Новини
Користувач
Пароль
Реєстрація
Зворотній зв’язок
Інструкція
Для учнів
Для вчителів
.
Як ви використовуєте Інтернет у навчанні?
шукаю потрібну інформацію
користуюсь перекладачем
спілкуюсь на форумах
проходжу онлайн-тестування
Загальне поняття про словосполучення
Повнозначні слова в мові об'єднуються насамперед парами і за певними правилами. По-перше, вони повинні підходити одне до одного своїми значеннями. Наприклад, можна об'єднати слова читали і книжку , теплий і ранок, але не поєднуються між собою читати і ранок , зачиняти й очі. По-друге, ці слова повинні граматично пристосовуватися одне до одного. Наприклад, щоб об'єднати прикметник красивий з іменником дівчина, у прикметнику треба змінити рід: красива дівчина. По-третє, між цими словами повинен бути зв'язок "хазяїн" - "слуга", тобто одне слово повинно бути граматично головним, а друге - граматично залежним.

Отже, словосполучення - це смислове й граматичне поєднання двох або більше повнозначних слів, пов'язаних підрядним зв'язком.

Словосполучення входить до речення як його складова частина, є будівельним матералом для речення і може вичленовуватися з речення. Наприклад, у реченні Дівчина рвала з дерева червоні вишні є два словосполучення: червоні вишні - вишні які? - смислове відношення (предмет і його ознака) означальне; рвала з дерева - рвала де? - смислове відношення (дія і місце) обставинне або рвала з чого? - смислове відношення додаткове.

Ці смислові відношення виражаються граматично формами слів з допомогою закінчень (червон-і вишн-і, рвал-а) або закінчень і прийменників (з дерев-а).

Не вважаються словосполученнями:

поєднання службового слова (прийменника, сполучника, частки) з повнозначним: біля річки, незважаючи на дощ, майже рік, щоб знав, читай же, окрім цього;
складені форми:
майбутнього часу: буду писати, будемо грати;
вищого і найвищого ступенів порівняння прикметників і прислівників: менш вдалий, найбільш досконало, більш впевнено;
сполука підмета з присудком: дівчина вишиває, річка тече;
сполуки слів, утворені на основі сурядного зв'язку: літо і зима; не друг, а ворог; ні ми, ні вони.

Синтаксичні словосполучення слід відрізняти від лексичних та фразеологічних. Лексичні словосполучення є цілісними назвами: броунівський рух, дитячий садок, кручені паничі (квіти), Рава Руса, Верховна Рада. Фразеологічні ж передають одне поняття: накивати п'ятами (втекти) тощо. Лексичні та фразеологічні словосполучення

не членуються на головне і залежне слово;
не мають питань між собою;
у реченні виступають одним членом речення: Люди зібралися біля Верховної Ради. Доки він байдики битиме?
Кожне слово синтаксичного словосполучення є членом речення.

Словосполучення виявляють різний ступінь семантичної єдності, тому розрізняють синтаксично вільні та синтаксично нечленовані словосполучення. Синтаксично вільні словосполучення характеризуються тим, що кожен їх компонент виступає як окремий член речення. Синтаксично нечленовані словосполучення становлять собою граматичну єдність, яка виконує роль одного члена речення: четверо дівчат, кілограм цукру, рій думок, отара овець, гурт хлопців.

Словосполучення, утворене поєднанням двох повнозначних слів, називається простим : читати детектив, їсти смачно. Словосполучення, утворене поєднанням трьох і більше повнозначних слів, називається складним: пробігати дистанцію швидко. Для синтаксичного аналізу складні словосполучення потрібно розкласти на прості: пробігати дистанцію; пробігати швидко.

У кожному словосполученні виділяють головне і залежне слово. Зробити це можна за допомогою питання, яке ставиться від головного до залежного. Головним є те слово, від якого можна поставити питання до іншого (чи до інших): мелодійний спів (спів який? мелодійний), говорить (як? ) впевнено, втрачати (що?) час. Залежним є те слово, до якого ставиться питання від головного.

