Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Карпенко-Карий Іван
ХАЗЯЇН
Комедія в 4 діях

ДІЄВІ ЛЮДЕ
Терентій Гаврилович Пузир - хазяїн, мільйонер.
Марія Івановна- ного жінка.
Соня - їх дочка.
Феноген- права рука хазяїна.
Маюфес - фактор.
Павлина- кравчиха з города.
Зеленський, Ліхтаренко - економи
Куртц - шахмейстер.
Петро Петрович Золотницький - родовитий багатий пан.
Калинович - учитель гімназії.
Зозуля - помічник Ліхтаренків.
Лікар.
Харитон- розсильний.
Петро.
Дем'ян.
Дівчина.
Юрба робітників.
ДІЯ ПЕРША
Кабінет.
ЯВА 1
Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене...
З середніх дверей виходе Маюфес. А, це ви, Григорій Моисеевич? Заходьте!
ЯВА II
Феноген і Маюфес.
Маюфес. Доброго здоров'я, Феноген Петрович!
Феноген. Здоровенькі були. Що це ви нас відцурались? Давненько я вас не бачив.
Маюфес. Діла, діла, діла!
Феноген. Загрібаєте грошики!
Маюфес. Ет, поки заробиш грош, підошви побйош!
Феноген. Ну, не гнівіть бога! Домик чудовий купили!
Маюфес. За стілько літ - другії купили не домики, а палати!
Феноген. Мало чого... Е-хе-хе!.. От гляньте! Маюфес. Халат, ну?
Феноген. Халат міліонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить! .Он як люде багатіють: учіться!
Маюфес. Ето што-нібудь особенного!..
Феноген. Ну й оказія ж нам була через цей кожух. Подумайте: швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк!
Маюфес. Ну, не пускав, а як пізнав, зараз пустив... Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають!
Феноген. А так... Слухайте, Григорій Моисеевич, чи нема у вас на прикметі земельки?
Маюфес. Для вас?
Феноген. Еге. Постарів, треба на свій хліб.
Маюфес. Пора, пора самому хазяїном буть, хоч вам і тут добре.
Феноген. Гріх скаржитись! Та тільки то моя біда, що перше я купував, продавав і мав добрі куртажі, варт було побиватись; а тепер держить при собі. Коли-не-коли перепаде свіжа копійка! Так пошукайте для мене десятин п'ятсот.
Маюфес. Кругленький шматочок! Постараюсь. А тепер проведіть мене до Терентія Гавриловича.
Феноген. Ходім! Тілько шукайте землю поближче до вокзала...
Маюфес. Што-нібудь особенного...
Зеленський (з дверей). Феноген Петрович, можна?
Феноген. Заходьте, я зараз! (Вийшов з Маюфєсом.)

ЯВА III
Зеленський, а потім Феноген.
Зеленський. От і шапкуй перед хлопом! Не можна інакше: силу має, а може, сам і нацьковує, аби зірвать, - треба загодить!
Входе Феноген.
Феноген. А що скажете? Кажіть скоріще, бо незабаром сюди хазяйка вийдуть.
Зеленський. Терентій Гаврилович гнів на мене має, і я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на місто Ліхтаренка; а там менше жалування, у мене сім'я... замовте словечко... (Виймає громі.)
Феноген. Та що ж я можу... Знаєте, який наш хазяїн, часом щоб не подумав, що ви мене підкупили, у нього честь - перше всього!
Зеленський. Дурно ніхто нічого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає гроші.) Замовте добре словечко, ви найближчий до хазяїна чоловік.
Феноген. Та я попробую... Тілько хто його знає, як... (Бере гроші.) Це ви мені позичаєте... А якщо нічого корисного не вийде - я віддам.
Зеленський. Ваше слово все переборе. Нехай і в Чагарник переводять, та хоч би жалування не поменшили... Я крадькома сюди, а тепер в контору. (Вийшов.)
ЯВА IV
Феноген (сам, лічить гроші). Двадцять п'ять! Якби не давали, то я б і не брав. А коли дають - бери! І сам хазяїн наш всіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть - тягни! Так він робив і так робить від юних літ, а тепер має міліони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном. Та я й не тягну-дають. Тут і гріха немає!..
Голос Пузиря: "Феноген, давай халат".
(У двері.) Ще не зашили, зараз принесу.
ЯВА V
Феноген, Марія Івановна. Соня і Кравчиха.
Феноген. Нате, та скоріще латайте, бо вже кричали, щоб подавать халат; а я піду до них, скажу, що ви взяли позашивать дірки. (Вийшов.)
Марія Івановна. Ну лиш, приймаймось разом. Ось дірка. Ти, Соню, тут латочку наклади; а ось порвалось - тут я зашию; ви ж здіймайте тим часом мірку.
Всі принялись за роботу.
Хоч ти що хоч говори - не хоче купить нового, так оце я грошей крадькома наскладала, і ми йому такий халат справимо, що він і сам ним любоватиметься! Бачите, через два місяці рівно будуть іменини Терентія Гавриловича, треба, щоб халат поспів якраз на іменини. Я не можу йому від себе подарувать, бо буде страшенно гніватись, що такий розход зробила, та ще й гроші брала крадькома. Халат, голубочко, 'буде дуже дорогий! Пятнадцять аршин ліонського бархату, по дев'ять рублів аршин, і двадцять аршин шовку по три рублі, шнур товстий шовковий, чистого шовку, з китицями, -тридцять рублів, вам за роботу п'ятдесят рублів - всього двісті сімдесят п'ять рублів. Це вже Соні так захотілось. Вещ цінна і хоч кому кинеться у вічі, а ви запросите тілько п'ятдесят рублів. Розумієте? Терентій Гаврилович як побачить, що -таку дорогу вещ можна купить задешево, сказать, за безцінь, - зараз і купить! Так от ми й діждемось, хоч хитрощами, що цей халат він скине і буде носить такий, що хоч куди - не сором! Ви ж, голубочко, настьогайте підкладку густо-густо узорами; на полах вишийте в гладь буряки з розкішним бадиллям, а на бортах вишийте барана і овечку. Та зробіть так, щоб він зразу побачив, що вещ дорога, а продається дешево! Розумієте?
