Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Фонетика – (гр. phōnētikōs – звуковий) розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови.
У природі існує безліч звуків різноманітного походження. До мовних звуків належать ті, які утворюються органами мовлення людини і використовуються нею у процесі спілкування для матеріального представлення своїх думок. Кожен зміст як ідеальна сутність нашого мислення може бути зрозумілий тільки завдяки формі (мовній матерії), яка предає цей зміст. Звукова мовна форма вираження складається з ряду членороздільних звуків, пов’язаних між собою за чітко визначеною послідовністю і об’єднаних словесним наголосом.
Людське мовлення – це лінійний звуковий потік, у якому кожен мовець може вичленувати лінійні фонетичні одиниці (сегментні): фонетичну фразу, фонетичне слово, склад і звук.
Фонетична фраза та фонетичне слово належать до складних фонетичних одиниць, оскільки вони організовані в цілісну одиницю з нижчих за ієрархією фонетичних сегментів за допомогою нелінійних фонетичних одиниць (надсегментних, суперсегментних) – наголосу та інтонації.
Основною фонетичною одиницею є звук. Фонетика вивчає звуки в трьох аспектах:
1) звуки як результат рухів мовних органів вивчаються в артикуляційному аспекті;
2) звуки як явище фізичне (коливання хвиль), з погляду їх звучання, вивчаються акустичним аспектом;
3) звуки за їх функціями у мові (для чого вони служать) вивчає власне мовний (лінгвістичний) аспект.

Творення мовних звуківКожен звук нашої мови створюється мовним апаратом людини (див. мал. 1) і сприймається на слух. Утворення голосу завжди відбувається на видисі. Коли струмінь повітря з легенів потрапляє в гортань, першою перепоною на його шляху стають голосові зв’язки (12). Якщо вони не напружені, між ними є щілина і повітря крізь неї проходить назовні вільно. Звук при цьому не утворюється. Коли зв’язки напружені, вони тісно змикаються. Видихуване повітря тисне на них і примушує дрижати. Від цього утворюється голос.

З гортані повітря потрапляє в ротову порожнину (13), що виконує функцію звукового резонатора, де мовні органи (передусім язик (7, 8, 9) і губи (1)) можуть або змінювати форму резонатора, або створювати в ній своєрідні перепони – щілини чи зімкнення. При подоланні цих перепон струменем повітря виникає специфічний для кожного звука шум. Він може бути самостійним або з додаванням голосу.

Малюнок 1

Схематичне зображення мовних органів людини

1) губи
2) зуби
3) переднє піднебіння
4) середнє піднебіння
5) заднє піднебіння
6) язичок (увула)
7) передня частина язика 8) середня частина язика
9) задня частина язика
10) корінь язика
11) глотка
12) голосові зв’язки
13) ротова порожнина
14) носова порожнина








Фонетична транскрипція

Мовна матерія може мати дві фізичні форми: звукову і графічну. Графічне представлення мовлення можна здійснити двома способами: за допомогою буквеного запису – алфавіту, та за допомогою фонетичної транскрипції.

У фонетиці використовується графічний запис звуків знаками фонетичного алфавіту – транскрипції. Фонетичною транскрипцією називається такий спосіб запису живого мовлення, в якому з можливою точністю передається кожен звук з усіма відтінками звучання.

В основу фонетичної транскрипції української мови покладено алфавіт: кожен звук у більшості випадків позначається окремою буквою, усі слова пишуться з малої букви. У нашому курсі буде використовуватися спрощена фонетична транскрипція.

Текст, записаний спрощеною фонетичною транскрипцією:
[неишчеибéче соловéjко / влýз'і надводójу // неис'п’івájе чорнобрúва / стójа п’ідвеирбójу // неис'п’івájе / jак сиеротá / б’íлием с'в’íтом нýдит' // беизмилого бáт'ко / мати / jак чуж’íjі л'ýде // беизмилого сонцеи с'в’íтит' / jаквóрог с'м’іjéц': а // беизмилого скр'із' могúла // асéрдеин'ко бjéц': а //]

Графеми та діакритичні знаки спрощеної фонетичної транскрипції:

[ ] – звуки і текст, записані фонетичною транскрипцією, беруться в квадратні дужки;

/ – коротка пауза між частинами речення;

// – довга пауза в кінці речення;

[ý] – наголошена голосна [лýз'і];

[еи] – звук [е], наближений у вимові до звука [и], [неишчеибéче];

[ие] – звук [и], наближений у вимові до звука [е], [сиеротá];

[оу] – звук [о], наближений у вимові до звука [у], [гоулýбка];

[іи] – звук [і], наближений у вимові до звука [и], [īиншиj];

[зс] – звук [з] наближений у вимові до [с] [розспиетáти];

[дж] (на письмі дж), [дз] (на письмі дз) – африкати [джм’іл′], [дзéркало];

[j] – середньоязиковий звук [й] [неис'п’івájе ];

[с'] – м’якість приголосних [с'в’íтит'];

[п’] – напівм’якість приголосних [п’ідвеирбójу];

[ц':] - подовження приголосних [бjец':а]


Графіка

Графіка – це сукупність графічних засобів письма: букв, пунктуаційних знаків.

Сукупність букв, розташованих в усталеному порядку, називається алфавітом, абеткою або азбукою.

Ці терміни синонімічні, але етимологічно тлумачаться по-різному: алфавіт походить від нази двох перших букв грецького алфавіту А (альфа) і В (бета, новогрецька – віта), абетка – від назв двох перших букв слов’янського алфавіту А і Б, азбука – від назв перших двох букв старослов’янського алфавіту А(азъ) і (буки).

Український алфавіт склався на основі старослов’янського кириличного письма. За свою більш ніж тисячолітню історію він зазнав чимало змін. Форма букв, близька до сучасної, встановилася в XVII ст..

Сьогодні український алфавіт нараховує 33 букви. Букву Ґґ до українського алфавіту ввів 1619 р. Мелетій Смотрицький. У радянський час вона була вилучена і тільки у 1990 р. її повернуто до українського алфавіту

Буква Ґґ передає на письмі задньоязиковий зімкнений приголосний звук [ґ]. Ця буква вживається у таких українських словах: аґрус, аґу, аґусі, аґуськати, варґа , ґава, ґазда, ґалаґан, ґаламаґати, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґати, ґедзь, ґелґати, ґелґотати, ґерелі, ґерґотіти, ґето, ґешефт, ґзитися, ґиґнути, ґила, ґирлиґа, ґлей, ґляґ, ґніт, ґоґель-моґель, ґоґошитися, ґонт, ґонтар, ґорґоля, ґрати, ґречний, ґрунт, ґрунтовний, обґрунтувати, ґрунь, ґудзик, ґуля, джерґотіти, джереґелі, джиґнути, дзиґа, дзиґарі, дзиґлик, дриґати, леґінь, маґлювати, мамалиґа, ремиґати, фіґлі-міґлі, хуґа, цуґ, шваґер. Буквою ґ передається латинський звук [g] в іншомовних словах, записаних українським алфавітом: ґуд бай, терра інкоґніта, персона нон ґрата…

Графічна, або письмова форма, є вторинною відносно звукової і розглядається як модель звукової (у більшості мовах світу), тому графіка базується на системі відношень між звуками і буквами

Головний принцип української графіки – одна буква передає один звук – [с'т'іл] = стіл, але навіть числове співвідношення звуків і букв – 38 звуків / 33 букви – показує, що цей принцип може порушуватися:

1) одна буква передає на письмі два звуки: – я – [jа], – є – [jе], – ю – [jу], – ї – [jі], – щ – [шч].

Буква ї та щ завжди передають два звуки [jіжáк] – їжак, [шчит] – щит.

Букви я, ю, є можуть позначати два звуки у таких позиціях:

а) початок слова [jáблуко];

б) при роздільній вимові, що на письмі позначається апострофом [обjéкт];

в) після голосної [подвójувати];

або один звук: я – [а], є – [е], ю – [у], якщо стоять у позиції після м’якого приголосного, лялька – [л'áл'ка], люлька [л'ýл'ка].

