Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Остап Вишня "Мисливські усмішки" (сторінка 2)веться, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те, щось колись, за давньої давнини, коли мамонтiв у чотирьохлемiшний плуг запрягали, то лосi тягали тiльки соху.
Лось-звiр дуже здоровий: дорослий самець важить iнодi бiльше як тонну.
Отже, заполювати лося - не тiльки гордiсть, а пудiв з пiвсотнi доброї гов'ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратицi, хвiст i роги.
А роги в лося величезнi та розложистi - гребiнцiв iз них можна наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько.
Полювати лося - рiч дуже прибуткова, через те ми й узялися розповiсти про спосiб цього полювання, хоч на Українi лосi й не плодяться.
А може, хто й зацiкавиться, кине таке невигiдне дiло, як, примiром, завiдувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у пiвнiчнi лiсовi простори:
- Подамся, - мовляв, - на лосiв! I сам прогодуюсь, та й жiнку з дiтками забезпечу.
Для таких оце й пишеться.
Що треба для охоти на лося?
Перш за все, ясно, рушницю. Можна гвинтiвку чи карабiн, можна штуцера, можна й просту собi дубельтiвку, але набої повиннi бути з жаканiвськими кулями. Шротом лося не звалиш.
Обов'язково - лижi, бо полюють лося взимку та ще тодi, коли снiг вiзьметься "настом", тобто вкриється такою собi, нiби крижаною, скоринкою. Лижi тодi не провалюються в снiг, а легко пливуть поверх снiгу, - тiєю скоринкою-настом.
Харчiв так мiсяцiв на два, бо полювання, як ви потiм побачите, потребує чималого часу.
Величеньку дiжку, щоб у нiй можна було засолити пудiв з п'ятдесят лосятини.
- Пудiв з п'ять солi!
За наших часiв уже треба брати i короткохвильову радiостанцiю.
Та оце, мабуть, i все.
Зрозумiло, звичайно, що одягатись треба якнайтеплiше: кожух, капелюха, тепла бiлизна, теплий костюм, а на ноги унти чи пiми, простi повстяники навряд чв витримають такий похiд.
Так ото зiбрались i кажете дружинi й дiтям:
- До побачення! Вирушаю на лося!
З тим, значить, вантажитесь у вагон, i їдете на пiвнiч: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кiровську область.
До обласного центра ви не їдьте, бо в самiм обласнiм мiстi лосi не водяться, вони на периферiї.
Краще всього висiдати на якiйсь невеличкiй залiзничнiй станцiї, серед дрiмучого, безкрайого лiсу,
Висiли.
Невже треба вас iще вчити й того, як приладити всi отi причандали: дiжку, сiль, харчi i т. iн., щоб вони теж за вами їхали?
Зрозумiла рiч, що на пiдводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вмiти змайструвати вузько-довгi саночки!
Сокиру, товаришi, сокиру не забудьте! I потрiбний метраж вiрьовок! I гвiздки!
Обладнавши все як слiд, надягайте лижi, запрягайтеся в саночки i на лижах весело i прудко вибiгайте в лiс...
I бiжiть собi на лижах: усе лiском, усе лiском.
Коли пощастить, то днiв за два-три наткнетесь на лосячi слiди...
Тут уже вас захопить мисливське хвилювання i пiднесення вашого мисливського духу, i ви покотите, покотите, покотите по лосячому слiду...
Чим далi будете бiгти, ви помiчатимете, що слiди все свiжiшають, свiжiшають, свiжiшають...
Пильно вдивляйтеся вперед!
I ось через галявину, провалюючись у снiг i поклавши на спину свої величезнi розложистi роги, важко мчить "сохатий".
Вiн почув вас, бо звiр вiн дуже сторожкий i обережний, i коли за вiтром, то вiн чує вашу присутнiсть за кiлька кiлометрiв.
Ви - за ним.
Лось бiжить, пробиваючи своїм важким тiлом наст i провалюючись у снiг аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такi важкi, як вiн, i ви ж на лижах, а вiн - босонiж, без лиж, бо на його чотири ратицi лиж iще не винайдено.
То нiчого, що лось залишає вас позаду кiлометрiв на 15-20, ви з цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й упевнено йдiть його слiдами, бо перемога все'дно буде ваша!
А яка насолода бiгти на лижах густим-прегустим лiсом, що простягся ген-ген аж на тисячi кiлометрiв!!
Перескакують з гiлки на гiлку бiлочки, зривається з густої ялинки глухар, пищить рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомiтно було (мiмiкрiя!), шарахається набiк перелякана росомаха, щiльнiше пригортається з остраху до своєї лапи в барлозi ведмiдь.
А навкруги казковi шати - снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а пеньки стоять з височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов зустрiчають вас старовиннi бояри у фантастичних володiннях царя Берендея.
Так i здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна Снiгуронька й тихо-тихо привiтає вас:
- Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр'ячка!
А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка, i сiль...
Идет он густою тайгою,
Где пташки одни лишь поют.
Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо людина - є людина, отже й ви, розумiється, вiдчуєте через два-три тижнi втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо слiди його все глибшi, все важчi.
Пiдбадьорiться, - ось-ось перемога!
Ви вже бачите, як перевтомлений звiр хапає язиком снiг i все частiше, все частiше вiн його хапає. Тому доказ - довгуватi ямки обабiч лосьового слiду.
Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху, бiльше енергiї!
Вже недовго...
Днiв через п'ять-шiсть ви вже наближаєтесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а тяжко йде, ступає.
За два-три днi вiн од вас не далi як на п'ятсот метрiв!
Натиснiть, голубе, натиснiть!
Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав.
Лежить!
Ви пiдбiгаєте на лижах до нього і падаєте на звiра.
Звiр тяжко дихає, i ви тяжко дихаєте.
Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.
Отак звiр i ви лежите днiв зо два!
Але яка радiсть розтинає вашi груди! Бо ви зверху!
Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертає до вас свою вкрай стомлену морду!
- Стрiлятимеш чи рiзатимеш? - питає.
- Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуєтесь далi...
- Ну, що ж, - каже лось, - не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!
- Та полеж, - кажете ви, - вiдпочину й застрелю!
- Нi, побiжу, - я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!
Пiдвiвся лось i почвалав.
Але вiн далеко не пiде, - ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.
Ви пiдводитесь i стрiляєте.
Лось - мертвий, а ви поки що живий.
Тодi вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiєнтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.
Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтає - ну, тут уже бал i все таке iнше.
Святкуєте, доки не з'їсте всiєї солонини з лося.
Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.
А як дружини не викликатимете, - грузiть солонину на санки й додому.
Коли повернетесь додому, в Києвi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.
Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:
- Забери, - каже, - будь ласка! Трофей же який!
- А чого, - питаю, - ти сам не пишаєшся з такого трофею?
- Та куди ж я його приткну? У передпокої - в хату не ввiйдеш, в кабiнетi - теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!
1946


ДРОХВА
Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл - на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга - далi, на Шенгерiївку.
Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть.
Од вашого хутора до Дуб'ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм.
Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
Так ви ж не вмiєте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв...
Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, - так i тодi вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикає, - навчить вас.
Так тiльки через два роки вона вам скаже:
- Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам'ять вивчили! Оцi:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
- От ви їх i вивчiть напам'ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знає, що тако "цепкая"?
- Я знаю, - пiдносите ви руку, всю в чорнилi.
- Ну, скажи!
- "Цепкая"... То є цiпок, так це - патериця, вродi як хлопець, вiн, а "цепкая" так це - патериця-дiвчинка, вродi як вона...
Марiя Андрiївна смiється i вiд смiху ще дужче кахикає:
- Нi, не те, не те, - каже вона, - "цепкая" це така, що дуже чiпляється!
- Чiпка, значить? - вигукуєте ви з усiма в хорi.
- Ну да, чiпка! Так "чiпка" це буде по-нашому, а "цепкая" - це по-росiйському! Розумiєте?
- Ага! - знову хором.
А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марiї' Андрiївнi:
По нивi проходжу я вузькою межою,
Поросшей кашкою й чiпкою лободою.
- Та не "чiпкою", а "цепкой"!
- А я забув, що так треба! Так я вдруге!
- Ну, ну!
- Поросшей кашкою i...
Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потiм у думцi самi собi кажете "Ага!" й з притиском переможно кидаєте:
- I чiпкою лободою!
Марiя Андрiївна, посмiхаючись, лагiдно махає рукою:
- Сiдай!
Де тепер могилка лагiдної-лагiдної Марiї Андрiївни? Уклонився б я могилцi її, бо вона ж, було, навчить нас "О" писати: "Бублик, бублик, дiтки, пишiть! Кругленький! Оце й буде "О"! - а потiм розглядає зошити:
- Ой, хороший хлопець! Яке "О" гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось тобi - цукерка!
Хай би на її могилцi навеснi, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко тьохкав!

Так виходить, значить, що про "кашку" й про "цеп-кую лебеду" ви, йдучи межею помiж пшеницями, ще проказувати не вмiєте, бо ще не навчились.
Так ви волошки рвiть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв'яжiть i несiть!
А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили - й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть вас, лоскочуть.
Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь!
А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п'є.
Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п'ють.
А потiм, як нап'ються, то й крикнуть:
- Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? - питає мене куркуль.
- Поїду, - несмiливо кажу я.
- От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре?
- Добре!
- От i гаразд!
А я й питаю вусатого дядька:
- Дядьку! А що воно таке за дрохви?
- Хiба не чув?
- Не чув!
- Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива!
- Ага!
От на гарбi й поїхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з харчами.
А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати:
Вилiтали орли з-за крутої гори...
Але дотягали вони тiльки до "крутої", а на "круту гору" видертись нiяк їм не щастило, вони з "крутої" зсовувались на початок, звiдки знову "вилiтали орли".
Так усю дорогу тiльки те й робилось, що "вилiтали орли", а що з тими орлами далi було, куди вони вилiтали й чого вони вилiтали, - для мене й залишилося тодi таємницею.
Оце було моє перше полювання на дрохву!
Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядькiв каже:
- Подивись-но, Дороше, чи не видно?
Дядько встав на гарбi, я спинив конi, i почав дядько дивитись на всi боки! Дивився вiн довго, а потiм i каже:
- Отам за ожередом нiби щось таке бовванiє! На конюшинищi! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! - каже менi дядько.
Поїхали межею...
Стали бiля ожереду. Дядько вилiз на ожеред, подивився сюдн й туди, злiз, пiдiйшов до гарби:
- Єсть! - каже. - Семеро! Тiльки ж як до них пiд'їхати?
Говорили щось вони, говорили, а потiм мене почали вчити, як менi їхати.
- Ми, - кажуть, - їхатимемо та по дорозi непомiтно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшеницi, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай лiворуч i об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потiм завертай конi i їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад i їдь ще ближче до них. Наганяй нiби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! I не нокай, i не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумiв?
- Зрозумiв!
- Паняй!
Поїхали...
Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув лiворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) - побачив оддалiк табунець якихось великих птахiв, що паслися на конюшинищi.
Я все робив так, як казав менi дядько Дорош.
I туди їхав, i назад повертався, i знову туди повертався, все до тих птахiв наближаючись.
I дуже вже менi закортiло роздивитися їх. Особливо отого, найбiльшого, що весь час, голову високо пiдвiвши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбi й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбiльший, а за ним i всi, - знялися й полетiли. Я так i впав у гарбу! А вони полетiли не на дядькiв, а вбiк!
Пiд'їхав я до дядькiв:
- То ти їх наполохав? - питає дядько Дорош.
- Їй-бо, дядечку, нi! Я сидiв, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися!
- Ох, i полохлива, ох, i сторожка птиця! - зiтхнув дядько Дорош. А другий:
- А ну їх к лихiй годинi! Пiдвертай до ожереду! Пiд'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали пiд ожередом попону...
- А ти коням сiна пiдкинь! - наказав менi дядько Дорош, - та розгнуздай! Умiєш?
- Умiю!
Ну, потiм уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечикiв у чарки наливали та закусювали. А потiм спiвали, - i пiд ожередом, i на гарбi, як додому їхали, i в садку, як додому приїхали, а я на ослонi дрiмав.
А дядько Дорош все намагався довести, що:
- Дрохва, - вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув.

А дрохва таки справдi дуже полохлива i дуже сторожка птиця.
Полюють її отак, як ото ми колись iз дядьком Дорошем полювали: гарбу i воза обтикують бур'яном, гiлками з листям, а потiм, об'їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотникiв. - А найцiкавiший спосiб полювати дрохву - це пiдкрастись до табуна на пострiл i торохнуть.
Пiдкрадатися треба дуже обережно i дуже здалеку.
Забачили ви табун далеченько, так кiлометрiв на три в степу, - лягайте й починайте лiзти.
I все придивляйтесь, щоб так перелазити - од кущика травицi до кущика будякiв чи бур'янцю якогось, кураю тощо...
Лiзти найкраще на черевi, кашкета - в кишеню, голову пригнути низько до землi, бо дрохва найбiльше голови людської лякається!
Отак i пiдлазьте, пiдкрадайтеся!
То нiчого, що на другому кiлометрi вашого пiдкрадання ви вже не штанами будете лiзти i не сорочкою, а голими лiктями й голими колiньми, що на третьому кiлометрi вже з колiн i з лiктiв кров капатиме, - то нiчого, - то якраз i найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, - нiяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а вишкварок - пiвпiдситка.
Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, - вiн од бешихи сильно дуже допомагає!
От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок і нiякої нi у вас, нi у сусiдiв бешихи.
От що значить дрохва!
Та ще до всього цього й гордовите:
- Дрохву вбив! О!
Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi!
Дрiбницi то все!
Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi.
Пiдлiзти треба на пострiл, - це, значить, метрiв на п'ятдесят-шiстдесят, не бiльше!
Шрiт має бути крупний - два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика.
Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п'ятдесят!
Останнi зусилля, ще метр - i дрохви... здiймаються й летять!
Ви стрiляєте "у божий свiт, як у нову копiйку", сiдаєте, дерете натiльну сорочку i перев'язуєте колiна й лiктi!
А потiм уже потихеньку йдете додому.
I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри.
Характер у них такий!

Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву.
Убив, не пiдкрадаючись, а просто так - устрелив та й вже!
Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдає на буряках...
Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька набоїв з крупним шротом.
Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де сiли дрохви.
Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.
Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, - я вистрелив, i-о, радiсть! - одна з них каменем на землю.
Пiдбiг - єсть!
Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше - дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.
А проте ж - дрохва! Справжня дрохва!
Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi на кого i не дивлюсь.
Домашнi всi питають:
- Що за птиця? А я крiзь зуби:
- Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.
- Правда, що дрохву вбив?
- Убив!
- Коли ж на дрохву?
- Та заходьте, - кажу.
Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, - вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу дружинi:
- Знаєш, - кажу, - що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!
- Добре, - каже дружина, - клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди, - питаєте, - однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й прошу:
- Приготуйте, будь ласка, на завтра!
- Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати, потiм - добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.
- Ну, добре! - кажу.
Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.
Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.
А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з'їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв'є порцiй з п'ятнадцять з'їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!
Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!
Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було "нi пера нi пуху", а потiм спiвали.
На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:
- Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?
- Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!
- Дрохва?! - перебивають вас. - Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає! А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!
- Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?
- Слава богу, що не часто вона трапляється, - перебивають вас iзнову.
А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:
- Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?
- Не менше! - одказує Микола Iванович. - Тодi вона позбавляється специфiчного, не дуже приємного запаху!
- Слухайте, - кажу, - Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!
- Не витримає, - зогниє!
- От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.
1946


ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР
Чого воно так: коли говорять "дикий кабан" - так не страшно, а як - "вепр", так уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?
Воно, мабуть, саме слово "вепр" - страшнувате, - якесь таке, нiби з великими iклами й погрозливо хрокає...
- Вепр!
На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, - хоч воно i не дорослий "Вепр", а тiльки маленький, тiльки ще "Веприк", але я гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, - ану ж вiзьме малий "Веприк" та на великого "Вепра" й виросте? Що тодi?!
Найстрашнiший дикий кабан - "одинець", - це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля справляють.
Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками перев'язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право "першої ночi".
Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла - сiкачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.
Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як горличка.
А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:
- Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і болотом котить. Придививсь - а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, - у лiвому стволi в мене жакан, - я його в лоб як жахну, - а вiн тiльки головою покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась! Я не розгубився... А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да... Я не розгубився та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:
"Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?" Да... Я, звiсно...
- Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
- Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз проти серця! "Ага, - кричу, - попався, - кричу, - веп-п-пиррр. Не з таких, - кричу, - я, щоб сiкачiв боятись!" Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за гiлку! А вiн менi знову: - "Та злазьте, - каже, - дядьку, кабан у Пилипову балку побiг!" А я йому:
"Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, - кричу, - не рiшу тебе тут!" А вiн менi: "Я, - каже, - веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч..."
Тут уже пiдходить хазяйка:
- Може б, - каже, - ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
- Не злiзу! - кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.
А вiн i на канапi ще добиває сiкача:
- Не злiзу, - кричить, - доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи злiз Стратон
Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.
Сiкач - страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш...
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?
Бо ми - охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що...
Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними зубилами-iклами!
Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.
Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней настрiляти, але головна ваша мета - сiкач.
Поросят не бийте.
Убити порося - це все'дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не вбилось.
Це - шокiнг для справжнього мисливця.
Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.
Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.
Кузьма Дем'янович - мого приятеля звуть.
- Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, - почав Кузьма Дем'янович... - А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою - лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi - рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, - що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки - лiсочок... Бiля лiсочка - хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять:
Вивiв мене босую,
Та й питає.
- Чи є мороз, дiвчино,
Чи не-ма-а-а-є-є-є?
Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав...
Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.
Аж ось мiсцевий дiдок i каже:
- А в цьому, - каже, - болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.
- Ми всi, - каже Кузьма Дем'янович, - аж попiдскакували!
- Де?
- Та отут у болотi!
- Та невже? - ми до нього. - А чи бачив їх тут хто-небудь?
- А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, - пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!
- Ну, ви ж розумiєте, - вiв далi Кузьма Дем'янович, - що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, - менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, - так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта - з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.
Загонщикiв у нас, як бачите, не було, - ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" - каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' - каже, - де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi - сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, - сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, - так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув - i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге - як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають:
- Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
- Я тут! - кричу. - На сiкача засiв! На грушi!
- Зла-га-га-газьте!
- Не злiзу! - кричу.
А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, - не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття - самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму...
Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.
- Бачили що-небудь? - питаю я їх.
- Анiчогiсiнько не бачили!
- Та як же ж, - кажу, - не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, - кажу, - своїми вухами чув!
- Так то ви, значить, - питає мене Iван Петрович, - на провалля прянули?
- Я ж, - кажу, - я! Воно як хрокне, - я думав, що сiкач, i з очерету!
- Та то я висякався! - каже Iван Петрович. - Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!
Аж ось дiдок пiдходить.
Ми на нього:
- Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?
- Нема хiба? - здивувався дiдок.
- I слiду нема, - кажемо.
Виходить, пiрнули!
- Куди пiрнули?
- Пiд воду! Куди ж!
- Та хiба ж дикi свинi пiрнають?
- Не знаю, як де, а в нас пiрнають! - каже дiдок.
- А що ви гадаєте, - мiркує Кузьма Дем'янович, - могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є!
- Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят же шостий менi... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, - додав Кузьма Дем'янович.

Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками.
Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте.
Стрiляти треба обов'язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан - звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей.
Коли вiн сам смертельно поранений, - вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi.
Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї.
Тi, що несуть загиблого товариша, - дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страстi.
А тi, що несуть забитого кабана, - дуже веселi, бо "такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.
Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цiлий табун диких свиней i де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра).
Така молитва:
Ви зорi-зiрницi,
Нiч темна темниця,
Замикаєш ти i церкви, i хати
Ще й царськi палати.
Замкни звiрю вуха й очi,
Щоб я пiдiйшов i не промахнувся...
Коли ви таку молитву прочитаєте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як у найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру.
З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в очеретяному болотi.
А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн.
Трапляється, i дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довiдавшись, що спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в рушницях кулями, i бувши не зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi, - повертається i йде на загонщикiв.
Бо вiн звiр хитрий, - вiн знає, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного галасу, в руках нiчого немає.
Випадки такi кiнчаються бiльш-менш щасливо, кiнчаються вони переляком, бо кабан поре людину тiльки тодi, коли його поранено, а так вiн пiдбiжить, хрокне, налякає й, смiючись, побiжить далi.
Було таке й з нами на полюваннi кабанiв, було, було! Брехати не буду - було!
Пiдняли загонщики в очеретi на болотi кiлька диких свиней i кабанiв.
Пiшли вони на охотникiв.
Почулося там бах, там бах!
Виткнувся на них i один чималенький, так пудiв на десять, вепр.
Чи там у нього стрiляли, чи не стрiляли, я вже не скажу, бо дехто з охотникiв, щоб виднiше було, сидiв на грушi, а тiльки ж вiн крутонувся й помчав на загонщикiв.
На всьому скаку пiдбiг до одного парубчака-загонщика, той i "рятуйте, хто в бога вiрує!" не встиг пролящати, як вiн його тиць рилом у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав i помчав далi.
Пiдбiгли ми всi до того парубчака: стоїть блiдий-блIдий, губи бiлi й трусяться, i нiчого бiльше вимовити не може, тiльки:
- Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло!
Нарештi трохи опам'ятався.
Ми до нього:
- Ну, що, - дуже злякався?
- Злякався, тiльки не зовсiм до кiнця злякався! Можна дужче злякатися! - промовив вiн i подавсь у кущi.
Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.

Убили ви дикого кабана.
I отодi настає найтяжчий момент полювання диких свиней.
Це - коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелi i вам треба переконати їх, що це iменно кабан не простий, а дикий.
Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрiбнiших деталей: i як збиралися ви на охоту, i як їхали, i як доїхали, як до болота чи до лiсу дiйшли, де стали, скiльки було загонщикiв, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як вiн ткнувся рилом у землю, а потiм знову встав i побiг, а ви його вдруге...
В процесi розповiдi ви й свiдкiв називаєте i розплющену кулю калiбра вашої рушницi показуєте...
Ну, всi докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.
I бачите, що нiщо не допомагає: їдять i хвалять кабана, а не вас!
I ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:
- Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речi, почiм свинина тепер?
Отакi люди!
Невдячнi люди!
З'їли цiлого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка iстерично верещить:
- Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англiйськи) пiвлiтри карасини випила? Ну, гостi?! Щоб ти менi бiльше диких кабанiв не стрiляв!
А вони, приятелi, iдуть ситi й п'янi додому та ще й насмiхаються!
Нехорошо!
1946


ГАГАРА
Одного разу вiдпочивали ми кумпанiєю пiсля ранкової зорьки й пiдраховували, скiльки хто з нас не знайшов битої смертельно качки.
П'ятеро нас було дуже досвiдчених охотникiв-влучакiв, дуже цiлких стрiльцiв, що ото:
- Ану, пiдкинь картуза! Ану, пiдкинь! Побачиш, як я стрiляю, та до того ж побачиш як у мене ружжо б'є! Пiдкинь!
Картуза нiхто не наважувався пiдкидати, бо картуза шкода, а пляшки ставляли.
Правди нема куди дiти, - ставляли!
Що ставляли, то ставляли...
Найцiлкiший iз нас отой що:
- Та що менi картуз?! П'ятака пiдкинь! Пiр'я з твого п'ятака посиплеться!
Так оцей, найцiлкiший, у чвертку на п'ятдесят крокiв промазав.
Та це так, мiж iншим, бо всi ж мисливцi знають, що нiколи на охотi нiхто в порожнi (порожнi, порожнi пляшки! Не вповнi! Нi!) пляшки не стрiляє, такого звичаю в охотникiв не було, нема й не буде! Боже борони! Та й де тi пляшки на охотi вiзьмуться?
Так що те, що ми оту чвертку за мiшень поставили, то просто випадок, може, єдиний за всю iсторiю охоти.
Так... Пiдраховували ми, значить, хто скiльки з нас не знайшов битої смертельно качки...
Якось так трапилося, що пiдiйшли ми пiсля ранкової зорьки до ожереду, i нi в кого з нас не було нi пера, нi пуху.
В таких випадках ми ж знаємо, що всi охотники це роблять: пiдраховують незнайденi качки.
Така вже в них традицiя.
Кожний iз нас не знайшов щонайменше п'ять-шiсть крижнiв, штук по троє чирят та по однiй широко-носцi...
Всi ж на одному озерi полювали, тому й випадки були подiбнi один до одного:
- Вдарив, знаєте, - ну, вона грудкою на землю i недалечко й упала! Шукав-шукав, шукав-шукав - нема! Трава густа, висока! Нiчого не зробиш! Собаки нема! Якби був собачка - був би оце я i з пером, i з пухом! Та ще з яким! Нi одного промаху! Ех!
i так кожний.
Ну, посумували, позiтхали, та що поробиш. Єсть iще ж вечiрня зорька, може ж, вона щасливiша буде.
Лежимо пiд ожередом, розмовляємо.
Хтось iз нас, - не знаю вже з якого приводу, - згадав, як вiн колись гагару стрiляв.
Дiдок один, - хто й зна звiдкiля вiн до нашої кумпанiї прибився, - i собi встряв у розмову:
- Стрiляв, - каже, - i я колись гагару! Стрiляв, стрiляв! Жив я ще тодi у Вовчанському в'єздi! Ой, звiр, ой, звiр - гагара! Собака в мене був, ох, i собака, гончий собака! Так вiн як ув'язався за гагарою! Гонить i гонить, гонить i гонить! А я на горбочку стою i все бачу! Вона не дуже й тiкала. Стане, собака до неї пiдбiжить, а вона тiльки зубами - клац! Собака й одскочить! А собака був! Ох, i собака! На вовка верхи сiдав! А гагари не бере! Нагнав-таки на мене, я вистрiлив, з неї вродi дим пiшов, а не впала, подалась далi й зникла... А собака все по слiдах гонить! Насилу я його впiймав! Гагара, так воно таке - нiби й лисиця, нiби й вовк. Я пановi розказував, - а пан учений у нас був, - у предводителях ходив, - так вiн казав, що то вона забiгла до нас iз тої землi, - як пак вона? - та ота, що там Ярусалим-город стоїть! Та, боже мiй, iще ж жiнка Каленика Тимофiйовича Триндипляшки, що парова машина в нього була, - так вона туди їздила, та й розказувала, як та мiсцевiсть зветься. А я й забув... Стрiляв, стрiляв i я гагару! Чудний звiр, на наших не схожий. Що нi, то нi!
Посмiялися ми з дiдової гагари.
Але нiхто з нас iз ним не сперечався!
Навiщо, скажiть, сперечатися, навiщо розчаровувати симпатичного дiдуся, який, може, вже рокiв iз сорок розповiдає в кумпанiї, як вiн гагару стрiляв.
Ну, доводитимете ви йому, що гагара не звiр, а птиця, та навряд чи вiн вам повiрить.
Та, може, й краще, що не повiрить: ще десь розповiдатиме, ще десь, значить, кумпанiя буде весело реготатися...
Хай розказує!
Чимало таких "гагар" трапляється в цiкавiм романтично-пригодницькiм мисливськiм життi-буттi.

Гагара, розумiється, птиця.
Та цього ще мало, - птиця то вона птиця, та цiкаво не те, що вона птиця, а цiкаво те, що вона цiкава птиця.
I цiкава iменно для запального охотника, а особливо для запального та ще й молодого охотника. Охотника-початкiвця.
А який молодий охотник, охотник-початкiвець, не запальний?
Нема таких!
А напевно ж є такi мисливцi, що не знають, що таке гагара, а знати їм це конче потрiбно, бо в противному разi втеряють вони чимало дуже iнтересних моментiв з мисливського життя.
Гагара - птиця, що плодиться не в нас, а на пiвночi.
На наших озерах ми її бачимо на початку вересня й пiзнiше, коли вона мандрує з пiвночi на пiвдень.
По-латинi вона зветься Colymbus (Колiмбус).
Завдовжки вона 65-75 сантиметрiв, крило в неї - 38 сантиметрiв, хвiст - 6 сантиметрiв.
Шия в неї довга, дзьоб - прямий, гострий. Восени вона вся зверху темно-бура, а голова й шия теж зверху - сiрi. Знизу вона вся бiла.
Як побачите, що така птиця на озерi плаває - пiдiйдiть i прикиньте хоча б приблизно: як має вона завдовжки 65-75 сантиметрiв, а крило - 38 сантиметрiв, а хвiст - 6 сантиметрiв, значить - вона, гагара!
Але треба все-таки пильненько придивлятись, може бути i довжина її 65-75 сантиметрiв, i крило -- 38 сантиметрiв, а хвiст, примiром, не 6 сантиметрiв, а 5 або 7.
Так i знайте, що то вже не гагара.
Буває й навпаки: хвiст рiвно 6 сантиметрiв, а крило 37 або 39.
Знову не гагара, а щось iнше.
А вам треба обов'язково гагару, iнакше не будете мати нiякої насолоди з полювання на негагару.
Бахнете - птиця й полетить.
А гагара - нирець, ниркова птиця, через те охота на неї має свої особливостi й свою принаднiсть.
А от, коли всi вимiри (65-75Х38Х6) ви зробили правильно i пересвiдчилися, що по-латинi вона зветься Колімбус, - отодi вже можна її й полювати.
В чому ж полягає принаднiсть охоти на гагару?
Ось у чому:
1. Коли ви полюєте на озерi гагару, ви цiлiсiнький день перебуваєте пiд враженням, що кожної хвилини ви маєте перед собою дичину. Ви не гуляєте, шукаючи качки, - вона цiлий день перед вами.
2. Гагара розвиває у вас три види спорту: мисливський, стрiлецький i легкоатлетичний.
3. Гагара полегшує вам подорож з полювання додому.
От приїздите ви на село.
Iз дому ви берете з собою пiвтори-двi сотнi набоїв, менше брати не можна, бо, виїздячи на охоту, завжди треба мати на увазi, що ви можете потрапити на такий перельот, чи на таке на болотi скупчення качви, що тiльки те й робитимете, що бахкатимете.
I от уявiть собi, що у вас не вистачило набоїв?!
Та ви лiктi собi кусатимете, коли качки вам просто на мушку сiдають, а ви нiчого зробити не можете!
Завжди мисливець повинен мати добрий запас набоїв.
Приїхали ви, значить, на село з добрим запасом набоїв.
Тягти з собою зразу всi набої на болото чи на озеро нема нiякої рацiї - ви їх залишаєте в хатi у того селянина, де зупиняєтесь.
А зупиняєтесь ви, ясно, в селянина, що живе недалечко вiд озера чи вiд болота.
Виходячи на озеро, берете ви тридцять-сорок набоїв.
Ранкова зорька була невдала: стрiляли ви мало, набої у вас цiлi...
Вiдпочивши трохи пiсля ранкової зорьки та як слiд поснiдавши, ви йдете до озера, - може ж, де назирите якусь на озерi дичину.
На озерi плаває якась птиця.
Прикинули - гагара...
Ви смiливо йдiть до озера, бо хоч гагара й сторожка птиця, проте i вона не вiд того, щоб погратися з вами у полювання.
Ви пiдходите - нацiляєтесь!
- Бах! - i нема гагари!
У той самий момент, коли ви сiпаєте "собачку", гагара пiрнає!
Шрiт робить на тiм мiсцi на водi цiлу бурю, - й гагари нема!
Хвилинка, i крокiв за три вiд того мiсця, де шаленiв на водi ваш шрiт, витикається гагаряча голiвка. Ви за лiву "собачку" - сiп.
- Бабах! - i нема гагари...
Поки ви швиденько перезарядите рушницю, перед вами знову гагара.
Прекрасна вона на водi, струнка, довгошия i слiпучо-бiла, коли повертається до вас грудьми своїми...
- Бабах! - i нема гагари!
Хвилина - i є гагара.
- Бабах з лiвої! - i нема гагари.
Вашi тридцять патронiв вилiтають за тридцять-сорок хвилин!
Але хiба ж ви вiдступитесь од бажання добути гагару?!
Та нiколи в свiтi!
Щоб ото вiдмовитися мати в себе в кабiнетi таке прекрасне чучело?
А хiба не приємно буде вам подарувати дружинi шкурку з гагари?
Убити двiстi-триста гагар, зняти з них шкурки (у гагар дуже мiцна шкура й густий-прегустий пух!) - таке вийде оригiнальне тепле пальто, що нi в кого в свiтi такого не буде!
I я можу навiть побожитися, що нi в кого в свiтi такого пальта не було й не буде!

