Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Іван Карпенко-Карий. Хазяїн (сторінка 2)
рублів, і я докажу, бо маю лист від Крачковського!
Феноген. Я не брав - він сам дав.
Ліхтаренко. Еге! Не вмер Данило, та болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сваріться зо мною, бо наскочила коса на "камінь. Я не з тих, що бояться! Ні! Так і знайте. Беріть - я вам не заважаю, не заважайте й мені! Я не візьму по-дурному, а перше зроблю хазяїнові користь, а потім і себе не забуду... Краще зробимо між собою договор: брать, де дають і де можна, а па менших звертать! От ви хотіли вигнать Клима - так і треба, щоб замазать очі за валахи, бо й він дещо знає, -. тілько вам це не удалося;
хотіли нашкодить за пшеницю мені, та нашкодили Зозулі... Бо ви чули дзвін, та не знаєте, відкіль він, постаріли, нюхало зопсувалося! За пшеницю я взяв теж п'ятсот рублів, по півкопійки з пуда, ану, докажіть... То-то! А якби ви були в компанії зо мною, то я взяв би по копійці і вам дав би триста карбованців, а хазяїн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вісім... Чого ж йому ще? Дай боже повік! Що, хіба не правда?
Феноген. Правда!.. Дивлюсь я на тебе і думаю: де ти такни узявся? От вік прожив коло таких діл, де кожний день одним великі бариші, другим гроші, а третім, як кажуть, шиші, - а такого ідола, як ти, не бачив! Ми хоч крились і криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!
Ліхтаренко. А як же б ти думав?! Що то за слово - украсти? Украсти можна тілько коняку, вола і все те, що є живого і що готове вже лежить на свойому місці. Я нічого такого не беру, не краду - боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було ціле і щоб мені була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу від мужиків оброчну казенну землю, візьму наділи в аренду, і мужики, оставшись без землі, будуть робить на нашого хазяїна, як кріпаки! Та щоб від такого комерчеського генделя не мать користі! Тоді б У. лічив себе іюслідцім дурнем! Хазяїн хоче заробить, і я хочу заробить? Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та завидовать, як люде багатіють? Я не такий! Завидують тілько недотепи!
Феноген. І розумно, і правдиво! І де ти такий узявся? Ліхтаренко. Хазяїни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважні люде на війні, - бились, рубались, палили; голови котились з плеч, як капуста з качанів; тепер нема таких страховий і вся одвага чоловіча йде на те - де б більше зачепить!.. Колись бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних! Як на війні нікого не жаліли, - бо ти не вб'єш, тебе уб'ють, - так тут нема чого слини розпускать: не візьмеш ти, то візьмуть з тебе!
Феноген. Ну, поцілуємся і будемо товаришами!
Цілуються.
Ліхтаренко. Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю і все хазяйство хоче зірвать міною банкротства. Банкротство - комерчеський гендель! Цим способом він обікраде багато людей, а сам наживе міліон! Мені вже відомо, що і наш хазяїн взявся йому помагать і переганяє на свої степи дванадцять тисяч овець. Куртц - "еті нікогда!", бо він дурень, а ми - "еті всегда!". При салганах будете ви - не ловіть же гав! Коли перше брали копійку, беріть десять! Жалітись не будуть, нема куди: тут вор у вора краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив, - помагайте! Що б ви не почули: кому і скілько я дав одступного на торгах за оброчну казенну землю, за скілько я підкупив полномочених і всю громаду віддать свої наділи в аренду, - не ваше діло!
Феноген. Я і сліпий, і глухий, і німий: роби, як хочеш, та мене не забувай.
Входе Зозуля.
ЯВА XII Ліхтарем к о, Феноген і Зозуля.
Зозуля. До речі я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазяїнові наговорили, а Порфирій Аристархович, не заступились, і я зістався осоромлений невинно і без хліба!
Феноген. Тебе покарано для приміру, щоб другі бачили кару і боялись! А без страху - один візьме, другий візьме, потім розореніє; а ми всі хліб коло хазяїна їмо... Бережи хазяйського добра, як ока: гріх великий потай брать з економії.
Зозуля. Так я ж не брав, бога бійтесь!
Ліхтаренко. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали.
Зозуля. То я за другого повинен страждать?
Ліхтаренко. А так. От тепер тебе розщитали, гріх покрився, все затихло, і хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потім, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, - а тебе вже нема, і знову тихо, і для других полегкість. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскакують!
Зозуля. У мене волосся на голові піднімається від ваших речей. Невже вам ні крихти не жаль мене, моєї честі і моєї сім'ї? Я ж нічого не взяв, і ще навіть не навчився красти, бо тілько торік з земледільчеської школи вийшов. Ви ж цим псуєте навік в моїм житті шлях: мене ніхто не прийме на службу!
Феноген. Приймуть! Ні доброго, ні злого атестата тобі не дадуть; публікації об тім, за віщо тебе розщитали, нігде не буде, то й місце, бог дасть, найдеш собі! Тілько раю тобі: служи чесно, не паскудь своїх рук, то й ця вина тобі проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? - то і ми скажемо: сам не захотів!
Зозуля. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?
Фєноген. Хазяїн сам сказав - розщитать тебе.
Зозуля. Боже мій, боже мій! Що ж я татові скажу, що мати подума? Вони раділи, бідолахи, що я на хорошому місці, що буду їм помагать і менших братів вивести в люде, і на тобі - прогнали, прогнали ні за що, а кажуть: украв! Боже мій! Я украв! Та скоріше б у мене рука відсохла, ніж протягнулась до чужого, скоріще б мозок мій висох в голові, ніж прошептав мені думку украсти! Невже ні в кого з вас не поворухнеться серце жалем на мої правдиві слова, що я так щиро вам кажу?
Ліхтаренко. Так говорять усі, кого приструнчить лихо. Звідкіль же мірку взять, щоб нею змірять, що те, що ти говориш, - правда?
Зозуля. З серця, з серця чоловічого повинна мірка виникать, та тілько серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самі злодюги і не повірите нікому, що він не краде так як ви. Бодай же дітям вашим до всіх їх діл таку, як ви до мене, мірку прикладали! Кати бездушні ви! (Пішов.)
Ліхтаренко. Оце той дурень, що й в церкві б'ють!
Феноген. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив - і знову б прийняли; а він бач як носа підніма і так нас опаскудив, що коли б почув хто, то ще б подумав справді, що ми злодії...
Ліхтаренко. Таким дурнем колись і я був... А хто б тепер повірив? Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде - дурне!.. Так я підожду в конторі, а ви про все доложите хазяїнові так, як слід... Не забувайте тілько нашої умови, тоді добре буде нам обом! (Пішов.)
ЯВА XIII
Феноген, а потім Калинович, Соня і Пузир.
Феноген (сам). Бачив я комерчеських людей багато, а такого ідола, як Ліхтаренко, ще не доводилося бачить!
Входять на крильце Калинович, Соня і Пузир.
Пузир. Знаете, я б на вашім місні з таким чудовим голосом у нротодіякони пішов: вічний і не важкий кусок хліба!
Соня. Учитель гімназії, тату, більш обезпечений, ніж протодіякон.
Пузир. Ні, дочко, протодіякон і обезпече-ний більше, і якось видніще місто!.. А приятно, приятно ви співаєте. Отакий у мене був колись чабан: як заспіває, то всі плачуть!.. Що ж, неграмотний, - а вже я його вивів би в діякони. Ай співав, ай співав! Як заведе, бувало, "Он з-за гори, з-за лиману"... А-а! Чудово співав!
Калинович. Де ж і голосам буть, як не в народі. Що виростає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя?
Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!
Соня. Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.
Пузир. Ха-ха! Який там в книжні степ? От якби він побачив справжній степ без краю, па котрім де-не-де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком землю укриває і шумить, шумить... Я всю молодість провів у степу...
Калинович. А ви поетично малюєте степ... (До Соні.) Талант!.. Прощайте!
Соня. Краще б ви поїхали нашими кіньми, правда, тату?
Пузир. А чом же такого співаку та не одвезти!
Калинович. Спасибі! У мене є звощик.
Пузир. І весь час тут стоїть? Охота гроші тратить, певно, багато маєте... Ха-ха-ха!
Калинович (сміється). Буде з мене!
Пузир. Прощайте! Кланяйтесь начальниці гімназії - дуже приятна женщина, (Ідe.)
Калинович. Добре!
ЯВА XV
Bбігає Харитон.
Харитон. Фелоген Петрович, нещастя: Зозуля повісився!
Феноген. Де?
Харитон. Уранці получив в конторі рощот, а оце свіжо повісився!
Соня. Ай!!
Калинович. Хазяйське колесо роздавило!
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Кабінет.