2) дві букви передають на письмі один звук:

a) – дь – [д′], ть – [т′], зь – [з′], сь – [с′], ць – [ц′], ль – [л′], нь – [н′] - м'який знак передає на письмі м'якість попереднього приголосного: глянь – [гл′áн′];

б) – дз – [дз], [дз′], дж – [дж], якщо вони належать до однією морфеми [дзв’ін], [дз′áвкати], [джм’іл′], а якщо – до різних морфем, то позначають два звуки: дз – [д]+[з] або [з′], дж – [д]+[ж]: [п’ід-зéм-н-иj], [п’ід-жиевúти].

3) три букви позначають на письмі один звук: дзь – [дз′]: [дз′óб].

Правопис великої букви

Український алфавіт складається з 33 букв, які записуються у двох накресленнях – велика і мала букви, крім и та ь (м’якого знака), які завжди пишуться з малої букви. Велика буква вживається в оформленні тексту та у власних назвах.

1. Велика буква в оформленні тексту

З великої букви пишеться:

1.1. Перше слово в реченні: Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. (Л. Костенко);

1.2. Перше слово після звертання, якщо останнє закінчується знаком оклику: Учитель мій! Як ми тебе любили... (В. Сосюра);

1.3. Перше слово у ремарках – фразах та в посиланнях, узятих в дужки: Україна з гідністю зустріла десяту річницю своєї незалежності (Бурхливі оплески) (З газети).

1.4. Перше слово в нумерованих або алфавітних рубриках, якщо після цифри чи букви стоїть крапка: Виходячи з інтересів української держави, українського народу, висуваємо перед Президентом України, законодавчою та виконавчою владою держави такі вимоги: 1.1. Забезпечити безумовне виконання волі українського народу, висловленої на Референдумі 1991 року, до побудови незалежної Української держави. 1.2.Розробити й послідовно впроваджувати ідеологію державотворення... (З постанови Конгресу української інтелігенції).

1.5. Перше слово цитати, якщо вона оформлена як пряма мова: “Три біди є у людини – смерть, старість і погані діти”, – говорить народна мудрість.

2. Велика буква у власних назвах

Потрібно відрізняти власні назви від загальних назв таких, як громадянин, пан, добродій, депутат, область, місто, село, вулиця, море, епоха, планета, зірка, сузір’я, до яких власна назва додається. Ці слова пишуться з малої букви, а також назви типу громадянська війна тощо.

2.1. Всі слова, що складають власну назву, пишуться з великої букви:

2.1.1. В іменах, прізвищах, прізвиськах, псевдонімах людей: Григорій Петрович Куценко, Іван Семенович Нечуй-Левицький, Леся Українка, Каменяр ( про І. Я. Франка), Ярослав Мудрий;
з великої букви пишуться і присвійні прикметники з суфіксами -ів, -ов, -ин, утворені від власних назв людей: Шевченків «Заповіт», Франкові «Каменярі», Михайлова книжка, Оксанина сумка;

2.1.2. У власних назвах міфологічних істот, персонажів творів: Перун, Дажбог, Зевс, Юпітер, Антей, Дід Мороз, Яга Костяна Нога, Червона Шапочка, Вовк, Мавка, Лісовик, Перелесник, Доля

2.1.3. У кличках тварин: кінь Орлик, корова Ряба, собака Білий Бім Чорне Вухо, кіт Жовте Око;

2.1.4. У власних астрономічних, географічних і топонімічних назвах: сузір’я Велика Ведмедиця (народна назва: Великий Віз), галактика Молочний Шлях (народна назва: Чумацький Шлях), Європа, Волино-Подільська височина, гори Карпати, Лиса гора, Чорне море, Труханів острів, Голосіївський ліс;

2.1.5. У назвах держав, територій, населених пунктів, вулиць, будівель тощо: Україна, Українська Народна Республіка,Сполучені Штати Америки, Республіка Польща, Російська Федерація, Далекий Схід, Зелений Клин, Київська область, місто Біла Церква, село Гостра Могила, Нове Село, майдан Незалежності, Софійська площа, вулиця Ярославів Вал, вулиця Добрий Шлях, бульвар Академіка Вернадського, Андріївськийий узвіз, Золоті ворота, Андріївська церква, Маріїнський палац;

2.1.6. У назвах найвищих державних установ України та міжнародних установ: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Організація Об'єднаних Націй, Рада Безпеки, Центральна Рада;

2.1.7. У назвах релігійних понять та богослужбових книг: Бог, Божа Мати, Син Божий, Святий Дух, Біблія, Євангелія, Коран.

2.2. 3 великої букви пишеться тільки перше слово власної назви:

2.2.1. У назвах різних установ, закладів, громадських і політичних організацій: Національний банк України, Національна академія наук України, Міністерство зовнішніх економічних зв’язків України, Державна телерадіомовна компанія України, Київська міська державна адміністрація, Спілка письменників України, Київський академічний український драматичний театр ім. І. Франка, Національна опера України, Київська середня школа № 87 ім. О. П. Довженка, Центральний комітет профспілки працівників освіти та науки України, Українська республіканська партія, Федерація товариств зв'язків із зарубіжними країнами;

2.2.2. У назвах найвищих державних посад України та міжнародних посад: Президент України, Голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор України, Генеральний секретар 00Н; з великої букви для підкреслення поваги можуть (але не обов’язково) писатися й назви інших посад: Міністр освіти України, Посол Франції, Директор Інституту української мови;

2.2.3. У назвах історичних подій, свят, знаменних дат тощо: Велика французька революція, Хмельниччина, Руїна, Семирічна війна, Друга світова війна, День незалежності України, Великдень, Різдво, Покрова, Зелені свята, Великий піст, Спасівка тощо;

2.2.4. У назвах конгресів, конференцій, договорів, найважливіших документів тощо: Конгрес української інтелігенції, Акт проголошення незалежності України, Декларація прав людини, Версальський мир, Ялтинська конференція;

2.2.5. У назвах, що беруться в лапки: повість «Тіні забутих предків», кінофільм «Камінний хрест», газета «Українська газета», літопис «Повість врем 'яних літ», збірник законів «Руська правда», медаль «За бойові заслуги», станція метро «Контрактова площа», готель «Золотий колос», цукерки «Пташине молоко», компанія «Дженерал моторс»; у подвійних назвах з великої букви пишеться також перше слово другої назви: повість «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє — тьма».

У лапки беруться індивідуальні назви наукових праць, літературних творів, газет, журналів, кінофільмів та індивідуальні символічні (умовні) назви заводів, фабрик, клубів, пароплавів, організацій, підприємств тощо.

3. Мала буква у власних назвах:

З малої букви пишуться:

3.1. Частки в прізвищах, іменах, географічних назвах іншомовного походження: Шарль де Голль, Ульріх фон Гуттен, Нур ен Дін, Па-де-Кале, Фон-дю-Лак, Сен-е-Уаз, Франкфурт-на- Майні;

3.2. Імена, прізвища людей, географічні назви, що вживаються як загальні назви: меценат, рентген, дизель, галіфе, донжуан, йоркшир, бостон, свалява;

3.3. Присвійні прикметники у фразеологізмах та наукових термінах: ахіллесова п’ята, дамоклів меч, прокрустове ложе, архімедова спіраль, базедова хвороба, бертолетова сіль;

3.4. Прикметники на -ський, утворені від власних назв, якщо вони не входять до якоїсь іншої власної назви: шевченківські традиції (але: Шевченківська премія), шекспірівський стиль, езопівська мова, київські вулиці (але: Київська область), петриківський розпис.

Правопис апострофа

Апостроф – графічний знак, що передає на письмі роздільну вимову звуків.

Апостроф ставиться:

1. В українських словах перед я, ю, є, ї після губних (б, п, в, м, ф), якщо губні стоять:

1.1. На початку кореня: в'язати, зв'язок, м'який, п'ятий, вп'ятьох, в'юн, нав'ючений, м'яч, В'ячеслав;

1.2. Після голосного або р: здоров'я, рум'яний, риб’ячий, сім'я, сім'ю, сім'єю, солов'їний, сурм'яний, черв'як, торф’яний.

