Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Пантелеймон Куліш. Чорна рада(сторінка 7)
в і я гордо да несито, поки смерть не заглянула мені в вічі.
- Ну, дармо,- каже запорожець.- Нехай воно буде собі як хотя; тілько все ж таки у тебе в голові зосталось, думаю, доволі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі. Нічого тобі ждать обуха в сих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду.
- А кайдани? - спитав Сомко.
- Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тілько притулю, дак ік нечистому й порозпадаються, ге лиш сюди ноги.
- Підожди, брате,- каже Сомко,- скажи перше, а ти ж як звідси вийдеш?
- Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу...
- Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого господь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі куповати не хочу.
- Смертю! - засміявшись, каже Кирило Тур.- Казнае-що городить! Мабуть, тут од вологості в голові юбі завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюсь на волі...
- Як же ти вирвешся звідси?
- Як? Так як бог дасть... Мені вже про те знати. Хіба не чував ти про наших характерників, що намалює углем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по Лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав?
- Дивно мені,- каже Сомко,- як у тебе достає охоти жартовати, одважившись на смерть!
- Ех, пане мій милий! - одвітує Кирило Тур.- Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу.
- Ні, мій голубе сизий, сього не буде!
- Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостанусь? А що б же ти сього не дождав! Я тілько й радувавсь, що от же,- кажу,- старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо;а ти в мене й послідню радіс'іь однімаєш!
- Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шрамом? - питає Сомко.
- А то ж якого мені ще біса? - каже Кирило Тур.- Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка - він тепер більш потрібен... Казнає-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлось положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, в нас на Вкраїні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?
- Ох, голово ти моя мила! - каже Сомко.- Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!
Запорожець насупивсь:
- Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?
- Я вже сказав,- одвітує Сомко,- що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.
- Так? - питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.
- Так! - одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.
- Будь же проклята оця година! - каже тоді запорожець.- Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!
Обнялись і обидва заплакали.
Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам.
- Нате,- каже,- вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати праведну душу!
Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба.
- Візьми,- каже,- собако, щоб не спати на соломі, стережучи неповинну душу!
І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. Незабаром знайшов свого побратима. Той дожидавсь його з кіньми під ветхою дзвіницею. Побратим не знав, що було на думці в Кирила Тура, як оставляв він тут його з кіньми; бо Кирило Тур сказав тілько:
- Прийде до тебе чоловік і скаже: "Шукай вітру в полі!" - так саджай його на мого коня і проведи до Бугаєвого Дуба, а я вже знатиму, де з тобою злучитись.
Смутно було тепер Кирилові Туру сідати на коня, що для Сомка наготовив, ще смутніш їхати до Шрама да розказовати, що вже Сомко між козацтво не вернеться.
А Шрам, бідаха, жде не дождеться його під Бугаєвим Дубом на Бабичівці. Загледівши оддалеки двох козаків, аж не встояв на місці - скочив на коня і підбіг назустріч. Як же побачив, що Сомка немає, то й голову повісив. І питав би, і питати боїться, да вже насилу зміг промовити:
- А де ж Сомко?
- А ти справді пойняв мені віри? - каже Кирило Тур.- Отак мороч людей, то будеш запорожцем!
- Кирило! - каже Шрам.- Годі юродствовати, бо й голос тебе не слухає. Коли не вдалось, то хоть скажи чому?
- А от чому,- каже запорожець,- Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою. "Чужою смертю волі куповати не хочу!" Уже я йому й правду під ніс тикав, а він своє та й своє. Сказано - дурному хоч кіл на голові теши! З тим його й покинув - бодай лучче покинув свою голову!.. Прощай!
- Що ж ти тепер думаєш із собою чинити? - спитав Шрам.
- А що ж? Уже ж бак не те, що ти. Живий живе гадає... Оце поїдемо до превражого сина Гвинтовки та вкрадемо ще раз Череванівну. Мабуть, їй на віку написано моїх рук не минути. Махнем аж у Чорну Гору та й заживемо там, п'ючи та гуляючи. Прощайте, прощайте!
І, вклонившись низько Шрамові з сином, повернув коня і полинув із побратимом до Гвинтовчиного хутора.
Аж ось наздоганяє його Петро Шраменко.
- Чого ще оцей бабський реп'ях од мене хоче? - каже, зупинившись, Кирило Тур.
- Кирило! - каже Шрамснко.- У тебе душа щира, козацька...
- А вже ж не жидівська,- каже запорожець.
- Ми ідемо з панотцем на смерть у Паволоч.
- Боже вам поможи: діло не ледаче!
- Передай од мене два слова Череванівні, передай так, як з того світу!
- Добре,- каже Кирило Тур,- передам. А чорногорцю потиху шепче:
- Знаю наперед: яку-небудь любосну нісенітницю.
- Скажи їй, що й на тім світі її не забуду! - каже Петро.
- Добре, скажу.
- Ну, прощайте ж, братці, навіки!
- Прощай, брате,- каже запорожець,- та не забувай і нас на тім світі.
Роз'їхались. Тоді Кирило Тур засміявсь да й каже:
- Як-то ми тим світом завчасу порядкуємо! А там, може, чортяки так припечуть, що й усі любощі к нечистому з голови вилетять!

XVIII
Тепер би то отеє треба нам їхати слідом за Шрамом і його сином, і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тілько ж, якби почав я виставлятиме в картинах да в речах, як той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достати і вистинати усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхності і як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свій город, то б не скоро ще скончив своє оповіданнє. Нехай же останеться та історія до іншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря, окаянний, не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так, зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста.
Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоч послі й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю.
Так-то той щирий козарлюга і піп, Іван Шрам паволоцький, і славний лицар Сомко переяславський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоть же вони і полягли головами, хоть і вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами.
Тут би мені й скончити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; да хочеться ще озирнутись на тих, що послі тої біди остались живі на світі.
Одправивши по панотцеві похорони, поплакавши да пожурившись, Петро недовго загаявсь у Паволочі. Думав був піти на Запорожжє і розпродав усе своє добро, да якось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмарища. Звонтпив, однак, да й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені: не стеріг їх Василь Невольник. "Мабуть, ніхто не вернувсь у Хмарище!" - подумав Петро; серце занило. Іде до хати. Квітки коло хати позасихали і позаростали бур'яном. Як ось чує - наче хто співає стиха. "Боже мій! Чий же се голос?"
Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся й Череваниха - обидві в пекарні.
- Боже мій милий! - крикнула Череваниха, сплеснувши руками.
А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась, і з міста не зворухнеться. Да вже Череваниха почала Петра обнімати; тілько вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло підступив до Лесі, обняв і поціловав її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радощів не змогли до себе прийти; плакали, сміялись, розпитовали і одне одному перебивали.
Як ось - у двері сунеться Черевань. Насилу переступив через поріг од радості; тілько "бгатику!" - да й кинувсь до Петра, розставивши руки; обіймає, цілує і хоче сказати щось, і все тілько "бгатику!" - да й замовкне.
Як же вже трохи вгамовались, тоді Череваниха посадила Петра на лавці і сама сіла коло його (а Леся з другого боку, і обидві держались йому за руки) да й каже:
- Ну, тепер же розкажи усе по ряду, Петрусю, щоб ми знали, як отеє тебе бог спас од смерті. Нам сказано, що ти вже певно оддав з панотцем богові душу.
А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе далеко і треба голову набік нагинати, щоб на Петра дивитись; далі взяв да й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги.
- Ну,- каже,- бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо. От і почав Петро усе оповідати, як було в Паволочі. Не раз приймались усі плакати. Як же дойшло до прощання з панотцем, то Черевань так і зарюмав да одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху да про Лесю що вже й казати! Усі злились у одно серце і в одну душу; і тяжко було всім, і якось радісно.
- Розкажіть же,- каже Петро,- і ви тепер, як ви викрутились од запорожця да добрались до Хмарища?
- Ні,- каже Череваниха,- хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од його. Братик мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватати Лесю за ледащицю Вуяхевича. Як ось смерком їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців у двір. Показав братові якийсь перстень: "Оддавай,- каже,- мені Череваня з усім його кодлом".- "Нащо? Куди?" - "Звелів гетьман забрати да везти просто до Гадяча. Мабуть, Череванівні на роду написано бути гетьманшею".
- Так, так, бгатику! - каже Черевань.- Я вже думав, що справді доведеться зробитись собачим родичем.
- Стали просити,- знов веде річ Череваниха,- стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душі - куди! І не дивиться. Запрягли коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двору. Ми плачемо. А Кирило Тур тоді: "Не плачте, курячі голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Гадяч я одвезу вас, а в Хмарище". Ми давай дяковати, а він: "Що мені з такої дяки? Тоді мені подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану". Ми знов так і похололи: із одного лиха да в друге! І таки справді думали, що в його ся думка в серці. Да вже як привезли нас у Хмарище, тоді вразький запорожець сміється та й каже: "А ви справді думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! Нехай лишень зварять нам вечеряти: нам іще далека дорога".
- Куди ж се їм була далека дорога? - спитав Петро.
- У Чорну Гору, бгатику,- каже Черевань,- Додержав-таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь Чорною Горою. Я про все розпитав, бенкетуючи з ними за вечерею. Попились празькі запорожці так, що й повивертались у садку на траві. Думав, що ще й завтра будуть у мене похмелятись; устану вранці, аж їх і слід простиг: такий народ! Так розказував Кирило Тур за вечерею: "Я,- каже,- з самого першу хотів направити братчиків на добру дорогу, щоб Сомка з гетьманства не спихали, так що ж, коли Іванцеві сам чорт помагає? Уже якими я шляхами до січової громади не заходив! Так ні, та й годі! От,- каже,- бачучи, що вже тут чортяка заварив собі кашу, що вже Сомкові і в сто голів помоги не видумаєш, махнув рукою, та, щоб не бачити того лиха і не чути про його, і хотів ото з'їхати з України. Так от же,- каже,- нечистий підсунув під ніс вашу кралю. Тепер уже співайте,- каже,- Сомкові вічную пам'ять: не сьогодні, так завтра поляже його золота голова..." Так чи піймеш ти, бгатику, віри? Як розказував про Сомка, то наче і всміхається вразький запорожець, а сльоза в ложку тілько - кап!
- Так отеє він,- каже Петро,- і сестру, й матір покинув для тої Чорної Гори?
- Ми, бгате, в його питали: "Як же ти зоставив свою матір одну з дочкою при старості?" - "Що,- каже,- козакові матір? Наша мати - війна з бусурманами, наша сестра - гостра шаблюка! Зоставив я їм грошей, буде з їх, поки живі; а запорожця господь сотворив не для запічка!" Отакий химерник!