ЯВА І
Феноген (один. Читає лист). "Многоуважаємий Фе-ноген Петрович. Поспешаю очень спешно уведомлять вас, что даже очень весьма хорошее і доходное імєніє для вас нашлось. П'ятсот десят-ин, став рибний, водяной млин на два постава з фолюшами. От станції трьох з половиною верстов". (Говоре.) А де, то й не каже, боїться, що обійдусь без нього, - хитрий з біса. Ну, що ж далі? (Читає.) "У городі новость: сьогодня Петра Тимофеевича посадили в острог!" (Говоре.) Отака ловись! Банкротство не удалось. (Читає.) "Большой скандал, і многім людям нещастя. На днях буду у ваших местах. Поговорім подробно. Хазяїну об острог пока не говоріть. Ваш покорний слуга Григорій Мойсєєвіч Маюфес". (Говоре.) Погано. Ліхтаренко казав, що у це діло вскочив і наш хазяїн. Чи сказать йому, чи справді промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з Маюфесом.
ЯВА II
Феноген і Марія Івановна.
Марія Івановна. Ну, Феногенушка, що ж наш іменинник, вже одягся?
Феноген. Одяглися. Уговорив-таки надіть крохмальну сорочку і новий сюртук; а при ордені зовсім не той чоловік, і Золотницькому не вступлять. Сидять і якусь комерцію на щотах викладають.
Марія Івановна. Слава богу, хоч причепурився. Соня вчора цілий вечір умовляла, бо, може, хто з города сьогодня приїде... От що, Феногенушка: я йому справила такий новий халат, що ах! Тілько ж ти знаєш, що Терентій Гаврилович буде сердиться, коли дознається, що я на халат багато грошей потеряла, так ти йому не говори, а поможи. Халат принесе Павлина і запросе за нього тілько п'ятдесят рублів. Сам побачиш, що це все одно, що дурно взять таку дорогу і гарну вещ! На случай же Терентій Гаврилович не захоче брать халата, уговори його, ти умієш. От тобі за це на чай п'ять рублів...
Феноген (бере гроші). Спасибі, Марія Івановна; ради того, щоб Терентій Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (ховає гроші) все зроблю, аби халат купили!
Марія Івановна. Гляди ж, Феногенушка! Павлина тут сидить і жде. (Говоре у прихожу.) Ви ж постарайтеся, Павлина, не жалійте слів, умовляючи.
Павлина (висунувшись у двері). Будьте певні. Я вже знаю, що говорить... (Причиняє двері.)
Феноген. Та ви не тривожтесь, купимо!
Марія Івановна. Ради бога, Феногенушка! (Пішла.)
ЯВА III
Феноген, потім Пузир і кравчиха.
Феноген (один). Гарно почався день: п'ять рубликів вже маю.
Входе Пузир.
Пузир. Нікого ще не було?
Феноген. Економи ждуть в конторі; а тут у нас сидить Павліна з города, знаєте?
Пузир. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись іменинами і здерти що-небудь. Терпіть не можу цієї бідноти. Як побачу старця, то, здається, тікав би від нього скілько сили.
Феноген. Щось принесла, не дає й глянуть, каже - подарунок.
Пузир. Клич!
Феноген (у двері). Заходьте, Павлина.
Входе Павлина, з пакунком, закутаним у білу простиню.
Павлина (кланяється). З іменинами! Дай боже много літ жить та багатіть.
Пузир. Спасибі. А це іцо?
Павлина. (розгортає). Вещ княжеська! Ночей недосипала, два місяці удвох з дочкою працювали. Прийміть від бідної вдови і не оставте своєю милостю.
Пузир. Що ж там таке, показуй мерщій!
Павлина (показує). Богом присягаю, що ні у кого такого халата немає, - заказний.
Феноген. Ай халат, оце халат, так-так! У такім халаті можна і на засіданіє в земський банк. Гляньте: буряки! І овечки!..
Пузир (розглядає). Скілько ж ти за нього хочеш?
Павлина. Бархат ліонський, шовк як луб, а робота! Два місяці трудились удвох!
Пузир. Ну, годі вже хвалить, товар видко, кажи, скілько?
Павлина. Скілько ваша ласка?
Пузир. Що там ласка! Чого доброго я помилюся і дам за нього більше, ніж ти сама хочеш. Кажи свою ціну за товар.
Павлина. Оцінуйте самі... Феногенушка, ну, як по-вашому: ви світ бачили, людей знаєте - оцінуйте по совісті.
Феноген (розглядав ніби міркує). Що ж, сто карбованців.
Пузир.Тю!
Феноген. Чого ж тю?
Пузир. Купуй собі!
Феноген. Та, побий мене бог, при всій своїй бідності дав би п'ятдесят рублів.
Пузир. Ну то давай.
Феноген. Одно, що мені не до лиця, а друге - я буду у княжеськім халаті, а ви в такім, що сором і в руки взять, - не приходиться.
Пузир. То нічого! Нарядишся, як пава, і будеш мене смішить! Ха-ха! А люде пізнають, де Феноген, а де хазяїн, хоч би я й рогожу надів.
Феноген. Та хто його знає! А скілько ж, справді, ви, Павлино, хочете? Кажіть свою ціну.
Павлина. Тілько для нашого благодітеля можу віддать за п'ятдесят!
Феноген. Все одно що дурно!
Пузир. А скілько ти йому дала факторського?
Феноген. Заслужив... Спасибі... (Іде до дверей.)
Пузир. Ну, вернись! Що ти, жартів не вмієш розуміть?
Феноген. Я по совісті кажу, а ви - фактор!
Пузир. Ну, ну! Беру вже халат, зроблю тобі приятність! На! (Дає Павлині гроші.) Переплатив карбованців десять. Ну що ж, переплатив - переплатив, це вже тобі на бідність!
Павлина. Та цей халат коштує більше двохсот карбованців. Мені його Петро Тимофієвич заказали, та тепер їм не до халата: вчора їх посадили в острог.
Пузир. Що? Петра - в острог?
Павлина. Посадили голубчика. Та я, як почула, що їм тепер не до халата...
Пузир. Відкіля ж ти це знаєш?
Павлина. Вчора про це весь город говорив.
Пузир. Та, може ж, це ще брехня?
Павлина. Всі лавки і склади, кажуть, опечатали.
Пузир. За віщо ж, не чула?
Павлина. Бог його знає... Мошенство якесь!..
Пузир. Погано... Погано!
Павлина. Прощайте! (Вийшла.)
ЯВА IV
Феноген і Пузир.
Пузир. Погано... Чув?!
Феноген. Чув.
Пузир. Так і ти чув? Від кого?
Феноген. Та що ви, бог з вами! При мені говорила женщина, та щоб не чув - хіба я глухий?!
Пузир. Ні, бач, я подумав, що ти від кого другого чув. А як ти думаєш: чи це правда, чи тілько поголоска?
Феноген. Мені здається, що це з заздрощів мелють язиками. Петро Тимофієвич багатіє не'по дням, а по часам, люде заздрять і плещуть!
Пузир. А звідкіля б же вона взяла?
Феноген. З базарю... Чого тільки на базарі не плещуть... (Глянув у вікно.) О, пан Золотницький!
Пузир. Петро Петрович! От спасибі йому, це велика честь для мене!
Феноген. Аз ним той, як би його... учитель гімназії - Калинович.
Пузир. Із Петром Петровичем в однім екіпажі?
Феноген. Еге.
Пузир. От вже за це я не вхвалив Петра Петровича:
колись там, ще студентом, каже, Калинович дітей у нього учив, а тепер возиться з ним, як приятель! 1 чого тому Калиновичеві від мене треба? Увадився до нас, як свиня в моркву.
Феноген. Глядіть, чи не до Соні!
Пузир. Отакої! Де ж таке? Рівнялась свиня до коня, та шерсть не така. Вони пройдуть в гостину, там їх Соня прийме, а ти клич економів - нехай ідуть сюди.
Феноген вийшов.
ЯВА V
Пузир (один). Чи не чули вони... Калинович сьогодня з города, він повинен знать правду про Петра. (Важко переводе дух.) Ху ти, господи, як мене перетривожила ця звістка, аж в грудях здавило. Погано... погано. Ще чого доброго і я вскочу. Згарячу не придумаєш, що його робити. Перше всього треба заспокоїться. Ху ти, господи...
Входять економи.
ЯВА VI
Зеленський, Ліхтаренко, Куртц і ще чоловіка три.
Ліхтаренко (з підносом, на которім хліб і вінки з колосся). Поздоровляємо з іменинами, з наградою і з обжинками разом.
Пузир (приймає піднос). Спасибі, спасибі. Сідайте.
Сіли. Мовчать.
А ніхто з вас вчора не був у городі?
Економи переглянулись. Мовчать.
Ліхтаренко. Ні.
Пузир. Я думав, може, хто чув які цікаві новинки го-родські.
Мовчать.
А скілько у нас поставили кіп усього хліба?
Ліхтаренко. В близьких трьох економіях двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці; а другий хліб ще не злічили.
Зеленський. Завтра скажемо.
Пузир. Поїду зараз подивлюся копи. Слава богу, урожай хороший, аж дух радується!
Ліхтаренко. А вчора посадили...
Пузир (схоплюється). Посадили! Хто тобі казав?
Ліхтаренко. Ніхто нічого не казав. Посадили, кажу, у мене двадцять п'ять кабанів у саж для відкорму.
Зеленський. І я двадцять посадив.
Пузир. Ага! (Сміється.) Добре, добре, бо вже скоро і буряки треба копать. Починайте цей рік раніше, а то не управимось: сила буряка.
