Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
ОСТАП ВИШНЯ
МИСЛИВСЬКI УСМIШКИ
(Збірник)


ВIДКРИТТЯ ОХОТИ
Власне кажучи, щороку "Вiдкриття полювання" буває двiчi: першого серпня на птицю, а першого листопада на звiра, але якось уже - так утрадицiйнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливцiв вважається перше вiдкриття, коли пiсля довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця i ви знову маєте змогу не тiльки, сказать би, поповнити свої продовольчi ресурси, не тiльки допомогти державi в м'ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофiла й спортсмена.
Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрiбничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами...
* * *
Вiдкриття...
Скiльки турбот, хвилювання, нервозностi, доки все в тебе буде в порядку: i рушниця, i набої, i одежа, i рюкзак, - одне слово, все, що потрiбно для серйозного, добутливого полювання...
А куди їхати?!
А з ким їхати?!

Куди їхати?!
Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди їхати, коли сьогоднi вам кажуть:
- Бiля Борисполя, на озерах, качви тiєї, ну, як хмари! Повiрите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звiдтам молодиця, так казала, що її свекровi кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!
- Поїдемо! Тiльки в мене набоїв обмаль!
- А навiщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торiк по 24 качки били. П'ять набоїв - сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазi. Важка птиця: бiльш як сто двадцять штук не пiднесете!
Завтра ви почуєте:
- Куди на вiдкриття?
- Думаю до Борисполя.
- До Борисполя? Чого? Хiба на сухому качки плавають?!
- Як "на сухому"?!
- Та там же озера повисихали! Та там за весну й за лiто нiхто навiть i не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетiло, було, туди чималенько табунiв, покружились трохи й усі на Носiвку! Чули про Носiвку?!
- Чув.
- Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi позбирались. Стихiйне нещастя: соняшники всi потолочили. А на луках через гнiзда трава не виросла: гнiздо на гнiздi, травi нема де рости, - не знають колгоспники, чим худобу годувати. Нi, коли вже їхати, то тiльки в Носiвку!
- Ну! Поїдемо на Носiвку! Iще через день:
- Драстуйте! Готовi до вiдкриття?
- Готовий.
- На Яготин?
- Нi, на Носiвку!
- Тю! За жабами?!
- За якими жабами?
- Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тiльки на Яготин. От там качки...
I т. д. i т. п.

З ким їхати?
Ах, доле моя!
Та хiба ж єсть серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над озерами, що чують нiжний шелест очеретiв, що пам'ятають: "Тихше, тихше, не диши, нас почують комишi...", яким крик бугая на болотi бринить в їхнiх вухах, як козловське распроп'янiссiме ля в серцi тихомрiйної блондинки, а загадковий тихий плескiт на озерi в їхнiм серцi одгукується трепетними перебоями, i коли пiд вербою чи пiд копицею все вже розказано i настає на хвильку тиша, - обов'язково ту тишу заколише одностайне чарiвне:

Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над водою -

хiба ж є серед них людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на вiдкриття полювання?!
...Ну, поїдете ви з Iваном Петровичем...
На зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого його гордона, - таких псiв тепер не буває! - який одного разу став на стойку в густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що нiякими свистками, нiякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лiсi, бо настала вже нiч, а обставини змусили Iвана Петровича на другий день ранком виїхати з того мiста. Повернувся вiн аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс, розшукав тi кущi:
- Дивлюсь, стоїть кiстяк мого гордона, i стоїть з пiднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка? Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й грошi: "Джек! Миттю пляшку вина!" За пiвгодини вже летить з вином. Тiльки не можна було бiльше грошей давать: решту обов'язково проп'є!
...Десь оддалiк дере деркач, б'є перепел, потiм усе затихає, сам кудись провалюєшся i бачиш, що там за столом сидить Джек i пропиває хазяїнову решту.
...А як поїдете ви з Петром Iвановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн бiльше любить полювати звiра, а птиця це так тiльки, за традицiєю! Петро Iванович - гончатник... I яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два мiсяцi вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просiку "блiда-блiда, як стiнка!" "Чотирнадцять вовкiв колись за нами з Флейтою гнались!"
- Ну, Петре Iвановичу! Невже таки чотирнадцять?!
- Факт! Спитайте Флейту! І обидва сiрi! ...Пилип Федорович розповiсть вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усiєї компанiї, з якою вiн завжди полював. Ви дiзнаєтесь про зайця, який пiсля бухгалтерового пострiлу з страшним криком "н-н-няв!" вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, i як переляканий бухгалтер кинув рушницю i, приказуючи "да воскреснеть бог", бiг три кiлометри додому...
- А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив бiля телеграфного стовпа, на дорозi, де мав iти той бiдолаха-бухгалтер...
- Та й це ще не все! - додасть Пилип Федорович. - Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папiрця з написом: "За що ви мене вбили?!" та того зайця й посадили пiд кущем i спрямували на нього короткозорого бухгалтера. - Вiн - бах! Заєць - беркиць! Пiдбiгає, а там такий на записцi заячий докiр! Що смiху було!
...А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького дiдуся, як вiн колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з качками приходив.
- Як же це так?
- А так! Отам на плесi завжди качки є! От я на острiвець перепливу та в очеретi й заховаюсь. Знаю-бо, що обов'язково хтось iз мисливцiв туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу - пiдкрадається, пiдкрадається... Ббах! А я в очеретi як закричу "Врятуйте!" Ну, вiн зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i додому...
...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало спросоння криженя... Писнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик...
Сiрiє...
- Фiть-фiть-фiть! - прорiзало повiтря чиря...
- Ббах!
Перший пострiл! Полювання вiдкрито!


ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП З ДИКОЇ КАЧКИ
М. Т. Рильському

Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської...
...Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.
Само собою розумiється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стрiляє), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яєць i стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...
Їдете ви компанiєю, тобто колективом, так - чоловiка з п'ять, бо дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi...
У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуєте:
- Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?
- Взяв!
- Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, - доведеться з "горлушка"!
"Горлушком", за мисливською термiнологiєю, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву "право руля".
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий привiт i пiшло спать... Це ввечерi... А вранцi дика качка зривається шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починає на свiт благословлятись.
Звуться цi часи у мисливцiв "зорьками" - вечiрньою й ранковою...
В цi часи ви чуєте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум - свист качиних крил!
Ви i сюди - бах? I туди - бах! I отуди - бах!
Ах, незабутнi хвилини!
На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов'язково... Запiзнення на вечiрню зорьку - це мисливський закон. Виходячи ще з дому, - та що там виходячи! - ви ще напередоднi знаєте, шо на вечiрню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, i в час од'їзду ви вибiгаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих "Куди?" - кидаєте: "Спiшу, щоб на вечiрню зорьку спiзнитись", i галопом далi...
Словом, спiзнились... До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки "повиключали мотори", почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови, полягали спать...
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна... Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь... Ви розгортаєте сiно, простеляєте плаща, лягаєте горiлиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо i вiдпочиваєте... А вiдпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собi на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися...
- Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це... стопка? Прохав же покласти!
- Що, нема?
- Нема!
- А я взяв! Я поклав собi за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi прив'язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!
- Доведеться й собi прив'язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з "горлушка"... Повiтря чисте, на широке диханiє вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже "горлушко" бiля "донушка".
Тут i починається найцiкавiший момент качачого полювання.
Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.
Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса - це те, що всi вони - факти, що все це насправдi було, що: "розкажу, то не повiрите, але це-факт!"
...Швиргається вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповiдань...
I вiльно дихається, i легко дихається...
Поволеньки голос оповiдача тихшає, потiм якось переривається i зовсiм затихає...
Сусiда тяжко якось зiтхає...
- Про що думаєте, Iване Iвановичу?
- Про Америку! Яка все-таки технiка.
- А що таке?
- Кажуть, двоствольну стопку видумали!
I тихо... Поснули...

"Раннiм-рано та ранесенько", ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:
- Вставайте! Вставайте! Час уже!
- Г-г-г! М-м-м!
- Вставайте!
- М-м-м!
- Б-б-бах!
З криком: "Бомбьожка!" ви зриваєтесь i мчите.
-- Куди? Куди?
- В бомбосховище!
- Тю на вас! То я в крижня гахнув!
- I промазав.
- Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька...
Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики...
Качка, як вiдомо, птах... Вона - лiтає...
Як її стрiляти?
Дуже просто: цiльтесь обов'язково в око. I бахкайте.
- Бах! - i в торбу. Бах! - i в торбу.
А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! - i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька качок, киньте:
- Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука... Бо однаково, коли приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:
- Дорогi, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки...
Найперше й найголовнiше - обскубти качку.
Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр'я, одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр'я вам не заважає... I качка обскубана, i кабiнет - перина...
Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:
- Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!
Дуже це смачно у мамiв виходить.
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
- Та це ж курка, а не качка! - ви авторитетно заявiть:
- Це - качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi...
- А чому в неї горло перерiзане?
- Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й... зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!
Залишається, отже, останнє: їсти суп.
- Як його їсти? Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте "Записки охотника" Iвана Сергiйовича Тургенєва. Прекрасна книжка!
1945


ЛИСИЦЯ
Лисiцю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i задрiмає зимовим спокiйним сном.
Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву - горжетка.
Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територiї - i на ланах, і на болотах, i в лiсах та перелiсках.
За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць.
З цього приводу ви говорите вдома:
- На лисиць поїду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два виводки. Поїду, - чотпри-п'ять лисичок тарарахну - от воно: тобi горжетка. Це, як чотири! А як п'ять - то й менi горжетка.
Полювати лисиць, - одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, - лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, - замеознути можна.
Треба вам знати, що звiр, - коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, - робить коло: i заєць, i лисиця, i вовк.
Кожний iз них; зробивши коло, повертається до того мiсця, звiдки його пiднято, - отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.
Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, - знайте, що звiр іде до вас!
Стежте тодi пильно!
Голос наближається, наближається, наближається.
Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!
Бах! - i нема нiчого...
Заєць робить невеличке коло, лисиця - бiльше, а вовк, - той iще бiльше.
Чекати iнодi доводиться довгенько, - отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
- Ти їздиш-їздиш, стрiляєш-стрiляєш, собак годуєш, а в Ганни Iванiвни он яка чорнобурка! І рушницi нема, i собак нема, - а чорнобурка-очей одiрвать не можна.
- Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Українi чорнобурка трапляється дуже й луже рiдкої Майже нiколи!
-- Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!
-_ Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!
- А песцi там єсть?
- Єсть!
- Білі чи голубi?
- Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi білIшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi -- бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!
Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа...

