Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Борис Крупницький
Гетьман Мазепа та його доба

СПІВРОБІТНИЦТВО З ПЕТРОМ І.
ВЗАЄМИНИ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЮ СІЧЧЮ ТА ПРАВОБЕРЕЖНОЮ УКРАЇНОЮ


  • Зовнішня політика Мазепи
  • Мазепа і Запорозька Січ
  • Повстання Петрика
  • Правобережна Україна
  • Колонізаційна діяльність Палія
  • Мазепа і Палій
  • Походи Петра І і Мазепи на південь
  • Запорозька Січ в боротьбі проти турків і татар

    Зовнішня політика Мазепи

    Головним напрямом співробітництва Мазепи й Петра І був Південь. Обом кортіло твердо ступити на береги Чорного та Азовського морів. На відміну від Самойловича, новий гетьман проводив цю політику невідступно. Властиво, за тих обставин він і не міг займатися чимось іншим. Для нього багато важило надовго зберегти прихильність царя після перевороту в Москві. Запорукою цього були його планомірні й енергійні зусилля, спрямовані на витіснення турків і татар з їхніх укріплених пунктів на північному березі Чорного моря. Досягнення поставленої мети, яка здавна приваблювала царів, гарантувало 6 гетьманові доброзичливість Петра І. Інша річ, що це не конче вийшло б на пожиток Україні. Самойлович виступав проти такої політики. А Мазепа втілював її, хоч зміцнення позицій Москви на півдні робило Україну чимдалі залежнішою від Росії. І разом з тим завоювання Чорноморського узбережжя відкривало перед нею шлях до ширшого задоволення колонізаційних та господарських інтересів і служило надійному захистові від постійної татарської загрози, щоправда, тепер уже не такої великої, як раніше. Ясна річ, Мазепа внаслідок пильної уваги Москви до півдня після невдалих походів 1687 і 1689рр., а також через війни Центральної Європи проти турків мусив продовжувати боротьбу. Сусідство ж України з Туреччиною і Кримом робило це завдання самоочевидним.

    Узагалі в перший період своєї діяльності Мазепа чесно й сумлінно співробітничав з московським урядом у руслі окресленого ним політичного курсу. Залежність Гетьманської держави від Москви стала доконаним фактом. У цьому чаїлася неабияка загроза. Найменший вияв самостійності розцінювався як сваволя, й у відповідь вживалися заходи для послаблення Української держави. Та й у самій Україні було чимало заздрісних інтриганів, які стежили за кожним кроком гетьмана, аби за традиційної недовіри з боку Росії зробити з ним те, що було вчинено із Самойловичем та його попередником — Многогрішним. Не міг він покластися й на народні маси та на сусідню Запорозьку Січ.

    Але орієнтація на Росію була не лише приватною справою Мазепи, породженою прагненням зберегти за собою в боротьбі з конкурентами посаду гетьмана. Як і Самойлович, він продовжував уже традиційну в українській політиці лінію. Об'єднання розчленованої України і зміцнення державної структури Гетьманату були йому так само близькими, як і його гідним шани попередникам. Для цього гетьман намагався використати свої зв'язки з Москвою. І саме в цьому я бачу суть політики Мазепи. Ясна річ, перед ним стояло нелегке завдання. Втілення його виключало відверті й енергійні дії, про що свідчили невдалі спроби попереднього гетьмана. Самойлович намагався приєднати Правобережну Україну до Гетьманської держави, а також підпорядкувати гетьманському урядові Слобожанщину. Але нічого з того не вийшло, бо він проводив надто відверту й чітку політичну лінію, за якою московські діячі угледіли обриси небажаної для них могутньої України. І якщо Мазепа, незважаючи на поразку програми об'єднання, знову за неї взявся, то це свідчило, що він був дуже впевненим у власних силах. Справді, лише такий спритний і гнучкий політик, як Мазепа, міг наважитись поставити у співробітництві з Петром І власне українські цілі й неухильно за них боротися до самого кінця.

    Цими цілями передбачалося об'єднання Правобережної України з Гетьманатом, а також підкорення автономної Січової республіки, яка з часу смерті Богдана Хмельницького лише номінально підлягала гетьманові. Слід зазначити, що Мазепа, за словами багатьох його сучасників польської орієнтації, ніколи не був щирим прихильником порозуміння Москви з Польщею, бо прагнув здобути Правобережну Україну. Він виступав за однобічні акції проти турків і татар, пояснюючи це ненадійністю польських союзників, Австрії та Венеції. Адже співробітництво Москви з Польщею повністю виключало будь-яку можливість змінити долю Правобережної України. Звичайно, ці наміри гетьман завжди мусив ретельно приховувати. Як добре поінформований дипломат він підтримував тісні зв'язки із закордоном, повсюди мав своїх агентів. Повідомлення, надіслані ним до Москви, справляли враження своєю об'єктивною цінністю й завжди підтверджувались даними, що надходили каналами російської дипломатії. Не секрет (зрештою, це давно вже стало фактом), що західна коаліція проти турків і татар мало дбала про інтереси своїх східних партнерів. Як писав Мазепа російському урядові влітку 1690р. про мирні переговори між кайзером і Туреччиною, у статтях укладеного договору йшлося про Австрію, Польщу та Венецію і було знехтувано Москву. Мазепа слушно вважав, що польський король обстоює інтереси лише своєї держави, тож і шукав можливості для листування з кримським ханом, і ладен був навіть укласти перемир'я між Польщею і Туреччиною. В такий спосіб гетьман переконував Москву, що від кайзера і польського короля цар може зазнати тільки шкоди.

    Мазепа і Запорозька Січ

    У південно-східній політиці Мазепи важливу роль відігравала Запорозька Січ, що межувала з кримськими татарами, її позиція багато важила, особливо під час воєн. Тим-то гетьман з самого початку взяв ініціативу в свої руки в усіх політичних акціях, показавши себе авторитетним державним діячем, до якого звертався січовий уряд у найважливіших питаннях, окрім хіба що устрою Запорозької республіки. Мазепа виступав посередником у зовнішніх зносинах козаків — чи не кожна делегація від Січі, що вирушала до Москви, робила зупинку в гетьманській резиденції у Батурині.