Ліхтаренко. Я за свої не боюся. Тепер мануйлівці в наших руках!
Пузир. Хіба вже наділи взяв в аренду?
Ліхтаренко. Аякже, взяв!
Пузир. Митець! Чом же ти не говориш?
Ліхтаренко. Навмисне приберіг приятну звістку на сьогодня. І наділи взяв на десять літ, і казенна оброчна стаття за нами!,
Пузир. Оце ти мене повеселив... А що, пане Зеленський?!
Зеленський. Та чи буде з того користь?
Ліхтаренко. Буде!
Зеленський. Побачимо.
Пузир. А почому взяв?
Ліхтаренко. Казенна по вісім карбованців, а наділи двадцять п'ять карбованців десятина в год.
Пузир (цмока губами). Овва! Оце вже на Ліхтаренка не похоже!
Ліхтаренко. Не полохайтесь, бо і я, вибачайте, скажу: це вже на Терентія Гавриловича не похоже. Ми маємо під боком безземельних робочих, - яку ціну дамо, за таку й підуть! Нікуди ж дітись, бо тут і дома, і замужем. От вам в десять літ певного бариша п'ятнадцять тисяч тілько на одних робочих, а земля сама себе окупе!
Пузир. Ні, що не кажи, а таки прорвався! Я думав, що ти візьмеш дешевше!
Ліхтаренко. Не можна було ніяким способом: разів десять мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходів на підкуп несогласних та на угощеніє - п'ятсот сорок вісім рублів - тридцять дев'ять копійок.
Пузир. Ой-ой-ой! Такі розходи!
Ліхтаренко. Та одступного за казенну землю з другими розходами чотириста п'ятдесят два рублі. Я щот noкажу... А розкиньте на десять літ, то й вийде по одній копійці на десятину; коли ж невигодно, можна від наділів одказатись - єсть такий пункт. А як я винен, що не спитав, то розходи верну назад. Що робить?
Пузир. Оце вигадав! Посватав у мужиків землю, танцював на заручинах - і не повінчатись? Вінчаю! Тепер мужики нехай танцюють у нас на роботі по злоту в день! А ти маєш з чистої прибилі п'ять процентів від надільної аренди.
Ліхтаренко. Спасибі... З шкури вилізу, то і мені перепаде чимало!
Пузир. Заробиш - матимеш!.. Оце, бувши на земському собранії, я дізнався, що туди під Херсон кругом голод. Кормів нема. Мужики продають по півтора карбованця коняку, по сімдесят п'ять копійок вівцю. У нас же кормів сила, одного сіна триста скирт. Так завтра ви, Карло Карлович, і Феноген візьміть з собою шість чабанів і поїдете на ярмарки і по селах, скуповуйте всіх овець! Вигодно: на руб - два буде баришу!!!
Куртц. Овса - сімдесят п'ять копійок?! Еті - да. Бєдний мушічок.
Пузир. Я не куплю - другі куплять.
Куртц. Еті - да!
Пузир. А що то у вас, Карло Карлович, в руках?
Куртц знімає платок з вещі.
Баранчик?
Куртц. Чушіло! У менья хлєб - нет, у менья - овса! І я поздравляйт хазяїн баранчик, чушіло! Еті - да... Сосун баранчик! Чушіло моя работа. Парижська виставка - міндаль можна получал. Еті - да! Будіть стоял сто лет. Еті немножко комфор присипал, і мол, еті - нєт, еті - нікогда! Еті - да! Антик чушіло?
Пузир (розглядає). Чудово! Як живе - і очі дивляться! Спасибі!
Лихтаренко. Карло Карлович не тілько шахмейстер, а ще й чучілмейстер.
Куртц. Еті-да! Куртц - спеціаліста чушіло. Я імейт міндаль за роботу чушілов.
Пузир. Чудово, чудово! Однеси, Феноген, у мою кімнату. Вибачайте, там мене гості ждуть, та й у вас, певно, у кожного діло є? (Пішов.)
ЯВА VII
Ті ж, без Пузиря.
Феноген несе чучело. Куртц ного придержує і показує на шию чучела.
Куртц. Модель моя, міндаль, еті - да!
Ліхтаренко. І у вас мендаль, і у чучала мендаль.
Всі сміються.
Куртц. Ну, еті менья зовсєм не смешивает! У менья мендаль - еті - да, а у чушіло - еті - нєт; у чушіло еті модель.
Ліхтаренко (до Фєногена). Краще здійміть, бо хазяїн як побачить, то подумає, що Карло Карлович в насмішку над ним причепив баранчикові на шию орден.
Всі сміються.
Феноген. І справді. (Пішов.)
Куртц. Еті... еті... Ліхтаренкі... Еті... маленькій мальшік! Еті - да. Серіозов еті - нєт, розсудов еті - нікогда, насмєшівал - еті да! Фі! Паскудство... Еті... еті большой мушік, еті зубоскаль! (Вийшов.)
Всі сміються і виходять за Куртцом.
ЯВА VІІІ
Феноген і Ліхтаренко.
Ліхтаренко (оглянувшись). Заробив дещо (дає гроші), нате й вам. А може, й ви що заробили, то давайте
мені.
Феноген. Де там я зароблю? Побий мене бог, гнидію отут! Колись бувало...
Ліхтаренко. От поїдете овець купувать, то підживетесь.
Феноген. Трудненько буде через Куртца... А це ж від кого ви взяли і за віщо?
Ліхтаренко. І охота допитувати. Даю - беріть. Така умова.
Феноген. Правда! І де ти такий узявся?
Ліхтаренко. Чортзна-що розпитуєте. А ви де взялись? Підходящий грунт - от і родять такі люде, як ми з вами.
Феноген. Куди мені протів тебе.
Ліхтаренко. Ну, ну, не прикидайтесь сиротою. Ви вже он поміщик, п'ятсот десятин будете мать.
Феноген. Тю, бий тебе сила божа! Відкіля ти
знаєш?
Ліхтаренко. Я все знаю. Що ж, поможи боже купить. Ну, прощайте! А орден з чучала зняли?
Феноген (сміється). Зняв.
Ліхтаренко. У хазяїна на шиї орден, а він взяв причепив мендаль вівці!
Феноген і Ліхтаренко сміються. Ліхтаренко вийшов.
ЯВА ІХ
Феноген, а потім Пузир і Золотницький.
Феноген (один. Лічить гроші). Як в аптеці виважив - з копійками, сто сорок вісім рублів тридцять дев'ять копійок. А скілько ж Ліхтаренкові досталось? От промітний чоловік! Прослуживши з таким ідолом при великій комерції тридцять п'ять літ, можна б було і тисячу десятин купить! Змій, а не чоловік: скрізь здере і всіх спокусить.
Входять Пузир і Золотницький.
Пузир. То ні ви, ні Калинович в городі, кажете, не були, то ніяких городських новинок і не знаєте?
Золотницький. Я ж тобі вже казав, що не чув нічого. Та що тебе так цікавить у городі, скажи?
Пузир. Особого нічого, так собі.
Феноген цілує Золотницького в руку.
Золотницький. Здоров, здоров, Феноген, з іменинником тебе. (Дає йому в руку.)
Феноген. Спасибі. (Іде.) От щасливий день! Дають і дають. (Вийшов.)
Пузир. І що за охота розбещувать отак людей? "З іменинником" і зараз - тиць в руку гроші. А через вас і я мушу щось подарувать. (Про себе.) Наказаніє боже з цими панами - портять людей!
Золотницький. А хіба ти ще нічого не подарував? Ай-ай-ай! Тридцять п'ять літ чоловік служить, права рука...
Пузир. Та я ще поспію, ще подарую; тілько для чого портить людей!
Золотницький. Феноген!
Пузир. Навіщо ви його кличете?
Входе Феноген.
Золотницький. Ну, даруй же вірного слугу!
Пузир. Я думав - увечері, а вам хочеться таки зараз. (Набік.) Наказаніє боже з цими панами! (До Фєногена.) Маєш від мене, Феногенушка, одного валаха; хотів тобі на добраніч про це сказать, так Петру Петровичу хочеться зараз.
Феноген (цілує Пузиря в руку). Господь воздасть вам сторицею. От щасливий день - дають і дають!.. (Вийшов.)
Золотницький. От це по-хазяйськи.
Пузир. Ет, баловство!
Золотницький. Всього, брат, з собою не забереш... Так, кажеш, двадцять дві тисячі кіп пшениці? Добрий урожай! А я ще не знаю, скілько у мене. Хотілось би подивитись твої копи!
Пузир. Поїдемо подивимось! Тут і верстви немає.
Золотницький. Поїдемо!
Пузир. Чудесно! Перед вашим приїздом я сам хотів їхать.
Золотницький. О, а це що? Халат? І який розкішний - диво! Певно, дочка примусила справить?
Пузир. Простісенько купив сам.
Золотницький (розглядає). Та воно й видко, що сам: Софія Терентьевна овець та буряків на халат би не посадила.
Пузир. А що, хіба вам не до вподоби?
Золотницький. Як можна, чудово! Вівці і буряки - символи хазяйства! Оригінальний смак! Хоч на виставкуі Може б, ти мені продав цей халат?
Пузир. Купіть.