В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите ви з тепло-затiшної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Срiблянського ярка, де:
- Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович - старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своєму вiку:
- Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби їм нема!
Ранок. Морозець. Порипує снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв...
Докучай i Бандит - на смику.
Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв і зайцiв, i лисиць, i вовкiв, - його вже нiчим не здивуєш, а Бандит тiльки друге поле починає, - вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагається, пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову - вперед.
Нервується Бандит...
Рветься і так жалібно-жалібно скавучить.
- Пусти,-мовляв,-дай побігать, дай натішиться!
Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!
Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:
- Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру.
Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду.
Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!
- Гаразд!
- Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув'яжуться, - ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!
- Добре!
У ліщині затишно-затишно...
Утоптується навкруги сніг., щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду...
Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап'явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає...
- Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної "труби" хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика?
Які? Ляж, Бандите, заспокойся!
Ви обдивляєтесь навкруги...
Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.
То - білочка.
Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові
шишки та солодкі горішки...
А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолегесенький по снігу "чирк".
То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла...
Значить, єсть!
Легенький свист.
То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці.
Відпускаються з смика Докучай і Бандит.
- Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!
Три хвилини напруженої тиші... П'ять хвилин... Ще тиша...
Раптом одчайдушне скавучання Бандита І нервово-густий Докучаїв бас:
- Гав!
Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи то лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке "скаву-скаву", а потім - спокійний "гав", і далі рівномірне "гав", "гав", "гав"...
Погнав, значить...
На лисицю Докучай подає перший "гав" значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.
А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Погнали лисицю...
Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба, "прострілюючи" ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.
- Спокійно! - сам до себе.- Спокійно!
Перша горжетка на вас іде!
Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона...
Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.
- Бах!-легкий стрибок і червоного нема,-самий тільки білий фон...
Вискакує Докучай, за ним Бандит.
Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.
За ним Бандит.
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.
Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.
На Йосипа Явдокимовича пішла.
- Пильнуй, старий!
Аж ось:
- Бах!
Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.
- Бий, - кричу, - старий, удруге, щоб певнiше було!
- Крiпко лежить! - кричить Йосип Явдокимович i додає таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.
Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.
- Єсть?- питаю.
Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:
- Єсть! Он! За терном!
Я стрибаю за терен...
Крутиться Докучай i смикає лiвою ногою.
Я падаю в снiг...
А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливається:
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Горжетку ганяє...
Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли...
Вам дома й кажуть:
- Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто тi рушницi вигадав?!
- Ладно, - ви собi думаєте, - ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай - знову за горжетками їздитимемо.
1945


ЗАЄЦЬ
І
Золота осiнь...
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, - вiн аж ніби кров'ю з печалi налився i закривавив лiси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхає клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", - ген там на узлiссi бiлявим станом своїм кокетує, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликає.
Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм "кру-кру":
- "Чуєш, брате мiй, товаришу мiй?" Вiдлiтаємо!
Золота осiнь...
От в цей саме час заєць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посалив на рiпицю бiлий помпон.
Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидається набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха...
Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх замiняють сало й ковбаса.
Незмiнною залишається стопка.
При полюваннi на качки стопка, як ми знаємо, береться, щоб вихлюпувати воду з човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, - мiсцевiсть рельєфнiшає.
Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуєте, перевiряючи, чи нiчого не забули:
- Штани, значить є! Чоботи є!.. Онучi, значите є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса є!.. Гм-гм... є... Чи не мало буде?
- Досить, досить! - поспiшає посемсйство...
- А де ж стопка?
- Та ось, за рюкзаком!
- Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще заранi виїду, щоб не спiзнитись на поїзд.
Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.
- Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду!
- А рушницю ти взяв?
- Ай справдi, де ж це вона?
- Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась...
- Та хiба ж можна рушницею?!
- А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї... А то ж...
- Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом шпигувати, а то ж потiм зiпсуєш... Та купи сала не менш як на трьох зайцiв.
- На трьох?
- Ну, купуй на п'ять! Я бiльше як п'ять не стрiлятиму.
Поїхали...

II
Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i на засiдах.
З пiдйому можна полювати одному й колективом.
Iдеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур'янами i "витоптуєш" зайця, який, як вiдомо, вдень лежить I вiдпочиває... Ви пiдходите до його лiгвочка, заєць i вискакує...
Коли полюєте компанiєю, тобто колективом, краще йти так званим "котлом", такою нiби дугою, щоб фланги були спереду вiд центра. Заєць як вискочить, примiром, в центрi, то вже йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди.
- Як же краще, - спитаєте, - полювати: одному чи колективом?
Майже однаково.
Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.
Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками.
Коли такi собаки є, їх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають зайця i "голосом" його гонять.
Ви стаєте на путi, де має бiгти заєць, і мажете по ньому на тiй путi.
Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi...
Ви уявляєте собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем, нiби якийсь оригiнальний, нi в якiй фiлармонiї не бачений i нечуваний, оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон...
"Скiльки жару, скiльки страстi в голосах..."
Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, - якi б були симфонiї!
Стоїш, слухаєш, рве серце тобi груди, поломенiє в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш, мажеш...

На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiє... Виходите в великому дубленому кожусi. Хазяїн вас питає:
- Може б, i свитку ще надягли?
- Нi, - кажете, - не треба. Не так уже воно й холодно. I вiтру нема. Та й первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не продме.
Засiдаєте бiля величезного колгоспного ожереду соломи...
Нiч темна, бадьора.
На небi, над ожередом, - зорi, на землi, пiд ожередом, - зайцi.
Сiли, закутались.
- Ну, налiтайте, которi тут зайцi є!
Тихо-тихо...
Аж ось десь аж iз сусiднього села:
- "Котила-а-а-ася..."
I тихо.
Ще щiльнiше закутуєтесь у кожуха...
Замислюєтесь...
Мимоволi iз грудей:
Ой, зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,
Як млиновеє коло...
I знову тихо.
Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться... Пiд кожухом тепло-тепло...
I на серцi тепло-тепло...

* * *
Раптом над вухом:
- Доброго ранку! Заснули?!
- Драстуйте! Невже заснув?!
- А вже й снiданок на столi! Ходiмте!
- Ходiмо.
- А де ж ваша рушниця?
- Нема... Дивись. Сюди-туди - нема рушницi.
- Та то так! Тут у нас не зiвай! Пiдслiдили, значить, i хапнули. Ну, нiчого: може, десь випливе...
- Неприємно! Не кажiть хоч нiкому!

ІІІ
Додому ви все-таки зайпя привезли.
- А де ж рушниця? - питається посемейство.
- Курок трошки закапризив: занiс до майстра. Увечерi ви їсте нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезонi заєць.
Трапезу дiлить з вами i ваш вiрний по полюванню товариш.
- Будьмо!
- Будьмо!
По вечерi ви благальне дивитесь на вiрного товариша, а вiн, прощаючись, заплiтається:
- Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.
1945


ВЕДМIДЬ
І
Ведмiдь у нас на Вкраїнi, крiм як у зоологiчних парках, нiде не водиться, через те не так уже й страшно по наших лiсах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.
Були б ведмедi, - довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь - звiр великий і реве: може перелякати.
Один мiй приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам'ятаю, колись дiстали таку телеграму аж iз Вологодської областi - "Назнали й обклали аж три ведмежих барлоги зггг приїздiть негайно..." - довго вдивлявся у ту телеграму й каже:
- Ти як знаєш, а я не поїду... Я - на бекасика люблю, бекасик - пташка сумирнепька, - вона не реве i скальпiв iз людини не здiймає. А ведмiдь - воно дуже велике й дуже буре, а снiгу там багато: не втечеш! Не поїду я!
Не поїхали ми вдвох.
Ведмедi бувають бурi, i сiрi, i бiлi...
Бурi - ревуть по лiсах, починаючи з Брянщини..;
Сiрi звуться - "грiзлi", вони, спасибi їм, водяться досi-, далеко.
А бiлi - тi у полярних морях та океанах, i далеко до них їхати, i холодно.
Ну, а проте для кожного мисливця забити ведмедя - то вже така для нього честь i така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.
Ви ж самi подумайте: по-перше - прекрасна ведмежа шинка i знамените ведмеже м'ясо, а по-друге - ведмежа шкура...
Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабiнетi перед канапою. . Ви сидите на канапi, а перед вами приятелi сидять.
Ви їм кажете:
- Оцього ведмедя сам убив!
Приятелi вашi, як i взагалi в таких випадках усі приятелi, подивляться один на одного i обов'язково котрийсь iз них кахикне.
Не звертайте на це "кахи" нiякої уваги й розкажiть їм, як ви спочатку, коли ведмiдь вискочив iз барлоги, вдарили його жаканiвською кулею, але тiльки поранили, а вiн, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у снiг i взяли лютого звiра на рогатину, i як у вас рогатина - трiсь! - а ви хапаєте другу рогатину i прямо ведмедевi в груди! Аж тут друга рогатина - трiсь! Ви тодi-за третю! Звiр уже дихає прямiсiнько вам в обличчя... Третя рогатина...
Але тут дружина:
- Жалуйте, товаришi, до столу! Чайку поп'ємо! А коли ви вийдете з кабiнету, ваш найближчий друг каже вашiй дружинi:
- Спасибi, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловiковi й за четверту рогатину хвататись! Чого тiльки не перетерпить людина за правду?!

