Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Період національного відродження початку ХХ ст.

Наступний період державності в Україні розпочався падінням царського режиму. Його характерною ознакою була багатодержавність.

Створення Центральної Ради 17 березня 1917 р. на спільному засіданні представників різноманітних українських організацій, товариств і груп (робітничих, студентських, кооперативних, культурних тощо) слід вважати вихідним моментом у процесі відродження української державності у ХХ ст. Центральна Рада ставила своїм завданням домагатися від Тимчасового уряду політичної автономії.

Обравши свого голову – М. Грушевського, Центральна Рада досить швидко завершила етап самоорганізації і зробила спробу визначитись у своїх взаємостосунках із центром. Однак Тимчасовий Уряд поставив під сумнів легітимність Центральної Ради як правомочного представника українського народу. Позиція Тимчасового Уряду мала для національного державотворення позитивні наслідки, оскільки в тогочасному українському суспільстві існувала досить слабка тенденція до політичної автономії. Результатом невизнання Центральної Ради і був I Універсал.

У цей період Центральна Рада приймає рішення про необхідність утворення виконавчої гілки влади, яку уособив створений нею Генеральний Секретаріат.

Водночас із внутрішньою реорганізацією, посиленням своїх суспільних позицій і розмежуванням повноважень із центром Центральна Рада здійснює суперечливу і непослідовну політику, демонструючи свою вірність ідеї “вільної федерації вільних народів колишньої Російської імперії”. Так, у вересні 1917 р. Центральна Рада ініціює скликання З’їзду представників народів і областей, які виявили прагнення до федеративної реформації Росії. З’їздом було ухвалено підсумкову резолюцію “Про федеративний устрій Російської республіки”.

Жовтнева революція 1917 р. у Петербурзі в черговий раз поставила Центральну Раду перед необхідністю визначитись у взаємостосунках із Росією. Після жовтневих подій 1917 р. Центральна Рада прийняла резолюцію про владу у країні та утворення Української Народної Республіки, знову таки, у федеративному союзі з Російською республікою.

Складність і суперечливість переходу Центральної Ради до усвідомлення необхідності політичної незалежності України обумовлювались низкою обставин. Як наслідок кількасотлітньої залежності від Росії, тогочасне українське суспільство відзначалося низьким рівнем політичної культури. Перебіг подій засвідчив, що в ролі організатора українського національно-політичного руху 1917-1920 рр. виступала українська інтелігенція (яка реально була лише напівінтелігенцією), а в ролі рушійних сил – насамперед селянство і частина робітничого класу. Однак обидві сили українського руху – й організуюча, і рушійна – на початку революції були цілком неорганізовані, не мали ніякого досвіду політичної діяльності і виявились неспроможними створити дієвий механізм реалізації своїх національно-політичних інтересів.

Неорганізованість основних класів українського суспільства відображала неорганізованість української нації в цілому та відсутність у неї розвиненої національної самосвідомості. Тому більшовицький переворот 1917 р., який змушував Центральну Раду до проголошення незалежності України, виявив, що ні Центральна Рада, ні українське суспільство в цілому до такої незалежності ще не дозріли. Чітко розробленої програми революційних політичних змін не мала навіть українська інтелігенція, не кажучи вже про інші суспільні сили. Відразу відчулась відсутність організованих сил, які б були здатні в даній ситуації утримати владу й забезпечити здійснення політичної незалежності Української держави. У Центральної Ради не було адміністративних структур по губернським містам. Загалом ніякі суспільні сили не могли забезпечити для України успішного розвитку політичних подій.

Однією з причин втрати Україною незалежності була і та обставина, що на обох етапах Українську державу творили одні й ті ж самі особи – далеко не прибічники державної незалежності України, а переконані федералісти. В авангарді розвитку подій знаходились три українські партії: марксисти і соціал-демократи, зорієнтовані на робітників, селянські соціалісти-революціонери, а також соціалісти-федералісти – партія ліберальної інтелігенції. Політична мета цих партій обмежувалась побудовою автономної України у складі Російської федерації. Таким чином, усі згадані політичні партії були соціалістичного толку, декларували насамперед ідеї соціальної реформи суспільства, питання ж державної незалежності України було для них цілком другорядним.