Кравчиха. Ох, матінко моя Мар'я Івановна, це то все розумію, тілько навряд чи поспію таку дорогу вещ скінчить за два місяці: робота велика, вишивка копотка, та ще, знаєте, зразок овечки і барана у мене є на подушці, а буряків нема.
Марія Івановна. Я вам дам і узори. А щоб поспішить з роботою - візьміть помішницю: я ж і гроші платю не малі - п'ятдесят рублів!
Кравчиха. Та вже і день і ніч будемо удвох з дочкою стьогать і вишивать, тілько прибавите п'ять рубликів.
Марія Івановна. Як гарно зробите, то й десять дам.
Входе Феноген.
Феноген. Готово?
Марія Івановна. Готово.
Феноген. Давайте, бо гніваються. Там якийсь чоловік з важним ділом. (Взяв халат і пішов.)
Марія Івановна. Ну, ідіть же, голубочко, я дам матеріал і узори.
Кравчиха вийшла.
Соня. Мамо! А по-мойому, вівці і буряки вишивать не годиться - це буде смішно... Краще на полах і на борту квітки та гарні мережки, фрески, у мене є узори.
Марія Івановна. Ні, Соню, квітки - то инча річ, то для молодого, а вівці і буряки татові, як хазяїнові, будуть приятніще. Я вже тата добре знаю, ходім!
Соня. Як хочете, а я б не раїла, бо буде смішно...
Ідуть.
Мамо! Як ви думаєте, чи не сказать би татові про предложеніє Івана Миколайовича?
Марія Івановна. Ні, дочко. Нехай на іменини приїде і сам скаже. Іван Миколайович- учитель гімназії, чоловік розумний, то зуміє з татком побалакать, а я тим часом попробую випитать.
Пішли.
ЯВА VI
З других бокових дверей виходе Пузир, Маюфес і Феноген.
Пузир. Феноген, не знаєш, зібрались економи в конторі?
Феноген. Одного Зеленського бачив. Ох, усердний чоловік, з коня не злазить.
Пузир. Якщо зібрались - клич!
Феноген вийшов.
(До Маюфеса.) Сідайте.
Мовчать
Трудне діло ваше... трудне. У мене своїх овець сорок тисяч, боюся, що паші не стане.
Маюфес. Де ж таки! Оце сказали: паші не стане!.. Торік, як я купив у вас для одного німця валахів, - пам'ятаєте? - то для прийомки три дні їхали вашою землею... їхали ми цілий день. "Чия земля?" - питаємо. "Терентія Гавриловича Пузиря". На другий день знову питаємо: "Чия земля?" - "Терентія Гавриловича". І тілько на третій день, надвечір, почалась земля Гаврила Афанасьевича Чобота. Ха-ха! Княжество! Ціле княжество. Німець, що зо мною їхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третій день, сміючись, сказав: "У цього хазяїна більше землі, ніж у нашім герцогстві". Єй-богу, так і сказав. Хе-хе-хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець?
Пузир. Та воно можна! А тілько я вам скажу, що, крім всього прочего, діло ваше опасне... Я, знаєте, опасаюсь, щоб не було якої біди.
Маюфес. Помилуйте, чого бояться? Нічого боятись! Не такі голови це діло обміркували, щоб можна було боятись.'
Пузир. Так то так! А тілько, знаєте, несостоятельність на три милійона, та ще обміркована несостоятельність, - рідко кінчається благополучно!.. Щоб, бува, Петро не вскочив у злосні. А тут і я помагаю, переховую!
Маюфес. Що ви? Сохрани бог! Не такі люде ведуть і вестимуть діло,.. Петру Тимофеевичу помагають значні адвокати і самі найбагатчі купці та хазяїни. Я вже був у чотирьох - всі згодились: хто манухвактуру-прийме, хто гурти, хто кінський завод, а з парового млина і винокурні горілку і борошно розвезем скрізь, постройки ж - діло рук чоловічих... хе-хе-хе! Ще й страхову премію візьмем. Не бійтесь, ми хапатись не будемо, а помалу, помалу все імініє зтаїть тихо, як віск на вогні...
Пузир. Опасне діло... А почому Петро Тимофієвич думає заплатить кредиторам, не чули?
Маюфес. Копійок по десять, а на худий кінець по двадцять копійок.
Пузир. Так. І Петру Тимофієвичу зо всіми розходами достанеться два милійона чотириста тисяч.
Маюфес. Ні, так не вийде. Рівно милійон назначено тілько на розплату і на всі розходи - агентів багато!
Пузир. Виходить, два милійона чистеньких? І це кругла сума! З нічого два милійона? Капитал! Такого капиталу кредитори не подарують. Найдуться завзяті, будуть судиться, а як діло дійде до суда - тоді погана справа!..
Маюфес. Нікогда!! Візьміть в разсужденіє: вся ця сума розкинеться не на бідолах яких, а на московських, на лодзінських фабрикантів та на. всякі банки! Фабриканти та банки розкинуть потері на других, підведуть свої баланси - і квіта. Ха-ха! Що їм така сума - виграшка!
Пузир. Еге! Для багатьох, мовляв, виграшка, а для одного капитал! З миру по нитці - голому сорочка! Маюфес. Ха-ха-ха! Істина глибока. Пузир. Ну, добре. Я переведу на свої степи дванадцять тисяч ваших овець до осені, а восени на салган разом з своїми. Це все добре... А яку ж я матиму користь за поміч?
Маюфес. От за цим же мене й послано до вас, щоб ви сказали свої умови.
Пузир. Трудне діло... Страшне, опасливе діло!.. Двадцять процентів з валової виручки. Менше не візьму.
Маюфес. А чом же не з чистої прибилі?
