Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Ольга Кобилянська. Людина(сторінка 3)
лу на танець забігала...
- Заслужили-сьте, коли так...
- І чому ні? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не дурно й кажуть: "жінка не бита, а коса не клепана - одно й те саме"! Одного разу то полежала я три неділі. А з мого волосся осталася майже половина в його руці, але-бо я й волосся мала!!.
- Ідіть, Катре, ідіть; ви знов пересаджуєте!
- Так? Пересаджую? Дай, боже, стільки щастя моїм дітям та й унукам, скільки брехні я наговорила! З місця най не рушуся, коли се неправда! Але чоловікові можна таке робити, на те він і чоловік... Земля пай му пером стане! Щодо мене, - додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, - то я вам бажаю за те, що читали листи від моєї доньки, щоби ви стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов від пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навесні. Червона з білими латками... за вісімдесят п'ять з. р.41[41] Такої ще наше село, мабуть, і не виділо. Ну, але зате вже вона й від барона... Тепер біжу далі.
Вона поступила пару кроків уперед, станула однак знов, наче вкопана.
- Ну, і була б забула вам сказати, що панич пана професора і пані професорки теж приїхали. Не той молодший, а старший, той, що дивиться зизом42[42]. Боже, прости мені гріхи мої (вона голосно по устах ударилась), се він, мабуть, від науки обірвав. Так, так, се певно, що так... Щоби, було, не здурів... Син нашого дяка оповідав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурів. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсігди дає мені молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, боже, панування! Майтеся гаразд! - І попленталась вона скоренько, як на старі ноги.
Олена дивилась довго байдужно за нею. Далі вернулася звільна у хату... Трохи згодом пішла ціла родина до церкви...

* * *
Того самого дня по обіді зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик із родиною і молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням "свяченого". Старі бажали собі притім обопільне усього добра, здоров'я, потіхи з дітей та унуків. Згадували сумно давні добрі часи і запечатували довгі бажання голосними поцілуями. Опісля складали бажання старі молодим, а коли вже молоді собі складали бажання, тоді виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумілим поглядом і оставили "любу молодіж" саму.

