діяла при підтримці російського військового з'єднання. Козаки хоробро билися проти ворога, допомогли Августові II здобути Варшаву (25 серпня) й прогнати звідти прибічників Станіслава та шведів під командуванням Горна. Ще перед Варшавою вони разом з іншими підрозділами вщент розгромили шведські передові частини. Втративши Варшаву, Карл XII вирушив на північний захід, об'єднався під Любліном з фельдмаршалом Ренскольдом і в жовтні знову захопив польську столицю. Саксонсько-російська армія відступила до кордону Сілезії.

    У цьому марші козаки зазнали багато лиха та кривд. Командував ними генерал Брандт, а під час перебування в Познані — Паткуль. Цей пихатий та ще й некомпетентний у воєнних питаннях ліфляндець поводився з українцями зверхньо і жорстоко. В донесеннях до царя за вересень він нарікав на їхню недисциплінованість, розбишакуватість, погане озброєння. І самі вони обурювались цим командиром, який докучав голодним, погано вдягненим людям німецькою муштрою і суворо карав за найменший непослух. Врешті, за наказом того ж таки Паткуля, в козаків повідбирали коней, а самих відпустили додому. На шляху до Кракова, неподалік Велуні, вони натрапили на чисельний загін шведів та їхніх польських союзників і зазнали нищівної поразки. Лише деяким із них пощастило повернутися на батьківщину.
    Операції в Польщі

    1705р. видався порівняно спокійним. Карл XII поринув у підготовку до коронації Станіслава. Вона відбулася у Варшаві наприкінці вересня. Август II готував до відсічі Саксонію, своє спадкове володіння, і намагався вступити в мирні переговори з невблаганним шведським королем. Його позиції в Польщі стали такими міцними, що цар послав у Курляндію проти Левенгаупта лише незначну частину своєї армії на чолі з Шереметєвим, а основні сили чисельністю близько 25 тис. чоловік повів у Литву. Влітку 1705р. він зупинився в Гродно, куди прибулії рештки польської коронної армії. Це був перший значний марш росіян у межі Польської держави. Український гетьман мав захищати південну частину Польщі, тобто землі з українським населенням, і виконувати роль сполучної ланки між Саксонією на заході й Росією на сході. Це здавалося цілком природним, але й цього разу російський уряд не бажав, щоб козаки глибоко вторгалися в польську територію. Підтверджує це звернення Головіна до Мазепи, надіслане 13 серпня 1705р. за дорученням Петра І.

    Навесні того ж року надійшов наказ виступити з основними силами в напрямку Сандомира, мабуть, для підсилення саксонського кавалерійського з'єднання під Любліном. Гетьман послав до Литви у розпорядження царя близько 4 тис. козаків під проводом прилуцького полковника Горленка. В червні Мазепа вирушив через Паволоч на Волинь і через місяць був уже на Случі під Старим Костянтиновом. Скрізь на своєму шляху козаки за наказом Петра І спустошували володіння польських магнатів прошведської орієнтації, зокрема Йозефа Потоцького. В середині серпня козацька армія дісталася Львова. Це місто, за повідомленням М.Вітворта від 6 жовтня 1705р. з Гродно, доброхіть перейшло під захист Мазепи. Відтак військо вступило у Белзьке і Холмське воєводства. Залишивши там на зимових квартирах приблизно половину особового складу (понад 12 тис. чоловік), Мазепа, за наказом царя, повів решту армії на Волинь для захисту кордонів України. Тут, у Дубно, розташував свою штаб-квартиру.

    Отже, протягом 1705р. сторони лише займали позиції. Але в грудні розпочався рух. Використавши за порадою шведського генерального штабу стратегічну перевагу, Карл XII повів свої війська в Гродно проти найдужчої групи, до якої входило й кілька саксонських військових з'єднань. А тим часом фельдмаршал Ренскольд спробував узяти в кільце західну групу в Сілезії, що складалася із саксонців і почасти росіян. Однак зробити це йому не вдалося, бо Август II, наступаючи із Гродно, зайняв Варшаву. Опинившись між з'єднаннями короля і загоном генерала Шуленбурга, який виступив із Саксонії, Ренскольд, щоб розімкнути ці кліщі, рушив назустріч останньому і на початку лютого 1706р. вщент розгромив його під Фрауштадтом. Унаслідок цього Август II мусив відтягнутися на схід. У січні 1706р. Карл XII з'явився під Гродно, форсував Німан і перетнув східні комунікації росіян. Наприкінці березня вони кинулися втікати в південному напрямку, зазнаючи тяжких втрат.