Вистрiлявши всi свої тридцять набоїв, ви бiгом до хати, до свого запасу.
Прибiгли - набили патронташа, взяли два десятки в кишенi - знову бiгом на озеро.
Хазяйка до вас:
- Мо'б пообiдали! Я борщу з карасями наварила!
- Потiм... Потiм! - кидаєте ви. - Гагара!
Пiдбiгаєте до озера, а гагара, голубочка, плаває собi та хлюпочеться, пiр'ячко своє дзьобом перебираючи.
Подивиться на вас i нiби ось-ось скаже:
- Приготувались! Почали!
Вона вже вiдпочила й готова знову гратися з вами в полювання.
Починається знову:
- Бабах з правої! - нема гагари.
- Бабах з лiвої! - нема гагари.
Вистрiливши другу порцiю набоїв, знову бiжите до хати, знову берете набої...
Взяти зразу всi набої до озера - нiколи ви їх не вiзьмете, бо ви твердо переконанi, що ось оцим уже пострiлом ви обов'язково гагару встрелите!
Можна навiть антракт зробити - i ви вiдпочинете, i гагара вiдпочине.
Так ото, сюди-туди бiгаючи та в гагару стрiляючи, ви й проводите цiлий день у мисливському запалi й напруженнi.
А крiм того, їхатимете додому без тягаря, легеньким i веселеньким...
Сумувати з того, що ви не встрелили гагари, - не сумуйте, i на той рiк вона ще прилетить i ще дасть вам один, а коли захочете, то й кiлька днiв напруженого й запального полювання!
Та ще майте на увазi, що ви воднораз перевiряєте при цьому, як ви стрiляєте.
Ви чудовий стрiлець, бо весь шрiт лягає якраз саме на тiм мiсцi, де тiльки-но була гагара.
Ви не промазали!
А це теж чого-небудь та варт!
А чи можна взагалi встрелити гагару?
Можна!
Ну, добре, - я вже вам одкрию цей секрет.
Бачите, в чiм рiч: гагара дуже спостережлива птиця.
I дуже гостроока, - бачить вона крокiв на сто так, як не можна бачить у найудосконаленiший бiнокль.
От вона плаває i нiби зовсiм на вас не звертає жодної уваги...
А насправдi одним оком аж просвердлює вас, всi вашi найменшi рухи.
I особливо пильно стежить за вашим пальцем, що на "собачцi" лежить.
I тiльки вiн натискує, - навiть ще тiльки ворухнеться, щоб натиснути "собачку", вона - хоп! i вже пiд водою.
А поринає вона, як блискавка!
Основне ваше завдання, щоб устрелить гагару, не дати їй помiтити, коли саме ви натискуєте "собачку".
Як це зробити?
Накрити курки картузом - не бачитимете мушки.
Робиться це так: ви становитесь до гагари спиною, нiби зовсiм не звертаючи на неї уваги, рушниця лежить у вас через плече, в лiвiй руцi у вас невеличке дзеркальце i ви через це дзеркальце нацiляєтесь.
Гагара думає, що ви пудритесь, чи взагалi туалетитесь.
А ви, через дзеркальце прицiлившись, - бабах!
- I єсть гагара!
Яка ж радiсть, що у вас в руках справжнiй Colymbus (Колiмбус), 75 сантиметрiв завдовжки, крило в нього 38 сантиметрiв, а хвiст - 6 сантиметрiв.
Ви зразу знiмайте з нього шкурку.
Їсти його не можна, бо вiн рибою сильно одгонить!
Але ж нiде так, як у гагарячiй шкурцi, не розплоджується мiль!


ЕКIПIРОВКА МИСЛИВЦЯ
"Без пристрою, - як каже народне прислiв'я, - й блохи не вб'єш".
Мисливець, як ми знаємо, блiх не полює, мисливець, коли вiн є справжнiй мисливець, - вiн полює левiв, перепiлок, тигрiв, зайцiв, бiлок, носорогiв, бекасiв, жирафiв, дупелiв, бiзонiв, качок, ведмедiв, гусей, тегерукiв i iнших звiрiв та птиць, ризикуючи в окремих випадках заполювати крокодила або слона.
Спробуйте забити слона або гiпопотама (вiн же бегемот) голими руками!
В нашiй коротенькiй розвiдцi ми не будемо говорити про те, як повинен екiпiруватися мисливець на слона або на крокодила, - це дуже складна штука, та й практично не дуже для нас потрiбна, бо слони й крокодили плодяться на "дуже суверенних" територiях, звiдки ось уже кiлька столiть виводяться iноземнi вiйська.
Поради нашi стосуватимуться мисливцiв, що полюють на територiї "вiд Кавказу до Алтаю, вiд Амуру до Днiпра..."
Два принципи повиннi керувати нами, коли ми екiпiруємось на полювання:
П е р ш и й: їдеш на день, бери хлiба на тиждень.
Д р у г и й: на величезнiй нашiй територiї сила рiзного звiра може трапитись, - вiд нiжної перепiлочки до страшного бурого ведмедя чи уссурiйського тигра.
До всього треба бути готовим, бо незручно буде, зустрiвши уссурiйського тигра, говорити йому:
- Не їж мене, голубчику, бо забув я з собою взяти жаканiвську кулю, я вийшов тiльки на качок i найбiльший у мене шрiт номер четвертий! Тепер уже, як їхатиму, вiзьму й кулi на тебе, а сьогоднi не бий люто хвостом, а йди собi з богом, пошукай краще марала! Маралом, голубчику, i поснiдаєш!
Тигр може не послухати вас i вами поснiдати.
Ще раз пiдкреслюємо: на полюваннi треба бути готовим до всього, щоб потiм не жалкувати.
Приготувавши рушницю з твердим футляром, бо в м'якому її можна в дорозi пошкодити, ви, розумiється, одкладаєте набої, набитi рiзнокалiберним шротом, щоб було чим бити i бекаса, i тигра.
Двадцять чотири набої ви кладете в патронташ (не забудьте, отже, патронташа), а решту, штук так 500 - 600, ви складаєте в спецiальний для набоїв ящик, оббитий непромокальним брезентом або шкiрою.
Без шомпола з рiзними щiточками й ганчiрочками (чистити рушницю), флаконом рушничного масла (мастити рушницю) виїздити не можна, бо рушницю пiсля пострiлу обов'язково треба чистити.
Покладiть обов'язково екстрактора, бо набiй у стволi може застряти, i без екстрактора ви його не витягнете.
Ну, з рушницею, здається, все...
Да, - бiнокль не забудьте, щоб можна було здалека наглядiти дичину, i компас, щоб не заблудитися.

Що треба мисливцевi брати для транспортування додому забитої дичини?
Коли ви їдете полювати птицю, берiть для неї сiтку (це-для бекасiв).
Сiтка - це та ж сама широко розповсюджена серед населення "авоська", тiльки вiдповiдним способом реконструйована.
Для качок потрiбнi - тороки чи, як їх iще називають, "удавки" - коротенькi ремiнчики з кiльцем на кiнцi - робити петлю. В ту петлю просувається качача голова, петля зашморгується, й качка гордо висить у вас бiля пояса.
На вовка ви берете з собою тачку, краще з колесами на шарикопiдшипниках - легше везти. Для ведмедя чи лося - тритонку.
Цi всi речi для дичини ви берете, коли їдете полювати па день-два...
Коли ж передбачається полювання тривале - два тижнi чи мiсяць, - обов'язково берiть з собою невеличкий льодник, де зберiгатимете дичину до того часу, коли будете її вже чи солити, чи коптити. Отже, значить, не забудьте взяти з собою бочку для солоної дичини i кiлька ящикiв для копченої.
Як солити й коптити дичину, - прочитайте про це перед полюванням у вiдповiдних пiдручниках, бо це в план нашої розвiдки не входить.

О д е ж а. Штани й куртка, кепка чи капелюха - це зрозумiло. Чоботи - двi пари: однi чоботи шкiрянi - ходити по сухому, другi чоботи гумовi - ходити по мокрому. Взимку до двох пар чобiт беруться ще й повстяники. Плащ-палатка. Для полювання взимку - бiлий халат, для полювання влiтку - зелений халат, для полювання восени - кiлька халатiв рiзного кольору, залежно вiд того, де полюватимете, чи на полi, чи в лiсi, чи на лузi.
Все це, як ви вже й самi догадуєтесь, потрiбно для маскування.
Спальний мiшок - спати.
Рукавицi, щоб руки не мерзли.
Накомарник, щоб комарi не кусали.
Коли ж ви не побажаєте тягти з собою спальний мiшок та накомарник, вiзьмiть iз собою невеличкий розбiрний мисливський будиночок, з розкладним лiжком - дуже зручна штука: i виспатись єсть де, i негоду перебути єсть де.
Щоправда, можна збудувати замiсть розбiрного будиночка звичайнiсiнький курiнь, але тодi вiзьмiть iз собою метрiв з десяток непромокальної матерiї покрити зверху курiнь, щоб пiд час дощу курiнь не протiкав.
Мисливець, як вiдомо, весь час ходить, - бережiть ноги, щоб не намуляти їх.
Найкраще вiд намуляння нiг - частiше мити ноги.
Для цього ви берете з собою емальовану велику миску, мило й рушника.
Помили ноги - намастiть їх вазелiном, або ланолiном, або кремом "Снiжинка". Потiм припудрiть тальком: всi цi "антинамульники" повиннi бути у вас пiд рукою.
Взимку, щоб ноги не мерзли, поверх шкарпеток та онуч обгортайте ноги газетами чи журналами.

Ї ж а м и с л и в с ь к а. Полювання - процес не легкий, - весь час напруження, багато ходити, чимало на собi носити, - все це до певної мiри людину виснажує, отже, треба добре пiд час полювання їсти й пити.
Не будемо рекомендувати, що саме з їжi має брати кожний мисливець: у всякого, - як то кажуть, - своя доля i свiй шлях широкий, - свої, тобто, уподобання.
Любите сало - берiть сало, любите ковбасу - берiть ковбасу, любите охотницькi сосиски - берiть сосиски, яйця, консерви, шинку, овочi, фрукти, - берiть, словом, все, що вам бiльше до вподоби, але обов'язково берiть багато.
Нi, не багато берiть, а берiть ще бiльше, бо обов'язково буде мало.
Це перевiрено вiковим досвiдом, - хоч скiльки б ви взяли на полювання харчiв, все'дно - мало!
Вони, харчi, очевидно, пiд час ходьби втрушуються.
Для харчiв - рюкзак, торба, сiтка.
Для чаю чи кави - термос. Погано в нас те, що термоси виробляють малi, найбiльший - на лiтр.
Є чутки, що незабаром вироблятимуть спецiальний мисливський термос на цеберку чаю чи кави... Тодi буде самий раз!
Двi фляги. Одна - для води, друга для того, хто що любить.
- А що у вас у другiй флязi? - запитуєте ви свого товариша.
- Боржом!
- Збiльшена кислотнiсть?
- Збiльшена! А у вас?
- Єсентуки № 17!
- Зменшена кислотнiсть?
- Зменшена!
- Кiльки взяли?
- Взяв! А ви?
- Я - шпроти!
- Ну, як питимемо боржом, ви менi шпрота дасте, а я до ваших Єсентукiв № 17 - кiльку. Гаразд?
- Гаразд!
З флягами в нас теж не дуже добре. Для води фляга нiчого, пiдходяща; для боржому чи єсентукiв - замала: треба збiльшити.
Розумiється, що ви на полювання берете з собою казанок, кухоль, ложку, нiж, виделку, сiль, перець, лавровий лист, сиру картоплю, пшоно, моркву, петрушку, топiрець (дрова рубати) i брусок (топiрця гострити).
Ви вже, ясна рiч, догадались, що все це береться для того, щоб iзварити чудесну польову кашу, - i то кашу не з куркою, чи з iндиком, чи з бараниною, а кашу з чирям, або з крижнем, або з широконоскою.
Ох, i каша! Ох, i каша!
Тiльки одне в тiй кашi недобре: казанки замалi!
Для швидшого розпалювання вогню (багаття) берiть iз собою сухий спирт. Пiдкреслюємо - сухий спирт, а не мокрий. Вiд мокрого - слiпнуть.

Н а в с я к в и п а д о к. Поводитися на полюваннi треба обережно. Стрiляти тiльки туди, де ви напевно знаєте, що не стоїть ваш товариш, iнакше можете замiсть крижня влiпити заряд шроту в спину або й нижче, в симпатичного Iвана Iвановича.
От для таких випадкiв кожний мисливець повинен мати бинт, вату, йод, стрептоцид, пенiцилiн, шприц, голку для шприца, спирт (медицинський, а не якийсь iнший) i камфору в ампулах...
Найкраще напарником по полюванню мати досвiдченого лiкаря, не гiнеколога, а хiрурга.
Запасливий мисливець бере з собою iз лiкiв: аспiрин, пiрамiдон з кофеїном, сульфатiазол, складану кружку або, краще, гумову грiлку з довгою гумовою трубкою з наконечником, яка (грiлка) замiняє собою кружку.
Непогано (хоч це й дуже складно!) мати з собою невеличку карету "швидкої допомоги", а ще краще - санiтарний самольот.

Полюєте, розумiється, ви з с о б а к о ю, - лягавим улiтку, i з собаками - гончаками восени i взимку.
Для собак берiть харчi, миску, свисток, сурму (для гончакiв), поводок i нагая...
Здається, все!
Екiпiруйтеся, дорогi товаришi мисливцi!
Не забувайте нiчого, бо в лiсi, чи на озерi, чи на лузi - нiде нiчого не дiстанете: все треба мати з собою!
Нi пера вам нi пуху!
1947


З КРЯКУХОЮ НА ОЗЕРI
І
Ох, i очеретяна ж рiчка Оскiл! Ох, i рибна ж вона, ох же ж i вутяна!
I вутяна, i дупеляча, i бекасинна!
А яка вода в Осколi!
Лагiдна, ласкава, м'яко-шовкова!
Як попливти з мiста, з Куп'янки, Осколом за течiєю, кiлометрiв за 20, на узгiр'ї розляглося село Сенькiв...
Пiд Сеньковом Оскiл-рiчка дiлиться на три рукави-рiчища; а помiж тими, помiж рукавами-рiчищами, - острови, буйним очеретом закучерявленi; очеретом, кугою, осокою, дикою м'ятою...
"Ой, шумить очерет та й лепехуватий", щось своє шарудить-говорить ясно-зелена куга i пахне, - аж пашить - так пахне, - дика м'ята-рута!
Серед очеретiв тих густо-буйних озера-свiчада, а на озерах латаття, а на озерах бiлi лiлеї i килими-килими-килими з темно-зеленої ряски...
А серед озера - плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають бульбашки золотавi карасi - "Ну, їй-богу, як лопата", i лини - "Ох, i лини, ви зроду не повiрите!"...
I падають на тi озера чирята, падають крижнi й широконоски...
I скрiзь, скрiзь, помiж очеретами рiчок наших, - невеличких i величких, - є обов'язково "бiле" озеро i обов'язково "комишувате". А потiм уже назви озер-свiчад пiшли чи вiд прiзвища колишьного хазяїна, чи вiд якоїсь подiї, що її свiдком були тi свiчада-озера...
Може, сiча там була з турками чи з татарами, може, якась буйна чи сумирна голiвонька смерть у тому озерi прийняла, то й буде тодi "татарське" альбо "турецьке" озеро, "Марусине", "Iванове" озеро...
А чи, може, князь якийсь древнiй над озером шатро своє розкидав, як на печенiгiв походом iшов - тодi його аж iз прадавнiх-давен прозивають "князь-озеро"...
А правнуки нашi прозиватимуть озера на рiчках на наших, де страшнi сiчi з гiтлерiвцями вiдбувалися, - "Ковпак-озеро", "Молодчий-озеро", i взагалi "Герой-озеро"...
...А бiля села Сенькова, пiд горою, де закучерявився "Рiжок"-лiс, є озеро Сердюкове i є озеро Кирмасове...
I на Сердюковому озерi, i на Кирмасовому - ряска i латаття, i лiлеї, i м'ятний пах, i очеретяний шум, i карасi, i щуки, i соми...
- Ви на Кирмасовому були?
- Нi!
- Ой! Та там же качви тої, як гною!

