Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Борис Крупницький
Гетьман Мазепа та його доба

ЮНІСТЬ ТА ПЕРШІ РОКИ СЛУЖБИ

  • Літа молодії
  • При дворі польського короля
  • Час дозвілля
  • У таборі Дорошенка
  • На службі в Самойловича


    Літа молодії
    Іван Мазепа походив з дворянської родини, що здавна поселилася на Правобережній Україні. Його батько Адам-Степан Мазепа-Колединський був сучасником Богдана Хмельницького — засновника Української козацької держави. 1654р. він обіймав посаду козацького отамана в Білій Церкві. По якімсь часі залишив цю службу, в 1662р. польський король Ян Казимир призначив його чернігівським воєводою. Мати Марина (до шлюбу Мокрієвська) належала до розгалуженого дворянського роду, який поселився на землях Білоцерківського полку. Батько й мати мали українське коріння, про що свідчить насамперед те, що вони сповідували православну віру, як і їхні пращури.

    Майбутній гетьман народився в їхньому родинному маєтку Мазепинцях, неподалік Білої Церкви. Рік його народження залишається нез'ясованим. Деякі дані вказують на 1629р., інші — на 1644-й. Ці цифри фіксують крайні, але неправдоподібні межі. Не бажаючи вдаватися до жвавої дискусії, яка виникла щодо цього в колах українських дослідників, наведу як реальні 1632—1639рр.

    На користь першої дати, (1632) промовляють докази відомого українського історика літератури М. Возняка, на користь другої (1639) — лист з Бухареста найближчого Мазепиного співробітника Пилипа Орлика, датований 26 серпня 1741р., в якому він зазначає: "Мені тепер 70 років, отже, я у віці померлого в Бендерах Мазепи".

    Про Мазепині юнацькі літа відомостей аж надто мало. Він ріс в атмосфері української дворянської сім'ї з багатими культурними традиціями, плеканими й формованими його матір'ю, що не цуралася освіти. Засвідчує це хоча б її почерк. Родинні взаємини й глибока побожність, вочевидь, були найприкметнішими ознаками, гідними уваги. Недарма мати стала згодом черницею, а відтак абатисою києво-печерського Вознесенського жіночого монастиря. Так і його єдина сестра Олександра, в третьому шлюбі дружина католика Яна Войнаровського, полишивши з релігійних мотивів чоловіка, знайшла притулок зі своїми переконаннями в монастирі, поряд з мамою. Щирі родинні почуття сповнювали Мазепу з дитячих літ, тож упродовж усього життя він залишався турботливим сином, братом, дядьком. В одному з листів від 1691р. до Малоросійського приказу він висловився так: "Крім сестри, я не маю родичів у цілому світі, й ми пов'язані один з одним сердечною любов'ю". Мати також до самої смерті (орієнтовно 1707р.) залишалася для нього як абатиса щирою порадницею і надійною помічницею.

    Про Мазепині роки навчання так само не рясно свідчень, як і про його життя в батьківському домі. Більше того, вони ще й суперечливі за змістом. Неправдоподібним здається мені те, що Івана послали вчитися до єзуїтської колегії в Полоцьку. Його батьки не пішли б на це, бо Полоцьк був надто далеко від Правобережної України, й вони не мали з цим містом ніяких явних зв'язків. Радше можна погодитись із твердженням Величка, що Мазепа спочатку навчався в Києво-Могилянській колегії, а вже потім, можливо, в єзуїтській колегії у Варшаві.

    15-річного Мазепу бачимо пажем при дворі польського короля Яна Казимира. Чому його наблизили і як довго він служив там — невідомо. Еразм Отвіновський у своїх "Днях польських в роки 1696—1728" оповідає, що юного пажа з двома іншими товаришами король відрядив на три роки за кордон для вдосконалення їхньої освіти. Свіжовіднайдене М.Возняком джерело свідчить, що Мазепу зобов'язали вирушити до Голландії і там опановувати "техніку артилерійського мистецтва". Таке відрядження малознаного юнака, та ще й українця, який сповідував ортодоксальне православ'я, сприймалося, звичайно ж, як екстраординарна подія, її можна витлумачити передовсім прихильністю короля і разом з тим неабиякими здібностями молодого Мазепи. Тим-то його, як припускає Костомаров, після повернення 1659р. було підвищено в чині до королівського камер-юнкера.