Пузир. Може, хто другий візьме з чистої.
Маюфес. Про других нічого й балакать. Все діло треба вести без документів, на честь! А кому ж повірить: тілько таким хазяїнам, як ви! Ви не захочете взять
чужого?
Пузир. Навіщо мені чуже, коли у мене й свого доволі... Так двадцять процентів з валової виручки. Коли согласні, переганяйте овець на мої степи.
Маюфес. Ваше слово для всії околиці - закон, і вже коли не можна взять двадцять процентів з чистої прибилі, нехай буде з валової виручки. А дозвольте знать: які розходи будете лічить?
Пузир. Випас, чабани, догляд.
Маюфес. Ваше слово - закон! А на які степи переганять овець?
Пузир. 1 Іа Суху Балку - три тисячі, на Роздолля - п'ять тисяч і на Кам'яний Брід - чотири тисячі!
Маюфес. Завтра всі розпорядки зробимо... Терентій Гаврилович, я чоловік бідний, служу і вам, і Петру Тимофеевичу... Самі знаєте... Скілько ваша ласка?
Пузир. Поки не буде видко мого заробітку, я не можу назначить вам нічого. А восени, після салганів, я вас не обділю, заплатю по-хазяйськи.
Маюфес. Ваше слово - закон; ваша честь - вище всяких векселів і розписок! Надіюся, що не обділите бідного чоловіка! Прощайте, треба поспішать, щоб не пропустить поїзда.
Пузир. О, ще поспієте!
Маюфес. А чи на вашім вокзалі можна пообідать?
Пузир. Я нігде на вокзалах не обідаю, бо возю свої харчі. Феноген!
Входе Феноген.
Чи ііа нашому вокзалі можна пообідать?
Феноген. Бухвет є.
Маюфес. Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить.
Пузир. Тут недалеко.
Маюфес. Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматок хліба... Ха-ха-ха! Так, кажете, бухвет є?
Феноген. Є.
Маюфес. Прощайте! (Вийшов.)

ЯВА VII
Феоген і Пузир.
Пузир. Всякий чорт сюди прийде голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привіз солонини там, чи що. Нехай не звикають!
Феноген. Це не ресторація, а хазяйський дім!
Пузир. А він дума-постоялий двір. Клич економів.
Феноген (ідучи). Охо-хо-хох. .
Пузир. Чого це ти так тяжко зітхаєш?
Феноген (махнувши рукою). Та...
Пузир. Ну, що там, кажи?
Феноген. Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього гніваєтесь... А він чоловік усердний, сім'я велика... Жаль мені його дуже, а коли обидите, то й гріх, - він для вас і в огонь, і в воду! З коня не злазить цілий день, побивається...
Пузир. Оцього вже я не люблю! Краще ти не мішайся не в своє діло...
Феноген. Диви, мішаюсь! Самі питаєте, чого зітхаю? Я й кажу, бо у мене болить, а зовсім я не мішаюсь! Ви хазяїн, ваше діло хоч і без хліба зоставить вірного слугу.
Пузир. Ну, ну, годі вже... Клич!
Феноген (в двері). Заходьте!
ЯВА VIII
Входять Куртц, Зеленський і Ліхтаренко; увійшовши, кланяються.
Двері напіводчинені. Феноген, пропустивши економів, сідає на стулі так, що йому все чуть і видно.
Пузир. Доброго здоров'я! Ну як таки ви, пане Зеленський, і досі не загнуздали мануйлівських мужиків?! Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по тридцять п'ять копійок в день? (До Ліхтаренка.) Порфирій! Почому у тебе в Чагарнику робили і роблять поденно?
Ліхтаренко. З початку весни по п'ятнадцять копійок, потім по двадцять, тепер, в гарячу пору, по двадцять п'ять на їх харчах!
Пузир. Чуєте? І по двадцять п'ять копійок багато, але все ж таки не тридцять п'ять! Та ще, либонь, ви й харчуєте?
Зеленський. Харчую.
Пузир. Боже мій! І харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копійок. Добре хазяйнуємо! Робочі все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування
платить? Так не можна, ви не вмієте зробити дешевого робітника!
Зеленський. У нас умови одні, а в Чагарнику, де Ліхтаренко, - умови другі.
Пузир. Умови люде роблять.
Зеленський. Околиця до околиці не приходиться! У Мануйлівці люде більше зажиточні, ніж де: окрім своїх наділів, держать оброчну казенну землю в аренді, артілі почали заводить. А робочий, самі знаєте, тілько там дешевий, де землі нема, де нема за що рук зачепить, де бідність.
Пузир. Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!
Зеленський. Це не од мене залежить.
Пузир. Вибачайте, пане Зеленський, це від голови залежить! От побачите, що там зробить
Ліхтаренко. Слухай, Порфирій, я тебе переведу в Мануйлівку, а вас, пане Зеленський, в Чагарник.
Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!
Зеленський. Помилуйте, за віщо ж! Я торік чистої прибилі дав п'ять тисяч, а цей рік надіюсь...
Пузир. Порфнрій дасть десять тисяч! Ви не умієте з народом, а Порфирій уміє, і дасть десять тисяч, - побачите! От що, Порфирій: мануйлівці запустили недоїмку і не заплатили. Через тиждень та оброчна земля, що держать в аренді мануйлівці, отдається з торгів на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш?
Ліхтаренко. Попробую!
Пузир. Це тобі не борщ, тут пробувать нічого - треба взять! Ти розумієш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Наділи мужицькі на десять літ в аренду взять! А як мужик зостанеться без землі - роби з ним, що хочеш; а поки при землі, мужики все одно що бури, нічого з ними не зробиш!
Зеленський. Я вже пробував...
Пузир. Ви ніколи не пробуйте, а просто-їжте!
Зеленський. Мануйлівців не вкусиш!
Ліхтаренко. Аби зуби.
Пузир. Правда. Ти вже у Чагарнику взяв крестьянські наділи в аренду, тепер стежка протоптана, опит є, починай і в Мануйлівці.