    Загалом за Мазепиного правління Запорозька Січ перебувала у важчому становищі, ніж у попередні десятиріччя другої половини XVIIст. Анархія, що охопила Ліво- і Правобережну Україну, сприяла виокремленню Запорожжя і зробила його майже повністю самостійним. Кошовий Сірко (помер 1680р.), один з найвпливовіших політичних лідерів Січі 60-х — 70-х рр., репрезентував оце майже незалежне, войовниче й свавільне запорозтво. Не маючи якоїсь певної орієнтації, то ладнаючи, то ворогуючи з усіма своїми сусідами, воно діяло без огляду на загальне добро України й раз у раз втручалося в її внутрішні справи. Зовнішньополітичне становище Січі лишалося незмінним як за часів Самойловича, так і Мазепи. А проте вона відігравала вже значно скромнішу роль у житті України, ніж раніше. Стабілізація становища в Гетьманщині при Самойловичу та Мазепі дала змогу українському урядові, звичайно ж, поспіль з Москвою, ще й як обмежити свободу дій Січі.

    Спорудження Новобогородицької фортеці відкрило новий період в існуванні Запорожжя. Ставши вразливішим в оборонному відношенні, воно тепер уже мусило озиратися на гетьмана й Москву. Ще виразніше це виявилося тоді, коли Голицин після другого Кримського походу на якийсь час зупинився у Новобогородицькій фортеці, щоб звідти керувати будівництвом на тій-таки Самарі ще одного укріплення — Новосергіївської фортеці. Разом із тиском з боку держави чимдалі глибше посувалося за Самару й Оріль населення сусідніх із Січчю гетьманських полків, освоюючи родючі цілинні землі. Це дратувало січове товариство.

    Як і слід було сподіватися, Запорожжя не довго терпіло такий тиск. Уже наприкінці 1689р. воно вирядило делегацію до польського короля Яна Собеського з пропозицією встановити протекторат над Запорозькою Січчю. А що той не дав конкретної відповіді, козаки повели мирні переговори з кримським ханом. Власне цей політичний курс почав набувати дедалі більшого значення в житті Запорожжя. Відтоді настрої січових козаків, занепокоєних загрозою втрати своєї незалежності, коливалися між Мазепою та Москвою, з одного боку, і кримським ханом — з іншого. Виникли навіть дві партії. Одна виступала за союз з Кримом, а друга — за порозуміння з гетьманом і царем та продовження боротьби з кримськими татарами. Значну роль тут відігравали господарські чинники. Зв'язки з Кримом давали змогу запорожцям займатися торгівлею, безперешкодно добувати сіль та ловити рибу в татарських озерах у нижній течії Дніпра. Але Січ у господарському відношенні залежала й від Москви та Мазепи. Нічого не виробляючи, вона отримувала необхідні сільськогосподарські продукти, передовсім зерно, із сусідніх областей Лівобережної України, а від Москви для своїх потреб — щорічні грошові субсидії та військові матеріали, що мало неабияке значення для січових козаків.

    Спочатку вела перед партія, орієнтована на Крим, тож між козаками й татарами встановилося перемир'я. Але настрої змінилися дуже швидко — як тільки Мазепа за допомогою московської бюрократії затримав надходження щорічних субсидій, а також поставок з Гетьманату. В другій половині 1690р. січовики знову почали нападати на татарські й турецькі колонії. Це було на руку цареві та Мазепі. А проте Січ залишалася ненадійною, повсякчас готовою стати в опозицію.

    Звичайно, Мазепа, спираючись на Москву, міг чинити ще більший тиск на січове товариство, але він діяв обачно, та й Запорожжя було для нього не таким вже й небезпечним. Запорозька Січ як окрема політична одиниця здавна мала тісні зв'язки з населенням Лівобережної України, особливо з сусідніми гетьманськими полками. Існувала навіть приказка, що "полтавчани з січовиками, як подружня пара". Січ усе ще високо тримала знамено народовладдя й соціальної справедливості у межах загальноукраїнського простору, й чим більшого гніту з боку старшинства зазнавали селяни та прості козаки, тим значущішою поставала вона в їхній уяві.

    Цей аспект — здатність Запорожжя підштовхнути населення Гетьманщини до бунту — Мазепа повсякчас мав на увазі. Ще 1690р. сталася прикра подія, що збурила широкі маси. На Лівобережну Україну напала сарана, знищивши більшу частину врожаю. Дорожнеча, падіж худоби стали наслідками цього лиха. А немилосердна літня спека спричинила пожежі й пошесті. Люди втікали з Лівобережжя на запорозькі землі, ремствуючи, що всі напасті йдуть від Москви й старшин на чолі з гетьманом.

    Повстання Петрика

    За таких настроїв бракувало лише випадку, який став би детонатором для соціального вибуху. На початку 1692р. службовець гетьманської канцелярії на ім'я Петрик мав вручити послання полтавському полковникові Жученку. Зробивши це, канцелярист ні сіло ні впало подався на Запорозьку Січ і там розгорнув агітацію проти Москви та гетьмана. Його запальні промови про соціальне гноблення в Гетьманській області знаходили вдячних слухачів серед покривджених січових козаків, а надто втікачів з Лівобережної України, які також не приховували свого невдоволення Москвою. Вимоги Мазепи видати бунтівника запорожці відхилили і навіть обрали його січовим писарем. Мало-помалу вщухли пристрасті, однак гарячі голови знову підтримали Петрика, який зумів тепер поставити справу на соліднішу основу.

    Уже в травні 1692р. він нишком разом з кількома запорожцями залишив Січ і гайнув до кримських татар, аби схилити їх до походу в Україну. Прямо скажемо: хоч ця акція була відверто авантюристичною, мала вона серйозне ідеологічне підґрунтя. Петрик прагнув шляхом організованого ним же загальноукраїнського повстання здійснити стару політичну ідею об'єднання Право- і Лівобережної України включно з частиною слобідських територій — ось поважний доказ того, якою живучою в українському суспільстві була ця ідея. Цікаво й те, що орієнтація Петрика на Південний Схід полягала не в боротьбі з Кримським ханством, а навпаки — у співробітництві з ним і Туреччиною, щоб у такий спосіб забезпечити незалежність України й звільнити її від гноблення Москви. Авантюристичні, хоч і щирі поривання Петрика, власне кажучи, мало чим відрізнялися від бажань і намірів опозиційних кіл в Україні, що на них він розраховував, прагнучи здобути владу. Гадаю, професор Оглоблин, знавець діяльності Петрика, заходить надто далеко, зазначаючи у своїй праці "Мазепа і повстання Петрика (Петра Іваненка)", що його сміливий задум таємно підтримував сам гетьман. На хистке й непевне твердження хроніки Величка, очевидно, не слід покладатися. Надто розумним політиком був Мазепа, щоб не розуміти: спираючись лише на союз з кримськими татарами та на власні сили включно з січовими козаками, годі визволити Україну.