    Раптова поява Карла XII під Гродно викликала серед росіян паніку. Про це свідчать хаотичні розпорядження Петра І Мазепі про негайне надання допомоги, в яких метою його походу визначалися то Смоленськ, то Мінськ, то Луцьк, а потім знову Мінськ. Туди й прибув гетьман з більшою частиною української армії (за Костомаровим, 17 тис. чоловік) і на початку березня зустрівся з царем. Решта війська залишилася на зайнятих територіях. Козаки розташувалися смугою від Гродно до Вільни. Два їхніх загони у Несвіжі й Ляховичах, що неподалік Гродно, прикривали відступ росіян. Перший, на чолі із стародубським полковником Миклашевським, втративши у боях половину особового складу (включно з полковником), мусив залишити Несвіж. Другий, під проводом переяславського полковника Мировича, протягом квітня обороняв Ляховичі від штурму 6-тисячного шведського корпусу. Як і сподівалися козаки, Мазепа надіслав їм підкріплення — російсько-український загін чисельністю 4—5 тис. чоловік під загальним керівництвом Неплюєва й миргородського полковника Апостола. Однак 15 квітня під Клецьком він зіткнувся із шведами й був змушений рятуватися втечею. Втративши надію на допомогу, козаки в Ляховичах 1 травня здали фортецю.

    Литовські пани й магнати, зокрема Огінські та Вишневецькі, як і решта польських прихильників Августа II, під впливом блискучих шведських перемог перейшли на бік Карла XII. Чи не цим пояснюється той факт, що комендант Бихівської фортеці Синицький категорично відмовився передати її Мазепі? Перед відступом із Гродно Петро І вирішив про всяк випадок залишити гарнізони для утримання литовських фортець на Дніпрі — Могилева та Бихова. Тож Мазепа мав заволодіти Биховим, але через відмову Синицького зробити цього не вдалося. А брати фортецю штурмом рештками армії, наражаючись на можливий напад шведів, було вкрай ризиковано.

    Росіяни заздалегідь розпочали відступ: частина армії йшла на Київ, частина — на Смоленськ. Мазепа лише на початку травня залишив Мінськ: вирушив через Оршу та Гомель в Україну. Цей сквапний відхід з неймовірними труднощами та злигоднями забрав чимало життів людських. Як зазначав гетьман у донесенні царю від 22 травня 1706р. з Гомеля, козаки пройшли через усі мислимі й немислимі випробування на різних фронтах, у битвах та походах під Гродно, Мінськом, Клецьком та іншими містами, втратили багато коней, вкрай обносилися, голодували. Вони скидалися більше на жебраків, аніж на воїнів.
    Будівництво фортець в Україні

    Захворівши на подагру, Мазепа зупинився з армією в Батурині; люди дістали короткий перепочинок. Тим часом Карл XII вирушив із Гродно на Волинь. Стало ясно, що він продовжуватиме війну в Україні. Виникла загроза Києву. Гетьман поїхав туди наприкінці червня. Ще раніше до столиці передислокувалися козаки і з'єднання з головними російськими силами. 4 липня в Києві з'явився Петро І (перебував там до 21 серпня). Тоді ж розпочалося спорудження укріплень, зокрема фортеці, але не в самому місті, а на околиці Печерського монастиря. Будівельні роботи мали виконувати козаки під наглядом гетьмана. Меншикова з кавалерійським авангардом було відряджено на Волинь стежити за ворогом. Петро І підпорядкував йому Мазепу у воєнному відношенні, якщо потрібна буде допомога козаків. Це розпорядження глибоко вразило гетьмана, бо досі він як голова автономної Української держави корився лише наказам царя.

    Щоправда, події розвивалися інакше. Вирішивши спочатку повалити Саксонію, Карл XII наприкінці червня пішов через Холм і Люблін у внутрішню Польщу. Але цар та його наближені ще довго боялися перенесення бойових операцій в Україну. Незабаром шведський король, об'єднавшись з Ренскольдом, вступив-таки в Саксонію. У вересні 1706р. в Альтранштадті він примусив Августа II підписати мирний договір і зректися корони.

    Відгадавши наміри Карла XII, росіяни у вересні того ж року розгорнули новий наступ на Польщу. Залишені там невеликі шведські загони нічого не могли вдіяти. У жовтні Меншиков дістався Каліша й здобув перемогу над шведським генералом Мардефельдтом і його польсько-литовськими сателітами. Хоч ця операція й скидалася на наступ, насправді вона мала лише оборонне значення. Цар хотів зміцнити тил своїх польських союзників. У Жовкві на початку 1707р. він провів переговори з лідерами Сандомирської конфедерації Синявським, Замойським. Янушем Вишневецьким, Хоментовичем, Шембеком, Мнішеком, Покієм та Шанявським. А влітку на нараді в Любліні було ухвалено готуватися до виборів короля. Тут, у Польщі, Петро І дійшов важливого висновку: тепер Карл XII завдаватиме головних ударів безпосередньо Росії. В січні 1707р. англійський посол у Москві Вітворт писав у листі до англійського державного секретаря, що цар дбає лише про оборону, тож доки шведи не залишили Саксонії, хоче відступити на власну територію. Було продовжено розпочаті 1706р. фортифікаційні роботи. Київ і Смоленськ мали стати основними пунктами оборони в російській прикордонній зоні. Поза ними споруджувалась ціла низка укріплень. Москву також зміцнювали земляними валами. Робилося все й для того, щоб створити якнайбільше перешкод ворогові на польській території.