Зеленський. Дозволяю собі звернуть вашу увагу на те, що у Мануйлівці є такий учитель-артільщик і біля нього чоловіка три з молодих, що через них і Ліхтаренко зуби поламає.
Пузир. Порфирій, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!
Ліхтаренко. Срібними та золотими зубами можна не то Мануйлівку, не то уїзд, а й губерню можна з'їсти!
Пузир. Нам нужен дешевий робітник, розумієте? А без дешевого робітника хазяйство вести - годі! Так-ви, пане Зеленський, приймайте Чагарник від Ліхтаренка, а він прийме Мануйлівку від вас.
Зеленський. Помилуйте, в Чагарнику менше жалування, а у мене сім'я!
Феноген (за дверима). Ох-хо-хох!
Пузир (глянув на Феногена). Жалування вам буде те саме, що і в Мануйлівці, побачу, як будете справлятись по готовому!
Зеленський. Спасибі!
Пузир. Та от що: як тільки хліб знімете, - триста десятин стерні засієте магаром, щоб була добра отава, бо я купив ще дванадцять тисяч овець, треба гарно випасти на салган. А ви, Карло Карлович, завтра поїдете в степи на прийомну овець - їх туди приженуть. Увечері я дам вам наряд.
Куртц. Еті да, еті нєт!.. У нас сорок тисяч овса, а ще дванадцять тисячов купіл, нужен другий помощник, без другий помощник - не можна.
Пузир. Обійдеться, чабани надежні.
Куртц. Еті - нєт! Чабан - цкелей кричал, а шахмейстер голова, еті - да!
Пузир. Для овець доволі вашої голови!
Куртц. Одна голова на п'ятдесят дві тисячов овса - еті нєт, еті нікогда.
Пузир. Доволі. Зате я восени вашу голову оливою гарно помастю.
Куртц. Ха-ха-ха! Олифа - еті да! Корошо!.. А только помощник нужно.
Пузир. Обійдетесь! А старшого чабана, Клима, виженіть зараз!
Куртц. Зашем, еті - да! Корошій чабан гнать? Собаку корошого гнать, еті - нєт!
Пузир. Він мошеник!
Куртц. Клим?! Еті - нєт! Еті нікогда!
Пузир. Мені відомо, що як здавали дві тисячі валахів Крячковському, він за десять карбованців додав йому двадцять валахів лишніх.
Куртц. Еті - да? Еті - нєт!.. Еті нікогда! Помилялся - можна, проскакувал - можна, а за дєньгі - еті нікогда!
Пузир. А я вам кажу- продав! Вигнать! Мені нужні люде надежні, чесні, а як ви станете самі виправлять мошеників, то мене обберуть, як липку. Вигнать! Я йому вірив, а він он який!
Куртц. Еті - да?.. Еті - нет! Еті - никогда! Я будет узнавал. Шесний шабан, еті - паскудство. (вийшов)
Пузир. Ідіть з богом
Всі кланяються і виходять. Пропустивши їх, входе Феноген.
ЯВА ІХ
Феноген і Пузир. Феноген зачиняє двері, стає на коліна перед Пузирем і цілує його в рукц.
Пузир. Що це?
Феноген. Я вже знаю! Ви не скривдили чоловіка, і господь вас наградить! Перше діло - справедливість!
Пузир. Та кого ж я обижав коли?
Феноген. Ніколи, ніколи! За те й вам господь дає. А вас обкрадають.
Пузир. Де ж ти візьмеш чесних людей?!
Феноген. От Клима ви вигнали, бо я дознався за валахів і сказав, а тепер я вам скажу, що Ліхтаренко...
Пузир. Що Ліхтаренко?!
Феноген. Дивиться крізь пальці, не глядить - от що! Та й сам руки вмокає! Як здавали пшеницю, так його помішник, Зозуля, десять лантухів скинув у жида Хаскеля, що хліб скуповує і має на містечку магазин.
Пузир. Це так.
Феноген. Мені сам підводчик розказував, жаль тілько, що я забув його ім'я... Та Ліхтаренко, певно, знає все.
Пузир. Спасибі тобі, Феноген! Ти один у мене вірний слуга! Кругом крадуть і крадуть. Вели, щоб вернули Ліхтаренка.
Феноген одчиняє двері, а назустріч йому Куртц.
Феноген (до Пузиря). Карло Карлович!
Пузир. Нехай іде.
Феноген, пропустивши Куртца, вийшов.
ЯВА Х
Куртц і Пузир.
Куртц. Так бить не должно. Еті нікогда! Пузир. В чім діло?
Куртц. Зічас справка делал: у менья і у конторовських книгах три тисячі сорок валахів - еті да?
Пузир. Так.
Куртц. Дві тисячі продавал, еті - да?
Пузир. Так.
Куртц. У менья тисяча сорок в руках. Знайшіт, еті - нєт, еті - нікогда; Клим - шсснии шабан, проганяйть нельзя, еті - паскудство!
Пузир. А ви лічили тих валахів, що зостались, почім ви знаєте, що вони всі цілі?
Куртц. Еті - да! Я отвєчайт!
Пузир. То друга річ: не стане, то ви заплатите.
Куртц. Я заплатиль?! Еті - нікогда! Клим-шеснии шабан, еті - да! А язик, еті - фі!
Пузир. Який язик?
Куртц (показує свій язик). Еті, еті-да! Язик работай - еті да! Ухо слухай, а голова не розсудов?.. Так бить не должно! Не надо слишіл, а надо відєл, еті - да!
Пузир. Ну годі, ідіть собі, Карло Карлович, і заспокойтесь. Нехай вже Клим зостається.
Куртц. Еті-да! Клим-нет, Карл Куртц - нєт! Куртц всі знайт, еті - да! Спецаліста место скрозь находіл!
Пузир. Ну, годі вже!
Куртц. Так бить не должно! (Стає серед сцени, і показує язик.) Язик, еті - фі! Еті - паскудство! (Вийшов.)