    Перші кроки Петрика виявились небезуспішними. Прихиливши до себе кримського хана, він 25 травня 1692р. уклав з ним союзний договір від імені України (в документі "князівство Київське й Чернігівське з усім Військом Запорозьким і українським народом"), якій гарантовано було незалежне державне існування та всі свободи. Петрика визнали за гетьмана. Хан Саадат-Прей, вороже наставлений до Москви, передав йому кілька тисяч татар на чолі з Калга-Султаном. Розпочалася операція. Спершу татари з'явилися поблизу січових укріплень. Звідти претендент на гетьманську булаву почав листовно прохати січовиків прилучитися до його плану, наголошуючи на фатальних для України наслідках союзу з Москвою та обіцяючи визволити її від московської неволі. В одному з останніх липневих послань 1692р. він дав зрозуміти, що сам Мазепа після наради з полковниками натякнув йому на свою готовність відділитися від Москви й виступити поспіль з повстанцями, щойно Петрик з ордою досягне Самари. Цей план відповідав настроям січового товариства. Під час наступних переговорів Петрик чимдалі більше підкреслював соціальне значення своєї акції, а також необхідність звільнення України від панів (читай: старшин), орендарів та інших визискувачів простого люду, що, либонь, імпонувало Запорожжю як прапороносцю ідей соціальної революції і тривожило Мазепу перспективою спільного виступу січовиків з українськими народними масами. Однак, попри всі спокуси, позиція козаків залишалася такою ж хисткою і непевною. Не встиг Петрик з татарами підійти впритул до укріплень, щоб пригрозити слабодухам, як назустріч Калги-Султану та його українському почту виїхав кошовий Гулак з курінними отаманами і двома тисячами козаків. Одразу ж при зустрічі Петрика запитали навпростець, чи отримав він якісь повноваження або листи від Мазепи. Той був змушений визнати, що їх у нього немає. Уже з цих запитань-відповідей ми бачимо, як багато важила позиція Мазепи навіть у колі опозиційно налаштованих до нього осіб. Було очевидним, що Січ не вживатиме рішучих заходів проти гетьмана, доки його підтримує Москва. До Петрика ж Січ поставилася нейтрально, навіть прихильно. На скликаному невдовзі козацькому колі було надано можливість усім добровольцям безперешкодно вирушити з Петриком у похід. Але таких назбиралося лише 500 чоловік.

    Цей доволі скромний військовий загін посунув разом з кримськими татарами вздовж Самари до Новобогородицької фортеці й оточив її — чи то на татарський забаг, чи, може, Петрик хотів у такий спосіб показати, які близькі йому інтереси Січі. Тамтешній гарнізон, переважно з росіян, вчинив опір. Знявши по якімсь часі облогу, Петрик подався до Орілі й став умовляти жителів Маячки прилучитися до його загонів і впустити їх у містечко. Однак було це марною справою. А тим часом Мазепа зібрав усі свої сили, не зустрівши ні протестів, ні виявів непокори з боку розбурханого населення. 5 серпня, коли перші гетьманські полки підійшли до Маячки, татарські орди кинулися втікати, а за ними відступили й козаки. Ще з самого початку Петрика підтримав далеко не весь народ та й не вся Запорозька Січ, а тепер і поготів — до вагань додалося розчарування. Під час відступу його залишили навіть ті січові козаки, котрі були при ньому. Але претендент на булаву не занепадав духом. І оптимізм його був небезпідставним. Селім-Прей, запеклий ворог Москви, якого турки поставили на чолі Кримського ханства, сприяв Петрикові ще дужче, ніж його попередник, тож і передав йому татарську орду чисельністю близько 30 тис. чоловік. Нова кампанія розпочалася 1693р. Цього разу з Петриком було лиш кілька запорожців. Передовсім він вирішив порозумітися із Січчю. Коли ж ця спроба провалилася, пішов уздовж берега Дніпра до укріплених населених пунктів Переволочна й Кишинка. Незважаючи на облогу, місцеві жителі відмовилися підтримати його політичний курс і впустити військо. Петрик, знехтуваний українцями, чимдалі глибше посувався в Лівобережну Україну. Якийсь час стояв під Полтавою, силкуючись здолати відчайдушний опір козацького гарнізону. Коли ж надійшли гетьманські полки з московським підкріпленням, татари знову накивали п'ятами. Так безславно завершився і другий похід.

    Відтоді перебуваючи на службі в хана, Петрик завзято інтригував проти Гетьманської держави та Москви, не раз брав участь у татарських експедиціях в Україну. Але все це не дало йому змоги бодай на крок наблизитись до втілення своєї мети. Навіть пізніше, під час заворушень, Україна й Січ невисоко ставили зусилля цього претендента на гетьманські клейноди. З полкового журналу за 1711—1712рр. фельдмаршала Шереметєва відомо, що Петрик 1712р. жив у Бубосарах, напевне, як приватна особа й не мав жодного впливу на українські події.

    Правобережна Україна

    Щоб краще зрозуміти паралель: зовнішня політика Мазепи — Україна, повернімося до подій на Правобережжі.

    У другій половині XVIIст. становище Правобережної України було надзвичайно тяжким. Політика Петра Дорошенка в 60—70-і рр. не привела до жаданої мети — возз'єднання всіх українських земель. Керовану ним Україну посіли страшенні злидні й біди. Населення залишало край, рятуючись від союзників гетьмана — турків і татар та їхньої допомоги, точніше гноблення. Особливо зріс потік біженців у середині 70-х рр., коли лівобережний гетьман Самойлович узявся виселяти людей за Дніпро, щоб у такий спосіб прибрати до своїх рук правобережні території. Але невдовзі під тиском турецько-татарського війська і нечисельних прихильників Дорошенка він облишив цей намір, віддавши нещасних переселенців на поталу "відвойовникам". Правобережна Україна обернулася на пустку. Решту тих, хто ще сяк-так животів на Дніпрі, вивів звідти син Самойловича Григорій.