За належністю головного слова до певної частини мови словосполучення поділяються на:

а) іменникові: тиша (яка?) насторожена, мрія (яка? про що?) про успіх, бажання (яке?) вчитися;

б) прикметникові: щасливий (як?) безмежно, червоний (чому? від чого?) від сорому;

в) числівникові: восьмеро (кого?) дівчат, шість (чого?) олівців;

г) займенникові: щось (яке?) веселе, хтось (з кого?) із них, кожен (з кого?) із вас;

ґ) дієслівні: перекладати (що?) текст, виступити (як?) успішно, усвідомлюючи (що?) помилку;

д) прислівникові: радісно (від чого?) від почутого, тяжко (як?) надміру.

Розрізняють три види підрядного зв'язку у словосполученні: узгодження, керування і прилягання.

Узгодження - це вид підрядного зв'язку , при якому залежне слово уподібнюється до головного в роді, числі й відмінку.

Як правило, зв'язком повного узгодження поєднується іменник (головне слово) з прикметником, дієприкметником, порядковим числівником, займенником прикметникового типу, тобто повне узгодження властиве тільки для слів, що мають граматичні ознаки роду, числа й відмінка: блакить (яка?) небесна (жін. р., одн., наз. відм.), вірш (який?) прочитаний (чол. р., одн., наз. відм.), сни (які?) мої(мн., наз. відм.). При повному узгодженні зміна головного слова викликає зміну залежного: небесна блакить (наз. відм.), небесної блакиті (род. відм.), небесною блакиттю (ор. відм.).

При неповному узгодженні залежне слово має не всі граматичні форми головного слова: тканина в горох - різний рід і відмінок; жінка-інженер, ріка Десна - у числі й відмінку; місто Суми, село Сорочинці - тільки у відмінку.

Керування - це вид підрядного зв'язку, при якому залежне слово ставиться при головному у певному відмінку.

Зі зміною головного слова залежне лишається незмінним. У ролі залежного виступає іменник, рідше - займенник або інша змінна частина мови у ролі іменника: слухати (що?) лекцію, слухають (що?) лекцію, cлухали (що?) лекцію, слухаймо (що?) лекцію.

Керування може бути прийменниковим (його називають посереднім) або безприйменниковим (безпосереднім): слухати лекцію, слухав лекцію; склянка молока, склянку молока; роздуми над твором, у роздумах над твором.

За силою підрядного зв'язку розрізняють керування сильне і слабке.

Сильним керування буває тоді, коли головним словом є перехідне дієслово, а залежним - іменник (займенник, числівник) у таких відмінкових формах:

знахідного відмінка без прийменника (в'язати шкарпетки, мити тарілку);
родового іменника без прийменника при заперечному перехідному дієслові (не писати віршів, не співати пісень);
родового відмінка частковості (що означає частину від цілого) без прийменника (випити молока, привезти вугілля).
Слабке керування наявне у словосполученнях, де головним виступає будь-яке дієслово або інша частина мови, а залежне може стояти у формі будь-якого непрямого відмінка з прийменником чи без нього: Їхати з сестрою, до сестри, за сестрою, від сестри, перед сестрою.

Прилягання - це вид підрядного зв'язку, при якому залежне слово поєднується з головним тільки за змістом.

У ролі залежного слова можуть бути лише незмінні частини мови: прислівник, дієприслівник і неозначена форма дієслова (інфінітив) : говорив пошепки, працює сидячи, вміє читати, якісно зроблений. Ці слова не мають ні роду, ні числа, ні відмінка, ні часу, ні особи. Отже, граматично вони ніяк не можуть пристосовуватися до головного слова.