1.3. В інших позиціях апостроф між губними і я, ю, є, ї не ставиться: свято, тьмяний, різьбяр, різдвяний, духмяний, мавпячий.

2. Після р перед я, ю, є, ї апостроф ставиться, коли р позначає твердий звук [р] (в літературній вимові далі чується звук [й]): бур’ян, у сузір'ї, з матір'ю, бар'єр, кар'єра. Якщо ж буква р передає на письмі м’який звук [р′], апостроф не ставиться: порятунок, буря, гарячий.

3. Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний звук: з’ясувати, роз’єднати, під’юдити, від’їзд, без’ядерний, дит’ясла, пів’яблука, пів’їдальні. Це правило стосується також іншомовних слів: кон’юнктура, кон’юнктивіт, ін’єкція.

4. В іншомовних словах апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після губних (б, п, в, м, ф), після р, після шиплячих (ж, ш, ч, дж) та після г, к, х, при роздільній вимові (якщо далі чується звук й): комп’ютер, інтерв’ю, прем’єра, миш’як, Х’юстон, Рейк’явік, Лук’ян. Але апостроф у цій позиції не ставиться, якщо я, ю, є, ї позначають пом'якшення попереднього приголосного: бюджет, бюро, бюст, пюре, кювет, фюзеляж, пюпітр, гравюра, гяур, гюрза, манікюр, рюкзак, варяг, Мюллер.

5. Апостроф вживається також:

5.1. Для позначення пропущеного в усній мові звука чи складу: мо’ (може), все’дно (все одно), ка’е (каже);

5.2. В іншомовних прізвищах після часток д та О: д’Артаньян, д’Анунціо, О’Ґенрі, О’Кейсі.

6. Роздільна вимова м’яких звуків [л′], [д′], [т′], [з′], [с′], [н′] (на письмі ль, дь, ть, зь, сь, нь) і я, ю, є, ї не позначається на письмі апострофом: ательє, мільярд, віньєтка, Ньютон.

7. Апостроф не ставиться при роздільній вимові після твердого приголосного перед йо: підйом, курйоз

Голосні звуки української мови

Звуки мови, при утворенні яких звуконосний струмінь повітря вільно виходить назовні, не зустрічаючи ніяких перепон, називаються голосними.
В українській мові 6 голосних звуків. Залежно від положення язика голосні характеризуються за місцем артикуляції і ступенем підняття язика.
Місце артикуляції визначається залежно від того до якої частини верхнього піднебіння піднятий язик (висвітлити. Малюнок 1, розд. 2). За цією ознакою голосні української мови поділяються на голосні переднього і заднього ряду.
Якщо при вимові звука язик просунений наперед і підіймається до переднього піднебіння, утворюються голосні переднього ряду [і], [и], [е].
Якщо ж при вимові голосних язик зосереджений у задній частині рота і підіймається до заднього піднебіння, утворюються голосні заднього ряду [а], [о], [у].
Ступінь підняття залежить від того, наскільки спинка язика піднята до піднебіння. За цією ознакою голосні звуки української мови поділяються на голосні:

високого підняття;
високо-середнього підняття;
середнього підняття;
низького підняття;
Якщо спинка язика піднята вгору найвище, утворюються голосні високого підняття [і], [у].
Трохи нижче підіймається язик при вимові голосного високо-середнього підняття [и].
Ще нижче – при утворенні голосних середнього підняття [е], [о].
Зовсім низько підіймається язик при вимові голосного низького підняття [а].
За участю губ в артикуляції голосні поділяються на:
1) огублені (лабіалізовані) [< о >], [< у >], при вимові яких губи заокруглюються й витягуються вперед;
2) неогублені (нелабіалізовані) [і], [и], [е], [а].

Орфоепічні норми

1. Голосні під наголосом, на початку (за винятком [і]) і в кінці слова вимовляються чітко: [вéлич], [сúд′ачи], [пóле];

2. Наголошений голосний [і] на початку слова наближається у вимові до [и]: [íиншиj], [íинод′і];

3. Голосний [о] в ненаголошеній позиції вимовляються чітко, ніколи не наближається у вимові до [а]: [кóротко], [монтáж];

4. Голосний [а] завжди вимовляються чітко, ніколи не наближається у вимові до [е]: [л′áл′ка], [д′áд′ко];

5. Голосні в ненаголошеній позиції можуть наближатися у вимові один до одного:

6. Голосний [о] у позиції перед складом з наголошеним [у], [і] наближається у вимові до [у] → [оу]: [гоулỳбка], [коужỳх], [тоуб’í], [соуб’í];

7. Голосний [е] в ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [и] → [еи]: [веилúкиj], [веиснá], [сеистрá];

8. Голосний [и] в ненаголошеній позиції вимовляється з наближенням до [е] → [ие]: [жиевỳт′], [диевỳjус′].

Правопис ненаголошених голосних [е]та[и]
Ненаголошені голосні [е] та [и] звучать майже однаково, але на письмі їх слід розрізняти:

1. У кількох дієслівних коренях [е] (ер) перед суфіксами -а-, -ува- чергується з [и] (ир), а саме: беру — збирати, визбирувати; вмерти — вмирати, дерти — здирати, перу — обпирати, простерти — простирати, сперти — спирати, терти — стирати, жерти — пожирати. Подібне чергування [е] з [и] відбувається також у словах стелити — застилати (але: застеляти), клену (кляну) – проклинати.

2. У решті випадків сплутування [е] та [и] буває лише у вимові. На письмі така взаємозаміна їх не допускається.

Написання ненаголошених [еи] та [ие] в основах слів перевіряється переважно за допомогою наголосу: селúтися, бо посéлення; дешéвий, бо дéшево; дáлеч, бо далéкий; вишнéвий, бо вúшня; непримирéнний, бо мúр; хибувáти, бо хúба.

Крім того, в основах слів пишеться е у таких випадках:

1. коли звук [еи] випадає: вітер, бо вітру; січень, бо січня; справедливий, бо правда;


Але! Треба мати на увазі, що в кількох дієсловах випадає ненаголошений [ие], а саме: згинати — зігну, відтинати — відітну, напинати — напну, починати — почну, розминати — розімну, засинати — засну, вмикати — увімкну, проривати — прорву, зажинати — жну;

2. коли звук [еи] чергується з [і] або [о]: берегти, бо зберігати; гребенястий, бо гребінь; сутеніти, бо сутінки; лебединий, бо лебідь; женитися, бо жонатий;

3. у групах -ере-, -еле-: берег, джерело, дерево, перенесення, передмістя, ожеледь, щелепа, пелена

Але! келих

4. у суфіксах

а) іменників -енн(я), -ен(я), -енк(о), -еньк(а), - ечк(а), - тель: оголошення, рішення, значення, кошеня, Опанасенко, ніченька, стежечка, вихователь;

б) прикметників -есеньк(ий), -ев(а): тонесенький, сторожева (хата);

в) дієприкметників -ен(ий): зачинений, обговорений;

г) числівників -ер(о): п’ятеро, дев’ятеро.

В основах слів пишеться и у таких випадках:

1) у суфіксах

а) іменників -ик, -иц(я), -ич, -ищ(е), -иськ(о), -ин, -ин(а), -ив(о): дощик, ключик, дворик, прибиральниця, прізвище, житнисько, киянин, татарин, болгарин, городина, паливо, куриво, морозиво;

б) присвійних прикметників -ин: свекрушин, Миколин.

Але!: марево, іноді: сяєво (сяйво), маєво (майво).

2) у відкритих складах -ри-, -ли- у словах: бриніти, бриньчати (хоч бренькати), гриміти, дрижати, кривавий, криниця, кришити, стриміти, тривати, тривога, триножити, блищати, глитати.