Ніхто не міг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Ніхто не жартував стільки, що вона. Ніхто не міг мірятися з нею дотепами. Очі Фельса так і впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очами. Коси спустила вона нині на плечі і здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замітно: ледве, що відступала від нього. Для кождого з його дотепів мала привітну усмішку і визиваючий погляд; а присутні знали з "певністю", що з них вийде "пара", і то пара рівної краси. Обоє високі, гарні. А він - о, він знав, що не належав до "перших-ліпших". Пані надліснича не потрібувала йому того й казати. Не був він ні сліпий, ні глухий...
- Знаєте, панно Олено, - оповідав їй, між іншим, із щасливим усміхом, - що я придбав собі уже до вісімсот з. р.?
- Думаєте, що мені не звісно, що ви знаменитий господар?
- З того куплю собі урядження до мого помешкання.
- Воно буде, без сумніву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.
- О, панно Олено!
Він глядів на неї сяючими очима, і відгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась напівсвавільно, напівнасмішливо - сама теж несупокійна...
Іринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слідила за сестрою, її тайну викрила вона давно, і її се боліло несказанно. Зразу старалась вона цілий план тайком розбити; пізніше говорила прямо з Оленою. Та однак просила її коротко й дуже рішуче, щоб їй не перешкоджала.
- Я не маю вже нічого до страчення, - говорила нервовим голосом, - а вам усім треба пристановища...
- Я не можу прийняти твоєї жертви, - відповіла Ірина у глухій розпуці і плакала.
- Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичів... - потішала її Олена, причім виминала її погляд. В дійсності була Іринка головною причиною цілої притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, ніжну женщину, котра ще й хоровита, була б і пропала без неї.
Тривожно слідила з того часу Ірина ті, як Олена казала, "лови". А нині... нині була Олена наче пориваюча. І нині мусило все рішитись.
Ірина усіла до фортеп'яну і заграла механічно якийсь там танець. Він приступив ближче і, спершись на фортеп'ян, дивився на ню.
- Ви прецінь дуже подібні до панни Олени! - обізвався нараз.
- Гадаєте, - замітила вона привітно.
- Так. О, панна Олена - пречудна особа!.. Чий се фортеп'ян? - спитав трохи згодом.
- Олени...
По його лиці промайнула немов блискавка, і він знову звернувся до Олени.
Нетерпеливо дожидала молода жінка від'їзду гостей, особливо ж Фельса. "Коли б лише не освідчився", - думала неустанно. Крім того, була нервова і сього вечора дуже утомлена. Старший син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоцці "'Wie Gertrud ihre Kinder lehrt"43[43] і що хоче ще лише J. J. Rousseau "Еmіlе"44[44] переглянути, його мати, худа костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, - він самий ще молодий. Однак вдовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя в дім... Се знала вона ще від своєї небіжки бабуні...
Було вже пізнім вечором, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою і біля неї. Вона переходила власне коло вікна й заглянула в нього.
- Яка знов нині чудова ніч, - завважила стиха напів до себе, напів до нього.
- Гм?.. Що?..
- Настала знов чудова ніч, - повторила знов півголосом.
- Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?
- Може, й тому. Красу і взнеслість у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте ж ви того, пане Фельс?
- Не знаю. В тій хвилі я відчуваю що іншого.
Голос його звучав м'яко. Вона поглянула на нього й перелякалась, його лице було бліде геть аж до густого волосся, наче б уся кров із нього зникла. Голубі, звичайно безвиразні очі палали гарячим огнем, її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стреміла і перед чим тепер сама задрожала, - пристрасть. Хотіла поступитися дальше, однак якесь незрозуміле чувство, немов струя електрична, перейшла від нього на неї, і вона задержалась.
- Олено!
- Що ж?
- Я не знаю. Я...
- І я не знаю... - вона усміхнулась насилу.
- Оленочко!.. - повторив він.
- Бажаєте чого-небудь?..
- Так. Се бачте... ви...
Він її боявся, її ж взяла колишня дика нетерпеливість й вона задрожала на цілім тілі.
- Ідіот! - виривалося на її устах, однак вона змовчала.
- Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні...
Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити, пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко назад, її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза.
- Тихо! - кликнув він у сильнім зворушенню. - Я вас люблю, Олено; не завдавайте мені болю!..
Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.
- Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! - сказав він пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко створеними очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрожали під нею, і вона не змогла уст одтворити.
- Олено, дорога, відповіджте мені!
Вона мовчала.
- Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.
Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Він зсунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.
- Ви не любите мене? - прошептав, глибоко зворушений. - Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важкий віддих.
- Коли так, то простіть!
- Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу... - вирвалося з її уст.
А він, почувши се, вже пірвав її в свої обійми, покривав смертельно бліде її лице гарячими поцілуями, шептав пристрасні любовні слова, сміявся...
Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам'я...

Вже було пізно по півночі. Місяць світив ясно в кімнату обох сестер, а крізь створене вікно долітав із саду спів соловія. А як він співав, виспівував! Далеко-далеко лунав ніжний щебет серед тихої ночі! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе село, і все, сповите в синяво-срібне світло місяця, причаїло дух та прислухувалось пісні... Лише старий годинник ішов собі своїм спокійним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хіба часом гіркий нервовий плач...

Не плач, Іринко!
Я не плачу...
Плачеш...

- Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурію?
- Мені серце пукає45[45], я не можу... І знов тихо, і знов плач, лише тихший, розриваючий серце.
- Іринко!
- Завернись, Олено!..
- Пощо? Се не мало б цілі...
- О, боже, боже, боже!
- І що ж на тім, Іринко? - прошепотіла скоро Олена. - І я, і ти, всі дістанемо пристановище...
Вона зареготалась півголосом, неначе божевільна, і усіла прямо в ліжку. Горіла, немов у гарячці, а за висками товклись у неї живчики, немов молотки.
- Чи лише я збрехала? Чи лише я одна? Хто питає про правду, або про любов? Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести припало мені.
- В тім нема для мене нічого потішаючого...
- Що ж хочеш? Я сповнила своє "завдання". Чи ж ні?
- Дійсно!
- Чи ж маю я тепер плакати?
Ірина не відповідала.
- Се було б тепер злишнє. Не муч мене більше, Іринко! - додала глухим голосом, коли молода жінка все ще не втихала. - Не буди в мені колишньої людини! Могло б ще все розпастись, а се ж була б велика дурниця!..