Так, розпитуючись да розмовляючи, і незчулись, як настала обідня година. Коли ж саме перед обідом шасть у хату Василь Невольник і веде за собою слідом божого чоловіка. Ходив старий на торг у Київ да, попавши там десь дідуся, зараз і загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Черевань у його співах. Як же то зрадів Василь Невольник, побачивши Шраменка! То з того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима і, бачся, сам собі не йме віри. І божий чоловік зрадів: аж усміхавсь, облапуючи кругом Петра. Ще веселіш почали тоді гомоніти. Леся щебетала, як ластівочка. Послі обіду божий чоловік іграв і співав усяких поважних пісень. А як одходив із Хмарища, Петро положив йому гаман грошей за пазуху на викуп невольника з неволі, за панотцеву душу.
- Смутно мені,- каже божому чоловікові,- що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної награди!
- Не кажи так, синку,- дав одвіт божий чоловік,- усякому єсть своя кара і награда од бога.
- Як же? - каже Петро.- Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гіркую випили. А божий чоловік:
- Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!
Так проглаголавши, замовк старий, похилив голову, загадавсь і всі задумались од його речі. Далі поклонивсь божий чоловік на всі сторони і пішов з хати почепивши через плече бандуру.
А Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сем'ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха за матір. Стали жити вкупі люб'язно да приязно.
Ну, сього вже хоть і не казати, що, зождавши півроку, чи що, почали думати й про весіллє. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки в саду в Лесі не одцвілись, а вже Петро із Лесею і в парі.
Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як от інколи схопиться заверюха - громом гримить, вітром бурхає, світу божого не видно; поламле старе дерево, пови-ворочує з коріннєм дуби й берези; а чому указав господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.

ОРИСЯ
(Ідилія)
Співають у пісні, що нема найкращого на вроду, як ясная зоря в погоду. Отже, хто бачив дочку покойного сотника Таволги, той би сказав, може, що вона краща й над ясную зорю в погоду, краща й над повний місяць серед ночі, краща й над саме сонце, що звеселяє й рибу в морі, і звіря в дуброві, і мак у городі.
Може, й гріх таке казати: де таки видано, щоб дівча було краще од святого сонця й місяця? Да вже, мабуть, так нас, грішних, мати на світ породила, що як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нічого кращого.
Гарна, дуже була гарна сотниківна! Знали її по всій Україні; бо в нас на Вкраїні, скоро було в кого виросте дочка хороша, то вже й знають усюди. Було, чи треба кому з молодого козацтва, чи не треба чого у Війтовці, іде за сто верст, аби тілько побачить, що там за дочка в сотника Таволги, що іам за Орися, що всюди про неї мов у труби трублять! Да не багато з того виходило користі. Якось не було козацтву приступу до неї з залицяннєм. Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю, а знаю, що було вернеться інший крутиус із Війтовець да й ходить, мов неприкаяний. Спитає його про Орисю товариш...
- Шкода,- каже,- брате, нашого повабу й залицяння! Не для нас зацвіла ся квітка! Може, хто й застромить її собі за високу шапку, тілько той буде не з нашого десятка.
А товариш похитає мовчки головою да й подумає:
"Отже, занапастила козака!"
ІІ
А Орися була вже не дитина, вирівнялась і викохалась, як біла тополя в леваді. Подивиться було на її старий сотник, подивиться на її пишний зріст і хорошу вроду, порадується батьківським серцем, що дождав на старість собі такої дочки, а часом і посумує: "Доспіла єси, моя ясочко, як повний колос на ниві! Да чи знатиме женчик, яку благодать бере собі од господа милосердного? Єсть багато людей, і статечних, і значних, що залицяються на тебе, да не хотілось би мені оддавать тебе в руки сивому дідові: зв'ялить тебе, ревнуючи, як вітер билину в полі. Ой, не хотілось би оддавать тебе й за молодого шибайголову, що не поживе довго без степу да коня, поляже в полі буйною головою, а тебе зоставить горювать з дітоньками!"
Так собі думаючи да гадаючи, старий Таволга часом тяжко, тяжко засумує, аж сльоза покотиться йому з ока.
А Орися росла собі, як та квітка в городі. Повна да хороша на виду, маяла то сям, то там по господі в старого сотника, походжала, як по меду бджілка, і всю господу зве'селяла.
III
Приснився раз Орисі предивний сон. Здалось, прийшла до неї з того світу покойна паніматка, стала над нею в головах да й каже:
- Дитино моя, Орисю! Не довго вже тобі дівувати: щодень благаю господа милосердного, щоб послав тобі вірну дружину.
Встала Орися ні смутна, ні весела, іде до панотця в світлицю, зачервонілась, як та квіточка, да й каже:
- Паноченьку! Позолили мої дівчата платте. Нехай запряжуть нам коней; поїдемо ми до Трубайла, під Турову Кручу: там вода чиста, як скло, рине по камінням.
А панотець рече:
- Чого ж тобі, Орисю, так далеко їздити?
- Хіба ж то вже, паноченьку, й далеко?.. На півгодини ходи; да туди ж усе їхати лугом да левадами, що й незчуєшся, як вода заблищить і зашумить під горою. А панотець:
- О, я вже знаю, що аби чого забажала, то вмієш випросить. Поклич же мені старого Гриву!
Поскочила Орися до дверей, недовго шукала Гриви, зараз привела його перед панотця.