    Турботи про захист кордонів України лягали на плечі Мазепи. Цар вимагав од нього прискорити спорудження Київської фортеці, а також відбудову укріплених пунктів на кордоні з Польщею. Збройні сили гетьмана концентрувались в основному в Києві. Протягом літніх місяців козаки займалися тяжкими земляними роботами, живучи власним коштом, а тим часом їхні господарства занепадали. І лише після настирних вимог Мазепи цар наприкінці жовтня відпустив козаків по домівках. Ще гірше було 1707р. На роботи до Києва стягувалися з усього Гетьманату козацькі й добровільні полки. Прохання гетьмана полегшити становище цих людей цар нехтував і відпустив їх додому лише в жовтні—листопаді, після завершення будівництва фортеці.

    Крім того, на вимогу царя козаки перебували на польсько-литовській службі. Білоцерківський полк було включено до з'єднання коронного гетьмана Синявського. У травні 1707р. Мазепа послав свого племінника Войнаровського на чолі 5-тисячного загону добірних воїнів у район розмежування, а Стародубський полк — до Бихова, щоб козаки після капітуляції Синицького й передання міста російському генералові Бауру несли там гарнізонну службу. Ще один козацький загін наприкінці червня було відряджено до Полонного (Волинь) у розпорядження фельдмаршала Шереметєва.

    Вкрай інтенсивне використання українських збройних сил дуже згнічувало козаків і старшин. У всій Україні зростало невдоволення. Та й сам Мазепа втратив гумор, вирушаючи у квітні 1707р. на запрошення Петра І до Жовкви, щоб взяти участь в очолюваній ним російській військовій раді. На жаль, у нас мало інформації про зустрічі й переговори. Але там пропонувалося таке, чого не міг прийняти гетьман, — реорганізація козацьких полків. Ще більше зажурився Мазепа, дізнавшись, що Меншиков самочинно, навіть не питаючи його як верховного головнокомандуючого українською армією, наказав білоцерківському полковникові разом зі своїм військом вирушити в похід.
    Запорозька Січ на початку XVIII ст. та її конфлікт з Москвою і Мазепою

    1707р. на південному сході Російської імперії виникло нове політичне напруження, що в умовах війни становило неабияку загрозу для царя, — повстання донських козаків під проводом Булавіна. Україна також не залишалася осторонь цих подій. Але Мазепа, Слобожанщина й Запорозька Січ брали участь у них осібно, відповідно до своїх власних інтересів. Щоб докладніше розібратися у цьому, окреслимо становище Запорозької Січі та її стосунки з гетьманом у перші роки Великої Північної війни.

    Як уже мовилося, козаки були дуже невдоволені мирним договором між Росією і Туреччиною, підписаним 3 липня 1700р. Найбільше обурювало їх те, що туркам поверталися фортеці в нижній течії Дніпра, якими на той час володіли січовики, відбиваючи численні атаки ворога. Січове братство вважало їх не лише своєю власністю, а й надійними пунктами оборони. І хоч із втратою фортець їм урешті довелось змиритися, невдоволення не вщухало. Коли в Січ прибув на початку 1701р. князь Кольцо-Масальський, щоб руками козаків зруйнувати ці фортеці й вивезти звідти зброю, вони вчинили опір.

    Аж ось на лівому березі Дніпра, якраз навпроти січових укріплень, за наказом царя почали споруджувати нову фортецю — Кам'яний Затон. Якщо заснування Новобогородицької (1688) і Новосергіївської (1689) фортець викликало в січовиків лише невдоволення, то нове будівництво вони сприйняли як удар у саме серце Січової республіки. Цей підступний російський план — взяти таким чином запорожців під свій контроль і з допомогою цього висунутого далеко вперед форпосту компенсувати втрату фортець у пониззі Дніпра — породив шквал нарікань на адресу Москви і гетьмана. Мазепу ж кляли за те, що він під тиском царя послав на допомогу кільком тисячам російських солдатів-будівельників на чолі з Кольцо-Масальським 6 тис. лівобережних козаків. Відтоді Січ стала постійним джерелом загрози, яке так дошкуляло і гетьманові, і російському урядові. А проте Петро І заповзявся завершити будівництво Кам'яного Затону.

    Розлючені запорожці невдовзі почали протидіяти спорудженню ненависної їм фортеці. 1701р. між ними і Кольцо-Масальським розгорілася мала війна, в якій січовики застосовували лукавство й силу. Помстилися вони й Мазепі, знищивши на Самарі селітряні виробництва, що належали йому та гетьманським старшинам, забрали увесь інвентар. Приводом до цього послужило те, що підприємці не сплатили орендних сум — 100 злотих за кожен казан. Стали небезпечними й торгові шляхи. Влітку 1701р. було пограбовано кількох грецьких купців, шлях яких пролягав неподалік Січі. А що вони виявились підданими Туреччини, виникла небезпека конфлікту з нею. Довідавшись од Мазепи про те, що сталося, російський уряд заарештував січову делегацію в Москві. Кошовому ж пригрозили стратити цих запорожців, якщо винних не буде покарано, а товари повернуто.