Слова у словосполученнях вступають між собою у такі смислові відношення:

означальні (атрибутивні) - залежне слово вказує на ознаку предмета: осінній день, київські вулиці;
додаткові (об'єктні) - залежне слово називає предмет, на який спрямована дія або ознака: малювати картину, ласий до цукерок;
обставинні (адвербіальні) - залежне слово називає різні обставини (часу, місця, причини, способу дії): повернутися пізно, навчатися в університеті.

Побудова і вживання словосполучень

Українською мовою слід сказати дякую вам (а не "дякую вас"), розмовляю українською мовою (а не " розмовляю на українській мові"), згідно з законом (а не "згідно закону") тощо. Тому, будуючи речення, треба насамперед правильно поєднувати слова у словосполученні.

Типові помилки у словосполученнях з підрядним зв'язком керування:

пробачте мені (а не "мене")
мені болить (а не "мене")
дотримати слова (а не "слово")
оволодіти ситуацією (а не "ситуацію")
опанувати професію (а не "професією")
ігнорувати попередження (а не "попередження")
завдати шкоди (а не "шкоду")
зазнати невдачі (а не "невдачу")
зрадити принципи (а не "принципам")
називати на ім'я ( а не "по імені")
звернутися за адресою (а не "по адресі")
відправити поштою (а не "по пошті")
прийшов у справі (а не "по справі")
комісія для складання (а не "по складанню")
заходи щодо поліпшення (а не "по поліпшенню")
сталося через недбальство (а не "із-за недбальства")
один раз на місяць (а не "в місяць")
ввести до складу (а не "в склад")
радіти з успіхів ( а не "успіхам").
Після прикметників у вищому ступені, якщо далі йде порівняння, обов'язково вживаються прийменники від, за або сполучник ніж: тяжчий від олова (а не "тяжчий олова"); дорожчий за золото (а не "дорожчий золота"), сильнішій, ніж страх (а не "сильніший страху").

Після прикметників типу багатий, скупий , хворий тощо перед іменником вживається прийменник на : багатий на корисні копалини, скупий на слова, швидкий на язик, хворий на серце.

При числівниках два, три, чотири іменник стоїть у називному відмінку множини, а не в родовому однини: два дні, три місяці, чотири роки. І навпаки, при числівнику півтора іменник стоїть у родовому відмінку однини, а не в називному множини: півтора дня, півтора місяці, півтора року.

Після прийменника по іменник вживається в місцевому відмінку, а не в давальному: зв'язати по руках і ногах (а не "по рукам і ногам"), орієнтуватися по зірках (а не "по зіркам").

Синтаксичні словосполучення не є застиглими, стандартними. У багатьох випадках можлива синонімічна взаємозаміна їх словами: книжкова крамниця =книгарня, край лісу=узлісся, брати в борг=позичати, кожного дня=щодня, батько й мати = батьки. Уміння знаходити й правильно вживати синонімічні словосполучення та слова дає змогу точніше й дохідливіше висловити думку, описати ситуацію, подію тощо.

Поняття про речення. Основні ознаки речення

Речення – це осмислене, граматично та інтонаційно оформлене сполучення слів або окреме слово, що виражає відносно закінчену думку. Основною функцією речення є комунікативна функція, тобто повідомлення інформації та вираження емоцій і волевиявлення мовця. Комунікативна функція речення спирається на дві основні його ознаки – предикативність та інтонацію.

Речення є основною одиницею комунікації, тобто спілкування. Це означає, що виразити думку людина може тільки у формі речення. На відміну від слова і словосполучення – номінативних одиниць мови – речення виконує комунікативну функцію.

Предикативність – це віднесеність висловлення до дійсності, яка виражається за допомогою:

граматичних ознак дієслова-присудка – часу, способу та особи;
модальної лексики, що передає реальність, достовірність, необхідність інформації з точки зору її автора (мовця).


Інтонація (як синтаксичний засіб) – це характер вимовляння розташованих одна за одною словоформ, які створюють речення. Інтонація виражає лінійність висловлення – його початок, розвиток, завершення. Залежно від значення цілого речення розрізняють три типи інтонації:

розповідну;
питальну;
спонукальну (окличну).