А той Грива був старий, дідизний чоловік. Знав він пана сотника ще змалечку; випестив його на руках, вивчив і на коні їздить. Потім виходив з сотником у походах ледві не всю Польщу, був з ним і в Криму, був і на Чорному морі, да вже на старість не схотів би й панства, аби тілько при йому дожити віку. Старий уже був дуже дідуган той Грива; брови на очі йому понасовувались, і борода сива, до пояса.
Увійшов у світлицю, вклонився пану сотнику да й каже:
- Добридень, добродію! А сотник йому:
- Здоров, добродію! - бо вони один одного звикли добродіями величати.
- Запряжи,- каже,- добродію, пару коней, візьми хоч той віз, що було сухарі в поході воаим, да повези наших прачок до Трубайла.
А той йому:
- Добре, добродію, запряжемо. Чому не запрягти? І ото зараз іде, бере двох хлопців, викочує з-під повітки віз, довгий і широкий, добре йому знакомий, що не раз у лихій годині, засівши за його, одбивансь од ляхів або од татарви, не раз прийняв через його й нужди не мало, часом як трапиться було утікать із ним по корчах, по болотах, по багнах, щоб вихопиться мановцем із залоги. Викочує старий Грива той віз тепер на іншую потребу; запрягає пару коней, що вже літа погасили давно в них той огонь, що кипить у серці, паше з очей і з ніздер, і кидає коня сюди й туди, на страх жінкам і дітям, а доброму козакові на втіху. Смирнії тепер тії два білії коники ходили під рукою сивого Гриви, що вже давно одвик од козацького серця.
Отже, дівчата Орисині несуть сорочки, шитії рушники, настілники і всяке добро; наклали повен віз, і самі посідали: усі в с-іьожках да в квітках,- Орися поміж ними,- і як мак у городі всі квітки закрашає, так вона сиділа поміж своїми дівчатами. Сивий Грива сів спереду; хлоп'ята кинулись одчиняти ворота. Виглянув у вікно пан сотник:
- Не барися ж там, Орисю! А вона:
- Ні, паноченьку!
Ляснув погонич пугою; коні заржали, почувши лугову пашу; потюпали і зникли з очей і з возом, і з погоничем, і з дівчатами.
IV
От уже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Було-бо се саме навесні, як ще трава, свіжа да молода, тілько що вкрив землю. Скілько вгорі синього неба, стілько внизу зеленого лугу. І так, як ясна зоря вночі покотиться, палаючи, по небу, так тая Орися проїжджала широким лугом з своїми дівчатами.
Аж ось - шумить, реве Трубайло за левадами. Як розступиться дерево, а сонце як заблищить саме в тім місці, де вода рине через каміння, то ти б сказав, що то не вода, а саме чисте скло, самий дорогий кришталь рине з гори і б'ється на дрібнії склянки об каміння.
Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в'язом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине да рине! Оце ж тая й Турова Круча.
Дивляться на неї дівчата да й питаються в старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою.
- Нащо вам знать? - каже Грива.
- Аже ж ти нащось знаєш? Так і нам скажи!
- Ой мої голуб'ята! Сказав би вам, да тілько більш не поїдете сюди на річку.
- Що ж там таке? Скажи-бо таки нам, дідусю! Як узяли просить, не видержав старий, сів на камені над річкою да й почав глаголати:
- Колись-то давно, іще до татарського лихоліття, правив Переяславом якийсь князь. Да й був собі той князь стрілець такий, що аби зуздрів на око, то вже й його; і кохавсь він у польованні. Отож раз поїхав той князь на польованнб да й одбивсь у пущі од своєї челяді. Іде да іде пущею, коли ж дивиться, аж на лощині пасеться стадо турів.
- А що ж то, дідусю, за тури? - спиталася Орися.
- То, моя кришко, були дикі бики з золотими рогами; тепер уже їх нігде не зуздриш. Бачить князь тих турів; тілько не дивується на їх золотії роги, а дивується, що при них стоїть дівчина така, що усю пущу красою освітила. Поскочив він до неї; а од неї так сяє, що й приступить не можна. Забув князь і про свою челядь, і про те, що заблудив у пущі: вхопила його за серце тая чудовная краса.
"Дівчино! - рече,- будь моєю жоною!" А вона рече: "Тоді я буду тобі жоною, як Трубайло назад вернеться". А кііязь їй знову: "Як не згодишся на моє проханнє, то я твої тури постреляю",- "Як постреляєш мої тури, то вже більш нічого не стрелятимеш". Розсердився князь, взяв лук з плеча і почав стрілять золоторогії тури. Сунулись тії тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло... а Трубайло тоді був не такий узенькии, як тепер,- прибігли над високу кручу і всі шубовсть у воду! Да й ні один не переплив, усі каменем лягли по дну, аж річку загатили. Сплеснула тоді дівчина руками: "Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всі вічнії роки!.." От же й блукає, кажуть, той князь до сього часу по пущі і ніяк не знайде свою Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках, був і в лядських - чого вже не було з тим Переяславом? А він не знайде його та й не знайде. А дівчинині тури лежать і досі каміннями в воді, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з-під води. Отже, кажуть, буде таке врем'я, що князь приїде на Турову Кручу, повстаюгь тури і підуть шукати собі диких пущ по Вкраїні.