II
Добрий мiй знайомий, тов. С., хоч сам вiн і не мисливець, розповiв менi дуже iнтересний спосiб полювати ведмедя.
Сам я нiколи до того про такий спосiб здобути ведмеже хутро й цiлу торбу ведмежого м'яса не чув, але спосiб цей, на мою думку, вартий всiлякої уваги, тим паче, що вiн зовсiм безпечний, i мисливець у всякiм разi тут своїм життям не ризикує.
Виявляється, що дорослi ведмедi дуже пристраснi математики.
Ви назнаєте мiсце, де ведмiдь полює, чи просто годується, берете великий аркуш дикту, пишете на тому диктовi великими лiтерами таку математичну формулу:
2Х2=5
Написавши цю формулу, берете молоток i цвяхом прибиваєте до ясенка чи до дуба на тiй стежцi, де ведмедь подорожує. Прибивати треба не дуже високо та й не дуже низько, а так, щоб ведмiдь ту математичну формулу побачив.
Прибивати краще опiвднi, коли ведмiдь одпочиває. А як вийде вiн увечерi полювати, щоб вiн її вже уздрiв.
Прибили.
Зразу ж бiжiть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного мiсця. Тiльки ж не пiд'їздiть до нього близько, заховайте коня з пiдводою десь у ярку чи за скиртою соломи, а самi бiжiть у лiс, вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком.
Ось iде ведмiдь.
Трiщить лiщина, падають з неї галузки, i взагалi шум.
Ви не бiйтесь i спокiйно собi чекайте.
Наткнувся, нарештi, ведмiдь на дикт з математичною формулою. Досвiдченi в такiм на ведмедя полюваннi люди розповiдають, що, коли вiн побачить 2Х2 =5, з ним починає коїтись щось неймовiрне.
Вiн то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них пiдступить, протирає лапою очi, дивиться, дивиться i, пересвiдчившись, що таки справдi написано 2Х2 =5, хватається лапами за голову й починає ту голову ламати.
Ламає, ламає, ламає... Ви сидите - i нiчичирк! Аж ось голова ведмежа трiскає й ламається.
Ви злазите з дуба, пiдходите до ведмедя, - а вiн уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невiрною математичною формулою.
Ви бiжiть по пiдводу, пiд'їздiть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везiть додому. Дехто з мисливцiв, щоб не видати секрету цього способу полювання на ведмедя, потiм б'є його кинджалом у серце.
- Наткнувся, - мовляв, - у лiсi на ведмедя, вiн на мене накинувся, я не розгубився, схопився з ним у страшному герцi, - i звалив його ударом кинджала прямо в серце! Ось, дивiться!
I покаже ще й кинджал у ведмежiй кровi.
А по-нашому - це нечесно: як здобув, так i розповiдай! Завжди додержуйся стародавньої охотницької традицiї: говори завжди правду, i тiльки правду!
Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевiряв, але всi, хто його знає, кажуть, що вiн дуже добутливий.
Спробуйте, товаришi охотники!
Дикт не так дорого коштує, а ведмеже хутро - коштовна рiч.
Та й м'ясо не дешеве.

ІІІ
Ще був один непоганий спосiб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна його здiйснити, бо грунтовно змiнилося на нашiй Батькiвщинi життя.
Як знаємо за старих, дореволюцiйних часiв цигани-мандрiвники ходили по базарах та по ярмарках і водили за собою приручених i навчених рiзним нехитрим штукам ведмедiв:
- А покажи, Миша, як п'яний дядько з корчми йде!
- А покажи, Миша, як п'яна баба танцює!
Миша показує, бо в Мишi в нiздрях залiзне кiльце, i як його за те кiльце сiпають, Мишi дуже боляче...
Тепер цигани ведмедiв у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах господарюють та талановито грають на сценi свого циганського театру в Москвi - "Ромен".
Так от i трапилася така охотницька за старих часiв пригода.
Але хай за мене про неї розповiсть учасник тої пригоди, хай розповiсть так, як вiн менi колись розповiдав...
..."У вереснi мiсяцi дiло було, якраз на другу пречисту.
- Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепiв бiля Кленової. А в Кленовiй на другу пречисту величезний щороку ярмарок з'їздивси. Як iшли ми через Кленову, бачили пiд слободою чималенький циганський табiр з кiньми, возами, ведмедями й дiтьми. Ведмедiв було два, - i чималеньких. Ярмарок нас не цiкавив, бо виїхали ми з мiста виключно, щоб пополювати. Ну, полюємо! Я зайця стукнув, пару вальдшнепiв. Приятелi теж дечого пiдстрелили. Надвечiр зiйшлися перекусити. Сiли на узлiссi - трапезуємо. Довгенько трапезували. Уже й сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуємо. Уже Трохим Свиридович "Зiбралися всi бурлаки" двинув, а ми все трапезуємо. Трохим Свиридович було як потрапезує, то спiває, спiває, аж заливається. Проспiвали вже й "Зiбралися" i "Реве та стогне" i "Гиля-гиля". Пiд "Кину кужiль на полицю, сама пiду на вулицю" Трохим Свиридович навприсядки пiшов. Уже й потанцювали, а проте все ще трапезуємо. Трохим Свиридович хотiв пiд "Кучерява Катерина чiплялася до Мартина" вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив -упав! Упав та головою на ягдташ з вальдшнепами. Витяг вальдшнепа з сiтки, дивився, дивився на нього та й каже:
- Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хiба ж ти з-в-в-вiр? Хiба ти мед-вед-мед-мiдь?! А потiм як iсхопиться:
- Мед-вед-ведя хочу! Хлопцi, - кричить, - давай медвеля полювати! За мною!
Ми за ним!
Я вже докладно не дуже й пам'ятаю, та й тодi воно менi не дуже затямилося, що саме було. Пам'ятаю, що кругом кричать цигани, ведмiдь мене кусає, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам'ятаю, тягне, я когось за щось, пам'ятаю, тягну.
Прокинувся - темно. Лапнув праворуч - наткнувся па вуса Трохима Свиридовича! Лапнув лiворуч - нiби борода Семека Петровича.
- А де ж, - думаю собi, - ведмедi?
А так якась проти нiби дiрка i трохи свiтиться.
Я до дiрки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю:
- Ми, часом, не в барлозi?
А вона менi:
- Я тобi дам барлiг! Я тобi дам такий барлiг, що ведмедем зеревеш! Хлiв станового пристава за барлiг маєш?!
Тодi я все зрозумiв! За все життя оце один тiльки раз на ведмедя й полював.
- Iнтересно! Тiльки дуже дорого, - з сумом додав учасник тої пригоди...."

* * *
Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема ярмаркових тепер, слава богу, ведмедiв...
Хiба, може, в зоологiчному парку? Але нi: не варт! У всякiм разi, не рекомендую!

IV
А приємно все-таки лежати на канапi, вкритiй ведмежою шкурою, й посмiхатися:
- Сам убив! Їй-бо, сам!
1945