    Одначе пустка не влаштовувала турецького султана, який на те й утримував Україну, щоб визискувати її підданих. Рішуча боротьба за заселення правобережних територій розгорнулася між Самойловичем і Москвою, з одного боку, й турками та призначеним ними після відходу Дорошенка Юрієм, сином Б.Хмельницького, — з другого. Після подвійної облоги Чигирина, старої гетьманської резиденції, а відтак здобуття її турками (1677—1678) було укладено компроміс. За договором, підписаним у Бахчисараї 1681р., середня й південна частини Київщини оголошувалися нейтральними і не підлягали заселенню. Але султан повів-таки всупереч угоді нову колонізацію залишених і спустошених земель. Усунувши тепер уже непотрібного Юрія Хмельницького, він доручив цю справу господарю Молдови Дуці. Той почав намовляти потенційних колоністів заселяти незайманщину, обіцяючи їм колишні козацькі привілеї, вольності й самоуправління. Поступово виникали нові поселення, а проте роботі цій загалом бракувало необхідного розмаху. Дука небавом зійшов з арени. Не домігся суттєвих зрушень і його наступник Драгинич.

    Турецька акція викликала заздрість у всіх сусідів. Лівобережний гетьман Самойлович ледве утримував своїх підданих від переселення. Вживав і собі контрзаходів король Собеський, розуміючи, що колонізація Правобережжя дала б йому пільги в боротьбі з Туреччиною. Адже попри відчайдушні польські спроби витіснити турків з добре укріпленого Кам'янця-Подільського та околиць, ті міцно утримували його, постійно загрожуючи областям, розташованим західніше цієї фортеці.

    Король не покладав особливих надій на участь польського шляхетства в колонізації, бо українці аж ніяк не хотіли потрапити під стару нагайку. До того ж Собеський високо ставив козаків як звитяжних воїнів, що вміли битися з турками й татарами. Саме їх обрав він серцевиною нової колонізації.

    Як відомо, польський король надзвичайно енергійно залучав козаків, передовсім з Лівобережної України, до свого походу з метою розблокування Відня (1683). Але їхні спеціально підготовлені частини прибули на поле бою занадто пізно й не взяли участі у визволенні міста. Зате вони добре показали себе у наступних операціях в Угорщині. Під цю пору король відновив державницьку традицію українського Гетьманату, а 1683р. призначив гетьманом Правобережної України справжнісінького авантюриста — шляхтича Куніцького. Зібравши майже 8 тис. козаків, він, добагаючи Собеському, завдав спустошень Молдові та буджацьким татарам у Південній Бессарабії. Коли ж козаки повернули назад, де не взялися татарські орди й розбили військо Куніцького. Відтак його заарештували козаки, що зібралися в Могилеві, й стратили 1684р. за те, що той із загоном кінноти утік од татар, залишивши своїх людей напризволяще.

    Попри невдачі, Собеський продовжував ту саму політику. 1684р. він відновив козацтво й розгорнув народну колонізацію. За королівським універсалом, козакам колишніх правобережних полків дозволялося селитись навколо Чигирина, Канева, Корсуня, Черкас, Умані, Кальника й Білої Церкви. Це рішення підтвердив 1685р. польський сейм, пообіцявши козакам ті вольності та привілеї, що їх вони мали ще раніше, за часів польсько-українського співіснування. Замість Куницького гетьманом 1684р. обрали лівобережного козака Могилу. Його резиденція була в Немирові. Він не мав популярності серед козаків, часто сперечався з ними, особливо щодо розподілу платні. Про смерть Могили точних відомостей немає, але на початку 1689р. лейпцігська газета "Постунд Ордінарцайтунг" писала, що він помер наприкінці 1688р. Можливо, став жертвою якогось трагічного випадку, підлаштованого козаками. Відтак гетьманом обрали Гришка, про якого ми також не маємо достовірної інформації, і, нарешті, Самуся. Був він останнім гетьманом з польської ласки (очевидно, від 1693р.).

    Колонізаційна діяльність Палія

    Але не ці гетьмани відіграли провідну роль у колонізаційному русі, що широко розгорнувся одразу ж після реформи 1684р. Чи не найбільшу довіру здобув серед народу полковник Семен Палій. Він перебував у Фастові, як Самусь — у Богу славі, Іскра — в Корсуні, Абазин — у Брацлаві. Походив Палій із Борзни Ніжинського полку (Лівобережна Україна). Хоч так вважає більшість дослідників, незаперечних доказів цього немає. Він був мужнім і безстрашним воїном. Спершу служив у Дорошенка, а пізніше — в Запорожжі, брав участь у поході Собеського 1683р. Відтак дістав посаду полковника у Фастові при умові, що допомагатиме королю в боротьбі з Туреччиною. Колонізаційна Діяльність Палія була напрочуд плідною. До нього стікалися переселенці з Поділля, Волині, Полісся, Галичини, а надто з Лівобережної України, здебільше контингент покривджених гетьманською владою. До інших полковників також прибували людські потоки, але не в таких разючих масштабах. У Палієві найбільше приваблювало те, що він проводив вільну колонізацію, не засновану на кріпосницьких відносинах. Поселенці мали ті самі права, що й козаки; вони або виконували військову повинність, або платили податки. Невдовзі Паліева резиденція Фастів обернулася на велелюдне, як на ті часи, місто.

    Діяння цього невтомного й працьовитого організатора виходили далеко за межі відведеної йому полкової території. Поповненню вільно було селитися на неозорих просторах — від Дніпра до Случа й Дністра. Звичайно, виникали й різні перешкоди.