V
Слухають дівчата, да аж сумно їм стало; слухає Орися, да вже боїться й глянуть на каміння, що простяглось купою через річку. Вже їй здається, що то справді не каміння і вода шумить якось не так, як вода...
Засмутив зовсім дівчат старий Грива. Не знають уже, чи прать би то їм, чи додому вбиратись; сором тілько старого Гриви; поглядає-бо на них да тілько всміхається. То було люблять прать на самій бистрині, положивши кладку з камня на камінь, а тепер одійшли дальше од кручі, де вода ще не дійшла до каміння і пливе тиха да чиста, хоч вигляньсь, як у дзеркало. І, справді, мов у дзеркалі, видно в воді і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучерявії в'язи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою.
Дивиться Орися в воду, аж у воді на кручі щось зачервоніло; хтось ніби виїхав із пущі на сивому коні і стоїть поміж в'язами. Боїться глянуть угору, щоб справді не було там когось; боїться глянуть і на каміння: вже їй здається, що ось-ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури. Смикнула за рукав одну дівчину і показала в воду: дивляться дівчата, аж на Туровій Кручі князь на сивому коні. Так і обомліли. Бо хто ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазині, а з пояса золото аж капає.
Немало ж, видно, здивовавсь і козак: стоїть на коні нерухомий. Бо хто ж би й не здивовавсь, опинившись над такою кручею? Унизу рине вода через камінне, а над водою сидить нерухомо сивий дід на камені, а там стоять нерухомі дівчата, з прачами, з мокрими полотнищами в руках. Чи дівчата, чи, може, русалки повиходили прать сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Оце ж, мабуть, і сам він вийшов з води погріть старії кості на сонці. Ще раз погляне козак на сивого діда, ще раз погляне на дівчат: позасукували по локоть рукава, попідтикали плахти і мережані заполоччю подоли... Золото не сяє так на дорогих перстнях, як сяють у воді й над водою їх білії ноги. Задививсь козак і собі стоїть нерухомо; коли ж гукне на його старий Грива:
- Гей-гей, козаче! Чого се тебе занесло на кручу? Хіба хочеш пополоскать свої кармазини в Трубайлі?
І скоро промовив - зараз наче розбив які чари. Засоромились дівчата і давай бовтать полотнищами.
А козак одвітує дідові:
- Да й за тс слава богу, що хоть на кручу вибрався. Скажи, будь ласкав, дідусю, як мені виїхать ік Війтов-цям?
- А чого тобі треба в Війтовцях?
- Через Війтовці,- каже,- лежить моя дорога,
- А куди ж лежи-іь твоя дорога?
- Моя дорої а - до чийогось порога, моя стежечка - до чийогось сердечка.
- Еге,- каже старий Грива,- нехай же тобі господь у доброму ділі помаїає' Отже, куди тобі виїхать. Берись униз, понад берегом; то там трохи нижче буде тобі доріжка; тією доріжкою виїдеш ти на річку. Єсть через річку й кладочки; возом не проїдеш, а конем добрий козак перехопиться.
Подякував козак за пораду, повернув коня і сховавсь поза деревом.
Як сховавсь, тоді-то вже розгулялись наші дівчата;
розписали козака як на папері: які й очі, які й брови, як і говорить, як і всміхається. Та каже:
- Се твій суджений! А та:
- Се твій.
А одна додала:
- Не змагайтесь дурно, дівчата: чи рівня ж таки вам пишний князь! Се нашій панночці суджений! Почервоніла Орися.
- Збожеволіла,- каже,- ти, Параско! Хіба не чула, що він сказав дідові?
І жаль їй було, сама не знає чом, що він їде свататься. М'якше од воску дівоче серце. Тане воно од козацьких очей, як од сонця...
- Що ж,- каже Параска,- що їде свататься! Судженої й конем не об'їдеш!
VI
Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посідали й поїхали додому, свіжі да веселі; щебечуть як ластівки. Іще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертаються.
- Орисю, наша панночко! - крикнули дівчата, скоро розчинились ворота.- Чий же то сивий кінь у дворі стоїть? Се ж того козака, що ми бачили, се ж твого князя, се ж твого судженого!
Гляне Орися, а в серці наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зраділа, сама того не знала.
Виглянув у вікно із світлиці молодий козак: їде в двір віз старими кіньми, із старим сивим погоничем;
зелена трава волочиться по боках і б'ється по колесах; а із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зими червоніє літо - повен віз дівчат у квітках да в намисті,- Орися, як сонце, поміж ними! Виглянув, да аж руками сплеснув:
- Се ж вона, се ж вона! - і ото вже тоді почав на прямоту викладувать свою мову пану сотникові, і хто він такий, і чого приїхав. Хто ж він такий, то се вже пан сотник знав давно: миргородський осауленко, отаман у своїй, сотні, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивиться, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідаться, чи вже надбала шитих рушників у скриню... Про що журивсь, чого бажав пан сотник, те йому як із неба впало. Не довго думавши позвав Орисю. Ввійшла в світлицю червона, як калина.
- От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи, може, підождеш кращого?
Хоть би тобі слово промовила, хоть би тобі очима зглянула. Стоїть, сердешненька, і головку схилила.
Бачить панотець, що не дождеться од неї одвіту,- бо де ж таки, щоб дівчина сказала, що в її на мислі. Очиці хіба скажуть, а сама ні. Пораховав се панотець да й каже:
- Де вже такий козак да люб не буде! Обніміться ж да поцілуйтесь, да й боже вас благослови!
Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві.
Чи багато ж наїхало дружини на весілля, чи бучно одбули гостей, чи довго гуляли - се вже не наше діло розказувати.
Бачив я Орисю саме перед весіллєм; хороша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргороді - ще стала краща замужем, і дитина в неї, як божа зірочка. Вже я не раз думав собі, на неї дивлячись: "Се божа слава, а не молодиця! Що, якби хто дотепний змальовав її так, як вона єсть, із маленькою дитинкою на руках! Що б то- за картина була!"
Писано 1844, сентября 7, у Ходоркові, в Свідзінського, прочитавши тесту пісню "Одіссеї".

ГОРДОВИТА ПАРА
(Бабусине оповідання)
Снігом віконечко наше забило... Завірюха... Як то нашим тепер серед шляху? Ростіть скорійш, хлоп'ята, на підмогу татусеві. І матері нема щось довго з річки. Ростіть, ростіть, дівчаточка! Добре сидіти в теплому запічку за старими головами... А як я осталась на світі малою сиротиною - всякої нужди дознала. Яка то, боже мій, давня давнина, а коротенький час дівоцький наче мені вчора змигнувся... Тепер, що ні почую, забуваю, а крізь ті молодощі дивлюсь у давнину, наче крізь воду прозірну. Так, як оце ви обсіли мою куделю,- щоб були здоровенькі,- так було й я зимою граюсь ляльками при своїй бабусі... Дай їй, господи, всі митарства пройти да й не зупинитись!
Древня була моя бабуся-покійничка,- ще то з тих старосвітських людей, що шведчину й усякі невпокої козацькі своїми очима бачили. Тоді, діточки, на Вкраїні велось не по-нашому. Що страшно, то страшно було слухати, а серце линуло голубом у ту старовину ие-впокійну. Козаки були козаками, дітоньки,- одно слово: скрізь пахло волею; земля була розкішна;
риби в воді, звіря в гаях - аби охота ловити; і трави були буйніші; здається, й сонце сіяло краще на святому небові,- далебі, дітки! Тим-то й бабуся-покійничка було каже: "Не став, не стає, моя дитино, таких дівчат і козаків на Вкраїні, як за мого були дівування".
II
Найчастіш було споминає про Марусю Ковбанівну, що такої краси, каже, і світ настав - не бувало. Я, каже, була ще підлітком, то мені її коло церкви показували здалеку. До неї й приступити, каже, було страшно: така велична. Кунтуш на їй - самі златоглави, коралі на їй - усі в дукачах. Давнього була роду козацького Маруся Ковбанівна,- то ніхто не вбереться краще ії між люде. І козаки-молодики її жахались, не то що. Очима поводить - наче душу з тебе виймає: все б їй розказав, не потаїв би й гріха перед нею. Владична, справді, каже, владична була краса в Ковбанівни.
Батько в Ковбаня отаманував у Січі і все море сплавав, поринаючи на дно за дорогими тими дукатами й коралями,- так-то люде було славлять. А то ще було кажуть, що він по той бік Дніпра у Польщі якимись козаками орудував та й у нашу сторону якось прибився. Неприступний був чоловік старий Ковбаня,- і жінка од його нічого не довідалась, хто він і що він, і звідкіля він, і як він.
III
Така ж і дочка в його викохалась. Старий спочив уже на цвинтарі, молодою дівчиною покинув свою Марусю. Молоде ж було, а горде й потайне, крий боже! Було й на улицю між дівчат не вийде, тільки хіба коло криниці, як зустріне котору, трошки постоїть, словом ласкавим перекинеться. І в будень було дукачі носить; стане против сонця - королівна, та й годі! Вже й дівчата було кажуть, що в неї й вода з відер наче срібло ллється. А козаки ж тоді були не наших парубків - войовники, хоробрі молодці, а боялись до неї залицятись.
Така була та Маруся Ковбанівна. Скине оком иаче до тебе заговорить, а заговорить - наче заграє. Який би то і козак був, щоб до неї з жартами, з прикладками! Такого не було й на всій Гетьманщині, здавалось.
Отак було розказує мені бабуся. Як ось, каже, пішла чутка поміж дівчатами, їло любиться Маруся з Прохором Осауленком, та й любиться певне: і в вишневім садку їх бачили проти місяця, і старосвітську скиндячку Марусину пізнали в Прохора в ковнірі. Любиться. А Прохор Осауленко був козак не з величних; щира душа, себе на сміх не подасть, та й годі. Були козаки на селі против його - що волохаті туркоти против голуба. Отже порай, укажи дівоцькому серцю! Покохала Марусї Прохора - і мов та хмелина коло його в'ється. Що горда, то й горда, а він спогляне - і очиці спустить; всі вже помітили, і ото вже хвалились: "Будемо ж добре та й добре гуляти на весіллі! Нехай господь парує, коли собі прийшлись до пари!"
IV
А багатирка була Марусина мати з діда-прадіда: у неї в світлиці під столом були закопані ще якісь пилявські гроші, то сподівались гульні на всю Гетьманщину. Прохор був собі так, небагатий козак: його панотець на осаульстві батьківщину надполовинив, щоб то од значного товариства не одрізнятись; так, отже, його Прохоркові пара випадала якраз до поправи. Чи дивувався ж хто, чи ні, як та гординя, Маруся Ковбанівна, хлопця собі принадила,- а може, хто й завидував Осауленкові, як то він доступивсь до такої кралі, аж тут по селу гряхнула інша чутка поміж молодіжжю: Прохор Осауленко до вбогої сироти Оринки Лободівни горнеться. Чи вона його як уразила в серце, та гордівниця, чи він роздумавсь, а вже проводить з юлиці Оринку до самої хати, і вона на його квітками з города середу дня кидає.