БЕКАС
Присвячую Г. I. Косарьову

Бекас для охотника, насамперед, - собака!
Я ж нiколи не думаю, що ви таке твердження зрозумiєте безпосередньо!
Ясна рiч, що бекас - не собака, а птиця, але кожен мисливець знає, що полювати бекаса без собаки, це все'дно, що справляти весiлля без музики.
Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстиме, а навiть не бачитимете.
Значить, давайте про... бекаса.
Бекас - невеличкий болотяний птах, сiренький, з бiленьким на пузцi пiр'ячком, дуже меткий, iз дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком i летить, навiжений, нiби вiн перед тим, як злетiти, випив мiнiмум двiстi грамiв: зигзагами.
Який же вiн смачний, смажений бекас!
Делiкатес!
I, - майте на увазi, - бекас - це один з тих небагатьох сортiв дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його пiд крильце, трiшечки масла - i в пiч.
Не дай бог, потiм сметанки та, не дай бог, iще чого-небудь, - це такая - вам кажу - симфонiя, що... давайте зараз же їхати на бекасiв...
I знову ж таки: бекас без собаки i не делiкатес, i не симфонiя, бо без собаки - нема бекаса.
Значить, давайте про... собак!
Що таке собака - ви всi знаєте: голова, чотири ноги, хвiст i гавкає.
Трохи докладнiше про породи мисливських собак i, оскiльки йдеться про полювання бекаса, - значить, - про лягавих собак.
Такi є породи:
а) Лавераки.
в) Гордони.
с) Iрландськi сетери.
d) Пойнтери.
е) Континентальнi лягавi.
f) Грифони.
g) Спанiєлi.
h) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрiзь на "пунделя".
Яка порода з них найкраща?
Та, з якою полюєте ви.
Коли придбаєте собi, примiром, лаверака, - то такого лаверака нi в кого не було i не буде.
- Ну, який собака! Не собака, а Едiсон! Факт! Га послухайте, що я вам розкажу. Полювали ми...
І пiшло, i пiшло...
Хочете-слухайте, хочете-не слухайте, але такого собаки таки насправдi не було i не буде.
Якої ж породи собаку посовiтуватн вам придбати?
Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати.
Охотник-початкiвець, не зв'язаний мисливськими родинними традицiями, придбавши рушницю, шукає собаку.
Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя придбати собаку, ласкаво й привiтно (як i завжди теща) говорить, сильно натискуючи при розмовi на шиплячо-свистячi приголоснi:
- Ссссетера треба! Шшшшшикарний сссобака в Акулiни КузьмiнIшшшшни! Дуже сссстойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попрошшшу Акулiну Кузiзмiнiшшiпшну! У неї шшшшвидко ццццуценята будуть! Якщо, на щщщастя, не позззздихають! Дуже породистi цццпуццценята!
За мiсяць чи за два вам принесуть од Акулiни Кузьмiнiшни шшикарного сетера.
Якi ж ви радi: перший у вашiм життi мисливський собака. Ваш! Власний!
Пестите ви його, голубите ви його, доглядаєте, як сина, як найдорожче для вас створiння.
Купили ви йому нашийника, купили поводок i за кiлька часу ведете до мисливського клубу, в собачу секцiю, на експертизу.
Показуєте суворому дядi i так на нього дивитесь, як у дитинствi колись дивилися на батька, коли суворий i заклопотаний батько ваш ласкаво подивився на вас та ще й приголубив.
- Ну?! - запитуєте. - Песик! Правда, хороший i кровний? Га?
Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потiм перекидає свiй погляд на вас i байдуже кидає;
- Кундель!
- А менi казали - сетер!
- Значить, сетер-кундель! - кидає дядя.
- А як iз ним далi? - трепетно запитуєте ви.
- Та що ж далi? На цiм поводку не варто вiшати, хороший поводок. Повiсьте на простiй шворцi. Нi в його папи, нi в його мами сетер у кровi не ночував! Кундель!
Пiсля цього у вас удома з тещею гостро-короткий діалог, пiсля якого теща резюмує:
- Акулiна Кузьмiнішна женщина не такая, - а вже на сьомому роцi приобщалася й сповiдалася. I нiколи я не думала, i нiколи я не гадала, щоб моя Люда (Люда -це ваша, значить, дружина) могла так помилитися щодо друга її жистi, а вона ж у мене одна, i куди я дiнусь, i хто їй, та й не тiльки їй, пектиме такi пончики. Невдячнi тепер пiшли молодi люди. Коли мати рекомендує собаку, то слiд все-таки пам'ятати, що рекоменлує собаку мати. Бо я мати не тiльки Людi, а я тепер мати й вам. Не може, отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунлеля чую! Людо, дай менi понюхать!
Перший собака для мисливця-початкiвця дуже трудний собака.
Потiм уже буде легше...
Потiм уже, коли ви познайомитесь i з мисливцями i з їхнiми собаками, коли ви вже знатимете, що був на свiтi знаменитий Камбiз, чорний пойнтер, i знаменита Алi, лаверак, i знаменитий Джой - гордон, - тодi вже ви придбаєте собi таке цуценя, яке вам бiльше до вподоби.
Коли вам бiльше до серця пойнтери, вам скажуть:
- У Василя Iвановича є сука-пойнтер камбiзівських кровей. Сам Камбіз Перший колись перестрибнув через неї, коли вона вилазила з вагона на станцiї Бориспiль.
Придбали ви чудесне, примiром, пойнтереня.
Як його назвати?
Безперечно - Джек, або Джой, або Стек!
Нiколи в життi не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли вона-сука), чи Терном, боже вас борони: таке iм'я може навiки зiпсувати собацi таланти, хоча б собака була навiть богом.
Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.
- Правда, славний песик? - запитуєте ви у своїх домашнiх.
Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас i на песика, пiде до своєї кiмнати, нiчого не сказавши.
Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз i ваша теща, погладить песика по голiвцi й прокаже:
- Хороший песик? А чумка в нього скоро буде?
- Мабуть, скоро, - вiдповiдаєте ви.
- Хоч би скорiше! Кажуть, що вже як собачка перечумує, то тодi вже не дохне.
- Так, тодi вже не дуже дохне!
- А вiд чумки дохне?
- Дохне!
- Хоч би скорiше чумка!
- Де ж ми його пристроїмо? - ласкаво запитуєте ви.
I тут чуєте тещину пораду з сильним притиском на шиплячо-свистячi й голоснi:
- Двоспальне лiжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу.
- Мамо, - заспокоює дружина, - ну чого ти хвилю-єшся? Скоро ж буде чумка!
Починається виховання мисливського собаки, а вiд виховання залежить все: i добутливiсть вашого полювання, i вся краса, й насолода вiд полювання з мисливською собакою високих кровей.
На другий день пiсля того, як у вас оселився симпатичний чистопорiдний песик, починається дискусiя на тему:
- Хто витиратиме?
- Я не витиратиму! - кидає теща.
- Я вже сьогоднi п'ять разiв витирала, а чумки ще нема! - заявляє дружина.
- Витиратиму я! - рiшуче кажете ви. - Де це нашi ганчiрки подiвалися? Скрiзь були ганчiрки, а тепер хоч би тобi одна.
Витираєте, значить, ви...
От ви витерли вже пiзненько, лягаючи спати, поклали Джека на його мiсце i лягли.
Джековi скучно за мамою, йому скучно за братiками, за сестричками, - Джек так жалiбно-жалiбно скавучить.
Теща ваша, виходячи з "удобств" i човгаючи пантофлями, ласкаво заспокоює Джека:
- Цить! Цить! Здох би ти йому!
В цей час ви кашляєте i кидаєте:
- Джеконько! Спи, голубчику!
I чуєге тещине:
- Спи, песику. Спи, любенький. Навiки засни, собаченько наш хороший.
Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засипаєте ви...
А засинаючи, чуєте, як дружина увi снi кличе благально:
- Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше!
Так росте у вас ваш улюблений i чистопорiдний Джек.
Вiн росте, а ви витираєте.
Витираєте й водите Джека гуляти.
Щоб не часто витирати, частiше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти, тодi часто треба витирати.
Водити гуляти малесенького чистопорiдного песика з п'ятого-шостого поверху разiв по п'ять-шiсть на день - дуже приємне спортивно-гiмнастичне заняття.
Зразу так-таки ви беретеся i вчити Джека рiзних потрiбних мисливських штук: iти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку рiч i т. iн.
Особливо приємно вивчати собачку знаходити вашi нiчнi пантофлi.
Чистої породи песик за 2-3 днi збагне цю науку, а вже за 2-3 тижнi бiля вашого лiжка лежатимуть усi пантофлi вашої родини й усiх сусiдiв, що живуть у спiльнiй з вами квартирi.
Веселi часи настають, коли в песика зубки починають прорiзатися.
Тодi одного чудового ранку ви прокидаєтесь, бо сильно скавучить собачка i сильно кричить дружина Люда:
- Модельнi! Боже мiй! Єдинi модельнi черевики!
- В чiм рiч? - запитуєте ви.
- Поїв модельнi черевики!
- Хто поїв модельнi черевики?
- Ваш Джек поїв модельнi черевики!
Тижнiв на два ви переходите з дружиною на "ви"...
А ще за кiлька часу з поважною вашою тещею припиняються всякi зносини i на "ти", i на "ви", бо од її улюблених нiчних шльопанцiв залишилися двi недогризенi стельки.
Але то нiчого, - ви все рiвно Джека любите, вiн уже носить поноску, вiн шукає речi, i ви самi бачили його першу стойку у дворi на сусiдчину рябеньку курку.
Ви ще й "пiль" йому не сказали, а вже в ротi в нього весь курчин хвiст, а курка сидить зверху на хлiвi й одчайдушно всiх запитує:
- Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?!
Траплятимуться i такi випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакає навiть Юрко, ваш коханий синочок.
- Що таке? - запитуєте ви.
Мовчання. Напружена тиша. Тiльки все посемейство суворо якось дихає.
- Юрасику, що трапилось?
- Джек вiсiм котлет iз'їв.
А як перед рiздвом така в родинi буде ситуацiя, то почуєте:
- От iндика тiльки архирейський носик залишився!
- З шийки, значить, почав? - проказуєте ви. А що ви бiльше скажете?
I так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.
Потiм непогано вiддати песика для науки досвiдченому єгеревi.
Єгер - це людина, що вчить чистопорiдних мисливських собак. I зробить iз вашого Джекя одного в свiтi.
Але з єгерем ви вже самі майте справу.
Одно скажу: доки ваша собачка в єгеря, ви ходите в старому костюмi i в старих черевиках, а ваша дружина нiколи не придбає собi модельних черевикiв.
I ви прекрасно знатимете, почiм тепер вiвсяна крупа i пшоно, i що ваш Джек за один мiсяць з'їдає мiнiмум четверик коней.
I от, нарештi, Джек готовий.
Перше з ним самостiйне ваше полювання на бекасiв.
- Стойка!
- Пiль!
Джек кидається, i з-пiд нього вискакує... здоровенна жаба.
А повернувшись колись iз полювання, ви розповiдаєте своїм приятелям:
- Посилаю Джека: "Побiжи, пошукай, чи нема на тiм болотi бекасiв". Джек побiг, метнувся сюди-туди по болоту, бiгав, нюхав, прибiгає, висолопивши язика.
- Що, - питаю, - нема?
- Нема! - каже.