II
Ви коли-небудь полювали з крякухою?
I взагалi ви знаєте, що таке єсть крякуха?
Не знаєте?
Ай-ай-ай-ай! Як же це так, що ви не знаєте, що таке кр-якуха?!
Крякуха, або як її ще звуть - "пiдсадна" качка, така нiби собi звичайнiсiнька зовнi вуточка, менша вiд свiйської, менша вiд крижня, але бiльша за чиря.
Дехто запевняє, що крякуха - це є помiсь дикої й свiйської качки, що для того, мовляв, щоб добути качок-крякух, треба навеснi пустити свiйську качку на озеро, щоб її там "потоптав" дикий селезень, i тодi, з таким от способом заплiднених яєць свiйської качки, вилупляться крякушенята...
А виходить, що зовсiм воно не так.
Крякухи, особлива порода качки, виведенi, як нам розповiдали, давненько вже в Тульськiй нiби губернiї, звiдки вони й розповсюдилися по всiй країнi.
Крякуха сiренька, забарвленням пiр'я скидається на крижня, але менша, як говорено вже, вiд крижня.
Характерна її особливiсть та, що коли вона бачить чи чує навiть у повiтрi льот чи то поодинокої качки, чи качиної зграї, вона "кричить", "крякає", закликаючи лiтаючих своїх родичiв присiсти до неї познайомитися.
- Ках! Ках! Ках! Пожалуйте до мене! Ках! Ках! Ках! Дуже вас прошу! Ках! Ках!
Ото, значить, i править крякуха за принаду для диких качок.
Хочете знати "технiку", тобто, як крякуху пускати на озеро, чи на рiчку, щоб вона вам качок пiдманювала?
Дуже просто.
На одну лапку в крякухи нашивається панчiшка така шкiряна, а до тої панчiшки кiльце невеличке прикрiплене.
На довгому шнурковi, що прив'язується до кiльця на крякушинiй лапцi, прикрiплюється "грузило" - чи то гирка, чи просто собi важкенький камiнь, який поринає на дно в озерi, а на шнурку плаває прив'язана крякуха, мов на котвi, на якорi.
Даєте їй невеличку площу, ну так чотири-п'ять квадратних метрiв плеса, де вона, купаючись та тихенько кахкаючи, плаває.
А ви на човнi забираєтесь у густу кугу чи в очерет, замасковуєтесь, сидите й чекаєте...
Та, сидячи, вiд скуки перемовляється з крякухою:
- Тась! Тась! Тась!
А вона вам на вiдповiдь тихенько й лагiдно:
- Ках! Ках! Ках!
Аж ось крякуха рiзко й тривожно, аж нiби захлинаючись:
- Ках-ках-ках! Ках-ках-ках!
В голосi тривога, неспокiй, iстерика, i сама вона аж нiби пiрнути в воду збирається.
Стежте! То шулiка-яструб наглядiв вашу крякуху й кружляє над нею!
Не ловiть гав! Бо стрiлою впаде яструб, i не матимете ви крякухи...
Пильненько вдивляйтеся, чи не промайне у водi чи на очеретi тiнь вiд крякушиного погубителя...
I не вагайтесь, як помiтите його:
- Бах!
Встрелили ви яструба чи не встрелили, а проте одiгнали; вдруге навряд чи заманеться йому поласувати вашою крякухою...
Заспокоїлась крякуха, заспокоїлись ви...
Чуєте знову:
- Ках! Ках! Ках!
Але це "ках" якесь непевне, байдуже...
То птичка пурхнула через озеро; може, очеретянка, може, бугайчик, а може, по рясцi пробiгла чорнявенька дика курочка.
I знову тихо...
I от вам призивне:
- Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
Скiльки нiжностi й кокетства лукавого в голосi...
- Я тут! Я тут! До мене, друзi!.. Ви дивитесь угору - пропливає зграйка чирят... Не всi обов'язково сiдають на крякушин заклик, але часто-густо все-таки сiдають...

ІІІ
Ну, ходiмте з вами на озеро Кирмасове. Воно недалечке вiд села - ну, може, за кiлометр... Там, у Кирмасовому озерi, дiд Кирило карасi ловить, там в очеретi стоїть його човен, а понад очеретом сохнуть розiп'ятi ятери...
- А чи ж потрапите ви в озеро? - питає дiд Кирило. - Я взавтра ятери не ставлятиму, пiдiть, посидьте з крякухою. Вчора я, як уїздив в озеро, таких крижнiв iзнялося, - штук, мать, iз дев'ятнадцять! I чирята були... Тiльки ж чи потрапите ви в озеро, бо стежка туди осокою, ледь-ледь помiтна? А само воно, озеро, густим очеретом обросло. З дороги нiколи не скажете, що там є озеро. Може, пiдiйти до вас та провести? - пропонує свої послуги дiд Кирило.
- Нi, дiду, ви розкажiть, якi прикмети є до того озера, де повертати на стежку через осоку! Я сам утраплю, а ви поспiть, бо пiду я раненько, вдосвiта!
- Так, ви отак, - повчає дiд Кирило, - пiдете оцiєю дорогою понад Осколом, до лiсу "Рiжка"... Iтимете, лiворуч пiд горою побачите стiжки сiна. Один стiжок, другий. третiй. Як уже нарахуєте три стiжки, трохи пройдiть далi й дивiться праворуч. Будуть над дорогою берестки. Так дiйдiть ви до самого останнього берестка, вiн найтовший, отам уже й дивiться на осоку. Берег там геть увесь ув осоцi. Там ви запримiтите таку через осоку нiби стежку. Вона, власне, не стежка, а так нiби осока трохи прим'ята, бо нiхто туди в озеро не входить, крiм мене. Ви й прямуйте тiєю стежкою до очерету. Там побачите в очеретi нiби такi "ворота", як пiдiйдете близько до очерету, бо здаля тих ворiт не видко. Коли доходитимете до очерету, буде вода, але її, води тої, не глибоко, в чоботи не наберете: йдiть смiливо. Як увiйдете в очеретянi "ворота", побачите мого човна. Човен, сказати правду, плохенький, тече, та там коряк лежить, - будете вихлюпувати. Потiк гемонський човен! Це вже третiй рiк, як вiн тече: нiяк не зберуся законопатити й засмолити. Та то нiчого, вiн видержить, частiше тiльки воду вихлюпуйте. Весельце з собою вiзьмiть, бо я без весла ятери становлю, я з дрючком. Пливiть протокою мiж двома стiнами з очерету, протока хоч i вузенька, та проте човен пролiзе, - вона вас i виведе в озеро. Тiльки ж глядiть, не зачепiть та не поваляйте моїх ятерiв. Як виїдете в озеро, прямуйте на той його край, там бiльше качки сiдають. Там i плесо пiдходяще, де крякуху пустить, i кущi куги, де дуже добре можна заховатися, - качка й не помiтить...
...Раненько вдосвiта ви берете рушницю, весло, кошика, де покахкує крякуха, i йдете на Кирмасове озеро...
Темно. Кукурiкають пiвнi...
Ви минули останню на селi хату. Спереду вдалинi темнiє лiс "Рiжок". Праворуч блищить Оскiл, потихеньку шумлять очерети.
Отут запроектовано колгоспну гiдроелектростанцiю.
Ви пильно вдивляєтесь лiворуч, де мають бути стiжки сiна.
Починаються кущi... Ось i перший стiжок, ось i другий, i третiй...
А де ж останнiй бересток? Найтовщий?
Ага! Ось i останнiй, найтовщий бересток!
А де ж стежка через осоку?
Ви довгенько ходите понад осокою, вдивляєтесь, шукаєте, де прим'ята осока...
Ось вона!
Ви впевнено йдете "прим'ятою" осокою, доходите до очерету. "Ворiт" в очеретi нема. Перед вами стiна густо-го-прегустого комишу, який нiби насмiхається з вас:
- Ну що - знайшов? Ш-ш-ш! - кепкуючи, шарудить очерет.
Ви повертаєтесь на берег i знову шукаєте "прим'яту" осоку. Шукаєте, шукаєте i зовсiм несвiдомо мимрите:
В нашем саде,
В самом заде -
Травушка помятая, -
Не работа меня сушнт,
А любовь проклятая.
Ви ловите себе на цих несвiдомих спiвах i лаєтесь:
- А справдi-таки - не робота тебе сушить, а любов... тiльки не "проклятая", а таки справжня любов до природи, - до свiчада-озера, до тихих плесiв, до посвисту качиних крил...
- Нi, таки оце та стежка, оце "прим'ята" осока! Ви бредете знову до очерету. Ось i вода... Чавкають чоботи, якi ви з трудом витягаєте з баговиння, видираєтесь на купину, i потiм, з купини на купину перестрибуючи, наближаєтеся до очерету...
- Нi, таки - ось щось таке, нiби "ворота"! Човпаєте багнищем у ворота! Ось i човен! Над очеретом стрiлою метнулося чиря. Крякуха ваша в кошику, почувши шум чирячих крил, зразу:
- Ках! Ках! Ках!
А ви їй:
- Тась! Тась! Тась! Не кричи, голубочко, зараз виїдемо на озеро, плаватимеш на плесi, тодi вже й кричатимеш!
Виштовхавши човна на глибоченьке мiсце, ви сiдаєте i правуєте на озеро...
- Човен - непокiрний... Вiн обов'язково хоче носом уїхати в дiдiв Кирилiв ятiр...
Ви його вирулюєте на середину протоки, нiс ятера не зачепив, а зачепили ви його, того ятера, веслом, ятiр падає на вас якраз своїм гузирем, голова ваша проскакує в гузир, i ви вже нiби карась...
Та проте, кiнець кiнцем, ви вирулюєте на озеро, правуєте до плеса, прив'язуєте крякуху до грузила, - простiсiнького собi каменя.
- Бульк! - камiнь у воду, i крякуха ваша, купаючись, плаває по плесi...
Швидесенько запливаєте в кугу, - густий-густий кущ куги посеред озера! - пригинаєте кугу над кущем i сидите, немов ви в зеленому куренi...
Заряджена централка лежить у вас на колiнах, ви весь увага, весь напруження.
Сiрiє... Над озером туманиться...
Ось пискнула очеретянка. Сiренька маленька пташечка вже прокинулася, вона iз спритнiстю неймовiрного акробата перестрибує з очеретинки на кугу, охоплює своїми лапками такiсiньку стеблину i гойдається...
Вона вас зовсiм не боїться... Гойдається просто над вашою головою: ось-ось за кашкета зачепить...
Пробiгла зеленим килимом iз ряски курочка. Зупинилася проти човна й дивиться здивовано: вона тут цiле лiто живе, а такого ще не бачила.
Ви поворухнулись, - курочка метнулася i зникла... Крякуха покахкує спокiйно:
- Ках! Ках! Ках!
Нема, значить, нiчого ще...
Аж ось зненацька щось велике шугонуло бiля вашого човна й почепилося на кузi, обхопивши лапами кiлька стеблин одразу. Стеблини нахилилися аж до самiсiнького човна...
Дивиться на вас великий, рудо-сiрий птах, незграбний i остовпiлий...
Вiн теж нiколи в життi не бачив у цiй кузi нi човна, нi письменника...
Вiн - просто отетерiв, дивиться широко розплющеними очима, закам'янiлий...
А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякає дiтей своїм гучним над очеретами:
- Бу-у-у! Бу-у-у!
Невеличкий ваш рух, i бугай, шумно прорiзуючи кугу, зникає.
Крякуха наполохалась:
- Ках! Ках! Ках!
- Тась! Тась! Тась! Спокiйно! Бугай нiякий твiй не ворог!
...Сонце! Сонце! Його першi променi вдарили по очерету, по кузi, по плесi...
Золотою зробилася ряска, плесо - вогняне дзеркало, i в тому дзеркалi купається золота крякуха...
Розтанув туман...
Раптом призивне:
- Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! - заливається крякуха.
Високо-високо проплив над озером табун крижнiв...
Не приземлив його крякушин крик-заклик; помчав далi...
Ой, що це таке?
Крякуха щось дуже далеко вiд каменю попливла.
- Тась! Тась! Тась! Куди це ти?
А вона трiпонула крильцями i попливла... в очерет: одв'язалась!
- Тась! Тась! Тась!
Та де там?! Десь уже далеченько в очеретi обзивається:
- Ках! Ках! Ках!
Може, то вона обзивається на ваше "тась! тась! тась!", а може, зустрiлася з крижнем, знайомиться!
Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило!
А Iван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував:
- Дивiться ж, щоб не одв'язалась! Вони, крякухи, такi: носиком розпетльовують вузол на кiнцi, i бувай тобi здорова!
Ой, що ж робити?! Що ж тому Iвановi Кириловичу казати?!

Та не завжди крякуха розв'язується... То в новака-крякушника так iнодi буває...
А як нормально: крякуха плаває, хлюпощеться, покахкує...
I от вам призивне:
- Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
То обережна лиска випливла з очерету. Вона озирається на всi боки, схиляє голову на лiвий бiк i правим оком дивиться на небо, на сонце. Вона ж чула, а може, й бачила, що в озеро в'їхав човен, а тепер нiкого немає, тiльки на плесi качечка свобiдна плава i, нiкого не боячись, купається... Обережненько, тихесенько колупаючись у рясцi, лиска пливе до крякухи...
Ах! Яка ж ти, лисочко, довiрлива.
На крякушин крик-заклик по-рiзному реагують пролiтнi зграйки качинi й поодинокi дикi вутята.
Ось летить зграя чирят, їх дванадцятеро.
Почувши крякуху, вони раптом повертають до озера, облiтають озеро один раз, потiм зникають за очеретами, знову з'являються над озером уже трохи нижче. Ой, якi обережнi! Пильно роздивляються, чи нема чогось на озерi небезпечного...
Ви сидите в човнi, вкритiм кугою, i анiшелесь!
Тодi вони падають на озеро, нiби їх хтось iз пiдситка висипав.
Але падають далеченько вiд крякухи, врозбрiд, не купою.
Впали i хвилинку сидять, мов опудала, нерухомi...
А потiм уже поволеньки починають одне до одного пiдпливати, наближаючись до крякухи...
Ви не ворушитесь, чекаєте, коли вони опливуться докупи, щоб одним пострiлом звалити, ну, як не всi дванадцять, то принаймнi хоч трохи менше... Але трохи...
А то - сидите ви, замислившись, або наглядiли в кутку курочку й спостерiгаєте її, як вона по рясцi перебiгає...
Крякуха спокiйно покахкує...
Ви перевели погляд на крякуху, а там уже не одна качка, а трiйко плаває...
Коли вони прилетiли, як вони опинилися бiля крякухи - ви тiльки плечима знизуєте. Ви вдивляєтесь: де ж крякуха ваша, а де гостi?
Нарештi розiбрались...
- Та вiдпливiть же ви вiд крякухи, бо не можу я стрельнути - можу крякуху зачепити...
I коли вони, перебираючи носом ряску, одпливають, - тодi - бббах! Бабббах!
- Ках! Ках! Ках! - крякуха.
I каменем на неї падають пара крижнiв... Аж крякуха перелякалась, i сiпонулась од них...
Вони спливаються докупи... Здається, крякухи не зачеплю, бо ваша "Новотного" б'є купою.
Ви цiлитесь у першого, що ближче до вас, з надiєю, що зачепите й другого за ним...
А знаєте, як цiлитись у сидячу качку?
Не в неї безпосередньо треба нацiлятись, а пiд неї,
Бах! - перший крижень закрутився на мiсцi i раптом поринає, другий з криком зривається i летить на вас. Цього ви б'єте вльот... I уявiть собi-падає i цей... Тим часом виринає перший.
Гордiстю так i пашить вiд вас!
От якби побачили тi, що завжди запитують вас, бачачи качки на ваших тороках:
- Чи дорогi тепер качки?
- А як сяде хмарою на плесi табун крижнiв - може, тисяча, може, двi тисячi, може, п'ять тисяч?!
Та що там говорити: полювання з крякухою дуже добутливе, спокiйне полювання, особливо для мисливцiв, котрi вже в лiтах, котрим уже бродити по болотах та лазити по очеретах, сказать би, важкувато...
Тiльки не захоплюйтесь дуже...
Убили десяткiв чотири або п'ять i йдiть собi додому... Не треба обов'язково п'ятсот чи тисячу! То дуже багато...
А так - одну на борщ, а одну на смаженину - з яблуками чи з брусничним варенням, - i буде з вас!