Написання е та и розрізняються морфологічно:

1) у префіксі пре- з буквою е, який має значення «дуже»: премудрий (дуже мудрий), предобрий (дуже добрий), препогано (дуже погано); а також у словах: презирство, презирливий, преподобний, преосвященний;

2) у префіксі при- з буквою и, який вживається в усіх інших значеннях: привертати, привласнювати, прискорити, прийти, привокзальний, пристаркуватий, прибуток, причал.

3) Пишеться е в іншомовних префіксах пре-, де-, дез, ре-, екс-: преамбула, превалювати, превентивний, презентація, президія, прем'єра, препарат, прерогатива, претендент, претензія, префект, прецедент; девальвація, деградація, декларація, демобілізація, депортувати, деформація; дезінформація, дезорганізація; реорганізація, ретрансляція; екс-президент

У деяких словах (переважно іншомовних) написання е та и правилами не регламентується: апельсин, бензин, декада, делегат, демократія, керівник, легалізація, математика, медаль, педагог, педикюр, рекетир, тремтіти, феномен; директор, диригент, кишеня, пиріг, шинель і т. д. Написання таких слів перевіряти за орфографічним словником.

Передача голосних звуків у власних назвах слов'янських мов

Російські власні назви не перекладаються українською мовою, а передаються якомога ближче до російського звучання, дотримуючись, проте, норм українського правопису.

1. Російський звук [и] у власних назвах передаємо такими звуками:

[і] у більшості випадках: Ігнатьєв, Пушкін, Нікітін, Гагарін, Мілютін, Вітебськ, Ольгіно.
[и] у таких позиціях:
після шиплячих та [ц]: Чичиков, Шишкін, Чита, Цимлянськ;
префіксі при- та суфіксах -ик-, -иць-, -ич-, -ищ-: Привалов, Мечников, П’ятницький, Митищі;
якщо в українській мові є споріднене слово з [и]: Тихомиров (бо тихий і мир), Сидоров (бо Сидір), Липецьк (бо липа), Синельниково (бо синій);
Але! У словах: Сибір, Симбірськ, Владивосток, П'ятигорськ, Семипалатинськ російський звук [и] також передається українським [и].

[ї] після голосних, м'якого знака й апострофа: Воїнов, Ізмаїлов, Гур'їн, Ільїнка.
2. Російський звук [е] у власних назвах передаємо такими звуками:

[е], якщо він стоїть після приголосного: рос. Дежавин — Державін, рос. Кузнецов — Кузнецов, рос. Лермонтов — Лермонтов, рос. Полевой — Полевой;
Буквою є, що на письмі передає звук [е], або сполучення звуків [йе] у таких позиціях:
на початку слова: Євдокимов, Єршов, Єльцин;
у суфіксах -єв, -єєв, якщо вони стоять не після шиплячих, ц або р: Ломтєв, Сергєєв, Алексєєв, Бердяєв; Лежнєво;
Але! після шиплячих, ц та р пишемо е: Плещеєв, Нехорошеє, Рум'янцев, Лазарев, Андреєв;
якщо в українській мові є споріднене слово з постійним [і]: Твердохлєбов (бо хліб), Сєров (бо сірий), Мєщанінов (бо міщанин), Звєрев (бо звір), Бєлорєцьк (бо біла ріка);
Але! пишемо е, коли і в українській мові чергується з е: Каменєв (бо камінь — каменя), Лебедєв (бо лебідь — лебедя), Хмельов (бо хміль — хмелю).
3. Російську букву ё передаємо:

через йо на початку слова, після голосного, а також після м'якого знака в російському написанні: Йолкін, Окайомов, Нейолов, Воробйов (рос. Воробьев), Соловйов (рос. Соловьев);
через ьо після м'яких та пом'якшених приголосних: Найдьонов, Алфьоров, Семьоркін, Корольов;
через о після шиплячих: Горбачов, Щокін; Сичовка, Жолча (рос. Желча);
через е в назвах, утворених від назв, спільних для української та російської мов: Артемов, Семенов, Березіно, Орел.
4. Російські власні назви прикметникового походження оформляються, як українські прикметники, і так само змінюються: рос. Белая — Бєла, Бєлої, Бєлій...; рос. Палевая — Палева, Палевій...,
Але! російське закінчення -ой передається через –ой: рос. Толстой — Толстой, Толстого, Толстому...;

У південнослов'янських власних назвах (болгарська, македонська, сербсько-хорватська, словенська мови) звук [і] передається через [и]: Величков, Єлин-Пелин, Миладинов, Прличев, Скерлич, Давичо, Гундулич, Селишкар, Левстик.

У західнослов'янських власних назвах (польська, чеська, словацька мови) звук и передається через и: Брандис, Пшибось, Виспянський, Тил, Мисливечек, Шафарик.

1. Звук і в західнослов'янських власних назвах передається:

через и після шиплячих та в суфіксах -ик-, -иць-, -ич-: Пшибишевський, Гощинський, Івашкевич, Конопницька, Жижка, Масарик, Їлемницький, Сладкович;
через і в усіх інших випадках: Дуніковський, Норвід, Щецін, Гавлічек, Сабіна, Мінач, Понічан, Тімрава.

2. У південнослов'янських і західнослов'янських власних назвах звук е (у тому числі польське звукосполучення іе та чеський звук е) передається через е: Ботев, Каравелов, Недич, Крлежа, Бевк, Левстик, Сенкевич, Міцкевич, Седлачек, Чапек, Гвездослав.

3. Польське звукосполучення іо передається:

через йо після губних приголосних: Голембйовський, Пйотровський;
через ьо після інших приголосних: Генсьорський, Аньолек.
Слов’янські власні назви прикметникового походження оформляються і відмінюються як українські прикметники, і суфікси -ськ-, -цьк-, -зьк- пишуться з м'яким знаком.

Але! Перед цими суфіксами м’який знак ставиться лише після л: Смирненський, Црнянський, Рачкий, Джальський, Залеський, Пшибильський, Яблонський, Красицький, Неврлий, Тайовський.

Приголосні звуки української мови

Звуки мови, при утворенні яких видихуваний струмінь зустрічає в ротовій порожнині різні перепони, називаються приголосними.

В українській мові 32 приголосні звуки, які характеризуються і класифікуються за такими ознаками:

1) за участю голосу й шуму в їх творенні;
2) за місцем творення;
3) за способом творення;
4) за наявністю або відсутністю м’якості.

За участю голосу й шуму в утворенні приголосних, тобто за роботою голосових зв’язок, приголосні поділяються на сонорні і шумні, а шумні в свою чергу на дзвінкі і глухі.

Сонорні – звуки, в яких голос переважає над шумом, їх 9: [в][й][р][р′][м][н][н′][л][л′].

Дзвінкі – звуки, в яких шум переважає над голосом, їх 11: [б][д][д′][з][з′][дз][дз′][ж][дж][Ґ][г].

Глухі – звуки, які складаються тільки з шуму, а голос в їх творенні взагалі відсутній, глухих звуків в українській мові 12 : [п][т][т′][с][с′] [ц] [ц′] [ш] [ч][к] [х] [ф].

Дзвінкі і глухі приголосні становлять пари:

[б] - [п];
[д] - [т];
[д′] - [т′];
[з] - [с];
[з′] - [с′];
[дз] - [ц];
[дз′] - [ц′];
[ж] - [ш];
[дж] - [ч];
[ґ] - [к];
[г] - [х].


Але! Звук [ф] не має парного дзвінкого звука, тому що звук [ф] не український, а запозичений з грецької мови.

Крім того, за характерним шумом серед приголосних виділяють:
1) шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж];
2) свистячі [з], [с], [ц], [дз], [дз′].

Дзвінкі і глухі приголосні, взаємодіючи у мовному потоці, можуть уподібнюватися один одному, що відображається у вимові (орфоепічні правила) та може передаватися на письмі (орфографічні правила).