    На Волині та в Поліссі Київщини ще лишалися великі землевласники. їх надзвичайно обурювало те, що колонізація краю без панів і кнехтів, як, зрештою, і широке українське народне розселення, ущемлювала інтереси шляхти, яка боялася вигнання з родових маєтків Правобережної України і навіть її західної частини. Палій без усяких сумнівів та вагань рядив прибутками цих помість і лише найбільшим магнатам залишав дещицю доходу. Але не слід вважати це тільки виявом сваволі. Для постійних воєнних експедицій доводилося формувати численні козацькі загони. Розквартировувались вони у дворянських помістях і утримувалися їхнім коштом. А таких найбільше було в Поліссі Київщини. Щоб узяти під свій контроль козацьку колонізацію, король доручив осілим шляхтичам керівництво нею на всій Правобережній Україні, а також створення козацьких полків. Однак високородні полковники, не здатні впоратись із цією справою, лише сприяли розвиткові анархії. То їх було замінено людьми козацького роду: на сході — вже згаданими Палієм, Іскрою та іншими, а в Поліссі — Апостолом-Шуровським, Яремою Гладким, Василем Іскрицьким. Ці останні формували необхідні військові підрозділи, але утримувати їх мусило місцеве шляхетство. Король не міг регулярно виплачувати обіцяних грошей, а поліські полковники не квапилися проводити колонізацію на малозаселених територіях, як робив це, скажімо, Палій, тому забезпечення полків лягало тяжким тягарем на шляхетські маєтки.

    Поліський край невдовзі наводнили всілякі авантюристи. Палій і собі не проминав нагоди: в часи затишшя водив туди ватаги козаків і навіть відбирав у місцевих шляхтичів їхні родові маєтки з метою колонізації. Невдоволені становищем, що склалося, вельможі скаржилися королю, благаючи його про допомогу та заступництво перед козаками. Надходили скарги й на Палія, принаймні з 1687р., як бачимо з лейпцігських газет. Призначений Собеським комісар у козацьких справах Станіслав Дружкевич (1683—1692), а пізніше Бальцер Вільга (1693-1696), незважаючи на свій високий статус, не змогли примирити ворогуючих сторін. Напруження не спадало й загрожувало серйозним конфліктом.

    А тим часом Палій зажив гучної слави. Постійні з 1684р. воєнні походи на турків і татар,за щоденниковими даними Гордона й повідомленнями в тодішніх лейпцігських газетах) сприяли зростанню його популярності серед широких мас. Про справи Палія знали навіть у Центральній і Західній Європі. Німецькі газети, зокрема лейпцігська "Постунд Ордінарцайтунг", повсякчас вихваляли цього лицаря, особливо в 1686—1687рр. А турки й татари чорно ненавиділи і боялися його.

    Стосунки Палія з правобережним гетьманом Могилою склалися не найкращим чином. Дбаючи про свободу дій, він нехтував заклики останнього про допомогу й пособляв лише тоді, коли це випливало з його власних інтересів. Як бачимо з тих-таки газет, розбіжності між ними окреслились ще в 1684—1686рр., хоч Палій і далі тісно співробітничав з Могилою та Польщею. Але чим успішніше проводив полковник колонізацію, чим популярнішим робився серед козаків, тим незалежнішим і самостійнішим почувався. В 1687—1688рр. він уже не мав собі рівних. Козаки залюбки поповнювали його військові загони. Не те в Могили, який платив їм значно менше. Зоря його чимдалі блякла. А коли він помер (1688), Палій став найпомітнішою постаттю на Правобережній Україні.

    Мазепа і Палій

    1688р. проліг вододілом у політиці Палія. Із зміцненням військової та економічної бази фастівського полковника змінилась його орієнтація. Доти вірний польській короні, він уперше спробував зблизитися з Мазепою, а через нього — з царем. Палій і Мазепа розпочали співробітництво задля приєднання Правобережної України до лівобережного Гетьманату. Якщо для Мазепи втілення цієї ідеї було продовженням традиційної політики попередніх гетьманів, то для Палія — гарантом захищеності його колонізаційної діяльності, а також вільного поширення українства всупереч польсько-шляхетським зазіханням, з якими рано чи пізно довелося 6 зустрітись у відкритій борні.

    Хоч обидва партнери діяли одностайно, реалізувати окреслену мету було надзвичайно важко. Адже союз між Польщею і Москвою 1686р. залишався чинним, і російський уряд не збирався ризикувати ним задля інтересів України, тим паче що він був зацікавлений у продовженні боротьби з турками й татарами. Тож не дивина, що перше прохання Палія про підданство від 1688р., передане гетьманом до Москви, не знайшло там широкої підтримки й було відхилене. Мазепі доручили порадити Палію перейти з козаками в Запорожжя і по якімсь часі поселитися в гетьманській Україні. Друга спроба Палія 1689р. також виявилася безплідною. Тоді Мазепа запропонував Москві дозволити козакам Палія жити в Трипіллі, на правому березі Дніпра, але цар і на це не погодився. Коли дізналися у Варшаві про наміри цього свавільного козацького верховоди, комендант польського гарнізону в Немирові заарештував його у жовтні 1689р. Але випустив із в'язниці вже на початку 1690-го. А тим часом до Фастова при підтримці польського військового загону проникли єзуїти, щоб після тривалої перерви відновити діяльність цього колишнього, ще до часів Богдана Хмельницького, центру католицької пропаганди. З поверненням Палія їх було побито й вигнано, а Фастів знову став серцевиною української колонізації.

    Обставини спонукали Палія ще завзятіше проводити політику зближення з Мазепою. Він запропонував гетьманові гуртом піти на турків і татар. Той охоче пристав на це, сподіваючись, що їхня спільна боротьба проти Півдня змінить позицію московського уряду. Щоб продемонструвати, якими корисними й необхідними для здійснення поставленої царем мети можуть бути козаки Палія, він 1690р. двічі виступив проти татар: першого разу поспіль з Переяславським полком, а другого — з шістьма лівобережними полками. Під час цих походів було спустошено околиці турецької фортеці Кизикермен і знищено чимало ординців. На початку 1691р. відбулася нова спільна експедиція, що завершилася розгромом татарського загону під Очаковом. Очевидно, все це не виходило за рамки малої війни, але операції проводились рішуче й мали великий успіх.