IV
Дiд Лука крiпкий був узагалi мисливець, а ще крiпший крякушник. I крякухи в нього були такi, як нi в кого в свiтi.
- Я, - розповiдав дiд Лука. - пустю, було, крякуху й сидю! Коли ось - хмара! Сiла бiля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може, двi, може, п'ять тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволiв разом! Як же ж вони знялися, ну, я вам скажу, як буря! I нi одної не лежить! А я й не туди, що попхнув я з обох стволiв не в качок, а в очерет! Заворожили вони мене! Да!
Дiд Лука нiколи не говорив: "вистрiлив" чи "стрельнув", а завжди вiн говорив "попхнув".
- Да, так одного разу сидю я з крякухою! Коли воно як налетiло, ну, як тої хмари! Може, тисяча, може, двi, може, п'ять тисяч! Хiба їх полiчиш, коли воно одно одне давить. Я вицiлив та як попхну з обох стволiв разом! Пiд'їздю човном, пiдбираю. Одна, двi, три, чотири, п'ять, шiсть, сiм, вiсiм, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п'ятнадцять... П'ятнадцята... на вiрьовочцi. Крякуху вбив! Ох же ж i крякуха була! Одна в свiтi!

* * *
Розчудесна штука - полювання з крякухою на чудесному "Ковпак-озерi"!
Так воно, те озеро, скоро прозиватиметься.
1948


ЛЕБIДЬ
I
Розчудеснi мiсця на рiчцi, на Пiвнiчнiм Дiнцi...
Вам нiколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, - обов'язково побувайте.
Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змiєва.
Змiїв - мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвської областi, - вiн розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi.
У Змiєвi ви вiзьмете човна й попливете за течiєю Пiвнiчним Дiнцем...
А пливти вам треба в червнi...
Ви потихеньку пливтимете i милуватиметеся чудесними краєвидами: лiворуч зеленiтимуть заливнi луки, - зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi, уквiтчанi i ромашкою, i конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зеленої соковитої трави червоно горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого маку.
I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас своїм щебетанням веселi жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу честь перепел i дерчатиме деркач.
З прибережного пiсочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi, вкритiй лататтям та бiлими лiлеями, мов почесний вартовий, вас зустрiчатиме сiра чапля.
На правому високому березi в кущах лiщини розриватимуться солов'ї...
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись до Коропового хутора, Пiвнiчний Донець ширшає, робиться многоводнiшим, глибшає, - тут вiн упливає в лiс, - з обох берегiв над ним схиляються зеленi вiти густо-зеленої вiльшини, гостролистих кленiв, струнких дубiв, бересткiв, грабини, утворюючи над ласкавою рiкою казкову алею-тунель...
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж собою, простягаючи одне одному зеленi вiти-руки.
Як випливете ви з алеї-тунелю, - острiвець невеличкий на вашiй путi буде, - зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i кугою, i високим-високим очеретом.
А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь побачите, - благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вiтами, та кугою, та травою, - щоб од дощу десь приткнутися було...
І в куренi зеленої трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже дуже очi злипаються, подрiмати годину-другу.
Ген там гонiв, може, за п'ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого берега на правий переправитися, - бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли луки та й луки, та й луки, - а на правiм березi величенька серед лiсу галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами...
Ах, який чудесний Коропiв хутiр!
I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, - ну, просто вам як лiс...
Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:
- У нас не хутiр, а рай!
А ви вiзьмiть та їх i запитайте:
- А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полiзуть:
- А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй єсть...
А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть:
- Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться i скажуть:
- Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!

II
На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди вам пристати треба, - там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу вудить...
От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег...
Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить.
У солом'яному брилi й босий...
- Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! - весело ви до нього...
- Драстуйте, - вiн до вас...
- Живенькi-здоровенькi? Як рибка? - ви дiдовi.
- Порвало! - дiд вам.
- Кого порвало?! Хто порвав?! - iнтересуєтеся ви.
- Снасть! - сердито кидає Кирило Iванович. - Не бачите хiба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не можу! Сатана!
- Та хто ж порвав, хто ж заплутав? - не вiдстаєте ви вiд дiда.
- Хто ж, як не вiн!
- А хто вiн?
- Та що, ви не знаєте: короп! - люто вже говорить дiд i з серцем кидає на траву лiску. - Закурить нема?
- Закурюйте, дiдусю! Закурили...
Помовчавши трохи, Кирило Iванович починає розповiдати...
- Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося. Смик! I тихо... потiм ще раз - смик! I знову-тихо. А потiм повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку можна бузiвка налигати! Вудлище - дугою! Я - попускать! А воно рве, а воно рве! Я - держу! Коли ось - викидається! Їй-же богу, як ночви!
- Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?
- Їй-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на дно! Я - смик! А волосiнь - дзень! А я в воду з усiх нiг - лясь! I - по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила - перервало.
- Може, грузило волосiнь перетерло?
- Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше!
Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило Iванович Дудка, як розгнiвається, - замовкне, i нiколи в свiтi не розкаже вам, як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв...
Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдає, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:
- А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй...

ІІІ
- Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, - починає Кирило Iванович, запалюючи цигарку. - Да... Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називається, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!.. Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, - а до чого ж смачнi - i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди питають: "Чи не лиманськi, часом, карасi?" - "Лиманськi!" - "Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли!" Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься... А мiж тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сiдаєш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки... i таки iнодi добре попострiляєш... Да... От позатої весни, якось надвечiр, прилiтає Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить:
- Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! Їй-бо, правда! Швидше, а то полетять!
Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командує:
- Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!
- Обережно, - кажу, - забрiдайте, щоб не потопилися!
- Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! - подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.
Сiв я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю... А як спускався з гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть... Я терплю, - аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: "Дiду-у-у! Пильнуйте!" Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур'ян, - бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть... Бiлi, бiлi, - аж нiби блищать... Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, - так у нього одно крило нiби золоте, а друге - срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий - нижче, - i той, що нижче, прямує просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриє. Я беру його на мушку, вiрно беру, даю, як і треба, вперед: клац! не спалило!.. Аж я зубами заскреготав. - Клац - з лiвого! - не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:
- Чого ж не стрiляли, дiду?!
А я не сказав, а нiби аж заревiв:
- Не спа-га-га-ли-ло!
Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, - а в мене централка, тулка, добряче ружжо! - розкрив її.
- Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:
- Як не заряджена?!
- Дивiться самi! - смiється Васько. - Де ж вашi набої?
Так отаке буває! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, - кричить, - швидше!" От тобi й швидше!

IV
Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться...
А ви його так лагiдненько запитайте:
- Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не пам'ятаєте?
- То ж бо й є, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як навiжений, кричить: "Швидше, дiду, бо лебедi сiли!" Хiба той Васько не спантеличить?
- А цiєї весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?
- Сiдали! Васько бачив!
- I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?
- Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, - як їх там? - юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як побачить когось iз ружжом у заборонений час, - зразу до сiльради! Та ще й менi навеснi наказує:
- Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i взявся знову розплутувати снасть...
Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:
- Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не "спалило", мав би я мороку, що навеснi лебедя встрелив.
...Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу, аж до... та куди, хочете...
1951


КОРОП
І
Чудесний лiс. Мiшаний. I дуби, великi-великi, в лiсi ростуть, i ясенки, i берестки, i сосни. Найбiльше дубiв та сосен. У тиху погоду в лiсi анi шелесне: тихо-тихо, тiльки коли-не-коли флейтою iволга заграє, застукотить дятел, затiвлiкає щиглик...
I знову тихо.
Серед лiсу ставок, очеретом з одного боку прикрашений...
I якесь так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають, а з другого, протилежного, - дуби... Лiворуч над ставком - гребля, а праворуч - луки прослалися, з зеленими кущами, з вербами, з густою-густою травою.
У тому ставку коропи живуть. Отакеннi коропи!
- Ой, та й здоровi ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!
I як же хочеться впiймати отi "ночви"!.. Та ще пiсля того, як вам скажуть:
- Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, - так i не думайте пiдсiкати! Намагайтеся, щоб зiрвався сам. Бо й гачка не буде, i лiски не буде, i вудлища не буде, i самi ви, як за дуба не вхопитеся, у ставку будете! Нашi такi коропи! Не коропи, а жеребцi! Вони в нас особливої породи - гiбриди: мати дзеркальна, а батько - симентал.
Отож i хочеться впiймати отакого гiбрида. Голову колгоспу, що йому належить той чудесний ставок, ми знайшли на степу, бiля комбайна, що якраз домолочував великий лан озимої пшеницi.
- Дозвольте, Iване Павловичу, коропця у вас упiймати, - сказав я безнадiйно, бо знав, що нiкого вiн i близько до ставка не допускав.
Iван Павлович посмiхнувся та й каже:
- Ловiть, хлопцi, ловiть! Бачу, що рибалки з вас бiдовi.
Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрiй у нього чудесний: жнива закiнчує завчасно, озима пшениця була, як лiс, хлiбоздачу уже виконано.
Навздогiн голова нам кинув:
- Тiльки дивiться, щоб коропець вас не вловив! Коропцi в нас такi!..
- Та ми тiльки так, щоб поборюкатися з коропом! - гукнули ми.
А беруть коропа на свiтанку... I особливо тодi, як перший нiжний промiнь дубовi крони прорiзує i листя дубове золотить.
А як сонячний промiнь дубове листя позолотить, тодi вiн iз дубової гущавини виривається i на ставок падає, - тодi i ставок золотий, i очерет, i рогiз, i пiсок на березi, - все тодi золоте.
А промiнь од води вiдскакує, летить на той берег ставка, а там сосни, - золотiють тодi сосни, i ясенки, i клени, - їх позолотивши, промiнь летить далi, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно. Тiльки слiд його залишається - веселий та грайливий...
А як у золотому ставку короп викинеться, так i короп тодi золотий...
А короп - як ночви... Золотi ночви...
Отакi дiла над ставком сонце iз своїми весело-грайливими променями виробляє...
Воно сходить лiворуч од вас, за дубами, i спецiально саме там сходить, що насамперед дуби позолотити...
Ох, i хитрюще отам над ставком сонце!
Воно хоче, щоб усе, де воно променi свої кине, - щоб усе там грало, вилискувало, радiло, буяло...
Хоче - i робить!
Ох, i хитрюще! Сонце хитрюще!

II
Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов'язково переживiть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережити ще раз! До болю, до шалу, до крику закортить.
Уявiть собi таку картину: сидите ви над ставком рано-вранцi ще й ранесенько. Благословляється на свiт. Лiворуч од вас загорiлося небо... То сонце пiдводиться...
Про це вже писано, не будемо ще раз писати... В руках у вас вудочка. Лiска у вас крiпка, гачок у вас сталевий, загартований, мiцний. На гачку - картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м'яка й не тверда, а саме враз. Ви дивитесь на поплавок так, як навiть, коли були женихом, не дивилися в голубi великi-великi очi своєї коханої... З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. I раптом поплавок - сiп! А вас у серце - штрик! Ще раз - сiп! Ще раз - штрик! I ось ваш поплавок поїхав-поїхав-поїхав i зник пiд водою. Коли починає поплавок їхати-їхати-їхати, у вас iз-пiд серця щось холодне покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. I ви почуваєте, що оте холодне вдарило вам у п'яти. I вашим п'ятам холодно. Ви за вудку - ррраз! - пiдсiкли. I почуваєте, що в руках у вас щось трiпоче! I бачите, що лiска ваша натяглася, як струна, а вудлище-дутою i тремтить! Єсть! Вiн, короп! Ведете його до берега... Вудлище з лiскою - ходить по водi сюди, ходить туди... Ось короп уже бiля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Вiн рветься, вигинається, б'є хвостом, скручується бубликом, виривається... Але ви його не попускаєте, ведете... Ще - крок, i вiн на березi... Серце у вас колотиться, дихаєте ви глибоко i прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови - юшку... Раптом - ррраз! Лясь! - Ви - смик! - гачок порожнiй, а короп, на мить отетерiлий, ще стоїть перед вами... Якi хвилини!..
Взагалi коропа в даному разi у вас нема: зiрвався.
Що робити?
Були такi випадки, що рибалка стрибав у воду, щоб ухопити коропа руками. Шубовсть! В одежi, в чоботях, з картоплею в торбинцi, з цигарками i з путiвкою у Гагру в кишенi... Даремно! Короп на путiвку навiть у Гагру не бере, не бере вiн i на картоплю в торбинцi, а тiльки, коли та картопля на гачку.
Спокiйнiшi рибалки в такий момент вигукують щось, залежно вiд темпераменту, i наживляють на гачок свiжу картоплю. Закидають знову i сердито сопуть.
Коли сусiда запитає (а сусiда ваш, передовик заводу "Ленiнська кузня", пристрасний рибалка, що вiдпочиває в лiсi, обов'язково запитає): - Здоровий зiрвався?
- Здоровий, аж чорний! - вiдповiдають i знову сопуть.
Гiрше, розумiється, коли попадається такий коропище, що з вашої лiски залишається тiльки клаптик, а гачок ваш прикрашає коропову верхню губу...
В такому випадку на запитання сусiди, що трапилося, суворо вiдповiдається:
- Порвало!
Не рекомендується, мiж iншим, вудивши коропа, залишати вудочку на березi неприв'язаною, а самому пiти пройтись по лiсу, бо частенько трапляються такi випадки, коли пастушки вам гукатимуть:
- Дядю, ваша вудка попливла! Потягло!
Тодi доводиться роздягатися i гасати по ставку, ловити вудку...
А короп у таких випадках майстер iз вас поглузувати: тiльки-но ви до вудки, а вiн - смик! - i поплив... Потягло!
...Так скажiть, прошу вас, варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакi хвилюючi моменти?
Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зiрвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!
I ви закусюєте та й розповiдаєте:
- От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити...

* * *
Ну, закусюйте собi на здоров'я!
1951


СОМ
Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у рiчку Пiвнiчний Донець? Не були? Побувайте!
...За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський садок, як то кажуть, купається в рiчцi.
Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбивається на кiлька нешироких рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травнi та в червнi...
Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на довжелезних зелених батогах!
А скiльки там водяних лiлiй!
Озеречка тi з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до iншого.
Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, - цiлий човен водяних лiлiй понаривають i їдуть додому всi в бiлих вiнках, i човник їхнiй вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла квiтка рiчкою пливе...
Дiвчатка їдуть та й спiвають i "Човника", i "Тихо-тихо", рiзних чудових пiсень дiвчатка спiвають.
"Тихенький вечiр на землю спадає", в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з рiчки лунає грайливе "Човник гойдається серед води" або зворушливо-нiжне "Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу чеше..."
Чарiвна рiчка Оскiл...
А скiльки там диких качок!
Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку, сiдайте ви на човна-довбанку i пливiть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше анi плеснуло, анi булькнуло...
I вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як помiж густим очеретом мелькає голiвка чирятка-мами, а навколо неї манiсiнькi чиряточка, мов мишенята, шмигають...
А далi - он пробирається качка-крижень з криженятами...
А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi курчаток-леггорнят. Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на довгеньких ноженятах. I ноженятами тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по паркету. Зелене латаття пiд ними навiть не вгинається - такi вони легесенькi - болотянi курочки...
До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, - щоб анi звуку, анi шурхоту. На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться. Обов'язково побачите або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнiв, широконосок...
Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись...
Раптом тривожний мамин голос, тихе - ках! - i каченяток нема! Їх як злизало. Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокiйливе - ках! - i знову весела гра - купання серед озеречка.
Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi...