    Однак рішення це мало протилежні наслідки. Замість Петра Сорочинського кошовим обрали запеклого ворога Москви й Мазепи Костя Гордієнка. Він став змовлятися з татарами. На початку 1702р. до кримського хана прибула делегація для переговорів про утворення союзу. Офіційно союз, либонь, не було укладено, бо Константинопольський мир 1700р. стосувався не лише Туреччини, а й певною мірою Криму. Мазепа ж мерщій послав до хана своїх людей пояснити необхідність підтримання мирних стосунків, і той пристав на це. Але ситуація залишалася непевною. Турки й татари сприймали спорудження фортеці Кам'яний Затон як захід, спрямований проти них. До того ж ця акція порушувала договір про передання фортець у нижній течії Дніпра. Тому кримський хан і очаківський Юсуф-паша, враховуючи становище в Січі, пообіцяли запорожцям допомогу. Вони підбурювали їх проти царя і здійснюваного ним будівництва.

    Виступи січовиків ставали чимдалі ширшими. У жовтні 1702р. Петро І закликав їх не чинити перешкод підвезенню будівельних матеріалів, але вони відмовились коритися і навіть пригрозили, що в разі продовження будівництва завдаватимуть ще більшої шкоди й покличуть на допомогу татар. Гетьман вважав становище, що склалося, вкрай небезпечним, бо січовики мали зв'язки з татарами, народними масами в Гетьманаті й повстанцями на Правобережжі. У Москві також дуже злякалися. Наприкінці 1702р. прибув до Батурина посланець царя Курбатов, щоб обміркувати з Мазепою, яких слід ужити заходів для приборкання свавільної Січі. Гетьман категорично заперечував проти повної ліквідації Січової республіки та її захоплення, мотивуючи це тим, що запорожці переселяться на татарські території і заснують у нижній течії Дніпра, неподалік моря, нову січ під протекторатом кримського хана, яка вдаватиметься до підривних акцій проти Росії.

    Ця осторога отверезила Москву. Вона вирішила піти на компроміс із козаками. Заарештованих січових послів було відпущено, а на початку 1703р. до Січі прибуло російське посольство на чолі зі стольником Протасєвим, якого, за дорученням гетьмана, супроводив генеральний осавул Скоропадський. Гості привезли затриману річну платню, подарунки й грамоту царя, сподіваючись відновлення розірваних зв'язків і чергової присяги на вірність з боку запорожців. Одначе ті заявили, що не приймуть їхньої пропозиції, доки існуватимуть Новобогородицька фортеця і Кам'яний Затон.

    19 травня посли повернулися до Батурина. Мазепа вирішив блокувати Запорожжя й запропонував улітку 1703р. російському урядові виставити вздовж Дніпра — від Києва до Самари — надійні сердюцькі полки, які б не допускали завезення в Січ зерна, а відтак раптовим ударом захопити запорозьку фортецю і врешті включити Самару до гетьманської території. Таким чином було б припинено суперечку між Гетьманатом і Запорозькою республікою щодо цього прикордонного району. Цар підтримав план Мазепи, але зробив одне суттєве уточнення: охоронні пункти на Дніпрі й біля Січі мають бути захоплені не сердюками, а севським російським полком.

    Ось так несподівано для гетьмана все перемінилося. З серпня в листі до Головіна він просив не вживати ніяких заходів до його прибуття в Москву "внаслідок важливих обставин, що їх годі викласти письмово". Можливо, поява росіян призвела б до вибуху народних пристрастей у Запорожжі. Але занепокоєння Мазепи можна пояснити й розходженням його намірів з цілями Петра І. Адже обмеження запорозької вольниці із залученням сердюків, а не росіян, замислювалось на пожиток Гетьманській державі. Такий висновок небезпідставний. Мазепа взагалі прагнув скеровувати зовнішню і почасти внутрішню політику Січової республіки, особливо її зносини з царем, а також контролювати Січ, хоч і робив їй чимало поступок, зокрема щодо комплектування гарнізону Кам'яного Затону, з чим урешті змирилися росіяни.

    Взагалі Мазепа проводив однакову політичну лінію і щодо Січі, і щодо Правобережної України, з тією лише різницею, що перша, зважаючи на ЇЇ особливе становище й волелюбність січового братства, вимагала делікатнішого підходу — так би мовити, довгої вуздечки. При цьому він вдавався до різних засобів, і насамперед неофіційних контактів з кошовим писарем та іншими впливовими особами, котрі часто підтримували його й нишком постачали достовірну інформацію.

    З цього неважко зрозуміти, чому Мазепі був таким антипатичним цей новий лідер Січової республіки, Кость Гордієнко, — впертий і свавільний чоловік, який не поступався своїми переконаннями і не йшов гетьманові під лад. У повідомленнях до Москви Мазепа нікого так не паплюжив, як його, почасти з політичних, а почасти з особистих мотивів. Прикметно, що й пізніше в листі до Головіна від 10 грудня 1707р. гетьман (на тоді й сам він змовлявся з ворогами Петра І — Станіславом Лещинським і Карлом XII) називав Гордієнка "собакою Костем".