ЯВА XI
Феноген і Пузир, а потім Ліхтаренко.
Пузир (до Феногена). Ну, що ти скажеш?
Феноген. Карло краде, а Клим помагає.
Пузир. Та всі крадуть, що й казать, кругом крадуть.
Феноген. Та ще ви Карла боїтесь, от він і верховодить.
Пузир. А де ти його візьмеш, такого шахмейстера?
Феноген. Ну то нехай краде?
Пузир. Чого ж нехай? Треба слідкувать. От Карло поїде на прийомну, а ти, Феноген, шатнись по отарах на провірку.
Входе Ліхтаренко.
Що ж це, Порфирій, у тебе крали пшеницю, як возили на вокзал?
Ліхтаренко. Може. Сто тисяч пудів пшениці здавали, двісті підвід возило, може, хто й вкрав.
Пузир. Цілий віз пшениці твій помішник Зозуля зсипав у Хаскеля.
Ліхтаренко. Де ж таки! Лантух-два - то може;
а віз - то брехня! Не вірте!
Пузир. А чого ж ти дивишся?
Ліхтаренко. Щоб не крали!.. І на вокзалі здано сто тисяч пудів - вірно!
Пузир. То лишню наважили в амбарі?
Ліхтаренко. Може, який лантух або два - то буває; де ж ви бачили, щоб у великій економії ніхто нічого не вкрав. Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!
Пузир. Так, по-твойому, нехай крадуть?
Ліхтаренко. Я цього не кажу, всі крадуть по-свойому, та без того і не можна, Терентій Гаврилович! І розсиплеться, і загубиться, і вкрадуть яку малезну...
Пузир. З тобою сам чорт не зговорить. Я тобі образи, а ти мені луб'я! То нехай крадуть, питаю тебе? За віщо ж я тобі жалування платю?
Ліхтаренко. А за тих сто тисяч пудів пшениці, що я здав на вокзалі, а ви гроші взяли!
Пузир. Тьфу на твою голову! Чи ти одурів, чи чорт тебе напав?
Ліхтаренко. Терентій Гаврилович, ви тілько не гнівайтесь, а розсудіть гарненько. Будемо так говорить: ви мені дасте Великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками, і однесу сало в комору, і покладу: сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову - яка Ж вам від цього шкода?
Пузир. Іди собі к чорту, бо ти наважився мене гнівить!
Ліхтаренко. Щасливі оставайтесь! (Іде.)
Пузир. А Зозулю зараз розщитать! Хатнього злодія не встережешся! Сьогодні він тілько голову помастить, а завтра чоботи, а післязавтра й сало візьме!
Ліхтаренко. Воля ваша. (Пішов.)
ЯВА XII
Пузир і Феноген.
Феноген. От чоловік! І риби наловить, і ніг не замоче!
Пузир. Я знаю, що він більше всіх краде, та зате і мені
велику користь дає!
Феноген. Ось газети і листи з вокзала привезли.
Пузир (бере листи). Поклади газети на столі, увечері Соня прочитає. (Чита лист.) Феноген, ти знаєш Чоботового
сина, Василя?
Феноген. Бачив. Бова Королевич!
Пузир. Старий просить дозволу сватать Соню.
Феноген. Перше спитайте Соню.
Пузир. Що ти мелеш, з якої речі? Сам кажеш, що Бова Королевич, до того один у батька, а батько хазяїн на всю округу... Якого ж їй жениха?!
Феноген. А може, у неї є на прикметі!
Пузир. Пройдисвіт! Так буде, як я хочу!
Феноген. Ой, це вам не Катя, та мовчала до смерті, а Соня...
Пузир. Ет, дурощі! (Читає.) Феногенушка! (Встає.) Знай наших! Получив орден Станіслава другої степені на шию - а?
Феноген (цілує його в руку). Слава богу! (Витирає сдьози.) Покійний батюшка порадується на тому світі!
Пузир. Не дурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засіданій в земський банк - нехай всі ті, що сміялися з мого кожуха, губи кусають!
Феноген. Так ви зробіть собі, Терентій Гаврилович, нову хорошу шубу і хороший сіртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то нас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торік виганяв.
Пузир. Я розхристаюсь, як будемо входить; тілько на поріг, а тут йому перед самим носом блись - орден! Ну, та й швейцар мене тепер пізнає! Дався я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потім, щоб я ного простив, - у руки цілував, навколішки ставав!
Феноген. Перше опаскудив, на сміх усім кинув, а потім просив... Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий він, тридцять літ носите, дуже торохтить і сильно лоєм тхне.
Пузир. Ну, гаразд. По случаю ордена зроблю шубу з лисичого хутра.
Феноген. Єнот краще!
Пузир. Ну, єнот!.. Хтось стука!
Феноген (одчиняє двері). Петро Петрович!
Пузир. Милості просимо!
Входе Золотницький.
ЯВА ХІ11
Феноген, Золотницький і Пузир. Феноген цілує Золотницького в руку.
Золотницький. Здоров, здоров, Феноген! А ти. Крез, як поживаєш?
Пузир. Вашими молитвами.
Чоломкаються. Хоч і не такий кремезний, як вам здається.
Золотницький. Не кремезний, а Крез! І все в тім же халаті! Пора тобі його скинуть!
Пузир (сміється). По-домашньому, по-хазяиськи!
Золотницький. Давно я тебе не бачив! Що ж, багато ще купив землі?
Пузир. Нема підходящої!
Золотницький. Все скупив?
Пузир. Ні, ще не все! Може, продаєте Капустяне?
Золотницький. Дай віка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, і Миролюбівку.
Пузир. Ні, мабуть, не доживу до того часу!.. А скілько б ви справді взяли за Капустяне? Я не купую, а тілько так цікавлюсь!
Золотницький. Приціняєшся на всякий случай! Хаха-ха!.. Два міліони! А? Не по зубах?
Пузир. Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи ні!