Золотницький. Невже продаси?
Пузир. Чого ж, все продається.
Золотницький. Скілько?
Пузир. Сто.
Золотницький. А багато заробиш?
Пузир. По-хазяйськи.
Золотницький. Ну (б'є руку Пузиря), халат мій. Феноген!
Пузир. Носіть на здоров'я. Я собі куплю у татар бухарський.
Входе Феноген.
Золотницький. Візьми халат і віддай мойому Дмитрію. Нехай гарненько обгорне в плед і запре в екіпажну скриню. (Одходить і дивиться у вікно.)
Феноген (до Пузиря). Як?!
Пузир. Продав за сто карбованців.
Феноген (бере халат, до Пузиря тихо). Бачите, а ви мені не вірили, що халат варт сто карбованців.
Пузир (так само до Феногена). Учись: за півгодини заробив руб на руб, та ще мало запросив. Такі люде, коли їм заманеться якої дурниці, утроє платять!
Феноген (про себе). Добре заробив! Бідна Марія Івановна, даремно турбувалась, даремно раділа.
Пузир. А я й забув, скажи, Феноген, щоб мені запрягли бурого в бігунки і пару в шарабан, ми поїдемо на копи дивитись
Феноген вийшов.
Золотницький. Чудові квітки, клумби! Все переродилось, і ти сам переродився: сьогодня на вид ти вже не просто хазяїн, а настоящий обиватель.
Пузир. Все дочка чепурить!
Золотницький. А знаєш, Терентій Гаврилович, дочка твоя дорога дитина.
Пузир. Аякже: золоту медаль получила!
Золотницький. Просвіта, брат, велика сила! Признаюсь тобі, що перше я заїздив до тебе тілько по ділу, тепер мені приятно буть у тебе і без діла.
Пузир. А що ж тут, справді, так перемінилось?
Золотницький. Не те повітря: книги, газети, піаніно, освічена молода людина, та ще до всього артистка: гра, співа! О! Ти, брат, цього не розумієш!
Пузир. Ну, це вже даремно! Я сам любив і люблю спів. У мене був чабан...
Золотницький. А, бог з ним, що там твій чабан!
Пузир. Е, бог з ним... Тілько те гарно, що вам до вподоби... А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе "Ой з-за гори, з-за лиману"!
Золотницький. Ну, а Калинович як співа?
Пузир. Чув. І цей співає гарно.
З другої кімнати чутно "Гетьмани, гетьмани" або іншу, можна и не співать, як нема кому.
Золотницький. Оперний голос! Талановитий, розумний, енергічний молодий чоловік Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентій Гаврилович: от жених для твоєї Соні, пара, якої пошукать по білому світу.
Пузир. Отакої! Голодрабець? У Соні є жених - Чоботенко, міліонер.
Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же безграмотний баран. Хіба ж Чоботенко до пари Соні? Бог зна що викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не чоловіком їй бути.
Пузир. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь: вискіпали якогось учителишку і носитесь з ним...
Золотницький. Не учителишка, а учитель гімназії. Чудак ти, Терентій Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навіщо тобі багатий зять, коли ти сам багатий? Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує.
Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав - все бракує.
Золотницький. Добре. Ну, а скажи мені: тобі приятно мать орден? Приятно, кажи, не угинайся!
Пузир. Я й не криюсь. Заслужив - і носю.
Золотницький. Так. Ну, а якби тобі дали один орден з широкою червоною стрічкою через плече, а збоку звізда. То це було б ще приятніще?
Пузир. Ха! Широка, кажете, червона стрічка і звізда на боці - бачив... Не криюсь: ще приятніще. Що ж з того?
Золотницький. А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше превосходительство! Га? Ще було б приятніще?
Пузир. Я не розумію, для чого ви все це говорите?
Золотницький. А от для чого. Ні ти, ні твій Чоботенко ніколи такої честі не добудете: звізди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч би ви всі свої добра і маєтки за таку честь віддали, а Калинович...
Пузир. Буде генералом, з звіздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.
Золотницький. Та ти, брат, не смійся! Ви з Чоботенком зостанетесь навіки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути професором, директором гімназії, от і ти, і твій Чоботенко будете говорить йому - "ваше превосходительство".
Пузир. Чи буде він генералом, чи ні - я не знаю; а чим він є - я бачу" і дочки своєї за нього не віддам!
Входе Соня і Калинович.
ЯВА Х
Пузир, Золотницький, Соня і Калинович.
Соня. Годі вам про діла балакать! Ходім до нас.
Золотницький. Дорога Софія Терентьйовна, я тут обстреливав позицію; і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав - не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо його в перехресний вогонь.
Соня. Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, і, певно, тато не згоджується? Я вже бачу.
Пузир. Нізащо в світі! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!
Соня. Хіба моє щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала.
Пузир. Так знай! Щастя, якого тобі заманулось, - мені труна. Тебе сватає Чоботенко, я вже тобі говорив.
Соня. Тоді я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не піду!
Пузир. Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий, Бова Королевич! Росту (показує сажень) - о; плечі (розводе руками скільки можна) - е!
Золотницький. А голова (показує кулак)-о! Софія Терентьйовна вибрала собі людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навіщо тобі Чоботенко? У тебе, слава богу, є чим копи возить.
Пузир. Ви не туди стріляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з діда міліонер. Я не хочу зятя з вітру, бідного приймака.
Калинович. Ви мене ображаєте!
Пузир. І ви мене ображаєте!
Калинович.Чим?
Пузир. Тим, що осмілились сватать мою дочку.
Калинович. Не всі люде дивляться вашими очима, а через те ви помиляєтесь, Терентій Гаврилович. Я люблю Софію Терентьйовну, а не ваше багатство! До цього треба вам знать, що я лічу вас далеко бідніщим від себе, і будьте певні, що у приймаки я до вас не піду ніколи! Віддайте все ваше добро, всі ваші міліони старцям, а я візьму Софію Терентьйовну без приданого.
Пузир. Що ви говорите? Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кровію моєю окипіла кожна копійка, а тепер взять і віддать усе моє добро старцям! Опам'ятайтесь! Для чого ж я працював? Хіба отаке розумний скаже! Перехрестіться! "Віддайте старцям"! Ха-ха! Чув я про таких багачів, котрим нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всі з ними порівнялись. Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли.
Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?
Пузир. Щаслива, щаслива! Ти щоб тілько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб здох від муки, яку ти мені робиш! Собі, йому і всім, усім ти добра і щастя зичиш, а батькові? Батькові? Зла, муки, смерті? Ні, так не буде: скоріще вогонь розіллється водою, ніж я дам своє благословення на такий шлюб. (Вийшов.)
ЯВА XI
Золотницький, Соня, Калинович.
Золотницький. Дика, страшенна сила - нічого з ним не зробиш без боротьби.
Калинович. Краще було б не зачіпать цього питання сьогодня, на іменини!
Соня. Я цього не ждала і тепер стою німа, не знаю, що сказать.
Калинович (До Золотницького). Порадьте!
Золотницький. Тут сам Соломон розвів би руками! Феноген! А ви йдіть, я попробую з ним по-своєму сам побалакать.
Входе Феноген.
Калинович (до Соні). Ходім! Пішли.
ЯВА XII
Феноген і Золотницький.
Золотницький. Іди, Феноген, і попроси сюди Терентія Гавриловича. Скажи, що я. зараз їду і хочу з ним попрощатись.
Феноген. Як же то можна! Без обіда поїдете?
Золотницький. Так вийшло.
Феноген (ідучи, про себе). Погане щось вийшло!
ЯВА XIII
Золотницький сам. Потім Феноген і Пузир.
Золотницький. Коли Терешко забере собі що в голову, він не може переносить супереки! Третіровать його треба, тоді він помнякшає!
Входе Феноген.
Ну?
Феноген. Зараз вийдуть.
Золотницький. Що він там робить?
Феноген. Якусь комерцію викладають на щотах. Вони ніколи даремно не сидять.
Золотницький. Скажи, Феноген, щоб мій екіпаж зараз запрягли.
Феноген. Терентій Гаврилович вас не пустять. (Вийшов.)
Золотницький. Побачимо.
Входе Пузир.
Пузир. Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем?
Золотницький. Мужик ти був, мужиком ти і будеш!
Пузир. Яким родився, таким і помру!
Золотницький. Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?
Пузир. Заслужив - і почепив!
Золотницький. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю і дам одповідь, а то як чабан обійшовся з освіченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз їду.
Пузир. Як завгодно. Віддайте ж мені гроші за халат.
Золотницький. Я вишлю їх на пам'ятник Котляревському, бо ти з губи зробив халяву: обіщав і не вислав.
Пузир. То всі сто карбованців?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за десять карбованців такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству буде видко!
Золотницький. Став собі, а я сто карбованців вишлю в Полтаву.
Пузир. Пропало сто карбованців ні за цапову душу.
Входе Феноген.
Феноген. Коні запряжені в бігунки і шарабан давно.
Пузир (до Золотницького). Поїдемо ж хоч подивимось копи.
Золотницький. Їдь сам.
Пузир. Як сам, то й сам. (До Феногена.) Винеси шапку.
Феноген. Шапка в прихожій.