1. Вимова та правопис дзвінких приголосних

Дзвінкі приголосні в літературній вимові звучать дзвінко — і в кінці слова, і перед глухими приголосними, а на письмі передаються відповідними буквами: гриб, мороз, пляж, поріг, рибка, вудка, доріжка, поразка, могти, міг, домігся.
Звук [г] у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю, дігтяр і похідних від них словах вимовляється як [х], але на письмі це не передається. Написання букви г у цих словах перевіряємо за допомогою таких слів: легенько, волога, ніготь, кіготь, дьоготь, де г потрапляє у позицію між голосними звуками.
У префіксах роз-, без- завжди пишеться буква з: розпорядження, розсилка, розцінка, розсада, розсіл, безпека, безсилля, хоча у швидкому темпі мовлення звук [з] частково оглушується і наближається у вимові до звука [с]: [розспиетáти];
У словах натхненний, натхнення пишеться і вимовляється т, хоча у спільнокореневих словах вживається д: дихати, надихати.
Звук [з] у морфологічній позиції префікса перед наступним глухим приголосним вимовляється як [с]: [сшúти], [счиенúти], проте на письмі с вживається тільки перед к, ф, п, т, х : скасувати, сформувати, спорядити, схвалити, стислий, а в інших позиціях пишеться з зшити, зсипати, зцілити.
2. Вимова та правопис глухих приголосних

Глухі приголосні у позиції перед дзвінкими уподібнюються у вимові до парних їм дзвінких, але це не відображається на письмі: [бород′бá] – боротьба, [молод′бá] – молотьба, [л′іджбá] – лічба, [воґзáл] – вокзал. Щоб перевірити, яку букву писати, сумнівний приголосний треба поставити перед голосним: молотьба — молотити, просьба — просити, повсякденний — всякий день.
За місцем творення, за активним мовним органом, що бере участь в утворенні звука, приголосні поділяються на губні, язикові (передньоязикові, середньоязикові, задньоязикові), глоткові, або фарингальні.

Губні приголосні творяться в результаті зближення нижньої губи з верхньою або верхніми зубами, їх є 5: [б][п][в][м][ф].
Передньоязикові приголосні творяться в результаті зближення передньої частини язика із зубами або переднім піднебінням, таких приголосних в українській мові 22: [д][д′][т][т′][з][з′] [дз][дз′][ц][ц′][ж] [ш][дж][ч][р][р′][л][л′][н][н′].
Середньоязикові приголосні творяться в результаті зближення середньої частини язика з середнім піднебінням, такий приголосний в українській мові 1 - [j].
Задньоязикові приголосні творяться в результаті зближення задньої частини язика із заднім піднебінням, їх в українській мові 3: [ґ][к][х].
Глоткові (фарингальні) приголосні творяться в результаті зближення кореня язика із задньою стінкою глотки, в українській мові 1 глотковий приголосний - [г].
За наявністю або відсутністю пом’якшення (палаталізації) приголосні поділяються на м’які та тверді. Термін палаталізація пояснюється артикуляцією цих приголосних, оскільки пом’якшення виникає внаслідок додаткового підняття середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння (лат. рalatum – тверде піднебіння).


Тверді
приголосні (24)
[б] [п] [в] [м] [ф] [ж] [ч] [ш] [дж] [ґ] [к] [х] [г]
можуть бути напівпом’якшеними:
[б’] [п’] [в’] [м’] [ф’] [ж’] [ч’] [ш’] [дж’] [ґ’] [к’] [х’] [г’]


[д] [т] [з] [с] [ц] [дз] [н] [р] [л]
утворюють пари за твердістю / м’якістю

М'які
приголосні (8)
[д′] [т′] [з′] [с′] [ц′] [дз′] [н′] [р′] [л΄]
утворюють пари за твердістю / м’якістю

[j]
не має парного твердого



Після твердих приголосних, що не мають парних м'яких - [б], [п], [в], [м], [ф], [ж],[ч], [ш], [дж], [ґ], [к],[х], [г], не пишеться м'який знак.
М'якими в будь-якій позиції можуть бути лише приголосні [д′], [дз′], [т′], [з′], [с′], [ц′], [л′], [н′], [j]: [кáжут′], [колúс′], [дéн′], [блúз′ко], [jунáц′кий], [под′áка], [jáшчик].

Але! перед голосним [и] приголосні завжди тверді [дим], [тин].

Приголосний [р′] буває м'яким тільки перед голосним: ряд [р'ад], крюк [кр'ук], ларьок [лар'óк].

Приголосні [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], [Ґ’], [к’], [х’], [г’] бувають лише пом'якшеними частіше — перед [і], рідше — перед іншими голосними: вітер [в’íтер], білий [б’íлий], гірський [г’ірс' кúй], щільно [шч’íл′но] збіжжя [з′б’íж’:а], піддашшя [п’іддáш’:а], бюро [б’урó].

Приголосні [з′], [с′], [дз′], [ц′] перед м'якими й пом'якшеними приголосними переважно вимовляються м'яко: кузня [кýз'н'а], свято [с'в'áто], цвях [ц'в'ах], спів [с'п'ів].
М’якість приголосних звуків на письмі у більшості випадків позначається м’яким знаком.

1. М’який знак пишеться:
Після д, т, з, с, ц, л, н у кінці складу та слова: поліський, волинський, криворізький, військо, людськість, по-товариському, зайчисько, Луцьк, Донецьк, рученьки, голівонька, свіжісінький.
Після д, т, з, с, ц, л, н, р у середині складу перед о: трьох, чотирьом, забрьоханий, тьохкати.
2. М’який знак не ставиться після букв, що передають тверді приголосні звуки, у таких позиціях:
Після губних [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячих [ш], [ч], [дж], [ж], задньоязикових [Ґ], [к], [х], глоткового [г], а також після [р] в кінці складу та слова (крім слова Горький): голуб, кров, верф, ніч, подорож, тепер, бур, зір, десятиріч, тюрма, Харків.
Після н перед шиплячими ж, ч, ш, щ та суфіксом -ств-: інженер, інший, менший, тонший, селянство,
але!М’який знак пишеться у словах бриньчати, доньчин, няньчин, що утворені від слів, в яких між приголосними пишеться м’який знак бринькати, донька, нянька.
Після л в іменникових суфіксах -алн-о, -илн-о: держално, пужилно, ціпилно,
але! М’який знак пишеться у зменшених формах, утворених від цих іменників: держальце, пужильце.
Після д, н, т, перед суфіксами -ченк-о, -чук, -чишин: безбатченко, Панчук, Федчишин,
але! Михальченко, Михальчук.
Після ц у кінці іменників чоловічого роду іншомовного походження: кварц, палац, Суец, шприц
3. М'який знак не ставиться після букв, що позначають м’які приголосні звуки, у таких позиціях:
Після першого м’якого приголосного при збігу двох м’яких приголосних: цвях [ц′в’ах], кінський [к’íн′с′кий], прип'ятський [прúпjат′с′кий], у тому числі і між подовженими м’якими приголосними: буття, життя, каміння.
Але! м'який знак пишеться між двома м’якими приголосними у таких випадках:

у непрямих відмінках, якщо він є в називному відмінку: скринька — в скриньці, нянька — няньці, кицька — кицьці.
Але! квітці – бо квітка, голці – бо голка;
у дієсловах на -ться, а також в інших дієслівних формах з постфіксом -ся, якщо м'який знак є у формі без -ся: обговорюється, відзначається, звертаються, ставляться, стань — станься, під­нось — підносься, підводь — підводься
але! підніс — піднісся, ріс – розрісся.
у словах різьбяр, тьмяний.
після л перед наступним м’яким приголосним: ковальський, пальці, сільський.
4. В іншомовних словах м’який знак вживається:
після приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед й, я, ю, є, ї при роздільній вимові: мільйон, павільйон, компаньйон, пасьянс, Нью-Йорк, Танганьїка, Третьяков, Касьянов, Ананьїн, Люсьєн,
але! мадяр, нюанс, тюбик, тюль, люкс, Цюрих, Аляска.
у суфіксах –ець, -ськ-, -цьк-, -зьк- у прізвищах слов’янського походження: рос. Юрьевец — Юр'євець, рос. Скиталец — Скиталець; рос. Иркутск — Іркутськ.

Чергування звуків
Чергування звуків – це заміна одного звука іншим у межах однієї морфеми (кореня, префікса, суфікса, закінчення).