Поширеність серед українських політичних сил ідей федералізму та соціалізму доповнювалась ще однією згубною для української національної державності обставиною. Внаслідок тривалої тенденції русифікації в Україні на початку ХХ ст. залишалась несформованою національна політична еліта, прошарок національно свідомих політиків-фахівців, спроможних розв’язувати актуальні політичні завдання. Об’єктивно, що основні суспільно-політичні сили в Україні початку ХХ ст., як і лідери, що їх очолювали, були неспроможні створити за тогочасних обставин життєздатну національну державність. Обтяжені ідеєю автономізму у складі Російської федерації, керівники Центральної Ради, з одного боку, домагалися автономії України, а з іншого – постійно орієнтувались на позицію Тимчасового уряду Росії. Така політична близорукість Центральної Ради сковувала її ініціативу в питаннях національного державотворення, зокрема в питанні створення національних збройних сил.

Логіка подій (збройне протистояння з більшовицькою Росією) змусила керівників Центральної Ради проголосити 22 січня 1918 р. в IV Універсалі державну незалежність України. Від федералізму до державного суверенітету керівники Центральної Ради дійшли не з власної волі а під тиском зовнішніх обставин. Для них особисто таке рішення було важким і болючим, оскільки вимагало відмови від федералістських ілюзій, що домінували серед української інтелігенції.

В останній день державності УНР прийняла Конституцію УНР, яка, не будучи втіленою в життя, залишилась лише пам’яткою права.

Важливо відмітити, що новим позитивним явищем у національному державотворчому процесі в період діяльності Центральної Ради стала поява феномену багатопартійності. Формування багатопартійності на початку ХХ ст. в Україні було наслідком гострої класової боротьби в Російській імперії. Вона точилася в умовах політичного режиму, в якому були повністю відсутні елементарні права і свободи громадян. Жорстка експлуатація найманих працівників, політичне безправ’я, національний та соціальний гніт зумовили масову політизацію тогочасного суспільства.

29 квітня 1918 р. в історії українського національного державотворення розпочався новий період, який тривав сім із половиною місяців – період Гетьманату.

Проголошений у результаті військового перевороту гетьманом, Павло Скоропадський встановив бюрократичну диктатуру, перебрав на себе всю повноту влади і змінив назву країни на Українську державу. Як у ХVІІ і ХVІІІ століттях, в Україні була запроваджена одноосібна форма правління. Зовні це ніби підтверджувало життєвість історико-політичних традицій в Україні і започатковувало новий період державного будівництва, але фактично, форма гетьманату, запозичена з козацької доби і станового суспільства, у 1918 р. була приречена стати лише політичною декорацією, а не реальною державотворчою традицією, оскільки справді українські консервативні цінності в цій державності практично були відсутні. Гетьман підтримував потребу консолідації державної території, проводив політику стабілізації влади і суверенітету держави, відстоював потребу у власних збройних силах, правоохоронних органах тощо. Проте, державотворчі наміри гетьмана не виходили за межі ідеї федерації у вигляді реформованої Російської держави.

Особливістю державного будівництва в розглядуваний період було те, що воно здійснювалось в умовах військової іноземної (австро-німецької) присутності. Поразка Німеччини й Австро-Угорщини в Першій світовій війні, підготовка більшовицької агресії, ворожа політика щодо гетьмана Національного Союзу, очолюваного В. Винниченком, підштовхнули П. Скоропадського до зміни політичного курсу. 14 листопада 1918 р. він проголосив “Грамоту Гетьмана Всієї України”, якою скасовувалася суверенність Української Держави і заявлялося про її федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією. Цим рішенням П. Скоропадський намагався здобути прихильність з боку країн Антанти, які, проте, зацікавлені у відновленні свого союзника, “єдиної і неподільної Росії”, ставили перед ним ультимативні вимоги негайного з’єднання з Росією. Проголосивши федеративний союз із Росією, Скоропадський зумовив лише загострення політичної кризи.

Низька соціально-економічна ефективність режиму Скоропадського, його вузька соціальна і політична база, невдала форма державного будівництва, збіг надзвичайно складних і несприятливих внутрішніх і зовнішніх обставин та інші причини призвели до падіння Гетьманату.

Після повалення гетьманської влади розпочалася доба Директорії УНР. Здійснювались спроби відшукати альтернативні принципи державотворення. Складність політичної ситуації, в якій опинилась Директорія, дозволила здійснити лише один політично важливий для України захід – продекларувати спільно із представниками Західноукраїнської Народної Республіки об’єднання двох держав.
Повернутись