Пузир. Так не поїдете?
Золотницький. Іди ти к чорту, мужик!
Пузир. І чого б я сердився, наче Калинович ваш рідний син.
Золотницький. Щоб ти знав.
Пузир. Як? Незаконний?
Золотницький. Дурак!
Пузир. Оце й ви гірше мужика: у моїй хаті лаєтесь!
Золотницький. Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скоріще коней подавали.
Пузир. Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бігунках.
Феноген вийшов.
Прощайте! (Подає руку.)
Золотницький одвернувся.
(Пузир здвигнув плечима.) Як завгодно. (Вийшов.)
ЯВА XIV
Золотницький, а потім Соня і Калинович.
Золотницький. Уперта шельма, а ще до того роздратований.
Входять Соня і Калинович.
Ні приступу. Треба нам їхать зараз.
Калинович. І я тієї думки, мій од'їзд найскоріще заспокоїть тата.
Соня. Без обіда як таки можна?
Золотницький (до Соні). Що ж робить, оставатись не можна. Послідня проба не удалась, а ви себе, Софіє Терентьевно, не видавайте.
Соня. Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнуті, що я ледве сльози здержую.
Калинович. Чого ж плакать, Софіє Терентьєвно, я думаю, що ваше давнє рішеніє від такого повороту не перемінилось?
Соня. Не тілько не перемінилось, а виросло, окріпло.
Калинович. І мені більше нічого не треба. Правду кажучи, ми таки самі винні: дуже раптом насіли на тата, і тепер мені жаль його - він правий по-свойому!
Соня. А ми по-своєму!
Калинович. Так, бачите, шанси нерівні: поле битви зостанеться за нами; а тато, ображений вкрай, потеряє всі свої мрії... Його становище далеко гірше!
Золотницький. Само собою, краще б було і йому, й вам, коли б все сталось по згоді, ну, а коли згоди нема...
Соня. І коли її через два тижні я не добуду, то приїду в город, і ми повінчаємось.
Калинович (цілує її руку). Гніздечко у мене готове - тихе, приютне, світле - і жде голубку; будьте ж спокійні!
Входе Феноген.
Феноген. Коні готові.
Золотницький. Ходім попрощаємось з мамою.
Соня. Не будемо їй нічого говорить!
Золотницький. А причину од'їзду придумаємо.
Вийшли.
ЯВА XV
Феноген, а потім Маюфес.
Феноген.Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Ні, брат, не в ті взувся.
Входе Маюфес.
Маюфес. Здоровенькі були!
Феноген. А, Григорій Мойсєйович.
Чоломкаються.
Маюфес. Що це у вас з іменин так рано гості розїжджаються, чи не дізналися про діло?
Феноген. Яке діло?
Маюфес. Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозі, а тепер слідователь по важним ділам посадив у острог таких хазяїнів, як Зенделевич і Петренко!
Феноген. Ой, і Петренка посадив?
Маюфес. Положим. Петренко дав двісті тисяч залогу, а Зенделевич сидить. Я думаю, що доберуться і до Терен-тія Гавриловича.
Феноген. А хазяїн же при чім?
Маюфес. Дванадцять тисяч овець взявся сховать від кредиторів.
Феноген. А хто ж це докаже? Купив.
Маюфес. Ну, коли мені заплатять, я можу мовчать, але гроші за продані вівці по книгам Михайлова не показані, - треба заплатить шістдесят-сімдесят тисяч!
Феноген. Заплатить - і край.
Маюфес. А поки там що - погано. Якби другий слідователь, а то, страшний чоловік... Він хоче всіх залякать; поки заплатить, поки все виявиться - пожалуйте в острог.
Феноген. От тобі й маєш! Невже ж Терентія Гавриловича можуть у острог?
Маюфес. Можуть. Погане діло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж Терентій Гаврилович?
Феноген. Поїхав копи оглядать. А наше діло як?
Маюфес. Давайте розписку, що в случае покупки імєнія ви мені платите п'ятсот рублів, і я вас повезу в імєніє. Ай імєніє, ай імєніє! Ето што-нібудь особенного!
Вбігає Парубок.
ЯВА XVI
Парубок, Феноген і Маюфес, а потім Марія Івановна і Соня.
Парубок. Феноген Петрович, нещастя!
Феноген. Що там таке, хто-небудь повісився знову?
Парубок. Хазяїн пробі кричать. Упали і не можуть піднятись. Побіжу рятувать.
Феноген. На килим! Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні, і бігом туди, я зараз.
Парубок вийшов.
(У двері.) Марія Івановна, Софія Терентьевна! (До Маюфеса.) Зайдіть, будь ласка, у контору, я вас покличу.
Маюфес. Можна. (Пішов.)
Феноген. О господи, що за феральний день!
Входять Марія Івановна і Софія Терентьевна.
Марія Івановна. Що тут сталось?
Соня. Де тато?
Феноген. Поїхали копи оглядать та на царині, кажуть, упали, не можуть встать. Люде побігли вже туди, а я зараз послав носилки и сам піду.
Марія Івановна. О господи, що це таке?
Соня (до Феногена). Мерщій ідіть і ви до татка!
Феноген пішов, і Марія Івановна за ним.
Треба зараз у город послать за лікарем. Може, ногу зламав. Напишу Івану Миколайовичу записку, щоб зараз лікар приїхав. (У двері.) Мишка! Скажи, щоб запрягли шарабан.
Входе Марія Івановна.
Марія Івановна. Не видно!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би довідатись... Що ти там, доню, пишеш?
Соня. Послать треба за лікарем, а поки виявиться, що там, та поки коні запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом, нехай бог боронить.
Входе Феноген.
Ну, що?
Феноген. Несуть. Стогнуть тяжко!
Марія Івановна. Що з ним, що? Не чув?
Феноген. Вони поїхали полюбоватись на копи і отут, зараз за ровом, побачили біля кіп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко під'їхали до гусей, схопились з бігунків і погналися за гусьми, та спіткнулись через ритвину і сильно упали.
Чуть стогін: "Ой, ой!"
Соня (до Феногена). Нате записку, зараз за лікарем. Феноген вийшов. Входить Пузир, опираючись на двох робітників.
ЯВА XVII
Пузир, Марія Івановна і Соня, а потім Феноген. Марія Івановна і Соня помагають Пузиреві.
Пузир. Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всередині порвалось. Ой, ой! Як дихну, неначе ножем ріже по животу, ой!!
Соня. Я посилаю зараз за лікарем, тату!
Пузир. Не треба. Фельшара краще... Ой... фельшара, лікаря не треба.
Садять на диван. Входе Феноген. До Соні тихо: "Послав". Робітники вийшли.
Феноген, ой! Я бачив, що у двір їхав Маюфес, де він?
Феноген. Тут.
Пузир. Посадили?
Феноген. Не питав.
Пузир. Поклич... Покли... ой! Поклич!
Феноген. Хоч одпочиньте.
Соня. Таточку, нехай потім, вам важко говорить.
Пузир. Поклич!
Феноген (іде). Що його робить? Григорій Моисеевич ще гірше розтривоже... Треба самому сказать. (Вертається.)
Пузир (через сльози). Чого ж не йдеш? Не муч, клич!
Феноген (про себе). Що буде, то буде - однаково, скажу... Та я сам все знаю!
Пузир. Говори... Посадили?
Феноген. Посадили!
Пузир. О-о-о!
Марія Івановна. Боже мій! Що з тобою?
Пузир. Ох, погано!
Завіса.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Кімната та ж.
ЯВА І
Соня, Фенoген, Марія Івановна і Пузир.
Соня (одчинивши обидві половини дверей, стоїть на порозі. Після паузи). Помалу, помалу...
Марія Івановна і Феноген ведуть Пузиря під руки і садовлять у крісло, обложивши подушками.
Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лікар говорив, що вам потрібен спокій, щоб вас ніщо ані крапельки не тривожило!
Пузир. Хазяйство, дочко, не можна лежать.
Соня. Здоров'я дорожче хазяйства.
Пузир. Мені легше.
Соня. То й добре, а як розтривожите себе ділами, то знову буде гірше.
Пузир. Поки не зроблю всіх розпорядків по хазяйству, то ще гірше тривожусь... Я не довго... Побалакаю об важнім ділі і ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Він сердиться на мене, а ти напиши: при смерті, хоче помириться.
Соня. Я вже, тату, написала.
Пузир. Хіба ти думаєш, що я справді помру?
Марія Івановна. Господь з тобою... Ніхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.
Пузир. Годі, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано - хазяйство не пускає.
Соня. Я, тату, і сама нічого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотілось бачитись з Петром Петровичем, і написала.
Пузир. Іди сюди.
Соня підходить. Пузир гладить її по голові.
Розумна головка. Я не вмру, не бійтеся - чого я буду умирать? Завтра або післязавтра поїду з Феногеном вівці куповать... Феноген! Поклич Маюфеса.
Феноген вийшов.
Капосна хвороба причалила мене до ліжка, а тепер кормів нема, можна купить по сімдесят п'ять копійок... вівцю... ох...
Марія Івановна. Бог з ними, старий, з тими вівцями!