    Відразу ж після останнього походу вибухнув гострий конфлікт між Палієм і королівським комісаром Станіславом Дружкевичем. Тож козацький полковник знову попросив посередництва Мазепи в питанні приєднання, сподіваючись, що його доведена лояльність відіграє, врешті, позитивну роль, і висунув альтернативу: не бажаючи залишатися польським підданим, він погодиться визнати зверхність або царя, або татар, які вже двічі зверталися до нього з цього приводу. Однак і на цей аргумент з Москви надійшла відповідь, що внаслідок союзного договору з Польщею Палію не може бути надано громадянство. А щоб утримати його від об'єднання з татарами, цар ласкаво надіслав свої дарунки — дороге хутро й кубок.

    Врешті-решт в Польщі урвався терпець. У червні 1692р. король відрядив спеціального посла, щоб передав українському полковникові: або він щиро служитиме королю, або нехай іде з Правобережжя до царя. Водночас польська армія почала витісняти козаків з Полісся Київщини. Загроза нависла й над Фастовом. Тоді полковник зажадав від Мазепи надіслати лівобережні полки з боєприпасами та іншими засобами. Гетьман відповів, що не має права зробити цього без дозволу царя, але, не бажаючи залишати Палія в такій притузі, вирядив наприкінці 1692р. посольство до Москви з проханням зважити на скрутне становище фастівського полковника й надати йому допомогу, наголошуючи, що інакше той може перейти на турецько-татарський бік. У Москві ж твердо вирішили не втручатися у конфлікт між Польщею і Палієм. Козацькому верховоді знову вказали шлях, котрий призвів би до втрати всіх колонізаційних здобутків, — на Запорожжя, а пізніше в Гетьманську область. Політична лінія окреслилася з цілковитою очевидністю. Російський уряд підтримував Палія у його спільній з гетьманом боротьбі проти турків і татар, але не бажав потурати йому в інцидентах з Польщею.

    Тим часом польські військові частини діяли не так енергійно, як це передбачалося. Хоч вони й витіснили козаків з Полісся, наступ на Фастів не відбувся. Тому не можна погодитись із висновком останнього дослідження Андрусяка "Мазепа і Правобережна Україна", що польські власті всіляко намагалися загострити конфлікт. Ян Собеський шанував Палія як видатного військового діяча. Щоправда, той здійснював бойові походи разом з Мазепиними полками, але Польська держава, продовжуючи війну з Туреччиною, мала від цього користь. Крім того, фастівський полковник надавав допомогу як польському війську, так і залежному від Польщі гетьманові Правобережної України.

    Незважаючи на труднощі, Палій гнув свою політичну лінію. На початку 1693р. він запропонував Мазепі допомогу в боротьбі проти Петрика й татар. А що претендент на булаву втік разом зі своїми спільниками, необхідність у цьому відпала. Натомість відбувся інший похід — на татарську територію. Палій провів його поспіль з лубенським полковником Леонтієм Свічкою і переданими йому гетьманськими полками. І хоч результати експедиції були доволі скромними — ворог відбив удар, спрямований проти фортеці Кизикермен, — Мазепа у повідомленні московському урядові високо оцінив заслуги Палія. За домовленістю з ним там же йшлося про ненадійність Польщі, яка буцімто готувалася до війни проти царя. Але їхня тактика не мала успіху — Москва відкинула ці вигадки. Коли ж у вересні 1693р. Кримська, Буджацька й Ногайська орди напали на Україну і загрожували Києву, гетьман сам звернувся до Палія по допомогу. Той на його заклик разом з кількома загонами Переяславського полку під керівництвом Григорія Пашківського провів операцію в районі Тягині (Бендер). У жорстокому бою нар. Кодима ворога, що повертався з Правобережжя, було вщент розгромлено, але й козаки зазнали тяжких втрат. Звичайно, дії Палія, цілком співзвучні з російськими інтересами, дістали високу оцінку Москви. Полковникові навіть відшкодували збитки. Відтоді Москва регулярно надсилала платню козакам та Палію, а також різні дарунки.

    Непросте становище Палія, що перебував між Польщею, з одного боку, і Мазепою та Москвою — з іншого, ще більше ускладнилося заходами польського коронного гетьмана Я6лоновського, який зажадав од козацького полковника підтримати польські операції під Кам'янцем і Сороками. Коли ж той не виконав наказу, Яблоновський у своєму універсалі (листопад 1693р.) звелів козакам і жителям Фастова не коритися Палію, а затримати його як бунтівника. Тут-таки до міста вирушив комісар Бальцер Вільга з польськими та вірними Польщі козацькими загонами, щоб захопити Палієву резиденцію. Розпочалася стара гра: Палій звертається за підтримкою до лівобережного гетьмана, той просить у царя дозволу застосувати силу, а московський уряд не погоджується. Тим часом загроза минула. Постоявши під Фастовом, Вільга відступив без усякої боротьби, либонь, за наказом короля, який втрутився у перебіг подій. У лютому 1694р. комісар повторив ту саму операцію, але польські загони після кількох сутичок відійшли до Полісся.

    Отак самотужки, без Мазепиної допомоги, Палію годі було чинити тривалий опір. Тож і вирішив він укласти перемир'я з Вільгою, а відтак запевнив коронного гетьмана у своїй відданості та вірності. Яблоновський, високо цінуючи воєнний хист енергійного козацького ватажка, не став тримати каменя за пазухою. Внаслідок примирення Палій дещо зблизився з авторитетними польськими колами. Ця рівновага зберігалася і в наступні роки. Виявляючи лояльність, полковник частіше брав участь у польських та важливих для Польщі походах, зокрема проти Буджацької орди. Але дбав і про те, щоб догодити Мазепі та царю. В березні 1694р. він разом з кількома лівобережними полками проводить операції проти Кизикермена, влітку — проти Очакова, а у вересні — проти буджацьких татар. Лише згодом це співробітництво послабилось через самостійні акції царя і Мазепи. Врешті, й польський уряд зрозумів, яку користь він має від Палія. Коли ж стало ясно, що Москва, незважаючи на підбурювання Мазепи, не претендує на Правобережну Україну, зникли підстави для польського занепокоєння. Настав час, коли до Палія прихильно ставились обидві сторони — Польща і Москва. Яблоновський розпорядився надавати у Поліссі козакам необхідну підтримку, а цар регулярно надсилав їм платню.