Чергування, що пояснюються діючими в сучасній українській мові вимовними закономірностями і залежать від фонетичних позицій, називаються живими, або позиційними, чергуваннями. Наприклад, дзвінкий приголосний [з], якщо він є префіксом або прийменником, у позиції перед глухим приголосним чергується із [с]: [сшúти], [счиенúти], з хати [схáти], з підлоги [сп’ідлóги]. Живі чергування характерні в українській мові тільки для приголосних і дуже рідко відображаються на письмі.

Чергування, що не залежать від фонетичних умов процесу мовлення, а пояснюються історичними змінами в системі звуків української мови, називаються історичними чергуваннями. Історичні чергування властиві голосним та приголосним звукам і передаються на письмі.

Для пояснення цього чергування необхідно ознайомитись з поняттям складу.

Склад – це частина фонетичного слова, яка складається з одного або кількох звуків, вимовляється одним видихальним поштовхом повітря і характеризується зміною наростання і спаду звучності. Складотворчими в українській мові є голосні звуки: скільки в слові голосних звуків, стільки і складів.

Склади бувають закриті і відкриті. Закритим називається склад, що закінчується приголосним звуком: ніч-ний, пів-ніч.

Відкритим називається склад, що закінчується голосним звуком: зе-ле-ні-ти, лю-ди.

Голосні [о] та [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] у спільнокореневих словах, якщо при словотворі чи словозміні потрапляють у закритий склад: гора – гір, слово – слів, мосту – міст, могти – міг, кореня – корінь, гора – загір’я, межа – суміжний, село — сіл, ковалева — ковалів, принесу – приніс, семи — сім, Києва — Київ.

Чергування [о] та [е] з [і] не відбувається:

якщо звук [і] при творенні іменників за дапомогою суфіксів -ок-, -ець- потрапляє з позиції закритого складу у відкритий склад: дзвін → дзвінок, кіл → кілок, стіг → стіжок, острів → острівець, гребінь → гребінець, папір → папірець, ремінь → ремінець.
якщо [о], [е] випадають чи вставляються при словозміні: сон — сну, вогонь — вогню, садок — садка, пісок — піску, день — дня, квітень — квітня; вікно — вікон, сосна — сосон, дно — ден;
а також у словах: любов — любові, лоб — лоба, льон – льону, рот — рота, мох — моху, лев — лева;
у групах -оро-, -ере-, -оло-, -еле-, -ор-, -ов: ворон, сторож, поборов, берег, перед, голос, солод, молов, зелень, шелест, борг, борщ, верх, чверть, вощ.
Але! винятки: дорога — доріг, сторона — сторін, ворота – воріт, борода — борід, борона — борін, корова — корів, порога – поріг, оборогу — оборіг, морогу — моріг, смороду — сморід, береза — беріз, череда — черід, болото — боліт, стерегла – стеріг, зберегла — зберіг, волокла — волік та ін.;
під наголосом у коренях складних слів -вод, -воз, -нос, -роб, -лов: діловод, паровоз, медонос, хлібороб, риболов;
але! в коренях -хід, -ріг складних слів чергування відбувається: ход-ити – теплохід, пішохід – пішохода, носоріг – носорог;
у ряді книжних слів: пророк, потоп, закон, вирок, богослов, світоч, народ, прапор, завод;
а також за традицією в деяких прізвищах: Боровиковський, Котляревський, Глібов;
але! Голованівський, Желехівський, Миньківський, Щоголів;
в іншомовних словах: атом, вагон, вазон, метеор, шофер, студент, Лондон, Вашингтон, Дон Кіхот, Бетховен, Ростов (ростовський), Тургенєв (тургенєвський), Ботев (ботевський).
Голосні [о], [е] чергуються з [і] в коренях дієслів перед наступним складом з суфіксом -а- або -ува-, не зважаючи на позицію закритого чи відкритого складу: виволокти – виволікати, полоскати — прополіскувати, берегти — зберігати, застебнути — застібати, летіти — літати, тесати — затісувати, чекати — очікувати;
але! прищепити – прищеплювати, завершити — завершувати.
У спільнокореневих словах голосні [о] та [е] можуть чергуватися у позиції після шиплячих [ж], [ч], [ш], [дж], [шч] – (графічно щ) та [j]: четвертий – чотири, шести – шостий, копі[j]ечка – копійок.

Голосний [е] виступає після шиплячих та [j] перед:
наступним м’яким приголосним: вечеря, вишень, ніженька, ста[j]ень;
складами з голосними [е] та [и], яке походить від давньоруського и (у російській мові - и): джерело, женити (рос. женить), пшениця (рос. пшеница), чернетка
Голосний [о] виступає після шиплячих та [j] перед:
наступним твердим приголосним: будиночок, іграшок, копійок;
складами з голосними [а], [о], [у] та [и], яке походить від давньоруського ы (у російській мові не передається через и): бджола, вечори, жонатий,чомусь.
Голосний [е] виступає замість сподіваного [о] перед наступним твердим приголосним у словах: ложечка – ложечок, книжечка – книжечок, лі[j]ечка – лі[j]ечок і под.; а також – жерло, печера, червоний, чесати, черга, черкати, чепурний, черствий, щедрий, щепа, джерготати.
Голосний [о] виступає замість сподіваного [е] перед наступним м’яким приголосним:
в іменниках жіночого роду в суфіксі –ост(і): меншості, пекучості, свіжості (за аналогією до радості, вічності, де [о] вживається не після шиплячих);
у давальному і місцевому відмінках деяких іменників: бджолі, на бджолі, на вечорі, на щоці (за аналогією до більшості відмінкових форм з наступним твердим приголосним: бджола, вечора, вечори);
у родовому та орудному відмінках слів прикметникового типу, що відповідають на питання якої? якою?: безкрайої, безкрайою, гарячої, гарячою.
у похідних утвореннях типу вечоріти, чорніти (за аналогією до вечора, чорний).
У деяких дієслівних коренях [о] перед наступним складом із суфіксом ‑а- або -ува- чергується з [а]: гонити – ганяти, клонитися – кланятися, котити – качати, кроїти – краяти, ломити – ламати, виламувати (але! виломлювати), допомогти – допомагати, скочити – скакати, перескакувати, схопити – хапати, проводити – запроваджувати.
Але! випровадити – випроводжати.

Це чергування змінює значення дієслів. Дієслова з [о] позначають тривалу, нерозчленовану дію або одноразову, закінчену; дієслова з [а] – повторювану, багаторазову дію: гонити – ганяти, котити – качати.

Однак більшість дієслів має кореневий голосний [о], що не чергується з [а]: вимовити – вимовляти, виростити – вирощувати, простити – прощати.
При словозміні й словотворенні відбуваються такі чергування приголосних:

г — ж — з: нога— ніженька — нозі, друг — дружба – друзі, могти — можу;
к — ч — ц: рука— рученька — руці, рік — річний – у році, пекти — печений;
х — ш — с: вухо — вушенько — у вусі, рух — рушити, ковалиха — ковалишин, колихати — колишу.
Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] – [ш] належить до найдавніших слов’янських чергувань, тому успадковане всіма слов’янськими мовами. Це чергування зумовлене пом’якшенням задньоязикових [ґ], [к], [х], які не могли бути м’якими, і тому прочергувалися з м’якими шиплячими [ж], [ч], [ш].