    1703р. козаки заходами Мазепи усунули Гордієнка. Про цю акцію, здійснену "завдяки нашій наполегливості й повсякчасним зусиллям", він із задоволенням доповів Головіну. Новим кошовим було обрано не менше заслуженого козака Герасима Крису, який рахувався з волею Мазепи. Російський уряд всіляко підтримував заходи гетьмана. В листопаді кошовий Криса отримав дві царські грамоти. В одній повідомлялося, що незабаром буде надіслано річну платню, а в другій цар засвідчував свою милість, підтверджував козацькі вольності, обіцяв повернути Січі територію вздовж Самари й запевняв, що воєвода Кам'яного Затону не робитиме запорожцям ніякої шкоди.

    А проте в Січі взяв гору напрям, ворожий Росії та Мазепі. Уже в грудні 1703р. кошовим замість Криси обрали знову Гордієнка. Це дуже засмутило гетьмана. В січні 1705р. він писав Головіну, що запорожці знехтували його, надавши перевагу Гордієнкові, й тепер він не може нічого вдіяти.

    Того ж року зібралася російсько-турецька комісія для визначення кордонів між Російською імперією, Запорозькою Січчю й Туреччиною. Січовики знову відчули себе скривдженими, бо від них на переговори не запросили жодного представника, та й, зрештою, було знехтувано їхню позицію, що територія Січі простягається аж до Чорного моря.

    Викликала невдоволення запорожців і участь у Північній війні Січі як автономного державного утворення, щоправда, підлеглого царю, з одного боку, й гетьманові — з другого. Рік у рік посилали вони тисячі козаків на допомогу то росіянам, то Мазепі. Лише 1707р. 2 тис. запорожців під проводом гадяцького полковника Боруховича воювали під Ригою. За Самовидцем чимало з них під час відступу перейшли на бік литовського коронного гетьмана Сапіги, щоб поспіль з ним і шведами битися проти росіян та їхніх польських і литовських союзників. Такою гострою виявилась реакція на спорудження фортеці Кам'яний Затон і погане ставлення росіян до запорожців. 1703р. було відряджено кілька загонів у гирло Неви та її далеких околиць. Відомо, що вони гибіли там і 1705р., беручи участь як у бойових операціях, так і в будівництві Петербурга, голодували, конали від холоду і хвороб у незвично вогкому кліматі, до того ж постійно зазнавали кривд з боку росіян. 1706р. запорожців полковника Гната Галагана використовували під Києвом. Те саме діялось і наступними роками.

    У Запорожжі повсякчас панувала глибока відраза до Москви й Мазепи. Від Росії там не чекали добра ні мирної днини, ні під час заворушень. Як слушно стверджував Соловйов, це вороже ставлення не могли переламати дарунки й грошові виплати, хіба що Росія відмовилася б від Кам'яного Затону й фортець на Самарі. Одначе цар не збирався цього робити.

    Аж ось для Січі настав час нових випробувань — спалахнуло повстання донських козаків під проводом Булавіна і, як за Петрика, перед запорожцями постала дилема: дотримуватись нейтралітету чи приєднатися до повстанців і виступити проти об'єднання сил царя та Мазепи. І знову було надано перевагу компромісові, але цього разу Січ зайняла куди активнішу позицію щодо участі в подіях, аніж раніше.
    Донська козацька республіка

    Коротко розглянемо становище, що склалося в Донській республіці. Ця територія, де верховодили почасти російські, почасти українські авантюристи, в другій половині XVIст. набула ознак самостійного державного утворення, зв'язки якого з Москвою залишалися невизначеними. І лише 1614р. з дорученням справи донського козацтва Посольському приказу вони окреслились доволі чітко. Це означало визнання особливого державного статусу Дону. 1671р. козаки склали присягу на вірність царю, хоч раніше відмовлялися від цього. Очевидно, дався взнаки розгром повстання на чолі зі Стенькою Разіним. Така заангажованість спричинила суттєві обмеження, зокрема у зовнішніх зносинах, навіть із сусідніми країнами. Щоправда, Донській республіці вдалося зберегти самоврядування — вільні вибори отамана та інших військових і цивільних керівних осіб, а також функції найвищого державного органу — "військового кола".

    На початку XVIIст. Петро І завдав відчутного удару самоврядуванню донських козаків, відмовивши державним органам їхньої республіки у праві на власний адміністративно-територіальний устрій. Маси людей витіснялися з уже існуючої мережі поселень. Феодалам було наказано виловлювати на Дону кріпаків, а козакам якнайсуворіше заборонялося приймати до себе втікачів. Вживалися заходи щодо розширення російської колонізації з ЇЇ кріпосницькими відносинами. На Дону всупереч місцевим економічним засадам нав'язувалось державне виробництво. Скасовувалось право селян на хліборобство (дозволялися лише тваринництво, мисливство, рибальство, торгівля і ремесла).