А бекасiв, товаришi, треба смажити, не розчиняючи їх, з потрухами, з уздром.
Ах, яка це смачна, благородна, нiжна дичина!
1945


ВОВК
І
Мисливцевi, що йому вперше в життi доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз i назавжди слiд обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповiдку:
"Не бiйсь вовка, - сiдай у хатi".
Вовк-хижак i хижак лютий, кровожадливий, - проте боятися його нема чого.
Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй і досвiдчений убийвовк, - так вiн усiм розповiдав i всiх учив, що вовк - звiр надто полохливий i боязкий.
- Ось послухайте, - казав усiм Кiндрат Калистратович. - Живу, як знаєте, я на хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою аж на лiщину нiби налягає. От вовк i нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночi пiд стрiхою в кошару дiрку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарi, звiсно, гвалт, - вiвцi: "ме-е-е!" та й у хлiвi, - а хлiв поруч, - корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сiре повз мене пiд стрiху-шелесть! Крiзь дiрку проскочити не встигло, як я його за хвiст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звiр! Така вже, звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви менi тут кажiть, а вовк-звiр крiпко полохливий!
А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть, бо хто знає, яка б "неприятнiсть" вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кiндрата Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi ззаду... А Кiндрата Калистратовича ми всi знали за хоробру i сильну духом людину.
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:
"Не бiйсь вовка!"
Полювати вовка - це для мисливця i честь, i обов'язок, бо хто ж таки не почервонiє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
- Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторi вчора вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од'їли.
- А де це Вербовий хутiр?
- Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш як п'ять буде. Як доїдете до могили, так дорога влiво пiде, тiєю дорогою й їдьте. Ярок переїдете, берiть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутiр i в'їдете...
- А вовки хiба в самому хуторi?
- Ну, на хуторi спитаєте кривого Степана, - вiн знає, де вовки. То
й усе на свiтi знає. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав.
- Чи не в Перещепиному це лiсi? - кидає Кiндрат Калистратович.
- Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм бiльше бути, як не в Перещепиному... I лiсу чимало, i самi ж вам ярки та балки. Тiльки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?
- Закурюйте?
- Так почекайте, - устряв знову Кiндрат Калистратович. - Як у Перещепиному, так чого ж нам тодi до Вербового хутора їхати? Перещепине - воно ж бiля Розлогого хутора, а Вербовий - так вiн же бiля Кучерявої балки... То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?
- Мо'й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звiр! Правильно! Тiльки в Кучерявiй! Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють, - волосся дротом!
- Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це - в Кучерявiй!
- Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, - його всi там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе знає, бо охотник давнiй, от тiльки що оце тепер правов не вибрав.
- Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибi, що сказали!
- Щасливої! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка!
- Закурюйте!
- Спасибi. Так, як ярок переїдете, берiть зразу понад ярком, i аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, - государству ж збитки якi. Нiззя, треба винищити. Бувайте здоровi!

II
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр.
- Тррр! Драстуйте, бабусю!
- Драстуйте!
- Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе?
- Кривий Степан?
- Еге! Охотник!
- Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн... Одна... Друга... Третя... Четверта... П'ята... Шоста... Сьома... за четвертою хатою повернете в уличку. Тiєю вуличкою у самiсiнький двiр так i в'їдете.
- Спасибi, бабусю!
- Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.
- Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали.
Бабуся кричить:
- Та куди ж ви? Вже проїхали!
- Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
- Дивись, а я думала - четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямiсiнько в двiр.
- Драстуйте, Степане! як вас?..
- Iванович...
- Степане Iвановичу! Це ви охотник?
- Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер...
- Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?
- Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що... Зайчики, тi, конешно, попадаються. I густенько... Лисичку iнодi торохнеш... Буває...
- А троє овець хто зарiзав?
- Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а кабанчика...
- А телицi зад хто од'їв?
- Що ви, товаришi? Це - брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади од'їдать... Хто ж це вже пiдкопується?!
- Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв!
- Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони - "зади од'їдають"? Хай знiмають, коли не вiрять!
Розтлумачуєте, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Iванович заспокоюється.
- Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
- Говорили, що кiлометрiв за п'ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. I що справдi нiби комусь зад од'їли... Не знаю тiльки кому - чи телицi, чи комусь iншому...

III
-- Поїдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуємо, - каже Кiндрат Калистрато-вич. - Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки є справжнiй мисливець, бо має i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i знає, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як полювати вовкiв облавою.
- Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!
Поїхали.
Кіндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдає про вовчу облаву.
-- Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк залягає на день у густiй хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од'їдати телицям зади, рiзати овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено, тодi призначається облава. З'їздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з двох бокiв те мiсце обтягується шнурком, з прив'язаними на ньому прапорцями. З одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти, здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки... Звiр пiде на охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боїться прапорцiв... От, значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати... У лiсi тихо-тихо... Iнодi тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел...
Ви стоїте й "прочiсуєте" зором свою територiю: де стежка, де галявина, - щоб заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде - чи просто на вас, чи, може, трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на їхню територiю, а щоб вовк був ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина, гавкають собаки, стрiляє старшина загонщикiв... Не лiс там у загонщикiв, а пекло. - Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! - Пекло це прямує на вас. Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки - то трiск усiх ваших нервiв. Падiння шишки з ялинки - атомна бомба. Стрибок зайця - мiнiмум стрибок жирафи. Лисиця - тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин - стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю, я чую його єством своїм усiм. I от - мiж кущами - мельк! - сiре. Раз на мене - вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще - пострiл, там пострiл. А якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, - на грушу. Буває й таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються гонщики:
- Скiльки взяли?
- Трьох!
- Скiльки пройшло?
- Два!
- Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!
I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави...
- А тодi, пам'ятаю...
- А тодi...
- А раз...
Та що там говорити...
Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать. Почервонiв увесь.
Слухачi зачарованi...

IV
Iдете, значить, ви на Попiвське.
Обабiч дороги, аж ген-ген - куди око дiстає, закучерявилися зеленi вруна колгоспної озимої пшеницi.
А за зеленями, на пагорках, чорнiє, нiби воронове крило, колгоспна зяб...
Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоїть громадянин, кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй - батiг, що загрозливо навис над кобильчиною:
- Н-н-н-о! Н-н-н-о!
- Куди летиш, дядьку?
- Вовк!
- Де?
- Отам, на горi, на пшеницi! Мишкує! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i досвiдчений убийвовк, резюмує:
- Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буває. Сiпни, Петре, конi, може, справдi побачимо...
Пiдтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.
- Он! - аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимої пшеницi стоїть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхує. Потiм починає гребти лапою землю.
- Хлопцi! - шепотить Кiндрат Калистратович. - Один стрибай тут i, пригнувшись, до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за пагорком, а я спущусь до он тiєї вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб вiн на тебе поглядав. Пiшли.
Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, - легеньким скоком подався на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.
Пiдпустивши звiра метрiв на п'ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.
Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.
Кiндрат Калистратовнч його вдруге... Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний крик:
- Тату! Нашу сучку вбили!
I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п'ять хуторян...
Тут дозвольте хвилин на п'ять перервати оповiдання...
А через хвилин п'ять ясно вже було все:
- П'ятдесят i не менше!
Зiйшлися на тридцяти.
- Та заберiть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
Їдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:
- Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле...
А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:
- Тiльки ж той був без цуценят.
1945

ВАЛЬДШНЕП
- Що, може, на вальдшнепiв поїдемо? - запитав я свого вiрного товариша по охотi. - Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, - та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув вiн за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провiтримося трохи.
- Нi, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я - ворог весняної охоти!
- Чому? Навеснi в лiсi краса яка!
- От тому, що краса, я й ворог!
I замислився-замислився мiй вiрний товариш.
А потiм питає:
- Ти молодим коли-небудь був?
- Здається, - кажу, - був! Та й що з того?
- Було й менi, - вiн каже, - колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща, як весна. Такої постатi, таких очей, такої коси, такого голосу i такого погляду, - от заприсягаюся тобi! - нi в кого в свiтi не було! Мої очi i мої кучерi, i все, що в грудях моїх билося й горiло, було для Галi, а Галин погляд був для мене.
- У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, - сказав я Галi.
- А я чекатиму. У клунi, - зашарiлася-зашарiлася Галя.
Настала субота.
Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з грудей тодi в мене:
Коли б уже вечiр,
Та й повечорiло...
I довго батюшка тої суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi поралися, i мати - все щось товчуться, все товчуться... I чого, - ти менi скажи, - в отакi суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всi б бичi i всi батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали i поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучерi розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр'їночка. I пiшов. Нi, брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком. Панський тодi той садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць май. I липове листя ледь-ледь тiльки розтулилося, обгорнуло вiти i потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле. I цвiв бузок, i конвалiї цвiли. I солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовiрне! Особливо менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав, вiн ридав над своєю коханою, що десь недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула своїм тепленьким тiльцем шоколаднi яєчка. Вiн благав її:
Люби! Люби! Люби!
Цiлуй! Цiлуй! Цiлуй!
На хвильку зупинився i знову: "Люби! Люби! Люби!"
I кожне оте його "люби!", кожне його "цiлуй!", вилiтаючи з гарячих солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалiй i вiночком квiтчали трепетне серце його коханої, що грiла пiд кущем майбутнiх солов'яток своїх.
I йшов я, пам'ятаю, через леваду... Вузесенька, вузесенька стежечка понад струмком. Струмок iз камiнчиками грається: пiдбiжить, плюсне на камiнчик, блисне смiхом i побiжить далi. А над левадою - нiжнi-нiжнi шати з золотого серпанку, прозорi-прозорi, як Галинi очi, - прозорi, аж до неба од зеленої на левадi трави золотi шати. А далi верби стоять, стоять - анi шелесть! - думу думають. За вербами Галин город, а з городу до двору перелаз... І от я на перелазi. Став. Серце тьох-тьох-тьох!
...Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так я тiльки - ой!
- До Галi, гемонський хлопець?! Я тобi дам Галi!
Звiдти до левади я бiг, мабуть, швидше, нiж до перелазу.
Я впав на левадi в траву i зубами ту траву рвав.
Я плакав. Плакав не з болю - нi. Я плакав, бо я Галi не бачив.
Давно це було...
А й тепер, коли iнодi умовляють мене поїхати на весняне полювання, i я стану де-небудь над озерцем i бачу, як на качачий крик, крик, у якому i хотiння, i прохання - та де прохання, - молiння! - коли на такий крик мчить зачарований селезень i каменем падає в воду, - прекрасний, як казка, в своєму весняному вбраннi, як писанка, всiма кольорами розмальований, - я завмираю. Отакий я бiг левадою до Галi...
I коли я пiдiймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озерi, я бачу себе на перелазi i... опускаю рушницю! Нi, друже мiй, навеснi я не полюю.
Люблю я полювати восени. I качку, i вальдшнепа, i все...