Золотницький. Не можна разом все ковтнуть - підожди трохи! От я строю сахарний завод, завод лопне - Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там що: приставай в компанію, три чоловіки уже єсть, давай чотириста тисяч - будеш четвертий, і поставим в Капустянім сахарний завод!
Пузир. Не моє рукомисло! Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду - не лізь прожогом в воду! Ставте самі, а мені дасте сто тисяч авансу, то я вам на увесь завод постачу буряка, як тепер постачаю на Кульпинський завод!
Золотницький. А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль від заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобі все викладуть як на долоні, і ти побачиш, що діло корисне. Завідський промисел - велика річ!
Пузир. Я ще до цього не дійшов!
Золотницький. Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з ділом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.
Пузир. Це можна. До речі, мені треба орден получить.
Золотницький. Який?
Пузир. Станіслава второй степені на шию!
Золотницький. В такім разі шампанського став!
Пузир. А де я його вам візьму?
Золотницький. Так у городі поставиш, там найдем.
Пузир. Та, може, я ще і не поїду, бо діла у мене дома є и трохи таки нездужаю.
Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!
Пузир. Зараз будемо обідать. Тілько вибачайте - у мене фрікасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хріну, борщ, заварювана каша до сала та пиріг, може, є з яблок.
Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний?
Пузир. Торік вибрали. Тілько я ще ні разу не був. (Сміється.)
Золотницький. Нічим хвастать: це тобі не робе честі. От поїдемо, так будеш і на собранії - завтра почнуться;
на черзі важне питання: продоввльствіє голодного люду до урожаю.
Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п'ятнадцять копійок на роботу.
Золотницький. Діло. От ти це саме скажеш на собранії, і тобі привезуть тисяч двадцять робочих.
Пузир. То вони мені й голову об'їдять!
Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось інче придумать, треба обсудить, душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні.
Пузир. Це не моє діло! Золотницький.Як?
Пузир. Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заїзодь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люде!
Золотницький. Які пам'ятники? Не розумію. При чому тут пам'ятники?!
Пузир. Не розумієте? Так от поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)
Золотницький (читає). "В Полтаві дозволено поставить пам'ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватне можна жертвувать звідусіль. В числі жертвоватслів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородье діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить вам приятність, разом з другими земляками пожертвовать на пам'ятник поета. Гроші висипаються полтавському голові. Готовий до послуги. Храменко". (Прочитавши, дивиться на Пузиря і говоре.) Ну?
Пузир. І я кажу - ну?.. Чого їм треба?
Золотницький. Ти хто такий? Малоросіянин?
Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!
Золотницький. Так от і пожертвуй на пам'ятник народного поета.
Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти...
Золотницький. Ждучи награди?
Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності!
Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: "Котляревський мені без надобності!" Противно й слухать! Поети єсть соль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ... Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам'ятники!!!
Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?
Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів!
Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!
Входе Дівчина.
Дівчина. Пожалуйте обідать!
Золотницький. Прощай!
Пузир. А обідать?
Золотницький. Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш - я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!
Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хіба він вам брат чи сват?!
Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа!!!
Пузир. Та це ви щось такс говорите, що я не розумію. Милості просю обідать!
Золотницький. Ні, поки не даси мені слова, що поїдеш в земське собраніє і пошлеш гроші на пам'ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стіл!
Пузир. Та вже для вас: і поїду, й пошлю! (Бере його під руку.) Не робіть же мені безчестя! (Веде його.)
Золотницький. Ах ти... хазяїн, та й більш нічого!
Завіса.

ДІЯ ДРУГА
Сад: ганок, клумби, ослони.
ЯВА І
На сцені нема нікого. По хвилі за сценою чуть голоси: "Ми не собаки, - і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає!" Входить юрба робочих.
Петро. Ходім до-хазяїна, нехай побаче, яким хлібом нас годує Ліхтаренко. А ось і борщ- голощак! (Показує глечик.)
Дем'ян. Нічого не поможе! Краще знімемось отак, як єсть, усі, й другі за нами, та ноги на плечі й гайда!
Петро. Не вигадуй! Ніхто не прийме на роботу, а тим часом Ліхтаренко приведе нас сюди силою.
Дем'ян. Так ми знову покинемо!
Петро. Тоді посадять? І ми тілько літо прогайнуємо. Ні. Будем скаржитись. Коли хазяїн нічого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торік у Чобота було. те ж саме.
Дем'ян. Ну і що ж, помогло?
Петро. А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хліба сіяти на густіще сито і краще випікати.
Дем'ян. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.
ЯВА II Ті ж і Феноген (на ганку).
Феноген. Що за гвалт, чого вам, ідоли, треба?
Дем'ян (з гурту). Сам ти ідол!
Феноген. Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?
Дем'ян (з гурту). Вчені. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм'якнеш.
Петро (до гурту). Та цитьте!.. Діло є до хазяїна. Викличте хазяїна.
Фелоген. Що за бунт, чого вам треба?
Всі. Хазяїна!
Феноген. Та не кричіть так, бодай вам заціпило! Хазяїн в городі.
Петро. Ну то хазяйка, може, є?
Феноген. Хазяйка у вас на кухні є.
Петро. Нам пані-хазяйку викличте.
Феноген. А бодай ви не діждали, щоб я для вас паніхазяйку тривожив, вони у нас хворі.
Дем'ян (з гурту). Бреше, старий пес!
Феноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!
Дем'ян (з гурту). Бодай же тобі так заклало, щоб ти й зозулі не почув!
Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобі покажу, як такі слова говорить...
Петро. Які слова? То вам почулось, ви ж глухі,дядюшка?
Дем'ян (з гурту). Глухий, як "дай", а "на" він добре чує!
Феноген. Гайда на роботу!
Всі. Хазяйку давай!!
ЯВА ІІІ
Ті ж, Марія Івановнаі Соня.
Марія Івановна. Що тут таке?
Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Ліхтаренком!
Петро. Цитьте всі! (Виходе вперед.) Ніякого бунту, пані хазяйко, ми не робимо, а тілько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлібом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!