Отже, речення відрізняється від словосполучення і слова наявністю комунікативної функції, предикативності на інтонації.

Наприклад, у тексті: Людина! Гордо слово це звучить в палких устах невтомної людини, що підкоряє гори і долини в Ім'я грядущих, років і століть (М. Рильський.) — є два речення. Перше складається з одного слова і вимовляється з окличною інтонацією, друге — з багатьох слів і має розповідну інтонацію. Друге речення в наведеному вище прикладі поділити на два окремі речення не можна. Справді, частина: Гордо слово це звучить в палких устах невтомної людини — може бути речен­ням (якщо її вимовити з інтонацією завершеності). Але друга частина: ... що підкоряє гори і долини в Ім'я грядущих років і століть—за змістом, граматично й інтонаційно не закінчена і тому не сприймається як речення.
Види речень за метою висловлювання та розділові знаки в кінці них
Спілкуючись, ми маємо на меті повідомити щось, запитати про щось або спонукати когось до якоїсь дії. Відповідно до мети висловлювання речення бувають розповідні, питальні та спонукальні.

1.2.1. Розповідне речення – це тип речення, яке містить у собі повідомлення про якийсь факт дійсності. Воно характеризується розповідною інтонацією, тобто підвищенням тону вимовляння на початку або всередині речення і пониженням його на кінець речення. У кінці розповідного речення, як правило, ставиться крапка.

За предикативними ознаками розповідні речення бувають:

1) стверджувальні (в них можуть вживатися частки так, авжеж, ага, еге, гаразд, атож). Шелестить осика тонким листям. Гаразд, я прийду.

2) заперечні (в них можуть вживатися частки не, ні, займенники ніхто, ніщо, ніякий, ніскільки; прислівники ніде, нікуди, нізвідки, ніколи, ніяк). Ми нічого ще не знаєм, кого й яка чекає путь (В.Сосюра). Від себе нікуди не втечеш.

1.2.2. Питальне речення – це тип речення, яке містить настанову мовця на отримання відповіді. Ці речення створюються за допомогою питальної інтонації, тобто підвищенням тону в кінці речення, а також акценту на слові, у якому міститься суть питання. У кінці питального речення ставиться знак питання.

Пор.: Батько прийшов? – Так, він. (акцент на слові батько, і тон підвищується в кінці речення).

Батько прийшов? – Ще ні. (акцент на слові прийшов, тон підвищується в кінці речення).

На початку питального речення можуть стояти питальні займенники хто, що, який чий, котрий, скільки, питальні прислівники як, де, куди, звідки, коли, доки, відколи, чому, питальні частки хіба, невже, чи, що за.

Не кожне речення з питальною інтонацією містить настанову на отримання відповіді.

За модальною ознакою (волевиявленням автора) питальні речення поділяються на:

1) власне питальні – вони передбачають обов'язкову відповідь: Доводилось вам коли-небудь польову кашу істи (П.Мирний);

2) риторично-питальні – вони не потребують відповіді. Ці речення виражають роздуми, сумніви, емоційний стан мовця і звернені до невизначеного адресата або й до самого мовця. Напр.: Чого в світі тільки не буває? За що мені така кара?

1.2.3. Спонукальне речення – це тип речення, що виражає наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду мовця адресатові.

Значення спонукання виражається, як правило, граматичними формами наказового способу дієслова – присудка, а також формами умовного (бажального) способу, спонукальними частками: хай, нехай, бодай, годі та ін., завертаннями (іменниками у кличному відмінку) і спонукальною інтонацією.

У кінці спонукальних речень залежно від категоричності спонукання ставиться крапка або знак оклику. Напр.: Направо! Кроком руш! (військові команди). О земле, велетнів роди! (Тичина). Давай я відчиню двері. Пішов би та приніс води.