Вальдшнеп, або лiсовий кулик, - благородна птиця, трохи менша як наш голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всiх куликiв, дзьобом i довгими ногами. Птах вiн, як сказано, лiсовий, у нас не виплоджується, а тiльки перелiтає: навеснi, коли мандрує на пiвнiч, на мiсця свого гнiздування, i восени, коли повертається у вирiй.
Тодi в чагарниках, а особливо на узлiссях, з'являється у нас на Українi вальдшнеп, i поодинцi, i цiлими табунами, так званими висипками.
Отодi їх i полюють.
Полюють з лягавими собаками i на "тязi"...
Тяга - це та сама рiч, про яку Iван Сергiйович Тургенєв сказав:
- "Ви знаєте, що значить стояти на тязi?"
Отже, на тязi можна стояти.
Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулицi, i в кiмнатi можна стояти, i на стiльцi, i на столi ми стоїмо.
Так - тяга не подiбна нi до вулицi, нi до стiльця, нi до кiмнати. Тяга - це зовсiм навпаки.
Тяга - це коли навеснi чи восени вальдшнеп перелiтає, "тягне" - з одного мiсця на друге. Вранцi й увечерi.
Буває це здебiльша над ярком, над балкою, коли, примiром, у вечiрнiй сутiнi миготить понад деревами, з характерним хроканням, силует вальдшнепа.
I ви його стрiляєте.
Ви йдете на тягу заранi, щоб вибрати до сутiнку мiсце, обдивитися, примiрятися.
Осiнь...
Лiс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати, пiдставляти свої вiти дощам холодним, хуртовинам снiговим.
Листя з суму жовтiє, а деяке з туги кривавиться.
Ось падає кленовий лист, - умер вiн, одiрвався з рiдної йому галузки i падає.
Вiн не падає сторч на землю - нi.
Йому так не хочеться йти на вiчний спокiй, лежати i тлiти серед завмерлих собратiв своїх...
Вiн кружляє на галявинi, то вгору пiдноситься, то хилиться до землi.
Ой, як не хочеться йому тлiти!
Останнiм конвульсiйним рухом вiн поривається вгору, до свiтла, до сонця, що так пестило його, так голубило...
Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю i затихає...
Навеснi на його мiсцi молодий буде лист, зелений, вiн з вiтром розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промiнь, пiд дощем купатиметься й росою умиватиметься.
Щоб потiм умерти...
Старе одживає, нове - народжується.
- Хор! хор! хор! - чуєте ви вальдшнеповi "позивнi".
- Б-б-бах!
-- Ну що? - кричить вам з другого кiнця балки приятель. - Пудель?
- Пудель! - одповiдаєте ви.
- Я так i знав! - iронiзує приятель.
А ви собi думаєте:
- Слава богу, що пудель! Хай собi пташечка живе!
З собакою так само дуже iнтересно полювати вальдшнепа.
З хорошим, певна рiч, собакою.
Стойка... Пiль!.. Бббах!.. i т. д., i т. iн.
А менi здається, що не так навiть iнтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про те розповiдати.
- Ральф мiй... Не встиг я вилiзти з трамвая в Свя-тошинi, дивлюсь - вiн уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне... Я за ним... Уже й Iрпiнь проминули, а вiн тягне... Бачу, вже ось-ось Коростень, а вiн тягне...
- Слухай, - перебиває один iз гостей, - давай вип'ємо та закусимо, потiм уже хай вiн далi тягне...
1945


ДИКА КОЗА
Ю. В. Шумському

Благородна тварина - дика коза.
Благородна i своєю постаттю, коли, струнка й нiжна, стоїть вона серед кущiв лiщини або на зеленiй квiтучо-пахучiй галявинi лiсу нашого чарiвного чи коли, спустившись до Сули, до Росi, до Горинi, грацiозно нахилившись, студену воду п'є.
Благородна i в стрiмкому вихорi-льотi, коли, налякана, не бiжить, а стелеться над чагарником, над кущами, чи помiж дубо-клено-ясенових стовбурiв...
А ще благороднiша вона тим, що через неї i завдяки їй можна виявити дуже несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання охотника - людини, якiй є назва браконьєр. Браконьєр - це, власне кажучи, людина тiльки зверху: в неї, коли починати знизу, - двi ноги, черево, груди, двi руки, писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на головi.
У баньках (у людей цi штуки звуться - очi) нема нi радостi, нi суму, самi тiльки хитрощi. У людей очi дивляться, а баньки в браконьєра - бiгають.
Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м'язiв.
Торбочка ця в нього спецiально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось тюкне.
Оце й є - браконьєр.
Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих вилюдкiв-браконьєрiв, хоч i платить за це своїм життям.
Дику козу полювати заборонено.
Тiльки з особливого дозволу можна одстрiлювати певного часу самцiв-цапiв, а браконьєровi закон не писаний, вiн iде в лiс i винищує i цапiв, i кiзочок, i маленьких козеняточок.
Нам нiколи не доводилося бачити браконьєра за його пiдлою роботою, але ми уявляємо собi, як може лупати вiн своїми баньками, коли кiзочка дивиться на нього своїми печальними-печальними, повними слiз очима i вмирає...
І яка школа, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звiровi межи його баньки?!

Браконьєр - хитрюща бестiя.
Юрiй Васильович Шумський, чудесний артист i чудовий охотник, - дехто, примiром, каже, що вiн охотник кращий, нiж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки, артист далеко кращий, нiж охотник, а ми - такого погляду, що коли вiн такий охотник, як артист, то таки справдi вiн прекрасний охотник, - так Юрiй Васильович розповiв нам таку пригоду.
- Зайшов, - каже, - якось до мене земляк.
- Приїздiть, - просить, - та й приїздить до нас у Дзвонкове пополювати. А то чомусь увесь час в степах України охотитесь.
Зiбрались ми кумпанiєю й поїхали. Поїхав, - каже Юрiй Васильович, - я й зо мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський iз собору Паризької богоматерi. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили - й зразу в лiс. Тiльки-но в лiс увiйшли, коли це - бббах! - i недалечке. Ми туди. Зирк на галявинцi хтось бiля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:
- Стiй!!
Ви ж самi розумiєте, що робиться з браконьєром, коли вiн почує "стiй!" Це на нього так впливає, як батiг на рисака. Вiн за козу i - в довгої. Ми за ним! Усi вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи вiдстали, а я та Кречет по п'ятах за ним. Прибiгаємо в село, помiтили в яку хату вiн ускочив. Убiгли й ми в його хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив вiн.
- Де коза?- питаємо.
- Яка коза?
- Дика коза, що ти в лiсi тiльки що вбив?
- Та я й у лiсi не був!
Жiнка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.
- Люди добрi, - озвалася жiнка, - таж вiн iз хати нiкуди не виходив!
Ми шукать. I в печi, i на печi, i пiд полом, i в миснику, i за мисником, i в помийницi, i в дiжi, i в сiнях, i в комiрчинi - нема!
Ми й у коморi, i в хлiвi, i в свининцi, i пiд свининцем - нема!
Пiдбiгли Галушка з дзвонарем Квазимодським, - та всi вчотирьох по всiх закутках, по всiх закапелках.
Облазили скрiзь, де можна, де й не можна - нема!
Увiйшли ми в хату, вiдпочили i знову до хазяїна:
- Де?
- Та чого ви, - каже, - до мене присiкались?! У лiсi я не був, нiякої я кози не вбивав!
Тодi я вже до нього ладиком:
- Слухай, - кажу, - чоловiче! На власнi ж очi всi ми бачили, що козу ти вбив, що з козою ти додому бiг i з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!
- Та то ви помилилися! То, може, сусiда, а не я! Я вдома сидiв!
- Нi, - кажу, - не сусiда, а ти!
Та, вже ви знаєте, i злiсть мене бере, та й цiкавiсть розпинає, де можна козу так заховати?! Ми ж усе облазили i не знайшли.
Тодi я йому кажу:
- Слухай, дядьку! Даю тобi слово, що нiкому нiчого не скажемо, нiчого тобi не буде, коза залишиться тобi, - скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не можемо? Де?
Вiн довго думав та й каже:
- А нiчого не буде?
- Та нiчого! Слово даю!
Тодi вiн до жiнки:
- Покажи!
Жiнка його вiдхилилася вiд колиски:
- Ось вона! Я її груддю годую!
Пiдходимо: справдi, лежить у колисцi невеличка дика коза, над якою в скорбнiй матернiй позi весь час стояла браконьєрова дружина.
- Отакi браконьєри! - закiнчив оповiдання Юрiй Васильович Шумський.