- Успокійся, дурна!! Ти не знаєш людської натури? Не знаєш, що то "людина"? Ха-ха-ха!

* * *
Тихо стало між сестрами. Іринка і не ворушилась більше. Олена лежала, немов у полум'ї, й думала неустанно про нього. Неустанно, але - нічого ясного, нічого, що б купи держалося. Барвні думки, чудні образи хвилювали та гнали, неначе скажені, одна за одною. Аж по довгім часі вона задрімала, їй здавалось, неначе б величезні, шумлячі, морські хвилі чим раз, то ближче і ближче підходили до неї і збивались над її головою. Бурніли, шуміли грізно, а проміж їх шумом долітав голосний, могучий, лаючий голос, що аж земля задрижала і чудні дрожі пробігли по її тілі... Її очі полинули понад хвилі, освічені червонозолотим блиском. Все ближче доходив до неї голос, аж до глибини душі її. Серце у неї билось, мало не пукло. Хотіла крикнути, обізватись, однак море... воно стало нараз спокійне і гладке, а по його золотавій площині ступав мужчина, високий, відважний, з сяючим чолом: прямо підійшов до неї і... усміхнувся...
І не дивувались вони, що так довго не бачились. Любувались собою і сперечались, а між тим шуміло море прастару звісну пісню, пісню про любов. А сонце горіло на заході червоним сяєвом...