    При дворі польського короля

    І ось для Мазепи розпочався період служби при польському дворі. Його, що знав багацько мов, незважаючи на молодість, використовували переважно в дипломатичних місіях, які давали змогу знайомитись з українською дійсністю. Вже 1659р. король посилає його з листом до гетьмана Виговського, 1660р. Ян Казимир доручає йому місію до нового гетьмана Юрія Хмельницького, а 1663-го Мазепу відряджають у важливій дипломатичній справі до гетьмана Правобережної України. Здавалося, перед ним відкривається чудове майбутнє. Не надто обтяжливі службові обов'язки уможливлювали одруження з прегарною панночкою безжурного польського двору й розкошування у колі друзів. Окрім того, йому не бракувало хисту до суперечок та честолюбства, породжених, вочевидь, прихильністю короля і, либонь, жінок, яким подобався сповнений життя, напрочуд здібний і добре вихований юнак. А проте гострий конфлікт з польським дворянином Пассеком (1662), хоч і не похитнув становища Мазепи, дав йому відчути, яким чужим і зловорожим для нього може стати оточення польського короля.

    1663р. він залишив службу. Причини відставки нам невідомі, але слідом за Лазаревським можна припустити, що вони пов'язані з останньою дипломатичною місією Мазепи. В лютому 1663р. той-таки Ян Казимир відрядив його до гетьмана Юрія Хмельницького з королівським посланням, яке юний дипломат вручив уже новому гетьманові Правобережної України — Тетері (Юрій зрікся гетьманської булави). Якраз тоді польський король чимдуж готувався до походу проти Лівобережної України. Допомога Тетері набувала для нього великої ваги. Отже, Мазепа знову негайно вирушає туди для залучення гетьмана до королівського походу, щоправда, не як голова місії, а як асистент призначеного Яном Казимиром польського сановника. Вони обидва мали передати Тетері гетьманські клейноди. Так засвідчував король своє визнання нового гетьмана. Але й цього разу завдання Мазепи було не менш відповідальним, бо крім представницьких функцій передбачалися його особисті переговори та вручення королівських листів і універсалів, у яких обіцяно було королівську ласку і підтверджено права на володіння маєтками провідних старшин та інших високих осіб.

    Подальший перебіг подій не зовсім ясний. Та хоч як це було, а Мазепа постав перед Тетерею без польського сановника. Чи то з честолюбства, бажаючи одноосібно очолити важливу дипломатичну місію, чи то з непорозуміння — відомостей про це у нас немає. Але внаслідок самостійних дій молодого дипломата місія закінчилася невдало.

    Тетерю та його оточення образило те, що такий урочистий акт, як вручення гетьманських клейнодів, покладався на юного і невисокого за рангом дворянина, та ще й, як на те, "їхньої ж крові". Клейноди було відіслано назад, переговори не відбулися. Мазепа з нічим з'явився у королівському дворі. Наступні події сповиті темрявою, але можна уявити, що невдоволений невдалою місією король відмовився від Мазепиних послуг.

    Час дозвілля

    Найвірогідніше, що протягом наступних років Мазепа жив як звичайна приватна особа. Ледве чи тривалим був розрив його з Яном Казимиром. Усе ж невдовзі Тетеря порозумівся з королем і взяв участь у невдалому поході на Лівобережжя. Отже, поразка Мазепи завдала королю лише тимчасових клопотів. У настановах київських дворян своїм депутатам у польському сеймі у Варшаві 1665р. згадується ім'я Адама Мазепи з важливою для нас приміткою, що його син Ян (Іван) служить при королівському дворі. В цьому зв'язку постає питання: чи повернувся Мазепа на королівську службу, чи (що, на мій погляд, імовірніше) просто зберіг за собою титул камер-юнкера? Але це аж ніяк не означає, що Ян Казимир остаточно віддалив од себе молодого дипломата. Того ж таки 1665р., коли помер старий Мазепа, його син одразу ж дістав посаду чернігівського воєводи, що у той час було виявом найвищої прихильності польського короля до Мазепи-старшого.