    Фатальним для Дону виявилося взяття Азова 1696р., в якому, крім росіян, брали участь донські козаки. Оточені зусібіч Росією, вони втратили вільний вихід до Азовського та Чорного морів і не могли підтримувати зв'язків зі своїми сусідами. Цим тепер займався азовський губернатор. Отже, становище донських козаків було ще тяжчим, ніж Запорозької Січі, яка боролася проти російських, властиво, гетьманських фортець на Самарі й Кам'яного Затону, що виріс навпроти січових укріплень.
    Початок повстання

    Російська силова політика вкрай обурила донських козаків. Закордонні спостерігачі, зокрема австрійський посол у Москві (у повідомленні від 25 грудня 1702р.), зазначали, що це обурення загрожує внутрішньому спокоєві в Росії. Повстання 1705р. в Астрахані вибухнуло не без участі невдоволених донців. А 1707р. розпочалося заворушення на Дону, в якому чаїлася ще більша загроза. Тим-то сюди було послано з каральною метою російський загін на чолі з князем Юрієм Долгоруким. Він діяв у Донській області як на ворожій території. Тож сам цар спровокував повстання. Давній ворог Москви козацький старшина Кіндрат Булавін в ніч на 9 жовтня 1707р. раптово напав на російський табір біля р.Айдар. Було вбито князя і більшість офіцерів та солдатів. Так розпочалася відкрита боротьба з Росією. Щоправда, Булавін на якийсь час зник, але не тому, що злякався млявого й нерішучого донського отамана Л.Максимова. Він подався до січовиків по підтримку.
    Булавін у Запорозькій Січі

    Донські й січові козаки не лише здавна контактували, а й допомагали одні одним, разом ходили на турків і татар, прихищали у себе втікачів з Московії та Польщі. їх пов'язувала традиційна дружба, яка завдяки багатьом спільним рисам у державному устої та звичаях чимдалі дужчала. Тож з огляду на все це й жорстку політику Петра І щодо обох республік можна було сподіватися, що діятимуть вони поспіль.

    Однак Січ зустріла Булавіна прохолодно. Перебував він у фортеці Кодак. Звідти закликав татар до спільної боротьби. Літні січовики та старшини, на відміну від молодих шибайголів, не хотіли встрявати у борню. Але ті, провівши чимало гучних рад, примусили-таки січовий уряд скласти повноваження. Кошовим знову було обрано запеклого ворога Москви Костя Гордієнка. Він радше підтримував донських козаків, але і йому забракло рішучості прилучитися до повстанців. Січ зайняла позицію прихильного нейтралітету, пообіцявши цілковиту підтримку у виступі, якщо Булавін дістане допомогу й від кримських та буджацьких татар, Ногайської орди, калмиків і гірських черкесів. А проте вільно було всім охочим приєднатися до повстанців. Тепер Булавіна шанували як жаданого гостя. Розпочалося вербування добровольців.
    Повстанський рух 1708 р.

    Сяк-так завершивши свою агітаційну місію, Булавін повернувся на Дон. Було це в березні 1708р., коли повстання вже охопило верхній Дон з його притоками Хопром, Медведицею та Базавлуком і перекинулось на російське прикордоння з центрами в Козлові й Тамбові. Місцеве населення складалося переважно із втікачів — кріпаків і цькованих старообрядців, які першими відгукнулися на події, що відбувалися нар. Ай дар. Такі ж настрої панували й на нижньому Дону, де здавна існували поселення, зокрема вихідців з України. Вимоги царя виловлювати втікачів та інші його розпорядження щодо колонізації розхитували самі підвалини добробуту заможних козаків, які втрачали дармову робочу силу. Руйнівний вплив держави на козацьке товариство був ще однією причиною невдоволення вищих старшинських ешелонів, прозваних у народі "московською партією" за їхні ще донедавна вірнопідданські настрої. Якщо між старшинами і козацькими масами й існував соціальний антагонізм, який чітко визначився у третій чверті XVIIст. й особливо загострився на початку XVIIIст. внаслідок прихильності старшин до царя та їхнього прагнення принизити значення "військового кола", бо в ньому брали участь і прості козаки, то тепер, з усвідомленням необхідності консолідації всього донського козацтва перед загрозою самому його існуванню, ці суперечності відступили на задній план.

    Тому повстання знайшло підтримку як з боку осілих заможних козаків, так і серед старшин усієї Донської області. Наприкінці березня Булавін виступив на чолі 15-тисячного повстанського війська в пониззя Дону проти столиці козацької республіки Черкеська й 1 травня зайняв її, розсіявши не готовий до боротьби козацький загін отамана Максимова. Повстанський рух охопив землі, прилеглі до Сіверського Дінця, й прикордоння Слобідської України, поширившись і на Ізюмський полк.

    Якраз на початку XVIIIст. в середній течії Сіверського Дінця, на його лівому березі, відбулося варте уваги дослідника зіткнення двох колонізаційних потоків: один виповнювали донські козаки, особливо втікачі з Росії, Слобідської України та Гетьманської області, а другий — вихідці із слобідського Ізюмського полку. Між ними розгорнулася боротьба за соляні родовища, ліси та луки, за рибні лови на притоках Сіверського Дінця — Бахмуті, Жеребці та Красній. Упродовж літ (від 1700 по 1707р.), попри безконечні тяжби й постійні насильства, це питання не вирішувалося ні на чию користь. Росії вигідно було стати на бік залежної від неї Слобідської України, ущемивши інтереси бунтівної і непевної Донської республіки. Щоб послабити останню, Петро І пристав, нарешті, на пропозицію ізюмського полковника Ф. Шидловського заселяти цей терен передовсім слобідськими козаками.