Пузир. Що ти тямиш! Феноген купив три тисячі по карбованцю, а Куртца й досі нема... Вони переплачують... Я б купив по сімдесят п'ять копійок!
Марія Івановна. Бог дасть, поправишся, тоді й сам поїдеш та й купиш, скілько хочеш.
Пузир. Пропустимо гарячий час, і Чобіт все скупить; а коли ти діждешся, щоб вівця була сімдесят п'ять копійок? При такій ціні два карбованці чистої пользи на штуці.
Марія Івановна. А може; й на той рік буде недород.
Соня. Ох, як тяжко слухать таку розмову і мовчать.
Пузир. Ой!!
Соня. Лягли б ви краще, тату.
Входе Маюфес.
Пузир. От побалакаю з чоловіком і ляжу. А ви йдіть. Марія Івановна. Ходім, дочко!
Вийшли.
ЯВА II
Пузир, Маюфес і Феноген.
Пузир (до Маюфеса). Ну що? Кажи коротко, я нездужаю, довго не можу сидіть.
Маюфес. Ваше заявления слідователь уже одібрав з почти. Писар його мені казав, що, поки на слідствії не буде доказано, що вівці тілько на випас, заявления не поможе!
Пузир. Ох! Як страшенно заболіло у спині, мов огнем пече! Ну?
Маюфес. Всі кажуть, що треба адвоката, а без адвоката - швах!
Пузир. Ох! А скілько адвокат візьме?
Маюфес. Я ходив до найкращого, діло він знає.
Пузир. Ну, скілько ж?
Маюфес. Десять тисяч!
Пузир. Що?
Маюфес. Десять тисяч.
Пузир (тяжко переводе дух). Не дам!
Маюфес. Щоб потім не каялись.
Пузир (крутить головою). Не дам!
Маюфес. Ваше діло!
Пузир. Нехай триста!
Маюфес. Це йому на один сніданок.
Пузир. Ну, п'ятсот!
Маюфес здвигує плечима.
Тисячу!
Маюфес. скривившись, чухає голову.
Більше не дам!
Маюфес. Ваше діло. А тілько менше десяти тисяч не візьме.
Пузир. Бійся ж ти бога! Тепер за ті гроші можна купить десять тисяч овець!
Маюфес. Це правда. А тілько вівця тут не поможе, треба адвоката.
Пузир. Господи боже мій - десять тисяч! Це грабіж! За віщо ж, за віщо?
Маюфес. Таке діло!
Пузир. Яке ж діло?.. Ти покажеш, що я нічого не знав і приняв овець тілько на випас, покажеш?
Маюфес. Покажу.
Пузир. От і все діло!
Маюфес. А скілько ви мені дасте за таке показаніє?
Пузир. Тобі? Сто карбованців дам!
Маюфес. То краще мені сказать, що я нічого не знаю. Навіщо мені клопіт: будуть тягать на допроси, на слідствіє, на переслідствіє? Я чоловік занятий ділами, - одна потеря.
Пузир. Двісті дам!
Маюфес. Ні, Терентій Гаврилович, не таке діло.
Пузир. Триста!
Маюфес. Як я візьму за таке діло триста карбованців... ви самі скажете, що я дурень.
Пузир. Ну, п'ятсот!
Маюфес. Як не дасте тисячу, то я не свідок!
Пузир (тяжко переводе дух). Ох! (Звісивши голову, мовчить. Після паузи, тихо, страждущим голосом.) Дам тисячу!
Маюфес. То давайте зараз!
Пузир. Ти ж ще не показував?
Маюфес. Бо ще ж не питали. А спитають - покажу у вашу пользу.
Пузир. Так тоді й дам.
Маюфес. Як не дасте зараз, я не свідок.
Пузир. Хіба ти мені не віриш?
Маюфес. Таке діло.
Пузир. Ідол же ти проклятий... Феноген! Вижени його
в шию!
Маюфес. Зачім же у шию? Я і так піду.
Пузир. В шию! Ой... В шию його! В шию! Ой, ой, ой!
(Хапається за поперек.) Наче щось порвалось усередині.
Феноген робе ступінь.
Маюфес (одходе до дверей). Феноген Петрович, ви чоловік розсудочний, не сделайте скандала! (Зникає за двері.)
Пузир. Ах ти, ідол проклятий...
Маюфес (вигляда у двері). Я, навпротів, покажу теперечки, що ви вівці ховали і помагали злосному банкротству.
Феноген (кидається до дверей). Та йдіть ви к бісовому батькові.
Маюфес зникає.
Пузир (витирає піт). Ах ти, гадина... Ах ти, грабитель! Ріже живого чоловіка і в рану пальцями тикає.
Феноген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свідків, що під присягою скажуть все, що вам завгодно: і що бачили, і чого не бачили, і що знають, і чого не знають. А ви їм дасте тільки по двісті карбованців.
Пузир. Дам, зараз дам, з радістю дам! Кажи, хто вони?
Феноген. Я і Ліхтаренко.
Пузир (через сльози). Вірний слуга... Спасибі тобі! Кращих свідків і не треба. (Витирає очі.) Ти і дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна від сорому, я тебе знаю.
Феноген. Покажу, єй, покажу - дурно покажу... А ви свого вірного слугу подаруєте - дасте на дорогу до слідователя двісті карбованців.
Пузир (зітхає). Дам! Посилай за Ліхтаренком! І сам з ним побалакай, бо я не можу.
Феноген (у двері). Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у Мануйлівську економію і покликав сюди Ліхтаренка.
Пузир. Каторжний жид - жили вимотав... Де ж? Тисячу карбованців! А? Люде вдвох за чотириста карбованців хрест поцілують, а він один хотів зцупить тисячу. Дай води...
Феноген подає. Пузир п'є. Входять Марія Івановна і Лікар.
ЯВА ІІІ
Марія Івановна, Лікар. Пузир і Феноген,а потім Маюфес.
Лікар. Що ж це ви робите? Знову встали.
Пузир. Я вже зібрався йти полежать.
Марія Івановна й Феноген беруть ного під руки.
Лікар. Не смійте вставать! Пузир. Не можна - хазяйство.
Марія Івановна. А боже мій, боже! Здоров'я милі-ще всього на світі!
Виходять. З дверей виглядає Маюфес.
Тихо: "Феноген Петрович..." Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря вивели, Маюфес входе.
Маюфес (сам; постоявши). Ах ти, хам! Ні сорому, ні совісті не має. За таке діло п'ятсот карбованців дає. Ні, почтеннійший, дасте ви мені тепер дві тисячі, бо ніхто такого показанія не зробить, як Григорій Моисеевич.
Входе Феноген.
Феноген. Що ви хотіли ще сказать? Говоріть мерщій, поки біля слабого Лікар.
Маюфес. Коли ж поїдемо оглядать землю? Мені надоїло возитись.
Феноген. Ото-бо й біда, що-сам не знаю коли.
Маюфес. Як вам завгодно - я більше не буду турбоватись! Тілько не забувайте, що ви і не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперечки показились. Одні біжать на переселеніє, другі тікають з переселенія, а треті бігають, висунувши язика, шукають - де б тут з поміччю банка землю купить! П'ять літ назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п'ять - сто тридцять, а мужики на свою голову уже нагнали ціну двісті двадцять п'ять за десятину.
Феноген. Чув-чув. Всякому земля потрібна. Чого доброго, переб'ють. Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та й махнем на оглядини... У мене недовго: сторгує мо, купча і грошики на стіл.
Маюфес. Пора, пора вже вам на своє хазяйство.
Феноген. Ох, не кажіть! Запізнився, здорово запізнився, давно пора.
Маюфес. Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманете.
Феноген. Ха-ха-ха! ,
Маюфес. А через десять літ Феноген Петрович буде такий великий пуріц, що бідного Григорія Моисеевича гнатиме в шию.
Феноген. Бо таки й справді ви багато заправили! Де ж таки: за показаніє тисячу карбованців!
Маюфес. Так яке ж показаніє, подумайте.
Феноген. Бог зна що говорите!. Та я й Ліхтаренко візьмемо по двісті карбованців.
Маюфес. Як? Ви? Ну, глупості! Ви ж нічого не знаєте!
Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слі-дователя.
Маюфес. І будете присягать?
Феноген. Будемо!
Маюфес. І хрест цілувать?
Феноген. Поцілуємо.
Маюфес. Ой-ой-ой! Хароший христіанин! І вам не гріх?
Феноген. А вам?
Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нічого не знаєте.
Феноген. Так і ви ж за гроші мусите показувать те, що вам звелять, ну і ми так само.
Маюфес. Ай! Що ви говорите? Хіба можна рівнять бідного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловік. Ні, я не вірю, ви жартуєте.
Феноген. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробітку?.. Даремна праця. Ви тілько гарненько самі подумайте: чого ж то вам такі привілеї в житті, що ви можете усе робить, аби гроші, а я то вже і не можу? Та коли б я не так думав і не так робив, як думаю і роблю, то не мав би де під старість голову прихилить. І ви самі сміялись би з мене, вгзиваючи посліднім дурнем, от що! А тим часом прощайте. Піду до хворого. (Іде й обернувшись.) Завтра ждіть мене! (Вийшов.)