    Ці сприятливі роки (по 1699-й) Палій використав для зміцнення свого становища в Правобережній Україні та розширення козацької колонізації. З цією метою повиганяв з маєтків чимало шляхтичів у Київському воєводстві, насамперед у Поліссі, а залежних селян обернув на козаків. Ті шляхтичі, котрі залишилися, зобов'язались утримувати регулярні військові частини. Мав він таку велику владу, що багато землевласників зверталися до нього з проханням підтвердити їхні права. Не зносячи конкурентів у Поліссі, особливо тих козацьких полковників, котрі разом з Польщею виступали проти нього, Палій усунув їх або змусив залишити їхні території. І таким чином перетворився на справжнього володаря великої частини Правобережної України. Тим-то козацький хроніст Грабянка, повідомляючи про нього, писав, хоч і не без перебільшення, що полковник жив щасливо, тримаючи у своїх руках усю Правобережну Україну до Дністра й Случа, немов справжній гетьман. Однак він ніколи не був гетьманом, а лише полковником, зате, мабуть, найвідомішим з-поміж усіх полковників, а в битвах — найсміливішим.

    Хистке, невизначене становище Палія аж ніяк не влаштовувало Мазепу. І хоч відсутність саме гетьманської допомоги спонукала козацького ватажка шукати порозуміння з Польщею, Мазепі такий розвиток подій не подобався. Палій, на його думку, мав би тісніше співробітничати з ним, про все регулярно інформувати його і, звичайно ж, таємно сповідувати стару ідею об'єднання Правобережної України з Лівобережною. Нове становище Палія Мазепа не схвалював, тож їхні дружні взаємини дещо охололи. І все ж до кризового 1699р. вони підтримували тісні стосунки, жваво контактували. Ясна річ, невдовзі знову гостро постало питання про об'єднання України. 1699р. воно опинилось у фокусі інтересів обох партнерів. Але до цього ми повернемось у наступних розділах.

    Походи Петра І і Мазепи на південь

    1695 і 1696 рр. стали часом важливих подій на Півдні. Операції, проведені Мазепою та Палієм під Очаковом, Кизикерменом і в Буджацьких степах, свідчили про їхній намір власне в цьому регіоні розгромити чи, принаймні, послабити турецько-татарські сили. В певному сенсі згадані походи можна вважати підготовчими заходами. Тепер дедалі чіткіше виявлялася мета московських політиків у співробітництві з Мазепою. 1695-го Петро І вдався до походу проти турецької фортеці Азов. Облога здійснювалася лише російськими силами і через їхню недосвідченість закінчилася безуспішно. Допоміжна операція в нижній течії Дніпра була набагато вдалішою. Влітку 1695р. чисельна російсько-українська армія під проводом Мазепи й боярина Бориса Шереметєва у взаємодії з гетьманськими, слобідськими та запорозькими козаками оточила фортецю Кизикермен і по кількох днях примусила її гарнізон капітулювати. Орди, що діяли поблизу, було відігнано, тому вони не брали участі в обороні. Невдовзі здалися й менші сусідні укріплені пункти: Тавань (на дніпровському острові Тавань, власне Мустраткермен), Асламкермен, Мубареткермен і Шингерей. Військам вдалося уникнути значних втрат. За хронікою Рігельмана, добре показав себе в боях миргородський полковник Данило Апостол. Було вирішено згодом відбудувати Тавань: гарнізон скомплектували з гетьманських та запорозьких козаків і московських солдатів. Фортеця Кизикермен лежала в руїнах. Завершивши операцію, війська відійшли назад.

    1696р. розпочалася нова хвиля воєнної активності. Не полишаючи намірів здобути Азов, Петро І влітку оточив фортецю значними силами. До операції було залучено 15 тис. гетьманських козаків під командуванням чернігівського полковника Якова Лизогуба, якого Мазепа призначив наказним ' гетьманом. Цей досвідчений і мужній воїн разом зі своїми людьми при підтримці кількох відділень донських козаків 17 липня піднявся на фортечний мур і проник до міста. На жаль, його вчасно не підтримали російські солдати, й сміливці змушені були відступити під турецьким вогнем. Але вони утримали один з наріжних бастіонів і почали обстрілювати внутрішню частину фортеці, що викликало піднесення серед росіян. Цар наказав готуватися до загального штурму. Однак він уже був непотрібним, бо налякані турки 18 липня повели переговори, а 19-го здали фортецю.

    У липні — серпні угруповання Мазепи й Шереметєва, взявши на себе захист флангів і тилу, стояли нар. Берестовій, де для охорони українських кордонів було споруджено укріплений табір. А перед цим, десь на початку 1696р., Мазепа відбив татарський напад на Україну, в якому, за Костомаровим, брав участь Петрик зі своїми козаками. Не було ніяких військових приготувань — татарські кіннотники зав'язли у бездоріжжі.

    Успішний штурм Азова викликав неабияку радість у московських колах. Цар, визначні державні діячі й представники духівництва, зокрема патріарх, щиро дякували козакам і осипали їх дарунками. В одному з офіційних листів Петро І називав полковника Лизогуба "благодійником і майстром військового мистецтва". Невдовзі після цього до Острогорська (Слобідська Україна) на запрошення царя прибув Мазепа. Петро І прийняв його надзвичайно милостиво. Немає сумніву, що він високо ставив заслуги українського гетьмана й цілковито довіряв йому.

    Тепер перед союзниками постали інші важливі завдання. Вони взялися розбудовувати здобуті у нижній течії Дніпра укріплені пункти, щоб твердою ногою стати на березі Чорного моря. Вирішувати це завдання в наступні роки випало Україні. Передбачалося: турки й татари без опору не віддадуть своїх укріплень. І справді, на початку 1697р. стало відомо, що кримський хан лаштується відвоювати фортецю Тавань. Щоб убезпечити вже здобуте, за домовленістю з царем було споряджено нову експедицію з метою захоплення Очакова, що мав для турків велике значення. Але похід (він розпочався наприкінці травня) армії Мазепи й кількох російських полків під проводом Якова Долгорукого не вдався. Коли українсько-російський експедиційний корпус, посилений на марші січовим військом, підійшов наприкінці липня до лінії укріплень, татари були уже біля фортець. Тавань і Кизикермен мерщій готувалися до оборони. На початку серпня ординці розпочали штурм Тавані: з лівого Дніпрового берега — кримські, а з правого — буджацькі татари. Ворогів була сила-силенна. А ще по кількох днях до них прилучилися турецькі допоміжні угруповання, що надійшли з боку Чорного моря.