Чергування [г] – [з′], [к] – [ц′], [х] – [с′] відбулося пізніше, ніж перше чергування, і характерне тільки для української мови. Це чергування зумовлене пом’якшенням задньоязикових [ґ], [к], [х], які не могли бути м’якими, і тому прочергувалися з м’якими свистячими [з′], [ц′], [с′], тому що шиплячі [ж], [ч], [ш] на той час теж стверділи.
У сучасній українській літературній мові при словозміні та словотворі прикметників та іменників можливі різноманітні (як історичні, так і живі) чергування в групах приголосних, які мають місце у таких звукосполученнях:

1. При творенні прикметників:
г, з + ш = жч: дорогий – дорожчий, низький – нижчий.
Але! легкий – легший;
с + ш = шч (щ): високий – вищий;
г, з, ж + ськ = зьк: Прага – празький, француз – французький, Париж – паризький;
к, ч, ц + ськ = цьк: козак – козацький, ткач – ткацький, Вінниця – вінницький.
Але! Дамаск – дамаскський, Мекка – меккський, тюрки – тюркський, баски – баскський;
х, ш, с + ськ = ськ: волох – волоський, товариш – товариський, залісся – заліський.
Але! казах – казахський, Перемишль – перемишльський, Цюріх – цюріхський, Ла-Манш – ла-маншський;
2. При творенні іменників:
г, з, ж + ств = зтв: убогий – убозтво, боягуз – боягузтво;
к, ч, ц + ств = цтв: юнак – юнацтво, ткач – ткацтво, купець – купецтво;
х, ш, с + ств = ств: птах – птаство, товариш – товариство;
ськ + енко, ук = [шч] щ: Васько – Ващенко, Ващук; Онисько – Онищенко, Онищук;
зьк + енко = жч: Водолазький – Водолажченко, Кузько – Кужченко;
цьк + ина = чч: козацький – козаччина, німецький – Німеччина.
Але! галицький – Галичина;
ськ, ск + ина = [шч] щ: віск – вощина, полтавський – Полтавщина.
Українській мові не властивий збіг трьох і більше приголосних – він утруднює вимову. Саме тому при збігові кількох приголосних у вимові один із них випадає, тобто відбувається спрощення приголосних, або чергування приголосного з нулем звука [Ø]: [стн] - [с Ø н] користь – корисний.

У вимові процес спрощення відбувається регулярно, проте на письмі ця зміна відображається не завжди.

1. У вимові й на письмі спрощення відбувається найчастіше в таких групах приголосних:

стн - сн: перстень — персня, область — обласний, якість — якісний, кількість — кількісний;
Але! У групі приголосних -стн- т випадає у вимові, але зберігається на письмі:

у словах зап’ястний, хвастнути, хворостняк, шістнадцять
у прикметниках, утворених від іншомовних слів на ст: контрастний, баластний, компостний, форпостний;

стл - сл: улестити – улесливий, щастя — щасливий;
Але! У групі приголосних -стл- т випадає у вимові, але зберігається на письмі у таких словах: кістлявий, пестливий, хвастливий;

скн - сн: тиск — тиснути, блиск — блис­нути;
Але! У групі приголосних -скн- к вимовляється і пишеться в словах випускний, пропускний, рискнути, вискнути (від виск), тоскно, скніти, скнара, відпускний (від відпустка);

зкн - зн: брязк — брязнути, бризки — бризнути;
ждн -жн: тижня, тижневий — від тиждень;
здн - зн: проїзний, виїзний, заїзний, під'їзний — від їздити, а також у слові празник;
2. У вимові звук т випадає, але на письмі зберігається у таких групах приголосних:

-стськ, -нтськ, -нтств (в іменниках та прикметниках, утворених від іншомовних слів на -ст, -нт): центрист — центристський, модерніст – модерністський, реформіст — реформістський, кореспондент — кореспондентський, студент — студентство, агент — агентство;
у групах приголосних стц, стч: невістка — невістці, невістчин, артистка — артистці, пустка — у пустці, хустка — у хустці.

Подвоєння та подовження приголосних звуків
В українській мові приголосні звуки можуть подовжуватися. Оскільки у вимові їх витримка вдвічі довша, ніж у звичайних приголосних, вони називаються подовженими. На письмі подовжені приголосні передаються двома буквами: [к’íн:иj] – кінний, [беиз:ýбиj] – беззубий.

Подовжені приголосні виникають у результаті двох мовних явищ:

1) історичних фонетичних змін – такий процес називається подовженням;

2) сучасного словотворення – такий процес називається подвоєнням.

Подвоєння відбувається у таких випадках:

коли одна морфема закінчується, а наступна починається на той самий звук: беззвучний (без+звучний) віддати (від+дати), наддніпрянський (над+дніпрянський), законний (закон+ний), чавунний (чавун+ний), туманність (туман+ність), розрісся (розріс+ся), піднісся (підніс+ся) піввідра (пів+відра), піввіку (пів+віку), юннат (юний натураліст).
Подвоєння не відбувається у словах: казармений (казарм+ений), по-реформений (по+реформ+ений), буквений (букв+ений), дерев'яний, олов'яний, конопляний, пшоняний.

у наголошених суфіксах -енн-, -анн-:
прикметників, які вказують на більшу, ніж звичайна, чи найбільшу міру вияву якості: страшéнний, здоровéнний, височéнний, нескінчéнний, невблагáнний, несказáнний, нездійснéн­ний, незлічéнний, нездолáнний, недоторкáнний;
у прикметниках-старослов'янізмах: благословéнний, блажéнний, мерзéнний, огнéнний, окаянний, свящéнний, а також: божéственний.
у словах старáнний, притамáнний, числéнний.
Не подвоюється буква н у прикметниках, які не вказують на більшу, ніж звичайна, міру вияву якості, та в дієприкметниках: нескíнчений, нездóланий, нежданий, довгожданий, шалений, скажений, навіжений, жаданий, вихований, з'єднаний, придбаний, в'їжджений, сповнений.

у словах: бовваніти, ссати, лляний (але льняний), Ганна та похідних від них;
у загальних іншомовних назвах подвоєння зберігається тільки в словах тонна, манна, ванна, мадонна, бонна, вілла, брутто, нетто, мотто, мулла та в таких рідковживаних, як аннали, пенні, білль, булла, дурра, мірра (усього 16 слів);
Подвоєння не зберігається у словах сума, маса, каса, група, шосе, сесія, колона, хобі, бароко, інтермецо, лібрето, піанісимо;

у запозичених словах апперцепція (бо перцепція), імміграція (бо є міграція, але: еміграція), ірраціональний (бо є раціональний), контрреволюція (бо є революція), сюрреалізм (бо є реалізм);
у власних іншомовних назвах і похідних словах: Марокко, марокканець, Голландія, голландський, Бессарабія, Бессарабська площа, Філіппіни, Бонн, Брюссель, Ніцца, Одіссей, Діккенс, Шиллер, Торрічеллі.
у запозичених чоловічих і жіночих іменах: Аполлінарій, Аполлон, Вассіан, Віссаріон, Геннадій, Еммануїл, Палладій, Алла, Аполлінарія, Аполлонія, Белла, Васса, Віолетта, Жанна, Елла, Емма, Іванна, Ізабелла, Інна,Маріанна, Римма, Стелла, Сусанна.
Подовжуються і позначаються двома буквами м’які зубні приголосні [д′], [т′], [з′], [с′], [ц′], [л′], [н′] та пом'якшені шиплячі приголосні [ш’], [ч’], [ж’], якщо вони стоять між двома голосними:

в іменниках середнього роду: засідання, питання, ви­ття, знаряддя, мотуззя, колосся, дозвілля, обличчя, Запоріжжя;
Але! подовження не відбувається:

в назвах молодих істот теля, щеня, козеня, порося;
якщо між двома голосними уже є збіг двох приголосних: передмістя, тертя, Заволжя;
в орудному відмінку однини (ким? чим?) іменників жіночого роду, які в називному відмінку однини закінчуються на приголосний: мідь — міддю, сіль — сіллю, мазь — маззю, Оболонь — Оболонню, туш — тушшю, подорож — подорожжю;
Але! Якщо у називному відмінку однини уже є збіг двох різних приголосних, то подовження в орудному відмінку не відбувається: радість – радістю, совість – совістю;

в усіх відмінках іменників Ілля, суддя, стаття (але! статей), рілля;
у прислівниках зрання, спросоння, навмання, попідтинню, попідвіконню;
у дієсловах ллю, ллєш і т. д., а також у похідних: наллю, виллєш і т. д.;
Не подовжуються м’які зубні приголосні [д′], [т′], [н′] у позиції між двома голосними у словах кутя, свиня, попадя, третя.

Термінологічний словник

Фонетика – (гр. phōnētikōs – звуковий) розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови.