ЯВА IV
Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловік! З рота вирвали такий зарібок! І як його теперечки жить на світі? Уй вейзмір, вейзмір!
ЯВА V
З других дверей виходять Соня і Калинович.
Соня. Спасибі, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу діждалась.
Калинович. Признаюсь вам, що і тепер приїхав після довгої боротьби.
Соня. І як вам не сором! Невже ви, після ваших поглядів, на тата гніваєтесь?
Калинович. Ні краплі; і гніватись не маю ніякого права.
Соня. Так чого ж тоді боротьба? Диво.
Калинович. А ви розміркуйте: тато образився моїм сватовством, і я мусив оставити ваш дім, щоб ніколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, він має право подумать, що я приїхав, ждучи його смерті, щоб...
Соня. Смерті? (Закриває лице. Пауза.) Вам лікар говорив, що тато умре? Кажіть, кажіть, не бійтесь, я здержу себе, я... я... можу володіть собою!
Калинович. Заспокойтесь! Я нічого не знаю... Я говорю так - наприклад. Я боявся, щоб мій приїзд не потривожив хворого.
Соня. Татові про ваш приїзд ніхто не скаже. А ви простіть мій егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятні умовини. Я зовсім ошаліла, не знаю, не знаю, що робить! Татові то гірше, то легше. Лікар каже: операцію треба, тато не хоче... Я вже одважилась і послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки і оставите мене, безпоміщну...
Калинович. Тепер я бачу, що справді вже дуже егоїстично оберігав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпоміщність. Простіть.
Соня (усміхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж мені, що його робить?
Калинович. Може б, виписать професора?
Соня. От бачите, а мені і в голову це не прийшло.
Входе Золотницький.
ЯВА VI
Соня, Калинович і Золотницький.
Соня. Петро Петрович! Золотницький. Дуже рад вас бачить!
Чоломкаються.
Соня. Спасибі, що уважили мою просьбу, я не маю слів, як дякувати вас.
Золотницький. Нема за що, дорога Соф'я Терентьйовна! Хоча тато тоді й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловік при смерті, то все забувається.
Соня. Йому то легше, то гірше.
Входе Лікар.
ЯВА VII
Соня, Золотницький, Калинович і Лікар. Лікар чоломкається з Золотницьким і Калиновичем.
Золотницький. Як же здоров'я слабого?
Лікар. Здоров'я його тепер цілком залежить від операції, я вже два рази йому говорив, а він і слухать не хоче про операцію. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вівцями, а післязавтрього збирається їхать куповать вівці... Мені нема чого тут робить, прощайте!
Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, і він згодиться на операцію.
Лікар. Навряд. Страшенно упертий чоловік.
Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й Справді не можемо нічого подіять.
Золотницький. Попробуєм разом всі умовлять.
Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!
Лікар. Ради операції зостанусь. Операція - єдиний рятунок.
Соня. Спасибі. Поки лікар біля слабого, всі надіються, всім легше. (Простягає руку лікареві.) Спасибі, велике спасибі.
Лікар. Дозвольте ж мені поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав.
Соня. Я зараз вам приготую кімнату. (Вийшла.)
Золотницький. Скажіть, будь ласка, єсть надія?
Лікар. У нього нарив біля почок, і вже назрів. Треба сьогодня ж зробить операцію, бо коли прорве нарив всередину - зараженіє крові і мортус! Я йому казав про це, а він нізащо не хоче операції, не вірить.
Золотницький. Що ж за хвороба, від чого?
Калинович. Пам'ятаєте, поїхав на іменини копи оглядать?!
Золотницький.Ну?
Лікар. Гуси скубли копу пшениці, він страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бігунків і побіг за ними по уклону - хотів убить гуску... Біг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак і одбив почки! От що гуси зробили!
Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила!
Калинович. Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висміювать!..
Золотницький. Повірите, Іван Миколаєвич, що мені страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний сміх, коли намалюю перед собою картину погоні за гусьми!
Калинович. Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сім'ї, що трагичністю своєю переважує сміх!
Золотницький. Воля ваша, а я не можу не підкреслити: у чоловіка двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці - ну і треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!
Лікар. Типично!
Калинович. Лишім цю розмову, прошу вас.
Входе Соня і дівчина.
ЯВА VIII
Соня, лікар, Калинович, Золотницький, а потім Феноген.
Соня. Кімната ваша готова. От дівчина покаже.
Лікар. Спасибі. (Пішов за дівчиною.)
Соня. Говоріть, що розказував без мене лікар?
Калинович. Одно: треба зараз операцію, а тато не хоче.
Соня (до Золотницького). Ходім до тата, будемо умовлять.
Золотницький. А може, заснув.
Входе Феноген.
Здоров, Феноген.
Феноге н (цілує в руку). Приїхали, благодітель.
Золотницький. Ну що, Терентій Гаврилович спить?
Феноген. Де там, такий хазяїн засне! Тривожаться то тим, то сим. От Ліхтаренко їм потрібен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, а оце зараз, на лихо, почули, що вівці замекали, і хотять сюди вийти подивиться з вікна на овець, бо в ту кімнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вікнами раз у раз проганяють шматки овець (підходе до вікна), коли починаються салгани. Он гляньте: справді Куртц пригнав напоказ овець.
Золотницький. О! Хазяйське ухо і за стінами почуло любу серцеві овечу розмову.
Феноген. Ходім, Софія Терентьевна, виведемо їх сюди.
Соня. Боже сохрани! Татові спокій нужен. Лікар забороняє йому вставать! Зараз треба операцію робить!
Феноген. Не знаєте ви тата! Ніхто його не вдержить в ліжку, поки ноги дибають. Десять літ тому назад Терентій Гаврилович весь октябр місяць був біля отар, жив в курені, на дощі і сильно простудився: кашляв, голова боліла, пропасниця била, гірше ніж тепер, так била, що від землі підскакувало все тіло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать і тисячу биків купили. Та хіба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози.) Таких хазяїнів мало світ родить.
Соня (до Золотницького). Ходім до тата... Ні, ви йдіть, а я покличу лікаря, та разом не пустимо і умовимо згодитись на операцію.
Золотницький. Добре. Я уговорю його. (Пішов в одні двері, а Соня в другі.)
ЯВА ІХ
Феноген (сам). Вони умовлять, вони не пустять! Діти! Щоб Терентій Гаврилович не побачив новий товар? Ха! Та він рачки сюди прилізе, та скоріще він умре. Де ж таки? Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, і він їх послухає, буде лежать! Ніколи в світі!
Входе Соня і Лікар.
ЯВА Х
Феноген, Лікар і Соня.
Лікар. Я, єй-богу, не знаю, що робить з таким чоловіком, як ваш тато! Не пускать його, коли він так уперто хоче вийти, це для його натури однаково, що навмисне дратувать, тривожить, і він цим самим ще гірше себе розіб'є, ніж тим, що вийде.
Феноген. Святая правда! їх удержать не можна... Я тридцять п'ять літ з ними не розрізнявся і знаю їх більш, ніж себе.
Лікар. От бачите!
Соня. А господи! Невже ж вівці йому миліщі, ніж життя?
Лікар. Хазяйство або смерть - такий девіз!
Соня. Там Петро Петрович, тато його послуха, ходім, попробуємо умовить! Лікар. Попробуємо!
Вийшли.
ЯВА XI
Феноген (сам). Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші - оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого? Та краще гробаком нечув-ственним родиться, аніж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай бог боронить, коли б у мене пропали ті гроші, що я маю, - зараз би повісився.
Входе Куртц.
ЯВА XII
Феноген і Куртц.
Куртц. Еті, день добрий!
Феноген. Здоровенькі були!
Куртц. Еті, овса - готова. Зічас будіть шпаціровал перед окна.
Феноген. А почому купили?
Куртц. Еті - ніпочом, руб десять, руб двадцать.
Феноген (набік). Виходить, Карло цапнув більше за мене, а я його лічив дурнем!
Входить Золотницький і Лікар.
ЯВА XIII
Феноген, Куртц, Золотницький і лікар, а потім Соня, Марія Івановна ведуть Пузиря.
Золотницький. А?! Смерть за плечима, а він плаче, що його не пускають подивитись на овець.
Лікар. Воюющий мечем од меча гибнеть. Хазяйство - його меч, від нього й смерть. Так мусить буть, і не варт сперечатись!
Соня, Марія Івановна ведуть Пузиря.
Пузир. Бог з вами, що ви собі вигадали: лежи, коли вівці пригнали? Я не смертельний.
Золотницький (до лікаря). Ходім до Калиновича, він там скучає.
Хочуть іти.
Пузир. Петро Петрович! Хіба вас не кортить подивиться на овець?
Золотницький. Я зараз прийду.
Виходять з лікарем.
Пузир. Здорові були, Карло Карлович!
Куртц. Еті - я здоров, ошінь здоров. Спасибі! А ви, еті - нєт... еті - пльохо.
Пузир. Пройде! Ідіть до гостей! Соню, попроси Петра Петровича!..
Соня і Марія Івановна вийшли.
Багато купили?
Куртц. Еті - восімсот.
Пузир. Вісімсот? Тілько? Чого ж так мало?