* * *
Тихо, тихо Оскiл воду несе...
- Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи лiворуч - велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.
- Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не дiстав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! Їй-бо, правда! Пiрне з хрестом! Отака там глибочiнь!
Це так нам дiд Панько розповiдав.
- Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! закрутить тебе, завертить, бульк! - i нема чоловiка!
- А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.
- Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить! Та то ще нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi... Нi, не так: пан сидить отут на березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить - ге-ге-ге-ге! - та по водi крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усi врозтiч! Гусак ще раз - ге! - та крилами - ляп! - i нема гусака! Пiрнув пiд воду! А на тому мiсцi, де гусак плив, щось як ляпне по водi нiби чорною лопатою! Лясь! Тiльки хвилi водою пiшли. Я тiльки:
"Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!" А пан у крик:
"Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!" Де там давай, хiба туди ружжо дострелить, на отаку глибочiнь?! Про-о-пав гусак! Отакi соми бувають!
- Невже-таки сом гусака ковтнув?
- Не вiрите? А ви хiба книжки Сабанєєва не читали? Менi пан її читав.
- А хто такий Сабанєєв?
- А мисливець такий знаменитий колись був i рибалка, що книжки понаписував: i про рибальство, i про полювання, i про мисливських собак. Пан казав, що дуже хорошi книжки понаписував Сабанєєв. Професор вiн був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись було впiймано сома вагою на 400 кiлограмiв! Он який сом! 25 пудiв сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що вiн гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далi з тим сомом було. Да... Вирiшили ми з паном, або, вiрнiше, пан зi мною, впiймати того клятого сома! От наказав пан ковалевi зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, принiс до пана. "Ну, Паньку, - пан мене питає, - а чим ми того гака наживляти будемо?" - "Не iнакше, - кажу, - паночку, як гусаком. Сом, - кажу, - вже поласував гусячим м'ясом, I на гусака вiн пiде обов'язково!" Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цiлою трохи на вогнi пiдсмажили, - гуска сита була! - та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язанi налигачi, прип'яли до осокора та пiзно ввечерi й закинули в Оскiл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночi. Вдень сом може вчепитися на гака тiльки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскiл i посiдали на березi, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Нiч тепла, мiсячна. Тихо, тихо навкруги. Тiльки чути за садком, як Христя, що панськi корови пасла, голосно виводить:
Якби ж таки того пана чорти були узяли,
Ми з тобою, мiй коханий, не такої б утяли!
Сидимо. Я вродi тої пiснi не дочуваю, а пан так i зовсiм не чує. Тiльки й запитав: "Хто воно ото так виводить?" - "Не знаю, - кажу, - пане, то не з наших, то хтось iз хутора на село через леваду йде". Сидимо, дрiмаємо. Пан налигача в руцi тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне? Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. "Пускайте, - кричу я пановi, - налигача до осокора прив'язано! Не одiрве! Пускайте!" А пан: "Е, - каже, - пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!" Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Тихо вродi. А потiм знов, як мотоне, як мотоне! А потiм знов пустить. А ми водимо! Водимо собi та й водимо!
- А далi що? - не витримав я. - Ну, водите, а далi?
- Далi? А далi водимо собi та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Водили ми собi, водили...
- Та швидше, дiду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли?
- Та витягли. Тiльки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собi та й водимо...
- Ну, вже витягли, слава богу, дiду! Ну, а далi?..
- Ох, i сом же був! Завбiльшки, як тобi сказати, ну, не менший, як звiдси до отiєї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудiв на п'ять, як не бiльше! Розчинили. I що б же ви гадали, що там у того сома всерединi було? У черевi?
- Гусак?
- Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!
- А що ж там таке страшне було?
- Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всiх усюдах: i листи скрiзь понаписував, i телеграми порозсилав, - нема Джоя... Заходжу якось я ввечерi до папа, а вiн ходить по кiмнатi та аж голосить: "Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мiй дорогий Джой!"
- Як, - питаю я, - не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! - кажу.
- Як ізнайшовся! - пiдскочив пан. - Де ж вiн?
- Та ви ж його, пане, самi з'їли! У сома всерединi самi тiльки пiдпалини та хвоста витягли! - Було тодi вiд пана нам, але було й пановi гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколi. Ото, як вiн купався, сом його й проковтнув.
- А ви, дiду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув?
- Не вiриш? А от у Сабанєєва в книзi написано, що в Уфимськiй губернiї сом проковтнув ведмедя, який перепливав рiчку. А ведмiдь це тобi не собака! Отакi соми бувають! А ти не вiриш...
- А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?
- Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смiєшся? Ти думаєш, що катер для сома розмiром завеликий? Є такi соми, що й катера б ковтнули, так бояться.
- А чого вони бояться?
- Торохтить дуже, як рiчкою пливе. А якби тихо плив, могло б i катеру те бути, що тому Джоєвi! I незчувся б, коли у сома в черевi опинився б! Соми -вони такi!

* * *
Сом дуже сильна риба, могутня.
- Одного разу, - розповiдав менi один дуже заядлий i дуже справедливий рибалка, - стою на човнi з вудками на Днiпрi. Отам, трохи нижче од Плютiв. Тягаю лящi, язi, краснопери. Добре тодi клювало... Коли - гульк - серединою Днiпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собi, за фокус-мокус: i мотора на човнi нема, i вiтрил нема, i веслами нiхто не махає, а човен, немов той глiсер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижi човен як закрутиться на мiсцi, як завертиться, а потiм стриб уперед, а потiм знову круть-верть на мiсцi, i то нiби пiрне, то вирине, то пiрне, то вирине, - аж ось таки добре пiрнув i звiдти, з човна, раптом одчайдушний крик: "Рятуйте! Рятуйте!" Тихо... I знову: "Рятуйте! Давай човна!" Я за весла та до човна. На човнi переляканий дiдок, однiєю рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звiсилася. "Що таке?" - питаю. "Сом! Рятуйте!" - "Де сом, який сом?" - "На гаку сом". - "Так одчiпляйте, - кричу, - а то втопить!" - "Зашморгнуло на руцi, не вiдчеплю!" - "Рубайте шворку". - "Нема чим рубати. Пiдпливайте, може, вдвох щось зробимо". - "I давно вiн вас возить?" - "З-пiд Канева мчу!" Тiльки-но я вхопився за дiдового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глiсеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пiшов сом понад берегом i я встиг за кущ на березi вхопитися... Смикало воно, смикало - не вiзьме. Я мiцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося... Та де ж не втомитися - проти води стiльки ото човна промчати... "Шворка ослабла, слава богу!" - каже дiдок. "Тягнiть!" - кажу. "Не пiдтягну". Аж ось i сам сом виринає i перевертається голiчерева на водi. Вуса ворушаться, i бульби з рота бульботять. Так нiби не скаже: "Ох i стомився ж я, товаришi рибалки! Дайте вiдпочити, я вас до Києва довезу!" Витягли ми сома на берег. Я й кажу: "Не вiр, бо звiр. Бий веслом по головi!" Дiд як гагакне сома веслом по головi i промовив: "Амiнь!" Показує руку, а вона шворкою нiби аж перерiзана у зап'ястi, пальцi пухлi та синi-синi... Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбiльшки... "Та де, - питаю, - воно, оце страховисько, вас пiдхопило?" - "Трохи вище вiд Канева, - вiдповiдає дiдок. - Виїхав я на сома оцим човником, пливу собi, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, пiд човном гак з наживою. Вiн як ухопить, як смиконе.., Ну й пiшло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув вiн зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по менi раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дiстанемося? Не близький свiт!"
Сильна, як бачите, риба сом.

* * *
Сом - риба осiла. Живе сом в якiйсь однiй ковбанi i майже нiколи її не кидає. Дорослий сом. Молодi соменки й соменята - тi меткiшi, вони бродять по всiй рiчцi, на чужi "вулицi" запливають.
Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят...
Найкраще ловиться сом теплими лiтнiми мiсяцями, вночi.
Ловлять сомiв вудочками, бере вiн i на спiнiнг, а великий - на спецiальнi великi гаки.
Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чiпляти шматки м'яса i т. д.
На великих сомiв на гака, як ви мали нагоду пересвiдчитися з нашої розповiдi, найкраще чiпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гiмалайського ведмедя. На бiлого ведмедя сом не бере, бо бiлий ведмiдь звiр полярний, а сом любить теплi води й не дуже холодних звiрiв.
Як ловити сома?
Дуже просто: наживляйте гачка, сидiть i чекайте. Почне клювати - пiдсiкайте. Пiдсiкши - витягайте. Витягли - зразу ж берiть ножа i розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в черевi знаходили рiзнi цiкавi речi: копчену ковбасу, вареного рака й пару цiлiсiньких шпротiв. Отже iнодi сом вам принесе не тiльки самого себе, як свiжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.
Iнтересна риба сом!
За царського режиму, як свiдчать дореволюцiйнi рибалки-письменники, сом важив до 400 кiлограмiв, ковтав собак i ведмедiв. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну i ковтатиме симентальських бугаїв i невеличкi буксирнi пароплави...
Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже вiримо. Радянському письменниковi не до лиця, - м'яко кажучи, - перебiльшувати.
А сома... сома менi самому доводилося бачити такого завбiльшки, як комбайн! Тiльки трохи довшого.
Це, дорогi нашi читачi, серйозно i без жодного перебiльшення.


ЩУКА
Розмова буде про справи дуже серйознi, через те давайте вiдразу домовимося про термiнологiю. Значить, так:
Щ у к а - це щука-риба роду жiночого.
Щ у п а к - це щука-риба роду чоловiчого.
Щ у ч е н я т а, щ у п а ч е н я т а, щ у п а ч к и, щ у п е л я т а - це таке собi - дрiб'язок.
...Суперечка буяла страшна, аж трохи не до бiйки: хто бiльшу впiймав щуку.
Гордiй Iванович, знаменитий спiнiнгiст, що обшмагав своїм спiнiнгом Десну, Днiпро i всi iншi озера вiд Чернiгова до Днiпропетровська, захлинаючись, розповiдав, що десь бiля Бужина вiн витяг на спiнiнг щуку вагою 21 кiлограм 310 грамiв, що вся вона була в мулi, як у клоччi, i що, розчинивши, вiн викинув у неї зсередини двокiлограмового судака, а зуби в щуки були у сантиметр завдовжки, i що вiн iз зуба зробив собi шило i тим шилом i досi протикає пiдметки!
Дiд Круча слухав Гордiя Iвановича, презирливо пихкаючи люлькою, i коли Гордiй Iванович, кiнчаючи розповiдь, зiтхнув: "Отака була щука!" - дiд Круча рвучко пихнув люлькою, витяг люльку з рота, сплюнув i промовив:
- Щупеля!
Гордiй Iванович пiдскочив, хотiв щось крикнути, але в нього вийшло тiльки:
- Т-т-т-т-т!..
Вiн закашлявся, сiв, ударив об землю рукою, захлинувся, довго вiдсапувався, вхопив баклажку, ковтнув води, ще хотiв щось сказати, та дiд Круча його перебив сердито:
- Ти пiсню знаєш?
- Яку пiсню?
- Що отаман Iван Сiрко спiвав?
- А мало хiба Iван Сiрко пiсень спiвав?
- Та я про щуку питаю. Пiсню про щуку? Оту:
Та щука-риба в морi
Гуляє по волi...
А менi, молодому,
Нема щастя-долi...
- Чув таку пiсню? - присiкався дiд Круча.
- Ну, чув!
- Так її отаман Iван Сiрко спiвав! Давнi дiла! Так оту щуку, що її Сiрко бачив, я впiймав! Три пуди з фунтом! А ти менi - двадцять одно кiло. Щупаченя твоя щука проти моєї! О!
- Та вiдкiля ви, дiду, знаєте, що то та сама щука?
- Та ти не перебаранчай! Ти слухай!
Ми сидiли на березi Пiдстепного лиману, пiд розлогою вербою, i така та верба стара-стара, що аж репнула вiд старостi i на три стовбури подiлилася, стовбури тi в рiзнi боки порозкарячувалися i утворили вже не дупло у вербi, а якесь мiжстовбур'я, де не те що сiсти, а й лягти можна. Дiд Круча запевняє, що тiй вербi: "Лiт iз тища, а може, й менше".
- Сiрко Iван, дiду, пiд цiєю вербою, часом, не вечеряв?
- Сiрко? Що Сiрко?! Сiрко - це було позавчора, а ти скажи, чи не сидiв пiд цiєю вербою князь Святослав, як плив Днiпром-Славутою печенiгам бубну вибивати! Ти про це подумай, а не про Сiрка, про Йвана! О!
- Та ви, дiду, i такого можете наговорити, що пiд цiєю вербою великий князь Київський Олег цiлувався з вiзантiйською князiвною Ганною, пiсля того як ото вiн "княжну поя, отиде в волостi своя".
- А чому нi? - визвiрився дiд Круча. - Чому, я питаю, не поцiлуватися пiд такою пiд вербою?! Та пiд таким небесним шатром, зорями вигантованим та ще й пiд тихий плюскiт джерела дзеркального? А ти б хiба не поцiлувався?!
А воно й справдi: глибоке-глибоке темно-синє, аж чорне, небо над нами, а зiрок тих, зiрок, - та такi тi зорi чистi, такi осяйнi, - нiби хтось їх навмисне на цю нiч понадраював тертою з сирiвцем цеглою...
Вiд Пiдстепного лиману до самiсiнької розкаряченої верби-велетня прослалася протока з прозорої води. До цiєї протоки пригорнувся безкрайнiй херсонський степ, прилiг i цiлi столiття з тої протоки, гарячий, воду дудлить i нiяк напитися не може... А вода там свiжа-свiжа та прозора, бо з-пiд верби i далi поза вербою в ту протоку б'є джерельна вода, вiками б'є вода iз багатьох джерел, узимку навiть не замерзаючи... А на тому боцi протоки верболiз iз очеретом над водою нахилилися.
У протоцi риба грає: окунi та щуки. А малечi тої, малька, - табуни хмарами гуляють!
Протока ця за розчахнутою вербою повертає влiво i помiж вербами берегами йде лiворуч у Фролiв лиман, а праворуч - у Казначейський.
Чому Фролiв, чому Казначейський? Чому такi назви дивовижнi?
Тут монастир був... I всi цi неосяжнi угiддя, луки, лимани, озера - все це було монастирське, i був чернець Фрол - то його iм'ям лиман прозвано, а монастирський казначей залишив назву для другого лиману.
А в лиманах - риба й раки: карасi, як ваганки, а лини, як пiдсвинки, окунi, як постоли, а щука - як човни-довбанки.
Часто-густо чути тут над протокою вiдчайдушний хлоп'ячий крик:
- Диви-диви-диви! Он! Он-он-он, поплив! Окунь! Хай мене бог уб'є, як постiл!
Єриками лимани сполучаються з рiчкою Конкою, що вiд Днiпра тече поруч рiчки Кринки пiд селом Кринками аж туди до села Козачих Лагерiв, а там уже знову з'єднується з Днiпром...
За селом за Кринками з Конки праворуч витiкає невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена рiчечка Басанка, яка шанобливо пригортається до могутнього Днiпра, а з Басанкн невеличкий єрик iде у Дiдiв лиман, а круг Дiдового лиману порозлягалися лимани Мала Злодiївка, Велика Злодiївка, Круглик, Шия...
...Посеред Дiдового лиману був колись невеличкий острiвець, густющим-прегустющим очеретом зарослий. А на тому острiвцi та росло три кущi калини. Давно це було. Ще до царицi Катерини. Жив у тi часи десь аж пiд Херсоном дiд Ступа. Жив вiн з бабою Килиною, а дiтей їм господь не дав. Баба Килина була дуже люта, така люта та клята, що впiймала колись у себе в обiйстi татарина i повернула йому голову очима назад:
- Щоб уперед басурмен нiколи бiльше не дивився! Дiд Ступа саме ятерi на озерi трусив. Потрусивши ятерi, дiд прийшов додому, побачив того татарина, що взад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи:
- I менi таке буде!
Та городами, городами, городами на луки та до Днiпра... Та як пiшов понад Днiпром проти води, та й дiйшов аж до теперiшнього Дiдового лиману. Дивиться - острiвець. Вiн переплив рiчку Басанку, де бродом, де плавом - на острiвець. Викопав мiж трьома калиновими кущами землянку та й оселився на тому острiвку. Утiк, виходить, од баби.
Та ви гадаєте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Кплина на острiвець заганяти дiда додому.
- Доки ти мене мучитимеш? - кинувся до баби дiд.
Баба Килина дiда по тiм'ю цiпком! Дiд-у неприто-мiю!
Баба на нього - цеберку води! Дiд схопився i тiкати! А в головi ще в дiда як слiд не вияснилося, - вiн у воду. А там - ковбаня! Потонув дiд - тiльки бульбашки на тiм мiсцi пiшли.
З того часу й прозивають цей лиман Дiдовим лиманом.
Давно це було. Вже й острiвця того нема - у воду осiв, а ще й досi на тiм мiсцi, де пiрнув дiд Ступа, як подивитися, бульбашки з дна пiдносяться...
- Ну, а з бабою Килиною що?
- А що з такими бабами, як баба Килина, буває? У вiдьми пошилася! Довгенько на мiтлi отам побiля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потiм до Києва на Лису гору подалася. За головну вiдьму, кажуть, на Лисiй горi правила. Ото, як було справляється на Лисiй горi вiдьомський шабаш, так часто-густо чувся найдужчий голос, - рiзко отак заспiва, заспiва, заспiва, а потiм i виведе, нiби бугай з поросям, - то баба Килина! А ото рокiв iз десять тому приїздив до нас iз Херсона лектор, так казав, що вiдьом уже й на Лисiй горi зничтожено, вже тепер там самi забобони залишилися! А що воно за штука отi забобони, я вам уже й не скажу! Казав тут один, бiля церкви, як я ото у великий пiст говiв, що то нiби антилерiгiйна пропаганда! Могло буть!
Це так про Дiдiв лиман дiд Кирюха з Маячки розповiдає.
- Та що ви його слухаєте? - пихкає люлькою дiд Круча. - Верзе чортiйщо! I хто б ото йому повiрив, що баба дiда втопила?! Та не народилася ще й нiколи в свiтi не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покiйниця теж колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобiт не заховала та на пiч мене не загнала, - я б її був порiшив! I не кавкнула б! А так своєю смертю померла! Бачили ми таких бабiв!
- А де ж, дiду, Сiркова Iванова щука, на три пуди з фунтом? - запитав у дiда Кручi Гордiй Iванович.
Дiд Круча подивився на небо, позiхнув, перехрестивши рота:
- Побiлiшав, дивiться он, уже Чумацький Шлях! I Волосожар геть он аж куди вiдкотився! Давайте подрiмаємо! Ось-ось уже й на свiт благословлятиметься! Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.