* * *
Щось у місяць опісля, тихого ясного вечора ішов далекою просторою толокою молодий пастух за малою чередою і виспівував якусь тужливу, сумну думку. Далеко лунав його молодий голос і тремтів у воздусі. Зблизившися до помешкання Ляуфлерів, співак замовк. На дорозі перед зільником, що розложився якраз перед фронтовою стіною помешкання, на подвір'ї стояла зібрана велика юрба сільських людей. Стара Катря ходить між ними з поважним лицем та фляшкою горівки і частує газдів та ґаздинь. Кождим разом, коли подає кому наповнену чарку, додає з повагою: "За здоров'я молодих!"
Заїзна брама стояла широко створена, і віз за возом заїздив на подвір'я. Се весільні гості. На весілля Олени запрошено усіх знакомих з околиці. Фельс наставав на те, щоби весілля відбулось гучно, а вона не противилась тому ані одним словечком. І от появились усі запрошені. Гратулюють удруге сяючим з утіхи родичам. Займають урочисто вказані місця у святочно прибраних кімнатах. З головою, гордо піднесеною, проходжується нині радникова поміж своїми гістьми. Чудно: її обгорнуло щось, неначе б дух колишніх добрих часів... Давня зарозумілість, що мовби давно завмерла, віджила тепер наново в тій прибитій жінці. Вона подала ласкаво надлісничим руку, а вчителів привітала лише гордим поклоном. Здавалось, немовби вона і не проживала з ними ніколи у ближчих товариських відносинах. Вони ніби вперше, і то з ласки, знайшлися в її домі... Правда, се віддавалася її донька... Її доньку вибрав найгарніший мужчина з цілої околиці за жінку... А он там, під дзеркалом, на убраному квітами столі лежали дарунки, котрі подіставала молода від різних давніх і нових знакомих. Однак не їх вид наповняв серце пані радникової гордістю, материнським задоволенням... Ні, її погляд спинився лише на одному місці стола, а то на середині... Там пишалась прекрасна китиця рож, а біля неї лежала велика касетка46[46] з сріблом на дванадцять осіб. Се дістала Олена від Фельсового барона. Він пізнав її вже, і вона, як довідалась пані радникова, мала йому дуже сподобатись. На весілля не прибув він, звиняючись дуже привітно, однак обіцяв не забувати про молодих, коли вже будуть на новім ґаздівстві.
Була тут і стара Маргарета. Вона прибула що лиш нині ранком. Постарілась дуже і стала ще хмарнішою. В старомодній сукні, з окулярами на носі, ходила мовчки з одної комнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який він щасливий, як безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням поводиться він з її родичами, як, довідавшись, що вони мусять покинути дотеперішнє мешкання, віддав їм свою маленьку хатчину в містечку К. до повного ужитку.
- За безцінь, дорога Маргарето. за нічо! - запевняла радникова. - "Вам з Генею не слід побиватись на селі, - говорив він. - У місті життя легше, можна собі скорше порадити". Іринка їде, розуміється, з Оленою; ті обі вже нерозлучні. Він з доброї родини, - говорила далі з притиском і помітним голосом, наколи Маргарета на все відповідала мовчанням. - його батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичів ще дитиною, а з свояків остався йому лише один старий вуйко, лісничий, котрий його і виховав; тому й він посвятився сьому заводові47[47]. Але що се має до речі, Маргарето? Він добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива!
- Дай боже! Дай боже! - прошептала стара дама. - Я бажаю їй усього найлуччого. Бо ж вона і заслужила на ліпшу долю. Не можу я, однак, їй дарувати, що відмовила тоді К - у, так сказала би-м "легкодумно"! Він собі тепер суддя, всюди його поважають; має красні доходи, жиє безжурно, і то ще як жиє!!
- Він оженився, здається мені, з донькою якогось багатого броварника?
- Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се місце!
- Нема нічого злого, щоби на добре не вийшло, люба Маргарето, - відповідала радникова згори. - Все залежить від призначення. Хто знає, чи К... був би нам такий прихильний. Щоправда, матеріально була би собі ліпше стояла, як тут, однак вона поступала собі лише за власною волею. Ми її ніколи до нічого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було могло скластись, винуватий лише той безталанний Лієвич. В першій хвилині, як він лиш вступив в нашу хату, віщувало вже моє серце нещастя. З тої хвилі і прикувалося воно до нас. Однак вона про все те буде щасливою: і поважана буде також, як жінка Фельса.
При тих словах промайнув знов її погляд по пишнім букеті та по срібнім дарунку, і вона була дуже задоволена...
Маргарета не відповідала нічого. Вона, мабуть, неустанно думала про Олену, котрої нині ледве що не злякалась...
Чудно! Привітавшись, обі бентежились, а опісля Олена сказала з вимушеним усміхом:
- Бачите, Маргарето, я таки віддаюсь!
А Маргарета стиснула лише мовчки її руку.
Зацікавлені сидять гості, перешіптуються з собою врочисто та очікують молодої та молодого. Молодий має небавом появитись, - а вона?
Ірина, котра нині так успосіблена, одначе була б на похоронах, котра з самого зворушення майже дзвонить зубами, котра всюди з'являється, а не задержується ніде... говорить, що молода появиться зараз, що вийшла лише на пару хвилин нагору до літньої кімнатки...
- Вона прощається з своєю дівочою кімнатою, - шепнула одна груба економка до учительки.
А та, кивнувши головою, усміхнулась двозначне.
Олена справді заховалась на хвилю в одинокім тихім кутку, який їй ще лишився.
В білій довгій сукні, в довгім аж до землі спливаючім серпанку, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої касети один лист за другим і, не переглянувши їх навіть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук остатній. Сей легший, як інші, і здається, короткого змісту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблідло.
"Лише раз, в остатній раз!" - подумала й розгорнула письмо.
Тут стояли великими буквами олівцем написані слова:
"Що твій медвідь коли-небудь і заслабнути, а навіть і в ліжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрій посилаю тобі свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі - твою легеньку малу руку... тоді й не боліла би вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку... бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мій біль усмирити. Я переконаний; ти б се інакше робила, як ми, лікарі, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скільки мав би я тобі говорити! Маєш ще три місяці перед собою - а потому великдень. Я все відкладаю на великдень... душа така повна, їй мене знаєш... так, але лежачи, писати утомився"...
Се були послідні слова Стефана, писані до неї. Василь їх післав до неї.
Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опісля викривила їх в якусь гірку усмішку. Пристрасно притисла вона письмо до уст і подерла його на дрібні кусники. Її давило в грудях. Вона приступила до створеного вікна і, спершись, закрила лице руками...
До неї вгору доходив упоюючий запах лелій, а там якраз перед нею тягнеться ліс старий та шумить одностайно чудні тихі слова...
Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом почула, як один візок заїхав, немов гонений, на подвір'я. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний сміх... Чого вона ослабає? Чого дрожать ноги під нею? Чим раз ближче чує вона скорі кроки; чує, як він перескакує два-три ступні старих сходів, спішить до її покою.
Її очі спинились тривожно на дверях... він зараз увійде. Ісусе Христе!! Їй бренить щось у вушах, а в горлі давлять її корчі. Всі нерви напружені. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її - одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку... Чи - його? - Адже вона винувата!! Сама, саміська вона... І чим вона оправдається? Що вона людина?..
Вона заллялась несамовито сміхом.
...Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немов би просила рятунку.
Він підвів її і притис до грудей.
- Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!!.