1.2.4. В усній мові на початок і кінець речення вказує відповідна інтонація. На письмі на початок речення вказує велика буква, на кінець — крапка, знак питання, знак оклику, три крапки.

У кінці розповідного і спонукального речень звичайно ста­виться крапка:
Напр.: Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно і голосно, як у нас на Україні. (О. Довженко.); Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. (Т. Шев­ченко.)

Якщо ж розповідне чи спонукальне речення вимовляється з особливою, піднесеною інтонацією, то в кінці такого речення ставиться знак оклику.

Напр.:

Як любо йти коханою землею І рідний вітер пити без кінця! (В. Сосюра.); Веснянійте, далі сині, на­ливайтесь сонцем, дні! (В. Сосюра.)
У кінці питального речення ставиться знак питання.
Напр.: Як світ новий з старого збудувати? Як научить байдужих почувати? (Леся Українка.)

Якщо ж питальне речення вимовляється з особливою риторичною інтонацією, то ставиться ще й знак оклику: Рідна наша, наша мати, з чим, священна, порівняти широчінь твою ясну?! (М. Нагнибіда.)

Три крапки в кінці речення ставлять тоді, коли хочуть показати, що думка не закінчена або що треба зробити велику паузу: Скільки того щастя на землі моїй!.. (В.Сосюра)
1.2.5. За емоційним забарвленням розповідні, питальні й спонукальні речення поділяються на: емоційно нейтральні та емоційно забарвлені.

а) Емоційно нейтральні речення (неокличні) – це розповідні, питальні й спонукальні речення з характерною для них інтонацією.

б) Емоційно забарвлені речення (окличні) – це розповідні, питальні, спонукальні речення , оформлені окличною інтонацією, тобто інтонацією з різними тембровими відтінками. Ці речення часто містять емоційні частки (що за; який; ну й; годі бо, нумо; невже та ін.) та вигуки (гей, о, ах та ін). Напр.: Яка чудова ніч! Невже я з’їв те яблуко-гібрид, що навіть дух його мені набрид?!

Запам’ятайте систематизацію речень за метою висловлення й емоційним забарвленням.

За метою висловлення

1. стверджують або заперечують щось - розповідні

2. виражають питання до всього речення або до окремих частин - питальні

3. виражають наказ, пораду, прохання, побажання - спонукальні

За емоційним забарвленням
Окличні
Неокличні


Град буде! - розповідні
Град буде. - розповідні

Хто винен?! - питально-риторичні
Хто винен? - власне- питальні


Сядь поряд! - спонукальні
Сядь поряд. - спонукальні

Будова речення: найменші складові частини.
1.3.1. Найменшими складовими частинами речення є

члени речення (головні й другорядні),
внесення
сполучники.
Прийменники і частки окремо в реченні не виділяються, вони входять до складу членів речення.

1.3.2. Члени речення – це слова або лексичні словосполучення, пов’язані синтаксичними й морфологічними відношеннями.

Синтаксичні відношення між словами – це підрядні й сурядні зв’язки між членами речення. Морфологічні відношення – це зв’язки слів за морфологічними ознаками роду, числа, відмінка та особи.

Члени речення виділяються відповідним питаннями і містять найкоротші відповіді на них. Напр.: у реченні: Я намалюю тебе серед березового гаю (Цюпа.) — є чотири члени: хто? — я; що зроблю? — намалюю; кого? — тебе; де ? серед гаю; гаю якого? березового.

Членами речення є тільки повнозначні слова, до яких можна поставити питання.

1.3.3. За функцією у реченні виділяються головні й другорядні члени речення.

Головні члени – підмет і присудок – виражають предикативні ознаки речення: спосіб, час, особу.

Другорядні члени речення – додаток, означення та обставина – є поширювачами змісту речення.

1.3.4. Члени речення можуть виступати як нерівноправні (пов'язані між собою підрядним зв'язком) і як рівноправні (пов'язані між собою сурядним зв'язком).