    З початком повстання боротьба між двома зацікавленими сторонами розгорілася з новою силою. Повстанців тут очолив отаман С.Драний, який, взаємодіючи з двома іншими ватажками — С.Безпалим та Н.Голим, — уже в травні 1708р. зайняв Ямпіль. Продовживши наступ проти свого головного супротивника Ф. Шидловського, отаман ущент розгромив у червні поблизу Валуйок слобідський Сумський полк. Відтак боротьба сконцентрувалася в місцевості між Бахмутом, Тором і Маяками.

    Піднесення козацького руху на Дону перших місяців 1708р. гучно відлупилось у Запорожжі. Здобувши Черкеськ, Булавін примчав до Бахмута і ще раз звернувся до січових козаків із закликом по допомогу. Ті радо підтримали його. Хоч запорозький уряд, як і раніше, ухилився від участі в повстанні, кошовий Гордієнко, хотіли того інші старшини чи ні, кинувся у вир подій. Це ми бачимо із свіжовіднайдених документів, опублікованих Археографічним інститутом російської Академії наук (т. XII). На поміч повстанцям вирушили непоодинокі ватаги запорожців. Була це сила загалом близько 4 тис. чоловік. Чисельність добровольців зростала б і надалі, якби боротьба не пішла на спад. Більшість запорожців пристали до отамана Драного та його прибічників і взяли участь в операціях на притоках Сіверського Дінця. Чимало січовиків прилучилися до Булавіна.

    Отже, той факт, що Запорожжя загалом дотримувалось нейтралітету, не міг не імпонувати Москві. Кошовий (той самий Гордієнко) у травні 1708р. врахував-таки позицію січового уряду та літніх козаків, які відмовились брати участь у подіях, на відміну від молодих шибайголів і тих новоприбулих, котрі, по суті, ще не зробилися справжніми січовими козаками. Тож російський уряд, приймаючи у Москві на початку 1708р. запорозьку делегацію, запевнив її, що найближчим часом буде надіслано річну платню, а 14 липня Малоросійський приказ передав кошовому й січовим козакам царську грамоту з похвалою за виявлену ними вірність. Можливо, росіяни з тих чи тих міркувань лише вдавали, що все гаразд. Адже Головін у листі до царя від З червня 1708р. називав позицію запорожців "шаткой", одначе радив видати їм платню.
    Мазепа і повстанці

    Ставлення Мазепи до цих заворушень було неоднозначним. Власне, підтримка повстанців влаштовувала його, бо від 1705р. він вів таємні переговори із Станіславом Лещинським та Карлом XII і ладен був за сприятливих обставин перейти на бік шведів. Але ще не міг пуститися берега. Хоч шведська армія наблизилась до російського кордону, в Україні перебували великі царські військові угруповання, особливо в її північній частині. Крім того, можливість підсобляти донцям обмежив донос генерального старшини Кочубея та полковника Іскри.

    1707р. В.Кочубей повідомив царя про справжні наміри гетьмана та його таємну змову з ворогами. 27 лютого наступного року цей письмовий донос потрапив до рук Петра І. Хоч той і не повірив у зраду гетьмана, бо в листах від 1 й 13 березня засвідчив свою милість і довіру до нього, було влаштовано перевірку.

    Із березневого 1708р. повідомлення нового (від 1707р.) міністра закордонних справ і канцлера Головіна до царя видно, яких клопотів завдала Мазепі ця акція Кочубея та Іскри. Головін підтримав і передав Петру І прохання гетьмана дозволити проводити розслідування над донощиками не в Москві, а в Києві чи Батурині — ясно чому, якщо класти до уваги, що донос був не безпідставним. Булавін, як повідомляв Мазепа у тому ж донесенні, зупинився поблизу Самари, і він, гетьман, віддав наказ Полтавському й одному з найманих полків виступити проти заколотника. Звичайно, не випадково в одному посланні йшлося і про донос, і про повстання — в такий спосіб Мазепа намагався довести свою особисту відданість.

    Змушений дотримуватись офіційної позиції, він, як і цар, вимагав видати Булавіна, забороняв козакам брати участь у заколоті. За російським дослідником В.Лебедєвим (розвідка "Булавінське повстання 1707—1708рр.), гетьман послав проти Булавіна два козацьких полки, але зробив це із значним запізненням, давши таким чином повстанському верховоді вчасно відступити. І знову ж таки за Лебедєвим, Мазепа добре знав Булавіна від часу кримських походів 1687 і 1689 рр.