1891. Село Димка, на Буковині.
1[1] Царство брехні панує, як ще ніколи дотепер. А правда відважується виповзати зі свого кутка не інакше, як закутана в привабливо-яскраві ганчірки... (нім.).
2[2] ц. к. - цісарсько-королівський.
3[3] Завід - професія.
4[4] Між іншим (франц.)
5[5] В з я т й "пік" - завзятися, присікатися.
6[6] Варіяцтва - божевілля.
7[7] Літанія -молитва у католиків, тут нотація.
8[8] Офіціни - бічна або задня частина будинку.
9[9] Блискуча партія (франц.).
10[10] Досконало (франц.).
11[11] Урядник - чиновник.
12[12] Лярі-фарі - пуста балаканина.
13[13] Доктор прав (лат.)
14[14] Консеквенцїї - наслідки.
15[15] Поділений біль це половина болю (нім.).
16[16] Великий виграш (нім.).
17[17] Родичі - тут батьки.
18[18] Дідичність блудів - спадковість помилок.
19[19] "Ніхто із смертних не був цілком щасливий" (нім. - Фр. Шіллер).
20[20] Побаче ння (франц.).
21[21] За всяку ціну (франц.)
22[22] У мені живе любов до свободи, в мені тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; ніколи на хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам це розумію, іти шляхом, що я сам намітив, куди б він не вів, і не дати звести себе з цього шляху нікому ні підлещуванням, ні погрозами.
("Завжди вперед", Фр. Шпільгаген).
23[23] Вегетування - існування.
24[24] Минулим часом (італ.)
25[25] Фальча - щось біля десятини.
26[26] Нехарний - неохайний, брудний.
27[27] Гарувати - тяжко, без спочинку працювати.
28[28] Прогулька - тут веселе проводження часу.
29[29] Бутно - буйно, завзято.
30[30] Кордикова - тонка, подібна до шовкової.
31[31] Напрасно - швидко.
32[32] Раз - нарешті.
33[33] В городі - в саду (діалектне).
34[34] Виказ - вираз.
35[35] Зарядити - влаштувати.
36[36] Пекарня - кухня.
37[37] Двірник - староста.
38[38] Ф е ш т е р к а - лісничиха (від нім. Forster - лісничий).
39[39] Професорка - учителька.
40[40] Увік - вічно.
41[41] з. р. - ринський.
42[42] Зизом - скоса.
43[43] "Як Гертруда вчить своїх дітей" (нім.).
44[44] Ж. Ж. Руссо "Еміль" (франц.).
45[45] П у к а т и - розриватися.
46[46] Касетка - скринька.
47[47] Завід - фах.
Повернутись