Хитрюща бестiя - браконьєр. I шкiдлива бестiя - браконьєр.
Та проте й з ним боротися можна.
Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозi до давнього мого знайомого Максима Тудистрибни перепочити та молочком пiдкрiпитися.
Давно вже, рокiв чи не з п'ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хатi сама Максимова жiнка.
- Драстуйте, - привiтався я.
- Драстуйте! Давненько вас не чуть!
- Занiколилося, - кажу. - А Максим же, - питаю, - де?
- В оборi порається. Зараз увiйде!
- Чи не можна, - питаю, - у вас молочка?
- Е! Молочка?! "Не видоїли бичка!" - вiдповiдає Максимиха.
Здивувався я крiпко: така завжди привiтна жiнка i нате вам!
А вона до мене:
- Нема, - каже, - молочка! Коза корову з'їла!
- Як?
- А так! - каже.
Коли ось i Максим у хату.
Привiталися.
- Давненько, - кажу, - вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у мiстi буваєте, чому не заходили? Ранiше було частенько навiдувались!
А жiнка од печi:
- Козу полював!
Я сиджу й нiчого не розумiю.
Максим махнув рукою:
- Та!
- Що таке, - питаю, - Максиме? Розкажiть!
- Три роки дику козу полював! - ще раз махнув вiн рукою.
- Три роки? Як це - "три роки"?
- А так.
- З рушницею?
- Та де там з рушницею!!
- Аз чим?
- З iзоляцiєю.
Та й розповiв менi Максим таку iсторiю:
- Пiшов я з рушницею в лiс, може, думаю, де зайця пiднiму. Вийшов на личакову поляну, зирк! - а передо мною, ну, не далi, як до комори, стоять двi й дивляться на мене. Отут у мене як затiпається! Не витримав: приложився - ббах! - одна на мiсцi! А друга втекла! Я бiжу до неї i свiту пiд собою не бачу! Прибiг, здiймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нiчого й не бачу, нiчого й не чую! Коли хтось по потилицi менi як шарахне, так я своїм лобом об козинячий тiльки - лусь! А в очах огники тiльки - блись! блись! блись! Отямився, а передо мною лiсничий. Ну, далi самi вже знаєте: суд i три роки з iзоляцiєю!
- З iзоляцiєю та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й корову продала! Охотник! - додала з притиском Максимиха.
- I рушницi нема? - питаю.
- Та на лиху годину ота рушниця?! Як i пiду коли-небудь на козу, то тiльки з жiнкою i тiльки на Житнiй базар!
- Навчило одного браконьєра, - подумав я сам собi. Можна їх усiх, браконьєрiв, навчити, треба тiльки як слiд за це дiло взятись.

Полюють дику козу здебiльша загонами, гучками. Облавою, одне слово.
Робиться це з дозволу вiдповiдних органiзацiй, колiї провадиться так званий одстрiл цапiв-самцiв.
Для охотника труднощi полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись i не бахнуть замiсть цапа козу-самицю.
- Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не бiжить, а стелеться, летить i на мушцi воно в тебе одну мить, - скажiть, як ти розбереш, чи коза воно, чи цап?! Прибрiхують тi мисливцi, що кажуть: - Я, мовляв, нiколи не помилюсь! - з сумом казав менi оце якось прекрасний, досвiдчений, старий уже мисливець. - Ну, й трапляються, звiсно, конфузи, коли замiсть цапа дивиться на тебе печальними очима кiзочка... Дуже неприємна та до того ще й кримiнальна справа!
Єдиний, на нашу думку, спосiб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, - такий.
Коли ви помiтите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлiбця i, простягаючи його в руцi, кричiть:
- Кiз-кiз-кiз-кiз!
Вона, звичайно, зупиниться.
Ви зразу ж питайте:
- Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам:
- Я - коза! А цап позад мене летить! Туди дивисьi
Гав тут ловити не можна! Дiалог з козою має бути стенографiчний, iнакше втеряєте цапа.
Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик - кiз-кiз! - стане перед вами i, щоб вас обдурити, мекне басом:
- Я - коза!
Але в цей час ви встигнете помiтити в нього рiжки й борiдку, коли вiн не поголиться. А є й взагалi цапи без бороди i без рiжок! Тодi вже дивiться туди, куди вам ближче!
І бабахкайте!
Убити цапа - це цiла подiя в життi кожного мисливця.
Траплялося й менi вбивати.
- Заходьте, - запросив мене добрий мiй знайомий i старий охотник, - завтра до мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвiл маю!
Я зайшов, зарядивши рушницю "чотирма кулями".
- Рушницю, - каже мiй знайомий, - поки що розрядiть i повiсьте та йдiть сюди й сiдайте, поговоримо!
Щоб довго не балакати, - убив я тодi чи не цiле здоровенне блюдо дикого цапа! Ох, i смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б'ю, а я б'ю!

Яка ж благородна тварина - дика коза! I в лiсi, коли стоїть, i коли вона летить-стелеться, i коли вона браконьєра виявляє. Благородна вона й на блюдi!
1946


ДИКА ГУСКА
Дика гуска - це таки справжня гуска, тiльки - дика.
Її можна їсти, - так, як i свiйську гуску, - з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею i так.
Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою качкою така, що дика гуска нiколи не плодиться в нас на базарах, i для того, щоб її смажити навiть так, без пряженої капусти й без яблук, - її обов'язково треба заполювати.
А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Українi дуже-дуже рiдко плодиться, а тiльки перелiтає навеснi на пiвнiч, а восени - на пiвдень, - отже, тiльки ранньою весною й пiзньою осiнню можна похвастатися, що:
- Та, - мовляв, - гусей там набив! Приходьте!
Говоримо ми це без нiякої пихи, говоримо ми це iз скромнiстю, властивiстю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцевi.
Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi качки на рiчцi Оскiл, на Куп'янщинi.
Рiчка Оскiл - чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лiвому березi луками, що дивляться на свiт божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.
Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим, що водиться в нiй дуже рiдкiсна риба - верезуб.
А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я прекрасно пам'ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповiдав, що в їхньому Осколi таке плаває, що бiльше такого нiде не плаває.
Ну, бог з ним, хай плаває.
Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску - казарку.
Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не пливла, проте ми її заполювали.
Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi єсть свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм.
Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоїв, а я свого гаманця забув удома.
Але вiн мене заспокоїв.
- Ти, - каже, - не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: їстимемо разом!
Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неї прострелено не було, i вона собi ходила, і навiть доки ми збиралися їхати на станцiю, ходила по хатi й почала вже їсти крихти з паляницi й пити воду.
Ми довгенько збиралися виїздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм спiвали отiєї, як пак вона? - та отiєї, що ото:
Де ти, хмелю, хмелю, зимував,
Що й не розвивався...
Як їхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:
Сама буду поливати
Дрiбною сльозою...
А хазяїн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:
...сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!
Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд.
- Що воно таке? - питалися вони.
- Охотники поїхали!
Спiвали ми аж до самої станцiї.
На станцiї сердечно попрощалися з хазяїном i сiли у вагон.
Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героїчнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне:
Думи мої, думи мої,
Лихо менi з вами.
Дiйшли до запитання:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину? -
та й замовкли.
Позiхнули й сказали один одному:
- Будемо, мабуть, спати!
А гуска-казарка з нами.
Лаштуємося ми спати.
Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, - постала, отже, проблема, де гуску приткнути.
Їхали ми у м'якому вагонi.
Приятель таки додумався.
- Я, - каже, - вiзьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме! Сплю я не дуже мiцно, скорше - сторожко я сплю, от я її утихомирюватиму, як вона занепокоїться!
- Ну, - кажу, - добре!
Полягали.
Прокинувся я вранцi, дивлюсь - сидить мiй приятель, спустивши iз верхньої полицi ноги, й мугиче:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
- Чого, - питаю, - такої сумної та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва.
- Упокоїлась, - питаю. - Як же це так?
- Виходить, - каже, - приспав! А я ж сплю не дуже мiцно, - скорше сторожко я сплю! I от бачиш!
- Та бачу, - кажу. - То ти й спiвав би вже:
Чом вас лихо не приспало,
Як я дику гуску?
Дискусiї про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюваннi, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїїлася власною смертю, тобто вона дохла, - тривали недовго.
Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч i на крило, а проте пiдстрелено, i що вона, як дуже часто трапляється з пiдранками, потiм потихесеньку дiйшла.
А про те, що казарка спала з приятелем на верхнiй полицi, у м'якому вагонi, в поїздi Куп'янка - Харкiв, забути i нiкому не говорити.
Так i зробили.
Гуску з'їли по приїздi на другий день.
Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в неї крила, стулила їх, нiби як вiялом, i заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i щоб крила тi повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.
Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi:
- Дякую тобi, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красивi, вони так оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi, моє серденько, скромний подарунок.
Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружину.
А вона його поцiлувала.