V
Що ж наша Ковбанівна?.. То була мовчазлива, а то ще гірша стала; мов малювання яке пишне, сидить було на лаві в матері. У неділю було зайдемо до старої Ковбанихи на отченаш, то й Маруся, вернувшись із церкви, увійде в світлицю та, не скидавши блават своїх і золотого дівоцького кораблика, так і сяде коло віконця. Сонечко вдарить по тих дукачах препишних, по тому брузументі сутозолотому... сяє Маруся - квітка квіткою! Ще задумається трохи; брівоньки ті якось ніби насупить,- аж чогось сум бере, на неї дивлячись: важке щось на думці в неї, а краса її грізна якась ізробилась... А до неї - прочували ми глухо - залицявсь, через свого осаульця, сотник, старий Байдак. Удівець був і бездітний, а грошей сила, то нехай би, каже, кому-небудь після мене досталось. Одказала Маруся: "Хіба я зроду грошей не бачила?" Не зважився пан сотник і старости присилати, щоб не скепкувала вродлива Ковбанівна. Коли ж чуємо - по селу туркіт, туркіт. Сам сотник ридваном курить до вдовиної хати. З ним родичі поважні у ридвані. Козацтва купа комонником - пишно й гучно завітав пан сотник до Ковбанихи.
VI
Тут же ми, каже бабуся, дивуємось тому поїзду, а тут дівчата як гукнуть по селу:
Ішли дружечки у три рядочки, Ориночка та й попереду!.
Дівич-вечір збирає вже Орина Лободівна: хустки подавала за Прохора Осауленка. Так от що воно єсть - той сотницький поїзд: се ж наша краля хоче весілля весіллям заломити, місяця сонцем загасити!.. Так і єсть! Маруся, мов зоря красна, то в одну, то в другу хату до свого роду, до близьких сусід і приятелів - на дівич-вечір дружок збирати. Вся в золоті, в шовках. Там одна плахта - павине перо - пар двох волів чумацьких стояла, а коралям і ціни нема. А сукня ж то з золотими усами!.. Вже справді так було як співають:
Ішла дівчина через бір,
А на їй сукня в вісім піл
Як стала сукня сіяти,
Стала діброва палати ..
Народ так і поринув до Ковбанишиної хати. А в Ковбанихи - всі знали - в льоху стоїть дві бочки старої оковитої, що ще Ковбаня спустив у льох про весілля любої доні, та дві бочки меду, що зовуть п'яне чоло, або спотикач, - такого, що од одного кубка спотикатимешся. Оце ж уже козацтво познімало з себе пояси і на поясах ті всі бочки витягують і ставлять на зеленому моріжку, поклавши під бочки колодязну цямрину, щоб краще було точити. Чутка така пішла (як ті люде зараз і довідались!), що стара Ковбаниха покине будиночок і дворище своє, до сотника з дочкою і з усею худобою в хутір його Піжмурки перебереться, то всі трунки на весіллі добрим людям вичастує. А се, бачте, воля така Марусина була, щоб і мати не жила в нелюбому їй селі.
VII
Що ж то за весілля скоїлось, то й сказати не можна! Уся сотня гуляла три дні і три ночі; самих порохів дві мірки вистреляли. Гармати до вдовиної хати попривозили. Родичі молодої з гармат у воротях стріляли, а козацтво знов з гарматами та з самопалами молодої добувало. Сотник верхи, сивий, як голуб, у золотому жупані, в собольовій шапці з оксамитним зеленим верхом, а кінь під ним сірий, як рябець, кінь турецький,- такий кінь, що й старий на йому молодим здається. Так через гармату й перескочив.
А як до вінця їхали, то - господе мій! - вісьмерик волів з Піжмурок пригнали, таких, що кожна пара незчисленні гроші коштує. Сотник у чумацтві кохався. Та ще привезли якогось німецького воза, довжелезного, що й у дворі не зміститься, та того воза самими киндяками й вислали, аж по люшнях, по колесах теліпається, на війя киндик лягав, а волам роги, як те вільце, червоними та блакитними широченними стрічками ввили, вінки з дубового листу та з золотих гвоз-диків на шиї волам повішали. То були пишні воли, що вола аж до землі звисають, а то - наче вві сні тобі ввиджується. Князь із молодою княгинею сидять високо на тому возі, а навкруги свахи, дружки, світилка а мечем і музики; козацтво верхи, і спереду і ззаду. Простягся поїзд до самої церкви.