Куртц. Я, еті, не можіт покупал. Ярмарка, еті - да, село, еті - нєт. Дома, еті, мушік продал, руб десят овса, а еті, берьот овса! Мушік берьот руб десят, плачіт, жена - плачіт, деті - плачіт.
Пузир. Як, по рублю десять? Феноген купив - руб, а Чобот он купив - сімдесят п'ять копійок.
Феноген. При мені багато купця наїхало і ціна піднялась, тепер, певно, понижчала, бо вже накупились. Піду подивлюсь овечок. (Вийшов.)
Куртц. Правда. Купса, еті- нєт! А толко я не мошіт торговался: сказаль мушік руб десят, я, еті, платіл; сказал мушік, еті, руб двадцать, я, еті, платіл! Зашем торговалса, когда руб двадцать - еті завсєм ніпочом. Еті... еті...
Пузир. Ну, а якби сказав п'ять рублів?
Куртц. Да! Да! Еті... Еті... да! П'ять не сказаль, еті- нєт, сказаль руб десять, руб двадцать - болше не сказаль. Еті ніпочом. Мушік, еті плачіл. Я не торговал, еті - нєт, еті - нікогда!
Пузир. Е, вже як такий купець, то краще не купуй овець!
Куртц. Еті - да! Я не купіл.
Входе Феноген.
Пузир. Післязавтрього сам поїду з Феногеном.
Куртц. Сам, еті - да!
Пузир. Нехай проганяють овець. Мені важко сидіть.
Куртц. Еті - да! Волной зовсєм, нє надо сматрил. (Пішов.)
ЯВА XIV
Феноген і Пузир.
Феноген. Там приїхав урядник, хоче вас бачити.
Пузир. Підожде. Оберни крісло до вікна. Так. О, овечки! Хороші... Єсть с кордюками... Худі, бідолаги. Нічого, одгодуємо. Восени чистої прибилі два карбованця на штуці... Так, Феноген?
Феноген. Шерсть, сало, солонина і шкури - я так думаю, що більше двох!
Пузир. Бирі мої, бирі! Цкелей! У, ви славні биречки мої. Іш, як ідуть, мов військо перед генералом. Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом. Поклич Петра Петровича.
Феноген вийшов.
Ху-у-у! (Витира піт.) Слава богу, хоч у спині не болить так, як боліло, - певно, нарив прорвало всередину, і легше стало. Бирі, бирі, бирі... Мало купив дурний цей Карло.
Входе Харитон.
Харитон (з дверей). Феноген Петрович!
Пузир. Чого тобі? Лізеш, не спитавши, чи можна.

ЯВА XV
Пузир, Харитон, потім Золотницький і Феноген.
Харитон. В передній нікого нема, я думав, я поспішав... Пузир. Підожди, нехай вівці пройдуть. Не перебивай мені любоватися.
Входе Петро Петрович і Фенoгeн. Феноген тихо розмовляє з Харитоном.
Чого ви там сидите, Петро Петрович, подивіться, які овечки і по рублю десять. Мерщій же, послідні проходять. Бирі, бирі, бирюшечки, бирічки!
Золотницький. Худі дуже.
Пузир. Нічого, зате молоді. Одгодуємо - два рублі на руб пользи. Отак треба хазяїнувать.
Входе Лікар.
Золотницький. Правда!
Пузир (тяжко переводе дух). Феноген, поверни мене на хату.
Феноген (повертаючії крісло). В Мануйлівці нещастя!
Пузир. Що, тік згорів?
Феноген. Ні.
Пузир. Слава богу. А що ж там сталось?
Феноген. Бунт. Робочі Ліхтаренкові голову розбили.
Пузир.Як?
Феноген (до Харитона). Розкажи, що знаєш.
Харитон. Почалось, кажуть, зранку. Мануйлівці, бачите, хотіли, щоб брали їх усіх щодня на роботу по такій ціні, як договорилися тоді, коли взяли в аренду їх наділи. А Ліхтаренко ніби ціну зменшив і тілько половину людей взяв на роботу. Ну, почався гвалт! А тут строкові робочі за харчі почали ремствувать. Слово по слову, хтось налаяв поганим словом Ліхтаренка. Ліхтаренко вистрілив з револьверта. Чи ранив, чи вбив - не знаю. Тоді кинулись до Ліхтаренка, він не вспів утікти в контору, і хтось каменем розбив Ліхтаренкові голову. Тепер Ліхтаренко заперся в конторі і щохвилини палить в вікно з револьверта. Люде одступили, але похваляються підпалить двір і тік.
Пузир. Ідоли! Пси! Феноген! Нехай зараз пошлють від мене телеграму губернаторові і ісправникові так: бунт робочих, убили управляющего, підпалили двір. Налякать їх - скоріще виїдуть. До речі, тут урядник, клич його сюди. А ти, Харитон, бери другого коня, скачи в Мануйлівку і вкруть назад, щоб я знав, що там робиться.
Феноген і Харитон вийшли.
Бачите, ви кажете лежать. Де ж мені влежать? От все сам зробив - і тепер аж легше. От урядник поїде в Мануйлівку, тоді я ляжу, спочину і завтра видужаю! Побачите! Золотницький (до лікаря). От натура!
Лікар. Нерви страшенно напружені. Я певен, що в нього нарив лопнув і почалося зараженіє крові, замітьте - пропасниця б'є.
ЯВА XVI
Пузир, лікар, Золотницький, Феноген і Урядник.
Пузир (до урядника). Чули, певно, про бунт в Мануйлівці?
Урядник. Чув зараз.
Пузир. Прошу вас, беріть людей звідціля і їдьте, будь ласка, в Мануйлівку зараз. Губернаторові і ісправникові посилаю телеграму.
Урядник. Мануйлівка не мого участка. Крім того, я маю друге важне порученіє. По ділу злосного банкрота Михайлова слідователь постановив сьогодня привести вас для допроса як обвиняемого в сокритії дванадцяти тисяч овець. Получіть повістку. (Подає.)
Пузир. Сокритіє?! Яке сокритіє?
Урядник. Не знаю.
Пузир. Я приняв вівці від Петьки Михайлова на випас!
Урядник. Не знаю.
Пузир (витирає піт). Я вам кажу! У мене свідки єсть.
Урядник. Предписано вручить повістку і сьогодня привести для допроса як обвиняемого...
Пузир. Як привести?!
Урядник. Під караулом.
Пузир (піднімається). Під караулом?!! Що ж це? (Опускається в крісло.) Світ перевертається, послідні часи наступили. (До всіх з одчаєм.) А? А? На випас дав дванадцять тисяч овець, а слідователеві показав, що я переховую його вівці!.. Ах ти ідол, ах ти прахвост.
Золотницький. Та у тебе ж свідки, певно, єсть?
Пузир. Аякже! Ах ти, ідол! Феноген, чуєш? Ти ж свідок?
Феноген. Своїми вухами чув, своїми очима бачив і знаю... Я присягну, що на випас.
Пузир (нервово часами витирає піт). Чуєте? Он які люде понаставали: прахвости із прахвостів, анафеми із анафем! Обмане, обікраде, заріже, ограбить, чортові душу продасть - аби гроші! Ні сорому, ні честі!.. Чи чувано коли про такі діла? Голяк масті Петька Михайлов, не маючи ні шеляга в кишені, умудряється брать гроші в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрізь позичає, і всі дають! Багатіє не по дням, а по часам, тисячі бідолаг несуть йому гроші, як у банк, на проценти, а потім раптом шарах: банкрот! І такий злодій мошеник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, ні в чім не винуватого хазяїна! Ідольське... Прокляте діло!
Золотницький. На тобі лиця нема, іди приляж, ми діло обміркуємо.
Пузир (через сльози). Петро Петрович! Рятуйте, рятуйте мою честь! Честь, Честь мою топчуть в болото! Я двісті, триста тисяч дам залогу.
Золотницький. Все зроблю, заспокойся!.. (Тихо.) Брат Калиновича прокурор, він поможе, справедливо полегшить твоє становище.
Пузир. Так? Ох!.. (Тихо.) Скажіть, нехай рятує... я надіюсь, я певен.
Золотницький. Зараз візьму Феногена і їду до следователя. Що можна, все зробимо.
Пузир (тихо). Просіть від мене Калитювича... Нехай вибачить... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводе дух, пропасниця його б'є,, він витирає піт і говоре про себе.) Обіщать можна все, аби вирятував... Обіцянка - цяцянка. (До всіх.) А будь ти проклят, вельзевулів ти син, Петька ти анафемович, бодай твоє тіло так розпалось, як твоє крадене багатство!
Лікар. Годі вже! Ідіть приляжте і заспокойтесь.
Пузир. Піду, піду. (Опираючись на Феногена, підводиться.) І ви заспокойтесь, обійдеться без операції - нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась... Нічого, пройде, і завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вівці куповать.
Феноген. Поїдемо, поїдемо!
Пузир (іде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, - шкода худоби і потеря...
Пішли.
Лікар (до Золотницького). Два-три дні - і смерть! Урядник. А що ж мені робить, що я скажу слідователеві?
Золотницький. Скажіть слідователеві, що Терентій
Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед богом.
Завіса.

Повернутись