* * *
...Дiд Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльцi нiгтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разiв iз п'ять, вийняв люльку з рота, сплюнув i почав:
- Було це... Та ще мiй дiд покiйний, царство їм небесне, живi були. Щоб не збрехати, було це якраз отодi, як вийшло замиренiє з Гапонiєю (Японiю дiд Круча уперто називав Гапонiєю, а японцiв-гапопцями). Почали в нас тодi, пам'ятаю, панськi якономiї палити. То там у степу пан горить, то там... Та й у нас була панська якономiя... Я родом не тутешнiй, я звiдти, аж iз-за Чаплинки, туди ближче до Таврiї... Менi вже тодi на призов повернуло. От дiд i кажуть:
"Що ж воно таке оце на свiтi робиться?! Скрiзь пани горять, а наш же як: у бога теля з'їв, чи як?"
Подивилися дiд на мене, а я на дiда, а потiм дiд i кажуть бабi:
"Ти, Федосько, хлiба нам у торбину поклади, хлiбин зо двi, та цибулин з десяток, солi, пiдемо ми з Ваньком (мене Iваном кличуть) сiткою перепели ловити".
"А навiщо ж вам аж двi хлiбини?" - запитує баба.
"Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелiв - та, може, аж до Олешек на базар понесемо, в Олешках, кажуть, нiмцi за перепели добрi грошi дають!"
Дiд говорять, а самi й не посмiхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне.
Одне слово, щоб довго не говорити, згорiла тої ночi нашого пана якономiя, а ми з дiдом опинилися аж ув Основi, працювали на виноградниках, а потiм у цi мiсця прибилися та тут уже й отаборилися.
Батько мої з братами та з сестрами на Дальнiй Схiд подалися, десь аж на Амурi опинилися, а я з дiдом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас i баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми поховали, а потiм i дiда...
Замовк дiд i замислився, замислився...
Покотилася з неба зоря, заревiв бугай у Казначейському лиманi, вдарила пiд кугою щука.
- Ач б'є! Ач, як б'є! - мотнув бородою дiд.
- А коли ж уже про щуку, дiду? Про Сiркову? - Гордiй Iванович до дiда.
- А ти не перебаранчай! - сердито огризнувся дiд. - Ти слухай!
Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не дихали.
Раптом крик:
- Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!
Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.
- Бий тебе сила божа! - пiдскочив Гордiй Iванович. - Звiдки вiн тут?
- Здох би вiн йому! - вилаявся дiд Круча. - То сторожовi кури на вербi ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!
- Дивись, налякав як, гемонський пiвень!
I знову тиша, тихо, тихо...
... - Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, - почав дiд Круча, - у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуємося на щук у Басанцi, на живця... А ковбанi там глибочезнi є. Там така є ковбаня - сажнiв, мабуть, iз п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска - у двадцять п'ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була - мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.
Пiдсiк я. А дiд - поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, - i згадав чорта: за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питає:
"Чого ж не тягнеш?"
"Чепа, - кажу, - корч!"
Та як смикну! А воно мене як смикне - так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:
"Рят..."
А воно мене як смикне - я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, - верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе...
- Та що ж водить? - не витримав Гордiй Iванович.
- Та ти слухай, - одмахнувся дiд. - Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та так смикає, та так смикає, що рука трiщить. Дiд кричить:
"Тягни! Подтягуй!"
А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикається з води щось таке вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить... Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, - чи змерз, чи щось iнше, - та тiльки вiн у крик:
"Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!"
"Держiться, - кричу, - може ж воно уходиться?"
"Та пускай, - дiд кричить, - бо воно нас обох потопить!"
I таке - хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливає:
"Що таке?"
"Рятуй, Микито!" - ми з дiдом до нього.
А воно якраз знову вгору йде, морду витикає...
"Бий, Микито, веслом! Бий!"
Микита як урiже його веслом межi очi, - вивернулося воно на водi. Дивимося - щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води... Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили... Он яка щука!
- А звiдки видно, що вона Сiркова? - запитав Гордiй Iванович.
- Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера "СИ"... Сiрко, значить... Мiчена.
- Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили... "СИ"... Лiтера... Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi... Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?
- А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко - це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!
..."Великi, - сам собi я подумав, - щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт! Iсторичнi щуки!"

* * *
При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.
Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували.
I знаєте, на що?
На дорiжку! На блешню!
Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою.
Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з пiвдесятка щук і є! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслує Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович - дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни - тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!
Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!
Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!
Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!
А то ще є один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.
Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляєтеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.
Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите потихеньку, щука не тiкає. Ви її пiдсакою - рраз! - в човен.
I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!
От у вас одразу i щука є, i судак!
Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадає на здоров'я вам!
Чи ловив я великi щуки-монстри?
Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!
А так - щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, - такi траплялись! Брехати не буду!
1956


САМІ СОБI ШКIДНИКИ
Колись, давненько вже, поїхав я навеснi до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудеснiй нашiй Полтавщинi.
Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на зеленi веснянi пшеницi...
Та й ходили ото ми з приятелем межами та обнiжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку.
Директор прикидав, який у нього має бути цього року врожай, ремствував, що в пшеницi березки чимало, синi волошки й нiжнi сокирки та дзвоники виривав люто i кидав на межу:
- Бур'ян! Шкiдники!
- Красивi ж, - я кажу, - квiти!
- Красивi, та вреднi. Краще б я цiї краси не бачив. Бiльше б центнерiв у мене в засiках зерна було.
- Та то так! - кажу.
- Я б краще, - каже директор, - гектарiв би два-три видiлив, щоб насадовити там i волошок, і сокирок, i ромашки, i березки, i дзвоникiв... Для таких, як ти. Iдiть i любуйтеся, рвiть, робiть букети та вiнки. А щоб вони менi не стирчали, отут серед жита та пшеницi... На тих двох гектарах хай би собi поети декламували:
Колокольчики мои,
Цветики степные...
- Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житнiх ланах отих "степных цветиков", - додав директор.
В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махає ним i кричить:
- Привiт! Привiт! Пожалуйте, пожалуйте!.. Куди це ви лiтали, друзi мої найщирiшiї? Я подивився вгору. Над нами летiла величезна зграя чибiсiв.
- От якби рушниця, - кажу я, - можна було б кiлька штук з одного пострiлу збити! Скiльки ж їх!
- Я б тебе, - каже директор, - стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б пiсля того вже стрiляв...
I серйозно каже.
- А що таке? - питаю.
- Та ти знаєш, що для мене оцi птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вмiли брати.
- За вiщо?
- Та ти ж нiчого не знаєш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж мої хорошi, - дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. - То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима совка, пiд'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував... А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись - чибiси! Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили мої буряки, - щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую... Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:
- А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?
- У мене, - кажу, - благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходiв, - знищив.
- Як?
- Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував... Взагалi - вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:
- От бачите, - каже, - як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви... - i т. д. i т. iн.
- Взагалi - я героєм вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти - стрiлять. Я б себе стрельнув!

* * *
Птахи - друзi нашi.
Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.
Не було це, розумiється, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, - горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яєчка.
Як ми туди видиралися - i досi недопойму.
Тепер би нiколи не видерся.
I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить тебе нечиста сила вниз.
Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися.
Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi дотовкують, приказуючи:
- Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибирає ж таки господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш? А тодi скажуть, що мати не доглядiла! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!
Покладуть на лаву, а тодi до сестри:
- Бiжи скорiш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть! Йванько, скажи, заслаб. Та щоб менi одна нога тут, а друга там! Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати: "Драстуйте!"
А тодi нахиляться та:
- Де тобi болить, синочку?
- Отут, мамо!
- Боже мiй, боже мiй! I чого б ото я лазив, i чого б ото я падав?!.
- Я не буду бiльше, мамо!
- Так i калiкою ж можна бути. Боже мiй, боже мiй. Дуже болить?
- Дуже.
- О царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобi молочка?
Приходить баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зiлля.
- Та вмочи чистеньку ганчiрочку в оце зiллячко й прикладеш. Воно й полегшає.
Пiсля такої гороб'ячої аварiї довгенько було одвертаєшся вiд бантини, i вiд горобцiв:
- Подохли б вони йому! Горобцi! Терпiли вiд хлопчакiв i ластiвочки, та й садовi та лiсовi пташки: соловейки, шпаки, щиглики, чижi...
- Я соловейка у верболозi назнав!
Або:
- А горличка, знаєш, де кубельце звила? I не пам'ятаю, щоб хтось вдома чи в школi говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних гнiздечок.
Хiба ото як принесеш у пазусi додому гороб'ятко-пiдлiтка, ще з "заїдами", та пустиш у хатi, то бабуся, було, скажуть:
- I навiщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж іще маненьке. Пусти його, не муч!

* * *
Ми знаємо, що дiти трiшки варвари.
Наш обов'язок з дитинства прищеплювати любов до лрироди, до рослин, до тварин.
I до свiйських, i до диких.
Чи не вiд того нашi птахи i тварини дикi, що ми самi дикi?
Пам'ятаю, був я в Асканiї-Новiй.
Вiдомо, що там аклiматизуються найдикiшi тварини.
Але що мене найбiльше вразило?
В Асканiї тодi був великий ставок, навiть кiлька ставкiв, де багато було дикого птаства: диких качок, гусей, лебедiв i т. iн.
Нiкого вони не боялись, плавали собi спокiйно, коли ви пiдходили до ставка.
Недалечко вiд стежки, пiд очеретом, сидiла на яйцах дика гуска.
А пiд ганком, в будинку, де нас помiстили, спокiйно висиджувала дiточок дика качка-крижень.
Ми ходили по тому ганку, стугонiли, отже, ногами, а крижень спокiйно собi сидiв на гнiздi.
Чому це так?
Тому, що нiхто в Асканiї-Новiй не полохав птахiв, не тюкав на них i не кидав грудками.
Сидить в нас усерединi якась така лиха личина, що нiяк ти не можеш спокiйно утриматися, як побачиш щось дике.
От вгледить хтось, примiром, зайця. Хоч вiн малий, хоч вiн старий, чи ж вiн стримається, щоб зразу не:
- А-ря-ря! Тю! Тю! Тю! Ф'юїть! Го! Го! Го! Заєць з переляку вже в другiй областi, а вiн бiжить за ним i арярякає:
- А-ря-ря! А-ря-ря!
Я нiяк не можу забути Л. М. Толстого, як вiн змалював, пам'ятаєте, бариню.
Їхала бариня санками, взимку, значить. Снiгу було багато. Бариня, як бариня, в мiховiй ротондi i т. д. I вискочив заєць. Так бариня не втрималась, вискочила iз саней i помчала, арярякаючи, за тим зайцем. Упiймати хотiла. Бiжить, плутається в ротондi, падає... А бiжить i арярякає.
Як це характерно! Як це типово!
А дику козу, коли ми побачимо:
I "тю!", i "го-го-го!", i "аря-ря-ря!"
Так хiба ж пiсля цього тварини не будуть дикi?
А скiльки знаємо прикладiв, коли в заповiдниках чи в заказниках тi ж самi зайцi, тi ж самi дикi кози вiд людей не тiкають, людей не бояться i часто-густо пiдходять до людини й беруть корм iз людських рук.
Та хiба не можна всю нашу чудесну країну зробити таким заповiдником?!
Це - залежить од самих нас!

* * *
Серед птахiв i серед звiрiв дуже небагато є шкiдливих.
Звичайно, не можна милувати таких птахiв, як деякi кiбцi, щулiки, як сiра ворона i т. д., що нищать корисних птахiв.
I їх самих, i їхнi гнiзда треба нищити, руйнувати.
Не можна, ясна рiч, залишати в спокої вовчi лiгва i самих вовкiв, цих ворогiв нашого господарства.
А яке ми маємо право руйнувати, наприклад, качачi гнiзда?
А ми ж знаємо, що по деяких мiсцях навеснi мiсцевi пожильцi виїздять човнами на морськi коси, на озера i збирають повнiсiнькi човни качачих яєць.
Хiба ми не знаємо, що серед нас чимало є "мисливцiв", що назнавши лисичачу нору з маленькими лисиченятами, беруть лопати, йдуть i розкопують тi нори, нищачи цiлi лисичачi виводки.
Хiба ми не знаємо, що єсть "мисливцi", що не слiдкують за своїми собаками-гончаками, собаки бiгають-навеснi по полю й нищать маленьких зайченят.
Прибiжить такий собака додому, пузо в нього як не лусне, а хазяїн ляпає його по пузi й самозадоволено всмiхається:
- Ну, скiльки сьогоднi зайченят iсхамкав? Га?
I це роблять не дiти. Далеко не дiти!
Ясно, що в таких батькiв i дiти такi, що не минають жодного пташиного кубельця...
Боротися з цим нам треба люто.

* * *
А вiзьмiть нищення по наших рiчках та по ставках риби гранатами та пляшками з вапном. Це ж звiрство?
Скiльки гине малька вiд такого вибуху. А ми робимо. А коли скажеш такому "рибальцi":
- Що ви ото робите? Навiщо ви нищите рибу? Вiн на вас подивиться i прохрипить:
- Що? Мо' хочеш спробувати бомби? Паняй, доки цiлий!

* * *
I родина, i школа, i пiонери, i комсомольцi, i мисливськi товариства, i вся громадськiсть повиннi взятися за охорону нашої чарiвної природи: i птахiв, i звiрiв, i садiв, i лiсiв...
Не можна сказати, що в цiй справi в нас нiчого не робиться.
Робиться.
Є у нас i юннати, i школа, i пiонери не стоять осторонь вiд охорони нашої природи, але цей рух, рух за природничий розквiт нашої Батькiвщини має бути всенародним.
Берегти треба наше багатство, наше народне господарство!
Берегти як зiницю ока!
Нема стiльки шкiдникiв серед тварин, як є їх серед нас, серед людей!
Ми - самi собi шкiдники!