    Спостерігаючи Мазепине життя тих дозвільних літ, дослідники не випускають із поля зору його амурних пригод, таким чином даючи змогу митцям барвисто, але не об'єктивно змальовувати цей період. Так, з легкої руки Вольтера образ Мазепи набув доволі своєрідного відтворення. Вершник, прив'язаний до коня, мчить диким галопом крізь хащі й чагарники. В такий спосіб помстився йому ображений дворянин Фальбовський за те, що той перебував у надто теплих взаєминах з його дружиною. Обурений чоловік вистежив коханця і застав його якраз на місці "злочину", тож і скарав підступного залицяльника. Отака ефектна картина не могла не викликати в наступних поколінь, ласих до сенсацій, бурхливих фантазувань щодо інтимного життя Мазепи. Матеріал цей у 70-х рр. минулого століття використовувався навіть у циркових пантомімах, скажімо, у Франції, а надто в Англії. Глядачі були в захваті від артистки, що в ролі Мазепи в самому лише трико тілесного кольору мчала ареною, прив'язана до коня. Усе ж ця легенда дещо нагадувала версію, детально викладену тим-таки Пассеком, який 1662р. зітнувся в гострій суперечці з Мазепою. Звідси, очевидно, й беруть початок усі "прикраси" історії, що про неї міг знати польський дворянин лише з чуток, а відтак поширював її у своєму оточенні.

    Проте зберігся документальний опис цього випадку з іншими діючими особами і без домішку пліток. 1663р. Мазепа жив на Волині в батьківському маєтку. Там познайомився із сусідом-поміщиком Загоровським. У того була юна й прекрасна дружина Олена, в яку Мазепа палко закохався. Зневажаючи свого чоловіка, вона називала його ганчіркою і, не завагавшись, "закрутила" роман з Мазепою. Поступово їхні взаємини перетворилися на велике кохання, принаймні з Мазепиного боку. Свої почуття він засвідчував, зокрема, коштовними дарунками. А в її чоловікові почав добачати ворога, який відгороджував його від коханої. І так захопився, що хотів навіть усунути Загоровського. Але той вчасно викрив листування. Ошуканий і обурений, він розірвав з дружиною, до того ж позбавивши її можливості вступити у новий шлюб. Хоч це був, звичайно, сумний фінал, він аж ніяк не скидався на той брутально-ефектний кінець, змальований Пассеком. За словами тієї ж прекрасної Олени, її чоловік був нездатний до такого "голінного" вчинку, вигаданого Пассеком.

    У таборі Дорошенка

    1669р. в житті Мазепи сталася вирішальна подія: він вступив на службу до гетьмана Дорошенка. Чому це трапилося — невідомо. Як припускає Уманець, його привабила національна програма Дорошенка, прагнення здобути для України повну незалежність. І справді, Мазепа стояв тоді на роздоріжжі: не міг уже розраховувати на польського короля, хоч той, мабуть, до решти днів виявляв до нього прихильність. Випробування останніх літ, насамперед смерть дружини, зігнули його, й 1668р. Ян Казимир зрікся корони. Крім того, Мазепі неабияк імпонувала особа Петра Дорошенка. З 1666р. він — гетьман Правобережної України, а з літа 1668-го — ще й володар Лівобережжя (але, здається, вже наступного року втратив його).

    Цей напрочуд енергійний чоловік, який із залізною послідовністю втілював свої плани, справді став для молодого Мазепи добрим учителем. (І взагалі з його оточення вийшло чимало визначних діячів). У березні 1669р. Дорошенко вирішив укласти тісніший союз з Туреччиною, щоб забезпечити свободу Україні в разі посягань з боку Польщі чи Москви. Тож звернувся до козацької ради в Корсуні із закликом приєднатися до нього кожному, в кого болить серце за Батьківщину. На заклик цей відгукнувся й Мазепа, що наприкінці 1669р., як достоту відомо, вже служив у Чигирині.

    Дорошенко прийняв його охоче, з цілковитою довірою і призначив колишнього королівського дипломата управителем гетьманського двору. Таким чином, Мазепі було доручено охорону життя гетьмана. Напевне, в цей час новий управитель одружився із вдовою білоцерківського полковника Фрідрикевича (дочкою корсунського полковника Половця)і завдяки зв'язкам цієї знатної особи із впливовими колами Правобережної України зміцнив своє становище. А незабаром отримав чин генерального осавула. Здібності Мазепи використовувалися переважно на дипломатичній службі. Він постійно їздив у Крим, на Запорозьку Січ, до гетьмана Лівобережної України Самойловича чи ще кудись, передаючи важливі дипломатичні послання, ведучи переговори.