VIII
І то ж то в церкві було всім диво, що дві парі разом будуть вінчатися: Маруся Ковбанівна з сотником Байдаком, а Орина Лободівна з Осауленком Прохором. Справді, каже бабуся, як сонце погасить місяця на небі, так Маруся погасила і красою, і пихою багатою нелюбу їй пару. Хто бачив її в церкві - не всяке протовпилось, і я, каже бабуся, тільки коло церкви стояла та на ті воли дивилась, та дивом дивувала, що зроду таких волів з такими пишними рогами не бачила... Дак хто бачив, кажу, Марусю в церкві, вжахалися з її краси дивної. Біла якась вона зробилась, тільки трошки краски по щоках розливалось та губоньки аліли; та ще лучча, ще краща, ніж було, як з Осауленком любиться. Очі сіяють як зорі,- справді, кажуть, як зорі ті очі сіяли. Згорда позирала на Осауленка і на його Орину, сироту вбогу. Та, як голубка полохлива, до свого подружжя хилилась. І Осауленкові було якось ніяково. Бог його вже знає, що в його на душі було тоді, а послі об'явилося... Нехай господь од такого боронить всякого чоловіка хрещеного... Бодай би лучче такого й не чувати!
IX
Одгуляли весілля, випроводили молодих у Піжмурки. Приданки біснувались іще з тиждень, переїжджаючи то до вдови Ковбанихи, то до сотника Байдака. Меди й наливки лились у його річкою. Далі все затихло. Ковбаниха вибралась до зятя. Ще, може, минула неділя чи друга, а там і виявилось лихо, що під те веселе бенкетування наклюнулось. Тяжке, дітки мої, лихо буває з того, як яка людина вродиться горда та пишна! Нема чоловікові щастя, в кого жінка буде гординя; нема й жінці добра, коли в чоловіка невгамоване гордеє серце. Осауленкові, як він ще залицявсь до Марусі чи любився з нею, просто сказати,- здалось, що вона, та Маруся, краса мальована, багатирка пишна, що вона ним гордує, що вона з милості ніби тільки до його свою вквітчану, золотом повиту голову схиляє. Бог їх знає, яке там слово між ними бовкнуло, тільки він засумував тяжко, трохи, кажуть, сам собі смерті не заподіяв, а далі - постривай же - взяв та й прихиливсь до вбогої сироти, до Орини безталанної! А та собі - постривай же! - та й переказала сотникові: приїзди за рушником. "Бодай вас, мої безталанночки! - каже було бабуся.- Хоч би ви матіркам своїм одкрилися, хоч би одну людину ви коло себе з щирим серцем та з добрим розумом мали!.. Самі себе занапастили, мовчки собі по ямі викопали!.." Ось слухайте, що сталось.
х
Ранком восени, тільки що сонечко почало по красному рідкому листячку сіяти, дивляться люде: по селу йде наша пані сотничка, та в чому ж вона убрана? Сукні на їй сукнями, а коса розплетена по вітру має і на голові вінок із сухих васильків та чорнобривців, що за сволоками по світлицях затикають. От з того хатнього зілля вона, бідолашна, вінок собі сплела і біжить, як та рибонька в'ється, до Осауленковоі хати. Осауленко наче ждав її - вийшов назустріч. Побачив - і заридав як мала дитина. Люде обступили безталанночку божевільну, а вона просить їх на весілля, кланяється... Що ж то були за жалощі! Краса її не змінилась, личко горить, очиці сяють, та страшно було на неї дивитись.
Вийшла й нещаслива Орина з хати, нічого й не каже, і чоловіка свого не впиняє, а той аж у сиру землю б'ється. Коли ж тут пан сотник їде... Похилився,- вже не той, що на весіллі був... зрозумів, якого собі щастя доскочив. Ласкавим, тихим словом почав свою молоду жінку благати, щоб додому вернулась. Вона наче й опам'яталась; схилила голову на білі руки, личко в долоні втопила,- повіз він її додому.
XI
Засумував же тяжко наш Осауленко після сього, занудив світом несказанно. З лиця спав, аж почорнів од великої туги, і все в пасіці з дідом-пасічником сидить. Воно то й треба було його помочі, щоб на зиму бджоли установити, так коли ж він і додому не навідається, там і ночує у курені, і все - розказував опісля дід,- все мовчки плаче, а вночі встане і навкруги пасіки, мов неприкаяний, блукає. Не довго ж се й проволоклось. Казали добрі люде: "Бережіть ви сього чоловіка!" Та як його вберегти? То не дитина. Він і діло робить; і нікому важкого слова не скаже, і богу молиться, тільки знай мовчить та сумує, та чахне, мов свічка тане.
XII
На самого Наума,- каже бабуся,- що дітей люде до дяка оддають, ідуїь наші селяне через греблю до церкви, аж дивляться: на стрижні Осауленкова шапка плаває. А в його була запорозька кабардинка з кабарди,- йому в Січі подаровано, як горілку возив у Січ. Дивуються люде й жахаються: щось воно не добре віщує. Коли ж дівчата: "Гляньте, гляньте, вінок з сухих васильків та чорнобривців!" Справді, де взявся, виплив із-за осоки такий само вінок, як був на молодій сотничці. Почало бистриною шапку крутити, а тут вітрець повіяв... І сплилась шапка докупи з віночком, і попливли по стрижню в парі.
"Е, та се ж воно щось є тут негарне,- сказали старі люде.- А шукайте човна, давайте невода!" Закинули невід. Так і єсть! Витягай їх у парі. Обнявшись вони в воді лежали... Що то страху було на них дивитись, що то жалощів! Прибіг кіньми сотник, і теща з ним приїхала. Ну, вже тут і розказати не можна,- говорить було бабуся,- якого було плачу та лементу. Зараз їх і поховали: здобули в когось готову простору домовину. Над ставом, поміж вербами й поховали їх у одній домовині. Нехай їх уже господь хоч на тім світі не розлучає!
Повернутись