БЕНГАЛЬСЬКИЙ ТИГР
Полювати бенгальського тигра треба їхати в Бенгалiю, бо це не простий тигр, як бачите, а бенгальський. Чому нас iнтересує саме бенгальський тигр?
Тому вiн нас iнтересує, що бенгальський тигр найбiльший з усiх тигрiв на свiтi, тому що завдовжки вiн 2,5-3 метри i що самий хвiст у нього 80-95 сантиметрiв, так що, коли вам не пощастить заполювати цiлого тигра, а одбити в нього тiльки хвоста, то й тодi ви все-таки "имеете вещь".
- Де Бенгалiя? - питаєте.
На Бенгалiю з Києва треба їхати так:
Як минете Василькiв, Мотовилiвку i Фастiв - берiть не на Бердичiв, а на Жмеринку. Потiм на Вапнярку, Роздiльну й доїздiть до Одеси. З Одеси на Дарданелли, потiм на Суецький канал, звiдтам уже не так далеко до Iндiї.
Приїхавши в Iндiю, питайте, як вам пройти на Брамапутру.
Слово "Брамапутра", щоправда, щодо вимови трудне, але їхавши на пароплавi, ви частiше його самi собi проказуйте, щоб навчитися його вимовляти, а то буде й вам, як Даниловi Кiндратовичу, що приїхав уже до Iндiї, а там i запитав:
- Де тут, - питає, - Путрамабра?
Нiхто, певна рiч, з iндусiв йому не мiг на це нiчого вiдповiсти, - так вiн, бiдолаха, й вернувся додому без тигра.
Брамапутра, - та це ви й самi, положим, знаєте! - це рiчка в Бенгалiї.
Коли ви до неї дiйдете, там недалечко тече ще одна рiчка - Ганг, - так от мiж Брамапутрою й Гангом, у джунглях, найбiльше плодиться бенгальських, або, як їх ще взивають, - королiвських тигрiв.
Отам їх i полюйте.
Перед полюванням, майте на увазi, треба вам буде вибити довкола всi кобри i всi гримучi змiї, щоб, бува, котра не вкусила, перехворiти на тропiчну малярiю, - чи на жовту, чи на червону, це вже яка кому до вподоби, - потiм уже й полювати.
Хлiба з собою берiть тiльки на дорогу, доки до Бенгалiї доїдете, а в Бенгалiї там на кожному кроцi, як у нас бузина, росте хлiбне дерево, - круглий рiк на ньому ростуть плоди, - ну, як нашi книшi.
Тепер вони, щоправда, там по карточках, та проте не без того, щоб не можна було у Багдадi на базарi в якого-небудь раджi карточку купити... Гадаю що можна.
Iндiйський раджа - це володар цiлої величезної в Iндiї округи, вiн сам призначає, як от наш райторгвiддiл, зав картковим бюро, i не може бути, щоб той зав давав йому тiльки одну хлiбну картку...
Тигра полюють, як ви знаєте, для того, щоб винищувати цього страшного звiра, що наводить жах на цiлу округу, нападаючи на худобу, i навiть на людину.
Полюють його i для того, щоб мати величезну чудесну шкуру, смугасту й пухку, що так прикрашає собою кабiнет хороброго мисливця.
А ще полюють, добуваючи тигровi великi й страшнi пазури, висушують їх, труть на порошок i п'ють той порошок для хоробростi.
Iндуси, китайцi та iншi схiднi народи глибоко вiрять в чудодiйну силу порошкiв з тигрячих пазурiв i платять за них грубi грошi.
Як випити, вони кажуть, один тiльки такий порошок, можна набити тигрiв силу.
Одно кепсько: щоб мати цей порошок, треба, виходить, убивати тигра, а щоб убити тигра, треба, виходить, мати порошок.
Ну, нiчого: бувши вiд природи хоч i не дуже, сказать, хоробрими, але ж не зовсiм, сказать, i лякливими, - обходитимемось на першiй тигрячiй охотi без порошкiв, бо як довели останнi дослiди над порошками з тигрячих пазурiв - вплив їх на людський органiзм сильно закрiпительний.
А вiд цього й хоробрiсть!
Ну, що ж, коли нема, так нема!
Будемо, значить, крiпитись не порошками, а духом!
А в деяких випадках при полюваннi тигра такi порошки, як ви самi побачите, можуть навiть пошкодити.
* * *
Способiв охоти на тигра є кiлька.
Є спосiб з диктом i з молотком, про який менi розповiдав один iз досвiдчених охотникiв на тигрiв.
Полягає вiн ось у чiм.
Берете ви аркуш дикту, так, приблизно, з метр у квадратi i невеличкий молоток.
Iдете в джунглi, мiж Брамапутрою й Гангом, i, щоб привернути на себе увагу бенгальського тигра, на ввесь голос спiваєте:
Та не жалько менi
Та й нi на кого,
Тiльки жалько менi
На отця свого...
Тигр почує, i вже не ви його, а вiн вас почне полювати.
Тут уже ви будьте уважним i пильним, щоб не прогавити того моменту, коли тигр припаде до землi й, люто б'ючи себе хвостом по боках, приготується стрибнути i зробити з вас попередню перед антилопою закуску.
Як тiльки вiн стрибоне, ви раптово повертайтесь до нього й наставляйте дикта.
Тигр ударить всiма чотирма лапами в дикт i страшними своїми пазурами проб'є його.
Отут ви теж гав не ловiть: зразу ж швидко-швидко-швидко бийте молотком по пазурах i загинайте їх, пристукуючи до дикту.
I все!
Пригвожджений до дикту тигр уже не страшний звiр, а немiчне кошеня.
Ви вже тодi можете з його шкуру чи з живота здирати, чи, вдаривши кинджалом у серце, покiнчити з ним, а потiм уже бiлувати...
Майте тiльки на увазi, що бити тигра по пазурах, загинаючи їх до дикту, треба все-таки обережно, щоб не пошкодити пазурiв, бо ви ж знаєте, яка то цiнна рiч, що з неї виробляються хоробрi порошки.
Декотрi мисливцi, нервуючись, забувають про це й гатять по пазурах з усiєї сили, псуючи їх i позбавляючись через це такого цiнного матерiалу.

* * *
Дуже поширений i, треба сказати, дуже непоганий спосiб полювати на тигра iз слоном.
Таким способом полюють тигрiв iндуськi раджi й англiйськi лорди, що приїздять у гостi до iндуських раджiв, а тi вже частують їх, своїх дорогих гостей, охотою на тигрiв.
Перед цим індуськi раджi заздалегiдь принаджують до певного мiсця тигрiв, ставлячи протягом кiлькох тижнiв принаду з не зовсiм ще померлих, а вже до роботи не придатних тубiльцiв.
Коли англiйськi лорди поприїздять до iндуських раджiв у гостi i побачать, як ведуть тубiльця на принаду, вони роблять тому тубiльцевi ручкою i милостиво кажуть:
- Гуд бай!
Тигри, мiж iншим, iдуть на принаду не тiльки з тубiльцiв, а й з худоби: з корiв, свиней, овець i т. iн., але такої принади їм не ставлять, бо тодi не буде чим деяким англiйським лордам принаджувати польсько-шляхетних жовнiрiв генералiв Андерса, Бур-Комаровського та iнших арцишевських рачкевичiв.
Тигрiв, отже, принаджено.
Тодi приводять приручених слонiв, сiдлають їх такими нiби куренями, тiльки не з лiщини сплетених i соломою вшитими (англiйськi лорди й iндуськi раджi таких куренiв не люблять!), а зробленi тi куренi iз слонової костi й ушитi єдвабом.
Вантажать у тi куренi спочатку вiскi, бефи, пудинги й шампанею, а потiм уже англiйських лордiв, iндуських раджiв та камердинерiв.
Вишукується пiдроздiл тубiльцiв, щоб оточити те мiсце, де тигрiв принаджено, та наганяти їх на високопоставлених у куренях мисливцiв.
Ну, лорди й раджi їдуть, п'ють вiскi й шампанею, їдять бефи й пудинги, а тубiльцi наганяють на них тигрiв.
Як тiльки шасне мiж лiанами тигр, англiйський лорд каже iндiйському раджi:
- Подерж-но мого пудинга, - я його потiм доїм! А потiм до камердинера:
- Подай рушницю!
Камердинер подає рушницю, англiйський лорд стрiляє в те мiсце, де прошаснув тигр.
Лунає пострiл, за ним лунає одчайдушний крик, i падає мертвий тубiлець iз пiдроздiлу, що наганяє звiра на високопоставлених у куренях охотникiв.
Англiйський лорд задоволене усмiхається i говорить:
- Iєс!
А потiм уже доїдає пудинг.
Далi полювання йде таким чином: тубiльцi вбивають тигрiв, здiймають iз них шкури, англiйськi лорди везуть тi шкури додому, там їх вiдповiдно обробляють, пригвинчують до голови золоту дощечку з вигравiруваним написом:
КОРОЛIВСЬКИЙ ТИГР
ЗАБИВ У БЕНГАЛIЇ (ДАТА)
ВЛАСНОРУЧНО ЛОРД СЕСIЛЬ-КИСIЛЬ
А потiм уже в палатi лордiв.
Нi! Стоп-стоп-стоп! Нiколи полiтики ми торкатись не будемо, а то ще допишешся до того, що лорд Сесiль-Кисiль подасть в палату лордiв нiби бiлль про те, що треба бiльше з Бенгалiї вивезти худоби та пшеницi, бо й грецьким монархiстам треба, i польсько-шляхетським жовнiрам треба, i гiтлерюгендовi, i бандерам треба... Стоп! Анi слова про полiтику!
Отакий, значить, спосiб полювати тигрiв iз слонами. Ми з вами, слава тобi господи, i не лорди англiйськi, і не раджi iндуськi, отже, нам з вами таку пишну охоту на тигрiв органiзувати тяжко.
Можна, звичайно, взяти напрокат слона або в зоологiчному садку, або в цирку, - але багато з ним клопоту, доки його до Бенгалiї довезеш та поки навчишся молоточком iз гвiздочком ним керувати.
Там, у Бенгалiї, позичити слона в якого-небудь раджi теж навряд чи пощастить, бо ви ж, слава богу, не англiйський лорд...
Клопотний, одне слово, для нас iз вами такий спосiб охотиться на тигрiв.
Проте його нам, як мисливцям, знати треба! Для цього й пишемо!

* * *
Непоганий i такий iще спосiб.
Викопується величезна й глибочезна яма на стежцi, якою тигри до Брамапутри ходять воду пити.
Яма та зверху добре маскується всякими вiтами, лiанами, тропiчною папороттю i т. iн.
Тигри йдуть воду пити увечерi, як уже смеркне.
На цей час ви залазьте в ту яму.
Залiзли й сидiть тихо-тихо.
Нi курити, нi чхати, нi кашляти не можна, бо наполохаєте тигра.
Ось iде тигр.
Вiн не зовсiм iще очухався пiсля сну, потягається, позiхає, чухає за вухом...
Ну, й не помiтить, коли: шелесть у яму!
Ви зразу накидайтеся на нього й лоскочiть.
Тигри страшенно лоскоту бояться... (Через те, мiж iншим, вони дуже ревнивi!)
Як тiльки ви його вхопили обома руками попiд пахвами, вiн зразу починає страшенно реготатись.
Але ви не пускайте його, боже вас борони! - бо з'їсть!
Лоскочiть, i лоскочiть, i лоскочiть!
Вiн качатиметься, регочучись, по ямi, i ви качайтесь iз ним...
Аж поки вiн не крикне:
- Ой, не можу! Пусти!
I ляже, мов непритомний.
Але ви ще з пiвгодини полоскочiть, тодi пускайте.
Готовий!
Залоскотаний тигр мертвiший од мертвого.

* * *
Ще про один спосiб охоти на тигрiв хочеться менi розповiсти.
Клопiтний вiн трохи теж, але для нас iз вами приступний.
Клопiтний вiн саме через те, що перед тим, як його вживати, тривалої треба тренiровки в перегонах на чималi дистанцiї.
Чимало часу треба загаяти, щоб прудко й довго могли ви бiгти, весь час позад себе озираючись.
Але нiхто ж нам з вами не заборонить мiсяцiв зо три тренiруватись годин по три-чотири щодня, бiгаючи спочатку на одному хоча б з київських стадiонiв, а потiм по перетятiй мiсцевостi.
Навпаки, всi думатимуть, що ви до фiзькультурної олiмпiади готуєтесь, i всi вас вiтатимуть.
Добре на таку тренiровку брати вашого пса, краще - хорта, а як хорта нема, тодi гончака, - можна й кунделя, тiльки щоб прудкий був.
Коли вже ви у своїх вправах дiйдете такого стану, що випереджатимете кунделя, - тодi вже можна їхати до Бенгалiї на тигра.
Порошкiв iз тигрячих пазурiв уживати при цьому способi охоти категорично не слiд, бо, як ми знаємо, порошки тi, закрiпляючи, надають охотниковi хоробростi, а тут треба не хоробростi, а якраз навпаки.
Тут треба легенької полохливостi, при якiй набагато збiльшується швидкiсть вашого алюру.
Приїздите ви в Бенгалiю, знаходите тигра, показуєтесь йому, - вiн одразу ж почне охотитись за вами.
Ви це знаєте, з цього не розгублюєтесь i свiдомо ведете його за собою на заранi намiчену вами галявину.
Мiж Брамапутрою й Гангом трапляються величенькi шматки степу, де пасуться жирафи, антилопи, носороги й iншi травоїднi тварини.
Отуди ви тигра й ведiть.
Iз зброї ви маєте при собi тiльки кинджал - i бiльше нічого.
Поки ви виведете тигра на галявину, вiн уже буде нервуватись, лютувати, зубами клацати i ось-ось стрибне! ось-ось стрибне!
Вийшовши на галявину, зразу бiжiть!
Тигр, розумiється, за вами...
Отут i пригодиться ваша тренiровка...
Ви бiжiть i частенько озирайтесь, поглядаючи на тигра.
Це не тiльки для того, щоб знати, чи не наздоганяє вiн вас, - головне тут не прогавити, коли вiн пiдсковзнеться.
А пiдсковзнеться вiн обов'язково.
Хоч який би був сухий степ, - все одно настане момент, коли вiн розчахнеться й упаде.
Тодi ви зразу на його i кинджал йому в серце.
Тигр - ваш!

* * *
Охота на тигра, як бачите, небезпечна i клопiтна. А найтруднiше в їй це те, що заполювати бенгальського тигра можна тiльки в Бенгалiї, а туди дуже далеко їхати.
Будемо сподіватися, що з часом чи Бенгалія до нас наблизиться, чи ми наблизимося до Бенгалії, бо клімат як спостерігають тепер досвідчені географи, міняється.
От - тоді ми пополюємо!
Бо заздалегідь уже будемо знати всі способи охоти на тигра, з якими оце ми вас познайомили.

ЕПIЛОГ
Не люблю епiлогiв!
Краще я, бувши людиною абсолютно не егоїстичною, гукну:
- Хай живе трудяще людство! Хай живе молода радiсть i радiсна молодь!
Не забудьте тiльки, товаришi, ось чого:
1) Бережiть пташинi гнiзда!
2) Винищуйте бродячих собак!
3) Кажiть усiм замiсть "Драстуйте" "Боже тебе борони зруйнувати гнiздо дикої качки!". Коли вашого знайомого здивує ваше привiтання, пояснiть йому, iродовi, що з качиних яєць вилупляться прекраснi пухнато-жовтенькi каченята, що тi каченята виростуть i поробляться дорослими крижнями або чирятами, що тi крижнi або чирята будуть робити вранiшнi й вечiрнi перельотi, що перельоти тi - така краса, така розкiш, якої вiн, iрод, нiколи нiгде не бачив i не побачить. А коли йому, дияволовi, обов'язково хочеться щось таке видрати, хай видере в себе лiву нiздрю. Тодi всi знатимуть, що вiн не любить природи i що взагалi вiн "сєроводород".
4) Любiть собак кровних i бережiть їх.
I благо вам буде, i довголiтнi будете на землi...
До побачення!
1956

Повернутись