Фонетична транскрипція - спосіб запису живого мовлення, в якому з можливою точністю передається кожен звук з усіма його відтінками.
Графеми та діакритичні знаки спрощеної фонетичної транскрипції
[ ] – звуки і текст, записані фонетичною транскрипцією, беруться в квадратні дужки;
/ – коротка пауза між частинами речення;
// – довга пауза в кінці речення;
[ý] – наголошена голосна [лýз'і];
[еи] – звук [е], наближений у вимові до звука [и], [неишчеибéче];
[ие] – звук [и], наближений у вимові до звука [е], [сиеротá];
[оу] – звук [о], наближений у вимові до звука [у], [гоулýбка];
[іи] – звук [і], наближений у вимові до звука [и], [īиншиí];
[дж] (на письмі дж), [дз] (на письмі дз) – африкати [джм’іл′],[дзéркало];
[j] – середньоязиковий звук [й] [неис'п’івájе ];
[с'] – м’якість приголосних [с'в’íтит'];
[п’] – напівм’якість приголосних [п’ідвеирбójу];
[ц':] – подовження приголосних [бj éц': а];
[зс] – звук [з] наближений у вимові до [с] [розспиетáти];
Звук – найменша, неподільна мовленнєва одиниця, що утворюється органами мовлення людини і використовується нею у процесі спілкування для матеріального представлення своїх думок. В українській мові 38 звуків.
Голосний звук – мовний звук, при утворенні якого звуконосний струмінь повітря вільно виходить назовні, не зустрічаючи ніяких перепон. Голосні звуки української мови: [і], [и], [е], [у], [о], [а].
Приголосний звук – мовний звук, при утворенні якого видихуваний струмінь зустрічає в ротовій порожнині різні перепони. Приголосні звуки української мови: [в], [й], [р], [р′], [м], [н], [н′], [л], [л′], [б], [д], [д′], [з], [з′], [дз], [дз′], [ж], [дж], [Ґ], [г], [п], [т], [т′], [с], [с′], [ц], [ц′], [ш], [ч], [к], [х], [ф].
Сонорні звуки – приголосні звуки, в яких голос переважає над шумом: [в], [й], [р], [р′], [м], [н], [н′], [л], [л′].
Шумні звуки – приголосні звуки, в яких шум переважає над голосом. Шумні поділяються на:
дзвінкі та глухі приголосні
Дзвінкі звуки – звуки, в яких шум переважає над голосом: б], [д], [д′], [з], [з′], [дз], [дз′], [ж], [дж], [Ґ], [г].
Глухі звуки – звуки, які складаються тільки з шуму, а голос в їх творенні взагалі відсутній: [п], [т], [т′], [с], [с′], [ц], [ц′], [ш], [ч], [к], [х], [ф].
Шиплячі звуки – шумні приголосні, при творенні яких утворюється характерний шум, що нагадує шипіння: [ж], [ш], [ч], [дж]. Шиплячі звуки вимовляються твердо і ніколи не бувають м'якими, але пом'якшуються у позиції перед [і].
Свистячі звуки – шумні приголосні, при творенні яких утворюється характерний шум, що нагадує свист: [з], [с], [ц], [дз], [дз′].
Губні приголосні – звуки, що творяться в результаті зближення нижньої губи з верхньою або верхніми зубами: [б], [п], [в], [м], [ф]. Губні звуки вимовляються твердо і ніколи не бувають м'якими, але пом'якшуються у позиції перед [і].
Язикові приголосні – звуки, що творяться в результаті рухів язика. Язикові приголосні поділяються на:
передньоязикові, середньоязикові, задньоязикові
Передньоязикові приголосні – звуки, що творяться в результаті зближення передньої частини язика із зубами або переднім піднебінням: [д], [д′], [т], [т′], [з], [з′], [дз], [дз′], [ц], [ц′], [ж], [ш], [дж], [ч], [р], [р′], [л], [л′], [н], [н′].
Середньоязикові приголосні – звуки, що творяться в результаті зближення середньої частини язика з середнім піднебінням: [j].
Задньоязикові приголосні – звуки, що творяться в результаті зближення задньої частини язика із заднім піднебінням: [ґ][к][х]. Задньоязикові приголосні звуки вимовляються твердо і ніколи не бувають м'якими, але пом'якшуються у позиції перед [і].
Глоткові приголосні – звуки, що творяться в результаті зближення кореня язика із задньою стінкою глотки: [г]. Глотковий [г] вимовляється твердо і ніколи не буває м'яким, але пом'якшується у позиції перед [і].
Зімкнені приголосні – звуки, що творяться при щільному зімкненні мовних органів, яке розривається видихуваним струменем повітря. Зімкнені приголосні поділяються на:
ротові та носові
Зімкнені ротові – приголосні звуки, при творенні яких струмінь повітря після розірвання зімкнення виходить через рот: [б], [п], [д], [д′], [т], [т′], [Ґ], [к].
Зімкнені носові – приголосні звуки, при творенні яких струмінь повітря після розірвання зімкнення виходить через рот і через ніс: [м], [н], [н′].
Щілинні приголосні – звуки, що творяться при зближенні мовних органів до вузької щілини: [в], [ф], [з], [з′], [с], [с′], [ж], [ш], [j], [г], [х], [л], [л′].
Зімкнено-щілинні приголосні (африкати) – звуки, при творенні яких мовні органи утворюють зімкнення, яке не проривається, а переходить у коротку щілину: [ч], [ц], [ц′], [дз], [дз′], [дж].
Дрижачі приголосні – звуки, що творяться в результаті вібрування кінчика язика до переднього піднебіння: [р], [р΄].
Тверді приголосні – звуки, при творенні яких не відбувається додаткове підняття спинки язика до середнього піднебіння: [б], [п], [в], [м], [ф], [ж], [ч], [ш], [дж], [Ґ], [к], [х], [г], [д], [т], [з], [с], [ц], [дз], [л], [н], [р].
М'які приголосні – звуки, при творенні яких відбувається додаткове підняття спинки язика до середнього піднебіння: [д′], [т′], [з′], [с′], [ц′], [дз′], [н′], [р′], [л΄], [j].
Чергування звуків – це фонетичний процес, що характеризується заміною одного звука іншим у межах однієї морфеми (кореня, префікса, суфікса, закінчення). Чергування бувають
живими та історичними
Живі (позиційні) чергування – це чергування, що пояснюються діючими в сучасній українській мові вимовними закономірностями і залежать від фонетичних позицій.
Історичні чергування – це чергування, що не залежать від фонетичних умов процесу мовлення, а пояснюються історичними змінами в системі звуків української мови.
Спрощення в групі приголосних – це фонетичний процес, що характеризується випаданням одного звука при збігу кількох приголосних: [Ø]: [стн] → [с Ø н] користь – корис(т)ний.
Склад – це частина фонетичного слова, яка складається з одного або кількох звуків, вимовляється одним видихальним поштовхом повітря і характеризується зміною наростання і спаду звучності. Складотворчим в українській мові є голосний звук: скільки в слові голосних звуків, стільки і складів. Склади бувають:
закриті і відкриті
Закритий склад – склад, що закінчується приголосним звуком: ніч-ний, пів-ніч.
Відкритий склад – склад, що закінчується голосним звуком: зе-ле-ні-ти, лю-ди.
Орфоепія (від гр. оrthos – правильний і epos – мова, мовлення) – це розділ мовознавчої науки, що вивчає правила літературної вимови. Ці правила становлять основу загальної культури української мови.
Орфографія (від гр. оrthos – правильний і graphō – пишу) – це розділ мовознавства, що вивчає і встановлює правописні норми, які називаються орфографічними правилами.
Графіка (грец. graphikē, від graphō – пишу, креслю, малюю) – це наука, що визначає сукупність графічних засобів письма: букв, пунктуаційних знаків.
Апостроф /'/ – графічний знак, що передає на письмі роздільну вимову звуків.
М'який знак /ь/ – графічний знак, що передає на письмі м’якість приголосних звуків.






Повернутись