    На службі в Самойловича

    Влітку 1674р. в долі Мазепи знову стався поворот. Його відрядили до Криму й Туреччини по турецько-татарську допомогу для гетьмана. В цей час Дорошенко вів боротьбу проти Самойловича і Москви, які наважилися перейти Дніпро й захопити Правобережну Україну. Місцеве населення, втомлене турецькими й татарськими грабіжницькими походами та репресіями, радо прийняло окупаційну армію. За цих надзвичайно загрозливих для Дорошенка обставин він міг розраховувати лише на допомогу своїх союзників. Із згаданою місією Мазепа вирушив до Криму в червні 1674р. в супроводі козаків і невеликого татарського загону. Крім того, він узяв з собою 15 християн-бранців, жителів Лівобережжя, яких мав подарувати торговим партнерам. Але неподалікр. Інгул уповноважений натрапив на запорозький загін на чолі з кошовим отаманом Сірком. Довідавшись про бідолах-полонених — одновірних братів-українців, запорожці наставилися вбити Мазепу, й лише заступництво Сірка врятувало йому життя. Слова Сірка щодо цього відомі нам в інтерпретації Величка: "Панове браття, ми просимо Вас не вбивати цього чоловіка, може так трапитись, що він стане в пригоді і Вам, і нашій Батьківщині".

    Коли про полон Мазепи дізнався гетьман Самойлович, то зажадав од запорожців негайно видати його. Але козаки, дотримуючись свого давнього правила — нікого з Січі не видавати, — одразу ж відхилили цю вимогу. Тоді гетьман заарештував дружину кошового, яка жила неподалік Харкова, й Сірко змушений був скоритися. Мазепа потрапив у скрутне становище, тож очікував найсуворішої кари. І не лише за християн-бранців, що походили з Лівобережжя. Адже його дипломатична місія була спрямована на боротьбу проти Самойловича і Москви.

    Однак слід зазначити, що й цього разу все закінчилося щасливо. Іванові Мазепі вистачило тих двох днів, проведених у таборі Самойловича, щоб домогтися прихильності з боку гетьмана і всемогутнього воєводи Ромодановського, який перебував в Україні. Перший славно-явно заступився за нього, підказав, як поводитись у Москві, куди мав вирушити Мазепа за наказом царя від 15 липня 1674р. (Тут і далі дати наводяться за старим стилем) для остаточного виправдання, й запросив до себе на службу.

    Подібне враження справив він і в Москві. Таким метким і розважливим чоловіком, як Мазепа, з його рідкісним хистом подобатися людям і підкорювати їх ледве чи могли не захоплюватись московські впливові мужі. Перед компетентними в українських справах чиновниками Малоросійського приказу Мазепа зіграв роль щиросердного простака, який нічого не приховує і готовий робити все для захисту інтересів Москви. Відпущений з великими почестями, він повернувся до Самойловича з промовистим дозволом перевезти свою дружину й рухоме майно на лівий берег Дніпра, щоб надовго тут осісти.

    Власне, іншого виходу в нього й не було. Становище Дорошенка чимдалі ускладнювалось. Хоч турецький султан і кримський хан надавали йому допомогу, а об'єднане військо Москви та Самойловича вдалося повністю витіснити з Правобережної України, він не міг більше розраховувати, що втримається при владі. Через криваві розбої турецько-татарських союзників осіле населення втікало з краю. Та й самому Дорошенкові загрожувала перспектива шукати порятунку на лівому березі й здатися на ласку Самойловича.

    Ситуація, що склалася, спонукала Мазепу без довгих вагань перейти на нову службу, хоч це вимагало відчутних жертв: залишити рідний край і своє помістя, задовольнившися спочатку посадою, значно скромнішою за ту, яку обіймав у Дорошенка. Першого року при дворі Самойловича він займався, як свідчить Бантиш-Каменський, вихованням гетьманських дітей. Його матеріальне становище було дуже скромним. За Величком, майбутній гетьман міг обробляти подаровану Самойловичем землю, лише спрягаючись зі своїми сусідами, заможними козаками.

    Недовго перебував Мазепа в такому важкому становищі. Неабиякі здібності й цього разу проклали йому шлях вгору. Знову почав виконувати відповідальні місії. Рік у рік за дорученням Самойловича їздив до Москви на переговори з авторитетними урядовими особами. Вирішував там найважливіші справи, насамперед ті, що найбільше турбували гетьмана. Так, 1680р. його разом з гадяцьким полковником відрядили до столиці, щоб умовив царя та його оточення включити до складу Гетьманської області Слобідську Україну. Щоправда, завдання це годі було виконати і найдосвідченішим дипломатам, бо Москва ревно відкидала кожну спробу зміцнення могутності чи територіального розширення Гетьманської держави. Однак гетьман і надалі прихильно ставився до Мазепи. 1682р. він зробився генеральним осавулом.
  • Повернутись