    Упродовж слідства у справі Кочубея та Іскри становище Мазепи було дуже й дуже непевним. Переховуючись од його помсти, виказувачі в середині березня втекли до охтирського полковника Осипова. У квітні їх привезли до Смоленська, а відтак до Вітебська. Після тривалих допитів обоє зізналися у наклепництві. Й лише наприкінці червня їх видали гетьманові для покарання. Увесь цей час Мазепа поводився аж надто обережно, силкуючись будь-що сподобатись цареві. Не забував про це, й радячи у квітні російському володареві ні в якому разі не посилати проти Булавіна Полтавський полк, та ще й із запорожцями, а замінити ненадійних січовиків російським військом. У донесенні Петру І від 1 травня гетьман повідомляв (також із запізненням), що відряджені ним на Самару полки не зустріли Булавіна і, щойно це з'ясувалося, він через кур'єра якнайсуворіше наказав їм негайно вирушити на кордони Слобідської України для підтримки російського війська.
    Повалення Булавіна. Кінець повстання

    У квітні князь Василь Долгорукий з кількома російськими, всіма слобідськими й двома надісланими Мазепою полками розбив повстанців. Українці, яких росіяни, здавна маючи за ненадійних, називали "черкасами", й цього разу показали себе такими. Але найбільше клопоту російське керівництво мало з Полтавським полком, бо потерпало, що він, зустрівшись із січовиками — учасниками повстання, перейде на бік Булавіна. Князь Василь Долгорукий писав до царя 2 червня 1708р.: "Тобі відомо, государю, які ненадійні полтавчани і як близько від запорожців вони перебувають". З того ж рапорту відомо, що в травні Полтавський полк вивели під Валуйки начебто за браком провіанту, а насправді, щоб розмістити його поміж російських полків і таким чином перешкодити приєднанню до повстанців. Однак побоювання виявились марними: полтавчани виконали поставлені перед ними завдання, а їхнього полковника Левенця, який так багато зробив для цього, цар після завершення операції удостоїв похвали. Зате Мазепа, як зазначає Костомаров, зустрів його прохолодно.

    Улітку 1708р. в таборі повстанців сталися прикрі зміни. Захоплення Черкеська виявилося найвищою точкою повстанського руху. Відтак монолітний доти фронт донського козацтва почав роздрібнюватися. Страта отамана Максимова й чотирьох відданих старшин відгородила від Булавіна заможне й осіле козацтво нижнього та верхнього Дону, яке потерпало за свої володіння і права. Булавін уже не міг впоратись із становищем, хоч його політична програма незалежності Дону об'єктивно була спрямована на згуртування всіх повстанських сил. Соціальний антагонізм найбільше загострився після взяття столиці, коли вирішальним зробився вплив донської голоти, що домоглася-таки од Булавіна задоволення багатьох своїх вимог. Ясна річ, постійні заклики конфіскувати власність і усунути провідні верстви від управління не могли сприйматися байдуже останніми. Тож і виникло серед них прагнення порозумітися з царем і повалити партію Булавіна. Доки голота нуртувала, старшини принишкли, готуючи змову. Цей внутрішній розкол призвів невдовзі до військових поразок. 2 липня в місцевості Кривий Лук на Сіверському Дінці відбулася перша й напрочуд жорстока битва між козацьким корпусом отамана Драного (5 тис. донців, 1500 запорожців) і російськими головними силами, що складалися з кількох слобідських та двох гетьманських полків на чолі з Шидловським, а також російської кавалерії під командуванням Кропотова. Повстанців було розгромлено, загинув і Драний. Рештки запорожців зібралися в Бахмуті, а відтак, правдоподібно, повернулися на Батьківщину. Нар. Деркул два гетьманських полки розсіяли невелику групу повстанців, близько 800 чоловік, серед яких були й січовики. 5 липня Булавін зі своїми прихильниками й запорожцями підступив до Азова, але зазнав нищівної поразки від загону губернатора Толстого. Тоді ж, під час втечі, потрапив до рук своїх козаків і покінчив життя самогубством.

    Уже на початку червня було втихомирено старі повстанські райони з центрами в Козлові, Тамбові, Воронежі, а також території в басейнах Хопра, Медведиці та Базавлука. Після поразки Булавіна під Азовом росіяни заволоділи Черкеськом. Але на Волзі боротьба не вщухала. У травні 1708р. тут з'явилися козацькі ватажки Некрасов, Хохмач, Павлов і підняли повстання на великому терені в середній і нижній течії Волги, а на початку червня захопили Царицин. Однак 20 липня місто відбили росіяни, і бунт на Волзі почав вгасати. Окремі повстанські групки ще діяли до 1710р. Боротьба продовжувалася і на Сіверському Дінці, де повстанців після смерті Драного очолив Голий. До нього приєдналися деякі волзькі ватажки. І тільки в жовтні 1708р. царським військам вдалося розбити це багатотисячне товариство.

    На той час Мазепа уже зробив цілу низку рішучих кроків, щоб перейти на бік шведів. Це ще один переконливий доказ того, яким неузгодженим був розвиток революційних подій на Сході Європи і якою милосердною виявилась доля до Росії, давши їй змогу погасити одне за одним повстанські вогнища, хоч вони повинні були злитися в один спільний виступ, аби задушити нову імперію ще в момент її народження.
  • Повернутись