Соня (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люде їдять?
Марія Івановна. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Мені до цього нема діла!
Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліпляє пельку;
а зачерствіє, тоді такий твердий', як цегла, - і собака не вкусе.
Дем'ян. Таким хлібом можна з пушки-маркели стрілять у неприятеля!
Соня. Мамо!
Марія Івановна. Я не знаю...
Соня (до Феногена). І ви, Феноген, не знаєте, і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?
Феноген. Це не ваше діло, Софіє Терентьєвно!
Соня. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!
Всі. Спасибі вам, панночко!
Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном - і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.
Соня. Я все зроблю, щоб вас годували кращеі
Всі. Спасибі!
Ідуть.
З гурту: "Добра душа, а старий чорт язика прикусив". Вийшли.

ЯВА IV
Феноген, Марія Івановна і Соня.
Соня (до Феногена). Зараз прикажіть, щоб назавтра і хліб був хороший... Мамо, що йому треба, щоб він був хороший?
Марія Івановна. Треба сіять. Це несіяний, і зерно було нечисте.
Соня (до Феногена). Щоб чистили, щоб сіяли і в борщ щоб картоплю і буряки клали!
Феноген. Як тато приїде, то ви йому скажете, - я не смію перемінять його приказу.
Соня. Неправда, неправда! Я не вірю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажіть ви своє слово!
Марія Івановна. Я не знаю, дочко, я до економії не мішаюсь.
Соня. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люде нас про-кленуть! У нас стілько всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люде заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб! Адже ж так, мамо?!
Марія Івановна. Так, дочко, тілько я не знаю... А от і тато приїхав!
Феноген (про себе). От він тобі, щеня, покаже хліб! (Іде назустріч.)
ЯВА V
Пузир несе покупку. Феноген, поцілувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода підстрижена і видно на шиї орден.
Марія Івановна. Не говори, дочко, про хліб, може, тато з дороги гнівний, а ми виберем час і скажем йому.
Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли і добрий хліб, і кращий борщ!
Пузир. Здорові були! Грієтесь на сонечку, ну й я по-сидю з вами.
Соня (цілує його в руку). Як вам їздилось, таточку?
Пузир. Нічого, добре.
Марія Івановна. Що це ти зробив?
Пузир. А що?
Марія Івановна. Бороду підрізав, чи що?
Соня. І справді... Для чого ви, таточку, підрізали бороду?
Пузир. Для чого підрізав? Ха-ха-ха! Хіба ви нічого не бачите?
Соня і Марія Івановна. Ні, нічого!
Пузир. Ото сліпі! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) Що це?
Марія Іванов на. Хрест!
Пузир. Хрест! Та який хрест?
Соня. Орден.
Пузир. Станіслава второй степені на шию!
Феноген (підходе). Дозвольте поцілувать!
Пузир. Цілуй!
Феноген цілує орден.
Получив награду за приют.
Марія Івановна і Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цілують.)
Марія Івановна. А все ж таки я не розумію: для чого ти бороду попортив?
Пузир. Ніколи ти не догадаєшся, все тобі треба в рот покласти. Орден на шию - розумієш?
Марія Івановна. Розумію і бачу, що на шиї...
Пузир. Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося підрізать трохи бороду. Розумієш?
Марія Івановна. Тепер розумію: щоб видно було орден!
Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить мені орден?
Марія Івановна. Боже, як гарно: зовсім другий чоловік!
Феноген. Так наче ісправник!
Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобі, доню, на плаття купив. Будучи оце в городі, зайшов ііо ділу в магазин до Петра Тимофіевича... От де торговля так торговля: людей, людей - протиснутись не можіш... п'ять магазинів, гуртовий склад - і скрізь повно купця.
Марія Івановна. Щасливий Петька!
Пузир. Еге... І в магазині зустрівся я, знаєте, ненароком з начальницею гімназії, купувала своїй дочці на плаття і причеііиліїся, щоб і я тобі купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонічки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумніша, каже, моя воспитаниця!
Марія Івановна. А як же не краща, коли по скінченню дали золоту мендаль!
Пузир. Петрушка!
Входе хлопець. Візьми і віднеси в кімнату. Ми потім роздивимось.
Х.юпець бере у Феногена покупку і пальто та п несе у хату.
Соня. Спасибі, тату! (Цілує його.)
Пузир (гладить її по голові). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?
Феноген. Все благополучно.
Пузир. Слава богу!
Соня. Ні, тату, не все благополучно!
Пузир. А що ж тут сталось?
Соня (подає йому хліб). Гляньте!
Пузир(розглядає). Хліб!
Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!
Пузир. Скрізь у хазяйнів, по всіх ікономіях, дочко, однаковий - отакий, як бачиш!
Соня. Нехай другі годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлібом гріх годувать людей, тату!
Пузир. Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, біліщим хлібом: він буде раз у раз голодний. Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смашний, і не тревний. Оце самий настоящий хліб для робочих! Питательнии, як кажуть лікарі!
Соня. Та це не хліб, тату, це кірпич!
Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба треба? (Хоче одламать - не ламається, хоче одкусить - не вкусе.)
Соня. Бачите: ні вламать, ні вкусить!
Пузир. Треба розмочить!
Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!
Пузир. Ну, годі, годі! Заспокойся. Я звелю, щоб харчі були кращі. Іди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдіть удвох...
Соня і Марія Івановна пішли в палісадник і зникли в саду.
ЯВА VI
Пузир і Феноген.
Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже діждалися свого інспектора... Біда!
Пузир. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відомості, певно, показує чистий, а дає - бач який. Справді не вкусиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають робочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тілько з першого сентября, як обробимось: тоді половина строкових не ви-держе, повтікає, а жалування зостанеться в кишені... Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять! Перекажи зараз Ліхтаренкові, щоб такий хліб давав тоді, як доробимось, а тепер нехай годує краще і в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили мені дитину!..
Феноген. Ага! А я казав: Соня - це вам не Катя! Та мовчала до смерті, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!