Напр.: Пахне в'ялою травою, квітами (Довженко). - між членами речення пахне травою, в'ялою травою, пахне квітами - підрядний зв'язок, а між травою, квітами - сурядний.

1.3.5. Найменшими складовими частинами речення, крім членів речення, є також внесення.

Внесення – це компоненти речення, як виражають різні модальні значення, доповнюючи зміст речення.

1.3.6. Як окрему складову частину речення слід розглядати й сполучники. Сполучники з'єднують між собою окремі слова, словосполучення та частини речення. Напр.: у реченні: Я люблю тишу, коли море так дише і зітхає у сні до холодних і темних глибин (Сосюра) сполучник коли приєднує друге речення до першого, сполучник і з'єднує слова дише і зітхає, холодних і темних.

1.3.7. На основі синтаксичних понять член речення, головні та другорядні члени речення створені більш складні поняття, які використовуються в процесі синтаксичного аналізу речень.

1.3.8. Синтаксичний центр – це головні члени речення – підмет та присудок або лише один головний член. Кожне речення повинне мати не менш як один синтаксичний центр, куди входить підмет і присудок (Сонце сходить), або кілька однорідних підметів і присудок (Дерева, кущі, трава зеленіють), або підмет і кілька однорідних присудків (Дерева шумлять, перегукуються), або тільки підмет (Ранок), або тільки присудок (Світає).

1.3.9. Залежно від того, скільки головних членів речення входить до синтаксичного центру, виділяють двоскладні та односкладні.

Двоскладне речення – це тип речення, в якому синтаксичний центр виражається двома головними членами – підметом і присудком – із залежними від них словами або без них. Напр.: Весняний вітер легко так повіяв. Сонце зійшло.

Односкладне речення – це тип речення, синтаксичний центр якого складається з одного головного члена із залежними від нього словами або без них. Напр.: Смеркає. Тиша навкруги. Стало холодно.

Щодо головного члена односкладного речення не повинні вживатися терміни підмет і присудок. Головний член речення є незалежним. В українській мові він виражається способовими формами дієслова або іменника у називному відмінку.

1.3.10. Речення може мати один або більше синтаксичних центрів – залежно від цього розрізняються прості й складні речення.

1.3.11. Просте речення – це тип речення, який має один синтаксичний центр. Напр.: Я п’ю тебе, сонце, твій теплий, зцілющий напій. (Коц.)

1.3.12. Складне речення – це тип речення, яке має два або більше синтаксичних центрів. Напр.: Люблю я дуже ті дні, коли дома у нас збиралися гості. (Вас.)

Прості речення в складному можуть об'єднуватися як рівноправні, незалежні одне від одного, і як нерівноправні, коли одне з них - головне, а друге - залежне, підрядне.

Напр.: у складному реченні : Синіє сніг, і стеляться розмови прості речення рівноправні і об'єднані сполучником і, а в реченні Друзі пам'ятають, як ми чекали цього дня - перше головне (від нього ставимо питання що?), друге - підрядне (воно відповідає на це питання).

Другорядні члени — додаток, означення, обставини, об'єднуючись навколо головних членів, пояснюють їх та один одного.

Напр.: у реченні: Вологі березневі вітри дмухають звідти на Київ —синтаксичний центр: що?- вітри; що роблять? — дмухають; а навколо них об'єднуються другорядні члени: вітри — які? — вологі березневі; дмухають звідки? — звідти; дмухають — куди?—на Київ.

1.3.13. Просте речення, у якому є лише синтаксичний центр без другорядних членів, називається непоширеним. Просте речення, у якому, крім синтаксичного центру, є другорядні члени, називається поширеним. Напр.: з двох речень: Падає сніг. Мені стає сумно на душі. перше - непоширене, а друге поширене.

1.3.14. Підмет разом із залежними другорядними членами утворює групу підмета, а присудок - групу присудка. Між групою підмета і групою присудка кома не ставиться, навіть якщо там чується пауза.

Повернутись