Як вороги взагалi весняної охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.
Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело гегочучи.
Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великi, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.
Дика гуска - птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неї важко.
Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, - але що то за полювання, коли воно випадкове.
Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховує, йому iнтересно полювати за певним планом, за певною системою!
Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви:
- Тигряча смерть!
Одної благодатної осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд, по-справжньому.
Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а то й бiльше.
Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi під ожередом сiна, увечерi, пiсля того, як постояли на качачому перельотi.
Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.
Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже:
- Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска - звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неї нiкоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи пiсля турецької вiйни, чи пiсля гапонської. Нi, мать-таки, пiсля гапонської! Так-так, пiсля гапонської, бо пiсля турецької я ще парубком був, а пiсля гапонської Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонської, значить. Да! Так пановi тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влiзти, сидiти й стрiляти. I зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi пiдпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч i велике, так неглибоке, - поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн...
- Ну, й настрiляв?- з цiкавiстю запитали ми.
- Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн мав приїхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу нiч з тiєю бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосiб.
Дiстали пiдходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого камiння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетiти гуси.
Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопцi не покепкували, як з того пана...
Поставили ми її в недiлю.
А на другу недiлю мав приїхати й я, - передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.
Я приїхав у суботу надвечiр.
- Гуси вже, - каже менi приятель - появилися. I не дуже бочки бояться! Пiдпливають до неї та й, летючи на озеро, не бояться бiля неї сiдати. Сьогоднi можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, - питає приятель, - жеребок тягтимемо, кому першому сiдати, чи як?
- Сiдай, - кажу, - ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка.
- Добре!
Так от ми й вирiшили.
Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тодi з голови.
Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом - не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!
Перед свiтом вийшли.
Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiє (на випадок - змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив...
Одвiз я його до бочки.
Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив i поплив до берега.
Не встиг од'їхати метрiв з пiвсотнi, чую - гукає:
- За твоє здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею.
Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:
- Рррятуйте! - крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!
- Бреди, - кричу, - до берега!
- Не вибреду!! - кричить. - Мулько!
Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна - I до бочки...
Пiд'їздимо, - бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.
- Чого ти нiби пiрнути хочеш? - питаємо.
- Р-р-р-ушниця пiрнула!
- Ну, вилазь уже на човна!
- А р-рушнпця?
- Потiм рушниця!
Втягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося...
Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
- Чого тебе, - питаю я в приятеля, - чорти перекинули?
- Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
- Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? - кажу йому.
-- Нема!
- Пiрнула?
- Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!
- Ага! Розумiю! - кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.
- Ну, що ж далi? - питає приятель.
- Кричи, - кажу:
Гуси, гуси, гусенята,
Вiзьмiть мене на крилята -
Та понесiть до матiнки.
- До матiнки, - каже вiн, - далеко! А от якби на гiiч!
1946


ПЕРЕПIЛКА
Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!
Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидається, як вiн її дiтонькам загрожує. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:
Десь була, десь була перепiлочка,
Десь була, десь була невеличенька.
Ось вона впала,
До землi припала...
Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.
От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюється од думок рiзних:
- А чи закiнчили сьогоднi шаровку?
- А чи пропололи озиму пшеницю?
- А чи...
- А чи...
Раптом iз яровой пшеницi стаккато:
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшає, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняється I починає рахувати:
- Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'є! Ах, сукин кот, i б'є ж!
От i вiдпочила в голови голова!
Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б'є!
Любить наш народ перепела і тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю крає.
Чудесна пташка!
"Вечiр.
Нiч..."
Хай дарує менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, - я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.
От коли вже лiтнiй вечiр настає - я в цей час до матерi:
- Мамо, я з дiдом Махтеєм перепели пiду ловити!
- Ще не набiгався?
- Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!
- I коли воно набiгається? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!
- Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраєць хлiба за пазуху - i до ворiт. А мати:
- Ти хоч чумарчинку накинь!
- Ат! - кидаєте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.
Бiжиш i знаєш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", - так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.
А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати - i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) - так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, - вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.
У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив.
Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться.
- Драстуйте, дiдусю! - хекаєте ви.
- Здоров, здоров! - кажуть дiд Махтей.
- Пiдемо, дiдусю? - боязко запитуєте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити. - Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!
- Патьпадьомкали, кажеш?
- Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!
- Лящить, кажеш?
- Ох, i лящить! Штук сто!
- Сто, кажеш?
- А мо' й цiла копа?
- Копа, кажеш? А що бiльше - чи копа, чи ^ сто?
- Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яєць, то повнiсiнький кошик!
- А як сто?
- А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яєць, то
тiльки на яєчню.
- Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не
влiзуть!
Так ми не всiх ловитимемо!
- Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що цiлу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всiх, тодi пiдемо!
Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починає й собi стрибати, i вже ви на сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете.
- Не пустуй, - кажуть дiд, - бо ще вкусить!
- Не вкусить! - ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на спориш.
- Ну, збирайся, пiдемо! - кидають дiд.
- А ви, дiдусю, оте, що "сюр-сюр", узяли?
- Взяв!
- А дайте я сюркну! Один тiльки раз!
- Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш!
Пiшли...
Ну, ще раз:
"Вечiр.
Нiч..."
Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч!
Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх:
- "Знаете ли вы украинскую ночь?!" I тут же з сумом дорiкав усiм:
- "Нет, вы не знаете украинской ночи!"
Так це ж було бiльш як сто тому лiт!
А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаєте, що воно таке за українська нiч!
Так що, по-моєму, пояснювати зайве.
Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеєм перепели ловити, я б обов'язково дивився на дiда й думав:
- Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiває у вас душа, їй-бо, спiває:
Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай...
- А як ваша, дiдусю, душа цiєї пiснi проспiває, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зривається:
Мiсяченьку блiдолиций,
За хмару краще б ти сховавсь,
Не свiти, бо вже немає
Тiєї, з котрою кохавсь...
Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене цiкавило:
- Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкає?
Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:
- Пать-падьом!
- Пать-падьом!
За ним другий, а там iще, й ще, й ще!
- Ага, дiдусю, чуєте?
- Чую!
- А копа буде?
- Двi коли!
- Аж двi? Ого!..
Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники...
Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку.
- Держи, - кажуть.
Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють.
- Занось!
От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаємо її на пшеничнi колоски бiля самої межi.
Дiд тодi витягають манок i починають:
- Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Тихо. Дiдусь iзнову:
- Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Аж ось лiворуч, мов молотком:
- Пать-падьом!
- Сюр-сюр!
- Пать-падьом!
І на кожне дiдове "сюр-сюр" - все ближче, все ближче нервове "пать-падьом".
Уже чути й пожадливо-пристрасне:
- Ха-вав! Ха-вав!
А за ним одразу й бойове:
- Пать-падьом!
Ось-ось уже близенько вiн! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його "ха-вав" i "пать-падьом" нiби бiля самiсiнького вашого вуха!
- Ха-вав!
Вiн уже пiд сiткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить вiн голiвкою сюди й туди, як на нiжки спинається, шукаючи чарiвну спокусницю!
- Ха-вав!
Дiд Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця.
- Ха-вав!
Дiд Махтей раптом б'ють у долонi i встають. Переляканий коханець зривається, б'є головою в сiтку й заплутується.
-Ага, парубче, - посмiхається дiд Махтей, виплутуючи сiренького переляканого птаха з сiтки. - А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бiгати? Будеш у гречку стрибати?!
Єсть один!
Вiн пiдстрибує в клiтцi, б'ється голiвкою об м'яку сiтiку i знову падає на дно.
Я не знаю, в кого дужче трiпоче серце - чи в переляканого перепела, чи в мене?
- Та не стрибай, дурнику, не стрибай! - умовляє перепела дiд Махтей i прикриває клiтку свиткою. I знову:
- Сюр-сюр! Сюр-сюр!
I знову десь аж у гречцi:
- Пать-падьом!
I другий уже в клiтцi... I третiй!
Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зiрок тих, зiрок! Скiльки ж кiп тих зiрок на небi?
В очах у мене щось нiби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очi i солодко-солодко позiхаю. I ледь-ледь чую, як дiд Махтей говорить:
- Е, парубче, заснув!
А потiм обгортає мене щось тепле. То дiдiв пiджак. I я вже не чую нi "ха-вав", нi "пать-падьом". I тiльки вже пiд ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-пiд дiдового пiджака вилазити, чується:
- Вставай, синку, вставай! Додому пiдемо! Там досипатимеш!
Вискакую з-пiд пiджака до клiтки, а там аж сiм!
- Ого!
- Ну, пiшли, синку, пiшли...
З рушницею полюють перепiлки восени, коли вже просо вклоняється хазяїновi повними китицями пшоняної кашi, а навкруги проса, куди оком кинеш, - самi стернi та копи, та скирти...
От тодi на просищi з собакою iнтересно настрiляти повнiсiнький ягдташ перепiлок...
Ситi вони тодi дуже...
Вони запливають тодi жиром i, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.
Коли полюєте перепiлок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.
-- Пiль!
- Бах! Єсть!
- Пiль!
- Бах! Єсть!
Так що ви маєте повне право потiм усiм говорити:
- За якусь годину-півтори мiй Ральф подав менi шiстдесят сiм перепiлок! Насилу встигав.
- Пiль!
- Бах! Єсть!
- Пiль!
- Бах! Єсть!
От собака! Ах, i собака ж!

Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шiстдесят сiм перепiлок, не забувайте двох правил пiсля перепелячої охоти.
Перше: обов'язково почистiть рушницю!
Друге: не об'їдайтесь!
1946


ЛОСЬ
Лось, або лiсова корова, плодиться здебiльша по лiсових просторах пiвнiчної частини Батькiвщини нашої - Радянського Союзу.
Забрiдає вiн iнодi i в центральну частину, доходить до Бiлорусiї й до українського Полiсся, але дуже й дуже рiдко.
Одного разу зчинився був гвалт, що пiд Києвом, у Пущi-Водицi, бачили в лiсi лося.
Зiбралися мiсцевi охотники, позаряджали рушницi жаканiвськими кулями, наздогнали того лося, оточили, - до нього, а вiн не дуже й тiкає, а просто йде на мисливцiв i мукає...
Виявилося, що звичайнiсiнька собi корова, та до того ще й ялiвка, в лiсi заблукалася.
У Києвi одного лося я сам бачив, але не цiлого лося, а саму тiльки голову, але про це трохи згодом.
Лось зветься ще "сохатим".
Чому вiн так з
Повернутись