Пузир. У мене вдалась!
Феноген. Ні, не те... гімназія, золота мендаль... От і вийшов інспектор!
Пузир. Ну, нічого бурчать! Роби, що велю!
Феноген. З такою нічого не зробиш. Не піде вона за Чобота, а піде за кого схоче.
Пузир. Не твоє діло!
Феноген (ідучи). Гімназія, золота мендаль - от і діждались, нажили інспектора!
ЯВА VII
Пузир (сам). Нема вже у мене того духу, що колись:
постарів, полохливий став. От приняв від Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени чистої прибилі двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злосні! Не такий же й Петро, щоб ускочить, - це ідол в комерції, а тривожусь... Постарів, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришив направо і наліво, плював на все і знать ііе хотів людського поговору, а тепер такий пустяк - тривожить! Знову, дочка тілько сказала, що над нею сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав між люде виходить, і треба оглядатись, що люде скажуть. І без людей погано, і з людьми погано... Не можна инакше (помацав орден): кавалер! (Пішов.)
ЯВА VІІІ
В палісаднику показуються Марія Івановна і Соня. Соня з лійкою.
Соня. Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квітки, полоть грядочки, а ви йдіть - одпочиньте.
Марія Івановна. Дитино моя кохана! Від розмови з тобою я бадьорніща стала, ніж зранку. Ти така смілива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодію. І я така була, доню, не думай собі! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер - де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся... може, й твоя правда! Піду ж я справді, поки до обіда - дещо перегляну (пішла), поштопаю, полатаю.
ЯВА IX
Соня (сама). Боже, як важко було на душі! А от тілько перший ступінь зробила - і легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слідкувать, буду на кухню ходить, буду з татком скрізь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать - як воно робиться... Таке велике хазяйство і все мені достанеться одній, а я не знаю нічого,не знаю, де тут зло, і не можу нічого зробить доброго... Ой боже мій! Це ж Іван Миколайович!
ЯВА Х Соня і Калинович.
Соня. Іван Миколайович! От спасибі! Яким вітром? Калинович. Південним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи!
372
Соня. Спасибі! Сьогодня табель, здається?
Калинович. І празник для мого серця! Як же поживаєте, сільська обивателько?
Сідають на ослін.
Соня. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить і як робить... І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно! Тепер радість моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мій дорогий учителю, і можу з вами поділитись своєю радістю.
Калинович. І я радію, що бачу вас в такім яснім настрою. Ну, а після цеї передмови розкажіть, яке ви найшли тут діло?
Соня. Знаєте, Іван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде і так прудко крутиться, що мимо мене пролітали, мов у сні, самі тяжкі вражіння, і я навіть не могла розібратись ні в чім, а тілько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло - несила, бо нічого добре не розумію! Тепер попала на стежку. І от перше всього взяла собі задачу: слідкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далі, я увійду і в саму суть!
Калинович. І суть задавить вас! Вона далеко страшніша, ніж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борців ще мало, - правда, тілько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходім поруч зо мною на корисну працю в школі. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощі переборем - на те є биті шляхи - і будемо між молоддю насаждать ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов'язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!.. Простіть мене, Софіє Терентьєвно: я забув, що ви вже не воспитаниця, і читаю сам лекції...
Соня. О, ви воскрешаєте у моїй пам'яті дні першого знакомства... Я прийняла всі наші ідеали і жажду, і шукаю, де мені їх до життя прикластц... А от і шлях ви показали, і поведете сліпу...
Калинович. А поки ми підемо своїм шляхом, добре і те, що ви задумали робити. Тілько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих ідеалів, які ви будете кому у вічі тикать; у вас щохвилини буде непорозуміння, сварка... Ну, що робить? Це переходний ступінь; ви ж, певно, казали татові й мамі про наше власне діло? Що вони?
Соня. Мама зна і рада, а татові ще не казали. На татові іменини ви приїдете і самі побалакаєте. Та ще захопіть Золотницького, - тато буде рад. Петро Петрович має на тата вплив... А тілько ви не бійтесь нічого: я вас не зрадю - от моя рука!
Калинович (цілує руку). Рука сильна, і опертись на неї можна. А як тато не згодиться?
Соня. Тоді я приїду в город і ми повінчаємось, та й годі!
Калинович. Браво, рішеніє радикальне!
Соня. Ходім же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспіваєте, а тато любе спів. Калинович. Ходім.
Ідуть.
Я буду так співать, щоб ти... щоб ви...
Соня. Ну, ну, вже не поправляйся, говори "ти", для мене це приятно.
Калинович. Щоб ти у кожній ноті чула моє до тебе щире кохання!..
Соня. Отак саме і я буду акомпаніровать. А старі наші будуть таять! Музика до всякого серця і до всякої душі однаково говорить своїм улесливим, чарівним язиком!
Пішли.
ЯВА XI
Ліхтаренко і Феноген (за сценою).
Феноген. Ой-ой-ой! Вийшли.
Ліхтаренко. Ой-ой-ой!
Феноген. Я вас не боюся!
Ліхтаренко. І я вас не злякаюсь!
Феноген. Побачимо!
Ліхтаренко. Побачимо!
Феноген. Що ви мені можете зробить?
Ліхтаренко. А ви мені що? Я не Зелепський.
Феноген. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу - і полетиш!
Ліхтаренко. І я дещо знаю. Скажу - і зостанусь, а Феногенові в потилицю!
Феноген. Ти про мене нічого не знаєш худого.
Ліхтаренко. І ти про мене нічого не знаєш.
Феноген. А за буряки!
Ліхтаренко. А за валахи!
Феноген. Що - за валахи? Що? Ну, скажи!
Ліхтаренко. Перше скажи за буряки, а я починать не хочу.
Феноген. А хто при здачі буряків взяв з завода п'ятсот карбованців?
Ліхтаренко. Я взяв. Та не докажеш, не в ті взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику від валаха - двісті

Повернутись