    Не наважуючись зіткнутися з таким сильним противником, Мазепа й Долгорукий відступили з головною армією. Невідомо, що саме відіграло в цьому головну роль: страх потрапити в оточення, бути відрізаними від України чи дефіцит засобів існування, яких не вистачило б для такої кількості людей під час тривалої зупинки. Відступ розпочався 20 серпня. А 24 вересня Мазепа й Долгорукий були вже у місті Опішні на Ворсклі. В районі бойових дій вони залишили 5 тис. гетьманських козаків та кілька російських відділів для гарнізону в Тавані, 500 російських солдатів разом з козаками Чернігівського полку й чимало запорожців у Кизикермені. Під час відступу Мазепа надіслав залишеним деякі підкріплення, та й з Опішні було відряджено до них допоміжний корпус чисельністю 20 тис. чоловік. Перше підкріплення 4 вересня прорвало лінію оточення й об'єдналося із захисниками фортеці Тавань. Невдовзі те саме вдалося зробити й тим із запорожців, котрі залишили острів і на короткий час затрималися були в Січі.

    Розпочалася героїчна оборона обох фортець. Ні активний артилерійський обстріл Тавані та її мінування, ні висадження в повітря окремих ділянок укріплень і ворожі підкопи не похитнули рішучості гарнізону, хоч пошкоджена фортеця скидалася на руїни. Так само мужньо трималися й захисники набагато слабше укріпленого Кизикермена. Помалу-малу нападники втрачали свій запал, а коли дізналися про наближення свіжої українсько-російської підмоги (друге підкріплення, надіслане з Опішні 10 жовтня), зняли облогу й квапливо відступили. Допоміжний корпус був уже непотрібним.

    Наступними роками Мазепа здійснив ще один похід проти турків і татар, очевидно, щоб упередити напад на Україну, захистивши її кордони. Влітку 1698р. об'єднані сили Мазепи й Долгорукого вирушили в степи, що лежали перед Перекопським перешийком, але після кількох сутичок з татарами вони залишили цю безводну й мало придатну для життя територію і відступили до Тавані. Звідти було послано на Очаків 10-тисячний козацький корпус, посилений кількома російськими відділами. Однак здобути цю міцно укріплену турецьку фортецю козакам не вдалося, й невдовзі вони повернулися назад.

    Загалом українські козаки надзвичайно енергійно здійснювали цілі, поставлені Петром І та Мазепою. Адже йшлося про добре відому чи не кожному українцеві істину: боротьба проти невірних служила справі захисту від татарських набігів кордонів стражденної України і створювала умови для торгівлі й колонізації Півдня. Звичайно, забезпечення численних походів тяжким тягарем лягало на Україну, зокрема на Полтавський полк, що постачав провіантом нові фортеці.

    Пишання славними вчинками козаків віддзеркалилось у козацьких хроніках Самовидця, Грабянки та Величка, які особливо наголошували на їхній героїчній боротьбі у 90-х рр., і насамперед на участі у здобутті Азова.

    Запорозька Січ в боротьбі проти турків і татар

    Ще завзятішими учасниками наступу на Південь були запорожці. Боротьба з поганцями, яку вони вважали своїм священним обов'язком, сприяла розширенню запорозької території і давала деякі пільги. А здобуті сусідні фортеці вони обертали на власність Січі. Суперечності, що існували між ними, з одного боку, і Мазепою та Москвою — з іншого, дещо згладжувались під час походів. Тоді козаки виявляли неабияку заповзятливість у всіх операціях. Із січовиків постійно комплектували гарнізони фортець, які, незважаючи на утяжливість охоронної служби і матеріальну скруту, затято боролися з ворогами. Татари не раз намагалися підкупити запорожців, оточених 1697р., але всі їхні спроби були марними. Січовики несхитно стояли на боці лівобережних козаків та росіян, брали участь і в другій облозі Азова. На Чорному морі їхні "чайки" влаштували справжнє полювання на турецькі військові й торгові судна, перешкоджаючи постачанню провіанту турецькому гарнізонові. Все це змушувало Мазепу та Москву шанувати Січ, забезпечувати її всім необхідним для боїв і морських операцій. Щоправда, гетьманова допомога нерідко надходила із запізненням. Частіше гроші й дарунки надсилав цар, у його грамотах передовсім згадувались січовики, а надто захисники фортець.

    Замирення між Москвою і Туреччиною суттєво вплинуло на становище запорозьких козаків. На початку 1699р. в Карловицях було укладено перемир'я, а через півтора року (З липня 1700р.) — мирний договір, який упродовж тридцятиліття правив за інструмент врегулювання інтересів на Півдні. За угодою Азов з околицями залишався під Росією, а фортеці, здобуті в нижній течії Дніпра, передавалися договірній стороні. Запорожжя сприйняло це як тяжкий удар по ньому. Насправді ж, якби ці фортеці й надалі прихищали гетьманські й російські військові загони, то вони не стільки б охороняли кордони, як контролювали Січ, ізолюючи її територію з південного та північного боків. Як це не раз траплялося, запорожці після укладення перемир'я не збиралися припиняти бойових операцій. Тож Мазепі не легко було (за інструкцією російського царя) утримувати січовиків від воєнних дій. Тим паче, що й сам він іще недавно перешкоджав їхньому порозумінню з кримськими татарами й підштовхував до боротьби з ними. Мирний договір викликав розчарування і непевність серед запорожців і навіть у керівництва Січі. Тепер на нього годі було покладатися. Чимало доказів цього дала Велика Північна війна.

    Цар Петро високо оцінив заслуги гетьмана у воєнних операціях на Півдні, нагородивши його 8 лютого 1700р. за участь у славних ратних справах і перемоги над турками й татарами упродовж 13-річних бойових дій заснованим 1699р. орденом св. Андрія. Мазепа став другим, після канцлера графа Головіна, кавалером цього ордена.
  • Повернутись